Часопис «Українознавство» (2001-2006) – яскравий зразок сучасного фахового наукового, громадсько-політичного, культурно-мистецького, релігійно-філософського, педагогічного видання для вчених, освітян, студентів і всіх небайдужих громадян незалежної України

13 лютого 2001 року Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України видав свідоцтво № 4863 про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – журналу «Українознавство». Таке коротке і сухе статистичне повідомлення – що, де, коли… А скільки за ним криється життя, боротьби, праці, емоцій і віри! Саме так – Віри в Україну, Надії на кращу долю для Батьківщини, Любові до Вітчизни й до багатомільйонного українського народу. Недаремно українознавство – це не тільки цілісна система інтегративних наукових знань про Україну, українців і світове українство у просторі й часі, це й своєрідна національна філософія – це українолюбство! Любити свою країну, народ, природу, культуру, мову… Але любити треба не самозакохано, не себе улюбленого в Україні, а неповторну, єдину Україну в собі, віддаючи рідний землі, яка тебе породила, всього себе, без останку, без винятку. Чим більше ви подаруєте любові Україні, тим більше її отримаєте у відповідь, тому що українолюбство – це, насамперед, уміння присвятити своє життя, свою наснагу, свою працю Батьківщині в ім’я її сьогодення та майбуття. На жаль, не кожному українцеві це вдається, проте не перевелися ще на нашій землі справжні лицарі. Одним з них є Петро Петрович Кононенко – академік Академії наук Вищої школи України, Української Вільної академії наук (США), Міжнародної слов’янської академії, Української академії політичних наук, лауреат Міжнародної премії імені Й.-Г. Гердера та премії імені Ярослава Мудрого, президент Міжнародної асоціації «Україна і світове українство», доктор філологічних наук, професор, літературний критик, історик і теоретик літератури, історик і теоретик українознавства, поет, прозаїк, директор НДІУ МОН України.
Саме П. Кононенко був ініціатором й організатором наукового періодичного українознавчого видання, доклав до цього складного процесу весь свій потужний досвід і талановитий хист вченого-українознавця. Отримавши офіційне свідоцтво на право видання часопису «Українознавство», Петро Петрович став його головним редактором і головою редакційної колегії, взявши на себе нелегку, але дуже важливу місію – створення модерного наукового, громадсько-політичного, культурно-мистецького, релігійно-філософського і педагогічного журналу, в якому би фахово досліджувалося минуле, сучасне і майбуття України, українців і світового українства.
Дехто може закинути, що, мовляв, у незалежній Україні існує стільки журналів, альманахів, наукових записок, збірників, щорічників та інших періодичних видань, які в тій чи іншій мірі вивчають українську проблематику, що поява ще одного не стане видатною подією і не вплине істотно на ситуацію в Україні. Дозволимо собі не погодитися з цим. У першому ж числі часопису П. Кононенко як головний його редактор виголосив принципове наукове патріотичне кредо вчених-українознавців і їх нового видання: «Журнал "Українознавство" виходить у світ на межі тисячоліть. На межі, що відділяє десятиліття бездержавності й рабства від доби великих надій та сподівань на відродження України як правової, демократичної, соборної, суверенної держави та на розквіт великої нації, призначеної самою Природою на здійснення тільки їй наперед визначеної високої загальнолюдської місії… Усім тим зумовлена потреба журналу "Українознавство": для пізнання України в найголовнішій парадигмі часу — самопізнання, самотворення в процесі історичного поступу України і світу. Віками народи Землі прагнуть пізнати свою онтологічну сутність, історичне призначення та шлях до мети. Питомою клітиною вселюдства у тому універсальному процесі є й світове українство (а це – понад 20 мільйонів у понад 80 країнах планети). Природно, що його життєвий шлях, вибір, характер, образ людини, суспільства, держави, мова, культура, ментальність, міжнародні зв'язки українців від самих першопочатків знайшли відображення і на скрижалях єгипетських папірусів, і в працях арабських, грецьких, візантійських, римських, центральноєвропейських, скандинавських істориків, політиків, діячів культури та вчених; у художніх творах митців від Індії до Європи, Австралії, Америки» [3, 4-5].
