Культ воїна-звіра в Київській Русі

Фахові дослідження давньої української минувшини є надзвичайно важливими як для українського народу, його пізнання і самопізнання, так і для академічних наук, які вивчають його місце в цивілізаційному часопросторі, зокрема українознавства. Саме тому директор ННДІУ, доктор філологічних наук, професор, академік П. Кононенко наголошує: «Українознавство з самого народження було, є і має бути формою пізнання світу і самопізнання, так і виховання та самовиховання як визначального чинника самотворення» [21, 24].
Одним з найпоширеніших прадавніх культів було вшанування дикого звіра-хижака – вовка, ведмедя – і споріднений з ним культ собаки. Ці тварини мали надзвичайно велике інформаційно-міфологічне навантаження. Вагомим аспектом таких уявлень було ототожнення диких звірів з воїнами. Звір втілював образ воїна, був покровителем військової справи.
Ця стаття є частиною реалізації дисертаційного дослідження на тему «Культ воїна-звіра в контексті українознавства», яке здійснюється в межах держбюджетної науково-дослідної роботи «Україна і світове українство в системі українознавства. Українці у світовій цивілізації і культурі» (2010–2012).
Ми розглянемо культ воїна-звіра в праукраїнців Київської Русі, проаналізуємо можливий зв’язок з подібними тогочасними культами у інших індоєвропейських, а також тюркських народів середньовічної Європи. Хронологічно дослідження охоплює історичний період  VIII – XIII ст. Тема цієї роботи перебуває на перетині досліджень з давньої української міфології та історії військової справи Київської Русі, які розпочалися відносно недавно (фактично після здобуття Україною незалежності), а активізувалися тільки в останні роки. Отже, на нашу думку, вивчення зазначеної теми є надзвичайно актуальним.
Об’єктом дослідження є духовний світ та світоглядні уявлення праукраїнських племен Київської Русі, а предметом – власне культ воїна-звіра в Київській Русі. Мета цієї статті – проаналізувати відомості з різноманітних джерел про  культ воїна-звіра в Київській Русі, здійснити спробу систематизації цих даних для подальших досліджень. Завдання дослідження полягає в тому, щоб проаналізувати культ воїна-звіра в Київській Русі, спираючись на історичні, лінгвістичні, етнографічні відомості, матеріали літописів, а також дані археології.
Джерельна база нашого дослідження складається з архаїчних українських казок, билин, переказів, а також писемних пам’яток Київської Русі. Видання «Українські билини» за редакцією В. Шевчука містить українські народні казки і легенди на билинні теми. У цьому збірнику ми звернемо увагу на порівняння і ототожнення билинних богатирів з «лютими звірами» [22]. Серед пам’яток писемності Київської Русі особливе значення для нашої праці має «Слово про Ігорів похід». Цей твір, який було написано після 1185 р., описує похід проти половців і містить багато матеріалу, пов’язаного з давньослов’янською язичницькою міфологією. У «Слові» є кілька епізодів обертання князів-воїнів на вовків, у тому числі метафоричне перекидання на вовка головного героя «Слова» – князя Ігоря [19]. Також ми звернемося до тексту «Повісті временних літ». У цьому історичному документі теж є свідчення про культ воїна-вовка, зокрема в епізоді, датованому 1097 р. [14].
Культ воїна-звіра в Київській Русі є малодослідженим. Ця тема висвітлювалася тільки в окремих статтях у контексті інших наукових досліджень. Досить ґрунтовно її розглядав Л. Залізняк, наводячи у своїх працях з давньої історії України і з історії українського козацтва відомості про існування явища воїнів-звірів. Особливу увагу дослідник приділив саме давньоруському періоду історії України [8; 9]. Ю. Фігурний у праці «Історичні витоки українського лицарства» один з розділів присвятив традиції культу звіра в середовищі українського козацтва, де висвітлив зв’язок між давніми військовими традиціями і звичаями козаків [23]. Д. Король досліджував генезу культу вовка у слов’ян. Він подає значний обсяг матеріалу про культ вовка і споріднені з ним культи ведмедя і собаки [12]. В. Скляренко ретельно дослідив незрозумілі епізоди «Слова», зокрема дав тлумачення епізоду перевтілення князя-воїна у вовка [17].