Ми переконані, що Україна, українці й світове українство не є периферією людської цивілізації, а є її важливою складовою частиною, без розуміння якої людство ніколи не буде в змозі пізнати само себе, свій життєвий шлях і власні футурологічні перспективи. Саме тому український народ зі своєю самобутньою, майже півторатисячолітньою історією виступив яскравим і неповторним феноменом на неозорій цивілізаційній театральній сцені. Так було колись, так є й так буде! Згадаймо зовсім недалеке минуле, коли вітчизняна політична криза листопада-грудня 2004 р., яка увійшла до світової історії під назвою ORANGE REVOLUTION – Помаранчева революція, показала і довела, що український народ є європейською нацією. Київський Майдан як уособлення мільйонів українців з гаслом «Разом нас багато – нас не подолати!» не тільки підняв з колін український народ, але й примусив усю Європу і весь Світ відкрити й розпізнати для себе нашу країну. Ми – українці - ще й ще раз нагадали людству, що понад будь-які найдорожчі матеріальні цінності, найвищим цивілізаційним благом і надбанням для нас є Духовність! Саме вона перетворила первісну людину в Homo sapiens, яка з часом і створила на земній кулі Цивілізацію, одним з наріжних каменів якої є і українство. Тому вивчаючи і досліджуючи його як геополітичну цивілізаційну реальність, ми, вчені-українознавці, не тільки осягаємо власну вітчизняну історію, культуру, науку, природу, але, насамперед, допомагаємо людству пізнати й усвідомити своє неповторне місце у безмежному Всесвіті.
Ми повністю погоджуємося з П. Кононенком, який наголошує: «Українознавство — це не просто система знань; це — уроки (історичні, державно-політичні, соціально-економічні, етно-національні, міждержавні, культурно-мистецькі, релігійно-філософські, морально-етичні) досвіду віків; аналіз причин і характеру проблем сучасності; прогноз тенденцій і проектування шляхів майбутнього. Тому — це наука інтелекту й моралі, мужності й честі, любові до прекрасного і ненависті до потворного. Тому-то воювати з українознавством – це воювати з Україною та її грядущим; із  народом і його життєвим вибором; із світовим українством і його історичною місією. А що з Україною воюють і досі – дивуватися не доводиться: упродовж віків люди керувалися і своїми, а то й переважно своїми інтересами... І відповідно до цього: розвивати українознавство — це священний обов'язок кожного, хто зацікавлений у пошуках істини й торжестві правди, у свідомості життєвої орієнтації, в реальності щастя та бажанні і вмінні досягти, вибороти його. Це — наука пошуку й утвердження гармонії: між емоціо й раціо, інтелектом і серцем людини; між людиною і природою, людиною і сім'єю, родом, нацією; між правами й обов'язками особи; між нацією і вселюдством; гармонії людини з власним внутрішнім "Я". Тому це наука глибоких гуманістичних ідеалів, любові й життєтворчості. Це — наука чесних і благородних» [3, 7].