Інші автори досліджували культ вовка і ведмедя, вивчаючи дохристиянський світогляд давніх українців. Праця Д. Бліфельда містить узагальнюючі матеріали щодо розкопок на Шестовицькому дружинному могильнику. Автор проаналізував інформацію про рештки свійських і диких тварин, виявлених у похованнях [2]. Л. Скиба спробувала реконструювати поховальний обряд і загалом сакральні уявлення давньослов’янської зарубинецької спільності за археологічними матеріалами Пирогівського могильника, а також подібних до нього могильників. Дослідниця зробила висновки щодо сакралізації деяких тварин, зокрема розглянула культ ведмедя [18]. Енциклопедичне видання «Українська міфологія» містить декілька статей, що розкривають фольклорні мотиви із сюжетами про перевертнів, хронологічний початок яких датується середньовіччям або з більш ранніми періодами [21].
Також звернемося до праць інших авторів, де розглянуто культ воїна-звіра в Київській Русі. У кінці XIX ст. російський історик і етнограф  А. Афанасьєв у своїй праці детально простежив міфологічні уявлення давніх слов’ян про образи вовка і ведмедя [1]. Б. Рибаков розглядав цю тему в контексті наукових досліджень язичництва Київської Русі й давніх слов’ян [15; 16]. Уявлення про вовка в системі вірувань давніх слов’ян вивчала литовська дослідниця М. Гімбутас [5]. Дуже цінною для нас є праця італійського історика Ф. Кардіні «Витоки середньовічного лицарства». У ній широко використано різноманітні історичні джерела як античних часів, так і середньовіччя, зокрема «Слово о полку Ігоревім». Автор доводить, що середньовічні рицарські ватаги виникли з войовничих «зграй» воїнів-звірів [10]. Фундаментальна праця А. Голана «Міф і символ» розкриває сакральну символіку давніх народів. Автор дослідив міфологічні образи звірів у давніх слов’ян [6]. Білоруський історик В.Чаропка ґрунтовно вивчав культ воїна-звіра в Київській Русі і Литовському князівстві. Він розробив сміливу концепцію про заснування Великого князівства Литовського слов’янськими родами, які сповідували культ воїна-вовка – «лютого звіра» [24]. Його концепцію в стислому вигляді наведено в працях білоруського дослідника А. Тараса [20]. А. Букс досліджував явище воїнів-перевертнів у прибалтійських народів у період середньовіччя і нового часу. Багато традицій балтських народів були пов’язані з подібними традиціями східних слов’ян [4]. Праця Л. Гумільова «Древние тюрки» містить матеріали з міфології тюркських народів, зокрема про культ вовка у тюрків, необхідні нам для порівняння з давнім українським культом воїна-звіра [7].
Явище вшанування диких хижаків – вовка і ведмедя, а також споріднений з цим культ собаки займали надзвичайно важливе місце у світогляді праукраїнських східнослов’янських племен. Вовк, ведмідь і собака були сакральними образами, які часто ототожнювалися із божеством. Кожна з цих тварин у сакральних уявленнях давніх слов’ян мала свої магічні особливості. Коротко окреслимо загальні міфологічні уявлення про вовка, ведмедя і собаку, а також про перевтілення людей в цих тварин, що побутували в Київській Русі.
Ведмедя ототожнювали з плодючістю, вогнем і потойбічним світом [18, 73]. Його вважали магічним провідником померлого в інший світ. Б. Рибаков наголошував на надзвичайно давньому походженні сакрального шанування цієї тварини [16]. Деякі дослідники вважають, що вшанування ведмедя значно давніше, ніж вшанування вовка, і належить до палеолітичних уявлень [12]. З впевненістю можна говорити про те, що населення Київської Русі наслідувало звичай шанування образу ведмедя як божества слов’янських племен початку нашої ери і праслов’ян більш раннього періоду. Міфологічний образ ведмедя часто змішувався з образом вовка [16].