Проте в часи правління в Україні президента Леоніда Кучми, на жаль, модно стало спекулювати на патріотично-національній риториці й притому вести війну з тими українцями, які «contra spem spero» (без надії сподіваючись) віддано й жертовно працювали в ім’я Української Незалежної Держави. Так у 2 пол. 90-х років ХХ ст., за ініціативою ректора Київського Національного університету імені Тараса Шевченка В. Скопенка та декана філологічного факультету М. Наєнка, було розгорнуто активну боротьбу з українознавством взагалі та з Інститутом українознавства при Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка зокрема. Проте П. Кононенко не тільки як директор Інституту українознавства, але і як порядна людина й фаховий вчений став на захист українознавства-українолюбства. У світоглядно-засадничій статті «Українознавство Третього Тисячоліття» він пристрасно писав: «Однак царство «кривих дзеркал» нагадало: Україна й українство мають ще раз пройти дорогу випробувань, у тому числі й процес каяття та очищення: каяття за своє самовідступництво як аналога капітуляції і самознищення та очищення від монад психіки мікромалоросійства. Старий (зокрема, комуно-імперський) світ не хоче визнавати ні України як самостійної нації-держави, рівної іншим суверенним націям-державам, ні світового українства як цілісності, що творить матеріальну й духовну культуру і на терені Батьківщини, і ще в 64 країнах планети та є незамінною часткою цілісного вселюдства. Тому адепти того світу надривно вітійствують: "Обережно: українознавство." Українознавство не можна пускати ні в освіту, ні в державне будівництво, ні в саму науку, бо воно, мовляв, не визначилося навіть стосовно власного предмета (?!) і методу, а замість того, щоб обмежитися елементами етнографії та фольклору, крає- (довкілля) чи народознавства, претендує на цілісну наукову систему знань про Україну й зарубіжне українство... Ще раз переконуємось: українознавство неможливо абстрагувати від політики й філософії держави, інакше запанує не українолюбство, а українофобія, волевияв не творення суверенної України, а нищення її. І аналогічно: метод і методологія не синтезу здобутків усіх галузей наук, професіоналізму й патріотизму, вітчизняного й зарубіжного досвіду, сцієнтизму й етики, а підміни пізнання й розкриття істини, цілісного образу світового українства описом окремих його елементів, зведення наук про Україну до вже здискредитованих (але потрібних адептам старого світу) фальшивих ідеологем» [3, 7].
Та українознавство – це не тільки і не стільки цілісна інтегративна система наукових знань про Україну, українців і світове українство у просторі й часі, якою вона є в даний історичний момент на початку ХХІ ст. Українознавство, насамперед, має стати потужною національною ідеологією, міцним ідеологічним стрижнем української держави, української політичної нації і кожного свідомого українця!
Вся багатовікова історія українського народу свідчить, що, тільки маючи власну державу, він може безперервно розвиватися у просторі й часі, впевнено реалізуючи себе як етнонаціональний цивілізаційний комплекс. Разом з тим, однією з основних засад державності є національна ідеологія. Вона і тільки вона повинна бути тією об’єднавчою силою, яка може згуртувати український народ і успішно протидіяти будь-яким викликам і загрозам. Одним з важливих, якщо не найголовнішим чинником ідеологічного наступу на внутрішньовітчизняне і зовнішньосвітове поле діяльності може і повинно стати українознавство. Нам, вченим-українознавцям, опоненти можуть закинути, що ми замість більшовицько-комуністичної ідеології хочемо насильно насадити іншу, так звану українознавчу. Проте всім відомо, що навколишній світ, - чи то фізичний, чи то цивілізаційний, -  ніколи не терпить порожнечі. Якщо українознавство по праву не опанує ідеологічну нішу сучасного вітчизняного соціуму, то її опанують інші концепції і реалії. Це може бути сепаратизм, космополітизм (у найгіршому розумінні його значення), малоросійство (плазування перед, так званим, «старшим братом» з Росії), корупціонізм, клановість, державний бандитизм тощо. Але не треба боятися українознавства, не треба з ним затято боротися, як це роблять деякі державні службовці й науковці. Треба лише допомогти йому впевнено спертися на ноги та зайняти своє місце в українському суспільстві [5, 341-342]. «Українознавство в своїй основі має спрямовуватися не проти когось (чи то подібних наукових предметів), а на пізнання та розбудову Вітчизни, отже, –– в ім’я торжества правди, добра, справедливості, миру і в Україні, і в інших народів» [1, 11].
Отже, українознавство як державницька ідеологія має на меті не розколоти і так пошматований на різні політичні та регіональні угруповання вітчизняний соціум, а стати тим міцним підґрунтям, дякуючи якому завершиться процес становлення єдиного громадянського суспільства й української політичної нації, розбудова демократичної, правової, високотехнологічної, сильної і заможної національної держави. Саме така держава дасть змогу всебічно розвиватися кожному індивідууму і всьому  українському народу, тим самим збагативши політичне, економічне, культурне і мілітарне надбання світової людської цивілізації [5, 342].