Вовк був надзвичайно важливим образом в давньослов’янській міфології. Його обожествлення є одним з найдавніших слов’янських вірувань [5, 200]. Д. Король підкреслює значення цієї тварини у світогляді усіх давніх індоєвропейських народів: «Сакральне значення вовка відобразилося на його символіці всевідання, на його особливому соціальному статусі, на відношенні до культу керманича військової дружини, а вовчої зграї – як символу єдності. Вовк часто – родоначальник племені, міфічний прародитель. А з іншого боку – уособлення надприродної жорстокості» [12]. Надзвичайна важливість образу вовка в міфологічній системі Давньої Русі полягає у зв’язку вовка-перевертня з язичницькими жерцями. Волхви ототожнювалися з образом сакрального Вовка, а саме слово «волхв» є різновидом вимови «вовк» [9, 142]. Людині, вдягненій у вовчу шкуру, приписували надприродну здатність всезнання [23, 42]. Вовк часто був одним з міфічних втілень богатирів [5, 200]. Крім цього, його образ мав міфологічні зв’язки з усім, що стосувалося металу, особливо з ковальським ремеслом. У давні часи ковалів споріднювали з образом вовка або ж вважали перевертнями-вовкулаками (волкодлаками) [15]. У часи Київської Русі образ цієї тварини був нерозривно пов’язаний з війною, боєм, різаниною. В уявленні русичів поняття перемоги над ворогом ототожнювалося із сміливим і хижим лютим вовком. Давньослов’янський Перун, бог війни і покровитель давньоруського війська, був одночасно і покровителем вовків. У процесі прийняття християнства риси хранителя військової вдачі, покровителя воїнів і одночасно вовчих зграй стали надаватися святому Юрію [1, 389– 390].
У давній українській міфології собака був охоронцем, надійним супровідником людини. Міфологічні уявлення про вовка і собаку є спорідненими, тому в міфології ці тварини часто змішуються: вовки, наприклад, можуть зватися собаками і навпаки. «Хорт» – українська назва мисливських собак – один із варіантів назви вовка за часів Київської Русі. Таке змішання двох споріднених тварин у міфології пояснюється їх генетичною близькістю –  собаку одомашнили безпосередньо з вовка. Вважається, що це була перша одомашнена тварина [12]. Низка тотемічних рис вовка стійко закріпилася за міфічним образом собаки [16].
Образ вовка змішується не лише з ведмедем і собакою, але й з міфічним «змієм» або ж драконом. Змій в багатьох міфах ототожнюється з вовком, а у слов’янських казках – іноді заміняється «вогняним вовком» [6]. Ведмідь у певних випадках теж володіє рисами міфічного «змія»: він істота віща, охоронець скарбів, з частин його тіла готували різні лікарські зілля [12].
Одним з основних міфологічних навантажень образу звірів було мілітарне значення. Образи згаданих нами тварин, особливо вовка, в часи Київської Русі завжди були сакральними військовими символами. Культ воїна-звіра здавна існував у слов’ян-праукраїнців, його витоки сягають праіндоєвропейської спільноти [9, 140–144].
Розглядаючи військовий культ звірів, звернемося до лінгвістичних даних. Слова і словосполучення, які широко вживалися за часів Київської Русі, з часом змінили значення, стали рідковживаними архаїзмами або ж взагалі не використовуються. Дослідники по-різному трактують значення прикметника «лютий». За однією з версій, «лютий» був прикметником до власної назви вовка. З етнографічних джерел відомо, що до середини XX ст. в Україні та Білорусі вовка називали «лютим звіром». Видатний чеський історик і етнограф П. Шафарик вважав, що саме від цього слова виникла назва західнослов’янського племені лютичів, тобто вони мали за тотемну тварину «лютого звіра» – вовка [20, 14]. Підтвердженням цього є й інші назви лютичів – волчкі, влци, влчки, вілци, волчуни. Земля, на якій вони жили, називалася Вілкомір («Волчий мир») [1, 391–395]. Тому, згідно з цією точкою зору,  слово «лютий» означало одночасно і «вовчий», і «доблесний» (у військовому розумінні). Відповідно до іншої концепції,  прикметник «лютий» пов’язаний з різновидами котячих (так вважав перекладач «Літопису руського» Л. Махновець) [13].