Також П. Кононенко у своїй принциповій статті «Українознавство Третього Тисячоліття» накреслив редакційну політику часопису «Українознавство», який покликаний віддзеркалювати дослідження концептуальних засад українознавства як цілісної та інтегративної системи наукових знань і навчальної дисципліни: «Журнал «Українознавство» є спадкоємцем не тільки однойменного вісника 90-х років ХХ ст., а й ЛНВ Наукового товариства імені Шевченка 90-х років ХІХ ст.: відповідно до предмета дослідження – Україна, світове українство, українознавство у їхній часопросторовій ґенезі, – він буде відбивати не лише синтез українознавчих наук у їхній універсальній цілісності та системності, а й українознавчі сфери буття та життєтворчості. Це означає, що будуть друкуватися матеріали фундаментальних досліджень і гіпотези, версії, полемічні трактати; напрацювання у сферах джерелознавства й археології, найхарактерніші набутки літератури і мистецтва; напрями практичного втілення українознавства в заклади виховання й освіти; плани, наслідки роботи вітчизняних і зарубіжних українознавчих центрів. Разом з цим наголосимо: розширення меж українознавчих публікацій – це веління часу, але й воно – не стільки мета, скільки засіб, один із шляхів до головної мети. Та мета – новий якісний рівень українознавства у всіх його сутностях і формах. З огляду на це особлива увага буде приділятися розробці історико-теоретичних, методологічних проблем… Маємо відштовхуватися від вимог ХХІ ст.: науці – науковий метод. У світлі цієї вимоги маємо дослідити й висвітлити історію українознавства: у її корінні; вітчизняних і зарубіжних джерелах; у характерних рисах етапів і шкіл; бодай у найяскравіших постатях світочів українознавства –– і на цій основі скристалізувати найголовніші принципи подальшого розвитку науки. Цілком зрозуміло, що найпершою вимогою тут буде збір та аналіз джерел і документів» [3, 8].
У вітчизняній академічній і освітянській науці упродовж довгого часу дискутується питання щодо місця і ролі українознавства в системі наукових і навчальних дисциплін. Журнал «Українознавство» чітко спрямований на взаємодію українознавства з галузевими науками та навчальними дисциплінами, про що свідчать твердження його головного редактора П.Кононенка, надруковані на сторінках часопису: «Потрібні кооперація й координація зусиль фахівців, науково-системний метод і вивчення, й аналізу, й інтерпретації. А для нас — розуміння: українознавство не претендує ні на замінника, ні на дублера історії, мовознавства, природознавства, культурології, філософії і психології, релігієзнавства, політології тощо. Воно — синтез та інтегратор досліджень і відкриттів усіх наук, котрі займаються Україною й світовим українством, як і його мета — дати цілісний образ України в усіх гранях та часопросторових вимірах її буття й перспектив. Тому журнал публікуватиме дослідження, що розкриватимуть не сутності й проблеми фольклору, етнології, мовознавства, літературознавства, мистецтва й культурознавства як окремих наук і чинників буття та поступу, зокрема в проблемах їхнього внутрішнього розвитку, а роль фольклору, етнології й етнографії, мови, культури, як форм українознавства» [3, 9].
І підсумовуючи все вищеназване, головний редактор наголошує: «З якомога повнішої системи окремих фактів, подій, історичних особистостей давньої і сучасної історії, на засадах аналізу причин і наслідків важливих тенденцій розвитку суспільства, нації, держави, мови,  культури, політичної і правової системи, характеру й наслідків взаємодії людини, роду, етносу і природи, суспільства, людини й мови, цивілізації і культури, внутрішніх і міжнародних інтересів, самосвідомості, ментальності, психіки, долі й історичної місії створити цілісний образ Українського світу, щоб, пізнавши його, творити в світлі найгуманістичніших ідеалів, – таке завдання українознавства» [3, 9].
За роки свого існування журнал «Українознавство» завжди намагався бути послідовним прихильником розбудови Української Самостійної Соборної Держави та Української Національної Ідеї. Як головний редактор, так і кожен автор публікацій спільними зусиллями намагалися пробудити політичну, бізнесову, інтелектуальну еліту й простих пересічних українців, залучити до активної співпраці на благо України і її громадян. Кожне число часопису сіяло зерна Мудрості й Наснаги, Віри й Любові, Мужності й Завзяття, Сміливості й Толерантності.