Також важливим терміном для нашого дослідження є слово «вой». Деякі дослідники вважають, що від «вой» (у значенні «вовче виття») походять східнослов’янські «вояр» і «вой» (у значенні «воїн») [20, 16]. «Воїн» є похідною пізнішою транскрипцією слова «вой». На нашу думку, це є безпосереднім підтвердженням надзвичайної важливості культу вовка у військовій справі східних слов’ян, зокрема племен, які є генетичними батьками сучасної української нації.
Давньоукраїнський фольклор, що бере початок ще в давньослов’янські часи і набуває розквіту в період становлення Київської Русі, насичений образами воїнів-вовків і перевертнів у численних казках, билинах, легендах і переказах. У цьому дослідженні акцентуємо увагу на тих з них, у яких міфічні вовкоподібні люди є воїнами або ж  богатирями.
Особливістю билин є відповідність образів головних героїв історичним особам. Зокрема, у фольклорі є образи князів Київської Русі, прототипами яких стали видатні історичні постаті. У билинах і переказах деяким з них приписується волхвування або зазначається про те, що вони були чарівниками. Легендарний київський князь Олег, який правив Києвом у 882–911 роках, був прозваний Віщим, тобто відаючим. Вважалося, що свої видатні перемоги, зокрема і вдалий похід на Константинополь у 907 році, князь-волхв здобув завдяки «відомству». Такі ж риси народні перекази приписують і полоцькому князю Всеславу Брячиславичу, прозваному Чародієм. Він керував Полоцьким князівством у 1044–1101 роках, а в 1068 р. протягом семи місяців був київським князем. Дослідники давньоруського фольклору ототожнюють його з билинним персонажем Волхвом Всеславичем [8; 23]. У билинах і легендах князь Всеслав зображується воїном-вовком, перевертнем, вовкулаком. В одній з билин так розповідається про нього:
Дружина спить, та Волхв не спить,
Він обернеться сірим вовком [9, 142].
Князя Всеслава зображено всевідаючим перевертнем і в писемних пам’ятках Київської Русі. За повідомленнями літописця, мати породила князя «від волхвування», тобто за допомогою таємних язичницьких обрядів. Билини називають Волхва Всеславича сином царівни і Лютого Змія. Образ Всеслава Полоцького яскраво змальований у «Слові про Ігорів похід».
Прототипом іншого героя давньоруських билин – Вольга-Волхва –вважають давньослов’янського князя, особу якого достовірно не встановлено. Ним можуть бути і Віщий Олег, і Всеслав-Чарівник. Правдоподібним є припущення, що цей билинний герой мав кількох історичних прототипів і був опоетизованим образом богатиря-чарівника. Для нас важлива оцінка образу князя-перевертня в циклі билин про Вольгу-Волхва. Звернемося до тексту билини: «Учився Вольга да всяким премудростям: сірим волком рискати по темних лісах, щукою-рибою да виринати у синіх морях» [22]. Цар індійський збирався походом на Київ, але Вольга-Волхв запобіг цьому. Залетівши птахом до палацу, він підслухав розмову султана з його жінкою. Потім, обернувшись вовком, задушив коней султана, а перетворившись на горностая, знищив зброю в його арсеналі, після чого повернувся птахом назад до дружини та пішов із нею на султанське царство [22]. Головний герой билини зображений доброзичливо, безкомпромісно схвально, а перевертництво змальовано як «премудрість», яку пізнав князь. Саме завдяки волхвуванню і перевертництву мудрий князь-чарівник здобув перемогу над ворогом, рятуючи Київську землю.