Журнал «Українознавство» своєю громадянською позицією, своїми публікаціями, своїм існуванням сприяв формуванню в суспільстві тієї критичної маси, яка не тільки розпочала Помаранчеву революцію, але й довела її до переможного завершення. Все це дало повне право головному редактору журналу «Українознавство» Петрові Кононенку у своїй статті «Оранжево-сонячна революція» так сказати про її творців: «Зрештою, і це основне, мільйони реально-міфологічних Антеїв, які були голосом Землі і народу: «Разом нас багато –– нас не подолати!» Зрештою –– мільйони тих, що усвідомили: щоб стати європейцями –– насамперед необхідно стати українцями –– духом і діяннями! Традиціями і новотворчістю, гордістю за верховенство закону, Конституції. … Астрономи повідомили, що в час виборів в Україні на небі появилася незвичайно сяйлива, загадково-пророча комета. Світова преса сповістила, що на Землі засяяла сонячна планета –– Україна. Розпочався новий етап розвитку світової історії. Розпочався у Києві» [4, 12].
 Згадаймо, ще в ХVІ ст. французький вчений і провидець Мішель Нострадамус у своїх «Центуріях» передбачав, що в 3 тисячолітті саме з українських земель людська цивілізація отримає новий, позитивний імпульс для власного поступального саморозвитку. Ще зовсім недавно це сприймалося як маячня середньовічного астролога, але листопадо-грудневі події минулого року вщент розбили старі стереотипи. Світ з подивом і  повагою подивився на Україну. Та Майдан – це лише перший крок на довгому і тернистому шляху України і українства до реалізації себе і своїх задумів. Наше майбутнє, наше життя -  тільки в наших руках. Згуртувавшись, об’єднавши всі свої сили, ми впевнено здолаємо будь-які перешкоди на тернистому шляху до демократичної, правової, заможної Української Самостійної Соборної Держави. А щоб здійснити цей задум, вітчизняному суспільству треба мобілізувати всі свої сили, а також задіяти на повну потужність власний науковий потенціал, в тому числі вчених-українознавців.
Директор НДІУ П. Кононенко так сформулював основні завдання науковців-українознавців, творців часопису: «Відповідним постає й завдання журналу: пізнаючи, розкриваючи образ України, трансформувати українознавство в українолюбство, виховувати українську людину, спроможну на свідому історичну життєдіяльність в ім'я розквіту Батьківщини, "не ридать, а здобувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі!" Борімося – поборемо! Нам Бог помагає...» [3, 9].
     Журнал «Українознавство» є науковою темою інституту, бо у його творення задіяні всі науковці НДІУ, а також залучені провідні фахівці України і зарубіжжя, які своїми публікаціями з різних галузей знань сприяють розвитку українознавства, утвердженню національної ідеї, становленню розвитку нашої держави.
      Головним редактором часопису, як уже зазначалось, є П.Кононенко, його заступником – Т.Кононенко, відповідальним секретарем – Т.Ренке. Редакція журналу у складі: Т.Придатко (науковий редактор), Ю.Литвин (літературний редактор), Л.Ткаченко та Л. Науменко (коректори) підпорядкована відділу науково-технічної інформації (зав. відділом О.Мельниченко). Верстку здійснює Л.Цисарська. До складу редакційної колегії входить 32 доктори і 5 кандидатів наук різного спрямування. Друк забезпечує видавництво «Міленіум» (директор А. Ятченко).
      Кожне число журналу відкриває слово головного редактора П.Кононенка. Це завжди аналітичний, глибоко змістовний новаторський програмний не лише для Інституту, але й загалом для держави матеріал, який є синтезуючим кредо, зокрема і для працівників НДІУ.
Це, передусім, такі визначальні статті, як «Національна ідея, нація, націоналізм»,  що ввійшли згодом до однойменної книги, «Мова і  майбутнє народу», «До єдності через багатоманітність», у співавторстві з Т.Кононенком -«Художня словесність як українознавство», «Тарас Шевченко:  із минулого в майбутнє».
     Певні розділи журналу визначаються його тематичною спрямованістю. Так, число 4 за 2005 рік було присвячене щорічній, цього разу 14-й, конференції у форматі Міжнародного конгресу «Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі», що обумовило подання матеріалів конференції, виокремлення розділів: «Мовна політика. Державні механізми утвердження мови», «Мовно-освітні орієнтири суспільства. Мова науки», «Українська мова в сучасному інформаційному просторі», «Історія мови».