У билинах про богатирів теж є «звірині» або ж «вовчі» мотиви. Легендарному Іллі Муромцю та іншим богатирям у цих творах приписуються вовчі якості. Так, у билині «Про бій Іллі Муромця з сином» богатирі, що перебувають на заставі, намагаючись зупинити незнайомого витязя, «заревіли по-звіриному, засвистіли по-солов’їному, зашипіли по-зміїному» [22]. На Поліссі поширений цикл билин про богатиря Івана Сучича (Сученка) [16], який був вигодуваний (в інших варіантах – породжений) вовчицею.
Сюжет викормлення воїнів-богатирів хижими звірами, особливо вовками, був широко розповсюджений в праукраїнському фольклорі. Так, архаїчна казка про змієборців-богатирів Валігора і Вирвидуба оповідає про їх перемогу над страшним змієм. Обидва богатирі були вскормлені звірами: Валігор – левицею, а Вирвидуб – вовчицею. Характерним є те, що Вирвидуб – епітет, який здавна присвоювався богу-громовику Перуну як руйнівнику небесних гір і лісів. В одному з українських варіантів цієї казки богатир Вирвидуб замінений на вовка, який «пиляє хвостом дуби» [1, 392].
Відомі пам’ятки писемності Київської Русі доповнюють і розширюють образ воїна-звіра, певною мірою прямо наслідуючи билинну традицію. Розглянемо ті з них, у яких віддзеркалено культ воїна-вовка-перевертня.
Цінним для нашого дослідження є відомий шедевр давньоруської літератури – «Слово о полку Ігоревім». Цей твір насичений традиційними дохристиянськими сюжетами, в ньому прямо наслідуються билинні традиції. Згадуючи про полоцького князя Всеслава, автор «Слова» писав:  «Всеслав-князь людей судив, городи мирив із князями, а сам вовком серед ночі темної вибігав із города з Києва, до півнів сягав Тмутороканя, вовком путь перебігаючи великому Хорсові» [19, 57]. Здатність обертатися вовком слід тлумачити як надприродні здібності, якими автор «Слова» наділяє полоцького князя, щоб підкреслити його могутність і військову вдачу. Отже, як і в билинах та переказах, Всеслав зображений волхвом, відаючим, чарівником. Також є згадки про його надприродне походження та пов’язані з цим чародійство і волхвування князя.
Опис перевтілення головного героя «Слова» – князя Ігоря – під час втечі з половецького полону теж наслідує билинну традицію зображення обертання: «А Ігор-князь поскочив горностаєм між очерети високі, білим гоголем на воду полинув. Іспав же він на коня бистрого ще й помчався вовком-сіроманцем (…) ще й полетів ясним соколом» [19, 65]. Князь Ігор перевтілюється по черзі в горностая, гоголя, вовка і сокола. Принциповим є те, що, змальовуючи князя вовкулаком, автор не вбачає в цьому нічого осудливого. Навпаки, він описує цей вчинок з похвалою і доброзичливістю. Перевтілення у вовка-перевертня представлено як добровільний вчинок князя-чародія [10, 116–117].
Описаний епізод має розбіжності в перекладі, а отже, і в тлумаченні. Обертання князя на вовка описано фразою: «и скочи съ него босымъ влъком». Дослідники по-різному трактували словосполучення босымъ влъкомъ: сірий вовк, білоногий вовк, спритний вовк, вовк-перевертень. Найбільш повно і аргументовано його пояснив В. Скляренко. Спираючись на дослідження О. Соболевського і В. Гордлевського, він тлумачить це словосполучення як усталене означення священного, втаємниченого вовка, чарівного звіра. «Босий вовк» – сірий вовк з білими ногами, що уособлює священну тварину, воїна-перевертня. «Ігор, до якого автор ставиться дуже прихильно перетворюючись у вовка при втечі з половецького полону, мав перетворитися в доброго вовка, а таким вовком, за уявленнями давніх слов’ян, був вовк (сірий) з білими ногами» [17]. Отже, можна припустити існування міфологічного уявлення про перевтілення князів і воїнів у звіра, який мав бути священним вовком – не звичайним сірим хижаком, а мудрим звіром-чарівником, особливими ознаками якого мали слугувати білі плями.