Постійними в часописі є розділи: «Людина та її справа», «Історія. Теорія. Методологія», «Освіта», «Пам'ять історії», «Україна-етнос», «Суспільно-політична думка», «Національна культура», а також розділ «Рецензії та презентації». Таким з 2005 р. став і розділ «Мова і майбутнє України», до чого доклала зусиль заввідділом мови НДІУ А.Пономаренко, яка згуртувала плідний колектив авторів, активну участь брала у підготовці та проведенні вищезгаданої конференції. Зокрема, в числі 4 за 2005 рік були опубліковані статті: «Мова і майбутнє народу» П. Кононенка; «Мовна політика на сучасному етапі» Г. Удовенка; «Мова і термінологічна сфера стандартів» Г. Філіпчука; «Соціолінгвістичний моніторинг мовою статистики» А. Пономаренко і С. Яремненко; «Мова і проблеми політичної ідентичності в Україні» О. Гриніва; «Мова як об’єкт та інструмент історичного дослідження» Я. Калакури; «Соціальна престижність української мови в сучасному комунікативно-інформаційному світі» С. Єрмоленко; «Роль стереотипів у національній самоідентифікації українців» О. Козанкевич; «Про стратегію державобудування та сутність мовних торжищ у сучасній Україні» А. Погрібного; «Лінгвоцид як предмет українознавства» Я. Радевича-Винницького, «Мова офіційних документів як свідчення кризи верхівки українського суспільства» Г. Філіпчука, Є. Козира; «Мова як об’єкт та інструмент історичного дослідження» Я. Калакури; «Філософія мови» М. Пришляка; «Українська мова в освітньому просторі» Г. Сазоненко тощо.

Лише за останні два роки, наприклад, у розділі «Історія. Теорія. Методологія» були надруковані цікаві наукові розвідки А.Гриви («Козацькі громади кінця XX – початку XXI ст.»), В.Сніжка («Міф в українознавстві»), М.Думенка («Роль і місце кадрової політики у Збройних Силах України в процесі їх реформування та розвитку»), М.Недюхи («Українознавство як наука і навчальна дисципліна»), В.Шевченка («Філософсько-освітній потенціал українознавства») та ін.; у розділі «Освіта» - Г.Лопушанської («Львівська українська гуманітарна гімназія»), А.Погрібного («Законопроект про мову, чи підступний замах на неї?»), Г.Філіпчука («Пріоритет екоантропоцентризму в освітній діяльності», «Національні і європейські виміри української педагогіки»), Л.Яресько («Українознавство у вихованні національної гідності»); у розділі «Пам'ять історії» – О.Ярошинського («Українська національна революція середини XVII ст.», «Передумови національної революції на Волині»), цікаві наукові дослідження С.Наливайка, В.Барана, Ю.Фігурного; у розділі «Національна культура» – О.Балагури про життя і творчість М.Брайчевського, О.Семенюченка про творчість І.Марчука та ін.
Розділ «Людина та її справа» дав можливість читачам познайомитися з життям і творчою діяльністю непересічних особистостей минулого і сьогодення. Назвемо лише деякі імена талановитих світочів науки, культури, політики, письменства, мистецтва: Т.Шевченко, М. Максимович, М. Грушевський, Д. Чижевський, К. Ушинський, Святійший Патріарх Філарет, М. Миколайчук, Є.Федоренко, Д. Павличко, А. Толстоухов, Ю. Мушкетик, І. Чирко, М. Шиян, Д. Гуменна, О.Довженко, Г. Сазоненко, П. Андрієнко-Данчук, Л. Кравченко, Н. Руденко, Г.Лопушанська, О.Баканідзе, Т. Лебединська, А. Чебикін, Б. Бора (Б. Шкандрій), Л. Симиренко, М. Дробноход, М. Сорока, Л. Пономаренко, О.Гончар, Я. Стецько, А. Мокренко, Б. Степанюк, М. Зеров, І. Бажанський, О.Коноваленко, А. Попович, П. Василенко, Б. Олійник, Г. Удовенко, А. Конверський, Й.Племель, С. Ніколаєнко.
Ми ще раз хочемо наголосити на тому місці і значенні, яке посідає Петро Кононенко в життєдіяльності редакційної колегії та видавничої ради часопису «Українознавство». Він не тільки є його головним шеф-редактором і незмінно веде колонку редактора. Петро Петрович постійно друкує в журналі як наукові, так і гостропубліцистичні дослідження та статті, виступаючи в гіпостасі (образі) і вченого-українознавця, і громадсько-політичного діяча, і літератора, і поета, і письменника, і публіциста, і освітянина, П. Кононенко тим самим сприяє становленню і розбудові Самостійної Соборної Української Держави. Розділи з монографії «Національна ідея, нація, націоналізм», присвячені одній з найголовніших проблем, що аналізується й висвітлюється упродовж багатьох століть і все ж лишається в центрі як наукових, так і політичних дискусій в Європі та  Світі, вперше побачили світ у часописі «Українознавство» в № 1-3 за 2005 р. На основі історичного процесу цивілізаційно-культурного розвитку, залучаючи найширший український та загальноєвропейський матеріал, П. Кононенко висвітлює зародження й розвиток націй, причини й наслідки втілення в життя національної ідеї та різних течій націоналізму і, найперше, в історії України [2, 2].
П. Кононенко є керівником державної бюджетної науково-дослідної роботи: "Розробка принципів наукового суспільно-політичного, культурно-мистецького, релігійно-філософського, педагогічного видання з українознавства для вчених, педагогів середньої і вищої школи (на прикладі журналу "Українознавство")".
Редакцією часопису проаналізовано концептуальні підходи до редакторської роботи, сформульовано вимоги до наукового та літературного редакторів українознавчого видання, вдосконалено електронний та бібліотечний ресурси, які забезпечують редакційну роботу часопису «Українознавство», відпрацьована модель адміністративної діяльності учасників випуску інтегрованого видання, досліджена та систематизована спеціалізована література, що дає змогу ефективно використовувати існуючий досвід.
Підготовлений бібліографічний покажчик статей часопису «Українознавство», опублікованих у 2005 рр. (упорядник О.Б.Ярошинський). Розроблено документацію про внесення часопису «Українознавство» до переліку фахових видань у ВАК України. Постановами Президії ВАК України в 2004-2005 рр. журнал визнаний фаховим виданням з історичних та філософських наук. У числах 1, 2, 3, 4 за 2005 р. було надруковано 223 статті, а загалом за п’ять років існування журналу «Українознавство» в ньому було надруковано близько 1200 публікацій.
Співробітники відділів філософсько-світоглядних проблем українознавства та інноваційних технологій, під загальним керівництвом заступника директора з наукової роботи Т. Кононенка створили електронний варіант наукового фахового видання «Українознавство» згідно з усіма вимогами ВАК України і спільним наказом МОН України та НАН України. Це перший гуманітарний журнал такого типу, на сайті якого планується оприлюднювати всі числа часопису «Українознавство» та передбачається створення програмного забезпечення, архіву і пошукової системи вже для існуючого журналу.
Таким чином матеріали, які друкуються у цьому журналі, не тільки допомагають розвивати модерне українознавство, але й сприяють і послідовному розвитку українського націєдержавотворчого процесу в ХХІ ст., і розбудові Української Самостійної Соборної Держави у Третьому Тисячолітті.
Література

1. Кононенко П.П.Українознавство. Підручник. – К., 1996. – 384 с.
2. Кононенко П.П. Національна ідея, нація, націоналізм: Монографія. – К.: Міленіум, 2005. – 358 с.
3. Кононенко П.П. Українознавство ІІІ тисячоліття // Українознавство. –2001. –  Ч 1. - С. 4-9.
4. Кононенко П.П. Оранжево-сонячна революція // Українознавство. –   2004. –  Ч 3-4. - С. 5-12.
5. Фігурний Ю.С. Український етнос як один із важливих концентрів українознавства : Зб. наук. праць НДІУ. – К.: 2003. – Т. 1. – С. 341-366.