Крім епізодів, описаних вище, на початку «Слова» брат Ігоря – князь Яр-Тур Всеволод – метафорично порівнює своїх воїнів із вовками: «А мої куряни – вправні воїни … скачуть, як вовки сірі в полі, шукаючи собі честі, а князеві слави» [19, 13–15]. Таке порівняння слід розуміти як свідчення їх хоробрості й витривалості.
Як уже згадувалося, не тільки художні твори, але й історичні літописи засвідчують вагоме значення культу воїна-звіра в Київській Русі. «Повість временних літ» під 1097 роком описує такий епізод: «Яко бисть полуноші і встав Боняк, від’їхав від вої і почав вити вовчськи і вовк одвися йому і почаша вовки вити мнозі» [14]. У наведеній цитаті простежуються билинні традиції,  однак не вбачається нічого казкового. Імітування вовчого виття й інших звуків оточуючої природи могло входити в арсенал досвідчених воїнів і мисливців.
Археологія теж надає матеріал для дослідження культу воїна-звіра в Київській Русі. Серед матеріальних решток давньоруських язичницьких капищ, поселень, міст, особливо могильників, трапляються артефакти, які більшою або меншою мірою є свідченням значного поширення культу звіра серед військової і духовної знаті. Згідно з археологічними даними, традиція шанування диких звірів безпосередньо під час поховального обряду була поширена у східнослов’янських племен I тис. н. е. Поряд з кістками свійських тварин, які слугували трапезою під час тризни, слов’янські поховання містять рештки диких тварин-хижаків. Так, Л. Скиба в праці про Пирогівський могильник писала про надзвичайно важливе значення образу ведмедя в поховальній церемонії давніх слов’ян. Ведмідь пов’язувався з вогнем і потойбіччям, особливо пошановувався його череп та лапи – своєрідні медіуми магічної сили цієї тварини [18, 73–74]. Дослідниця зазначає: «Шанування ведмедя у древніх супроводжувалось вірою в душу цієї тварини» [18, 73]. У похованнях періоду створення Київської держави (IX–X ст.) простежується аналогічна ситуація. Отже, результати розкопок свідчать на користь неперервності звичаю культу звірів у поховальній обрядовості від давніх слов’ян до періоду Київської Русі.
Серед поховань періоду Київської Русі вирізняють дружинні й князівські поховання, а також цілі дружинні могильники (некрополі). Саме в дружинних і князівських похованнях виявлено велику кількість решток тварин: свійських –коней, собак і диких – вепрів, вовків, ведмедів. Наголосимо на тому, що статус князя, військового вождя, міг суміщатися з високими духовними посадами жерця, служителя культу. Одним з найбільш досліджених дружинних некрополів є могильник біля села Шестовиця в Чернігівській області. Тут були досліджені поховання-кургани, в яких виявили як інгумації, так і кремації [2]. Серед супровідного матеріалу небіжчиків дослідники знайшли велику кількість перепалених і необпалених кісток тварин. Рештки собак було виявлено в 15 кремаціях (5 випадків трупоспалень на стороні та 10 – на місці) і в кількох інгумаціях. Відомі й інші могильники (Чернігівський, Михайлівський тощо), які за остеологічним матеріалом аналогічні Шестовицькому некрополю [2].
Отже, знахідки в дружинних могильниках засвідчують важливе ритуальне значення собаки в процесі поховання воїна. Можна припустити, що ця тварина мала бути магічним захисником небіжчика і його провідником в інший світ. Рештки хижих звірів – вовків і ведмедів – слід розцінювати як елементи тотемного культу похованих дружинників.
Культ воїна-звіра мали середньовічні народи, які мешкали поблизу території Київської держави. Розглянемо зв’язок і можливі взаємні впливи цього культу в Київській Русі з аналогічними культами у скандинавських, балтських, тюркських народів.
Широковідомим є культ воїна-звіра в північногерманських скандинавських народів. Північногерманські воїни-звірі, берсерки і ульфхеднари, відзначалися військовою доблестю, бойовою ярістю і надзвичайною хоробрістю, що межувала зі скаженістю. Образами таких воїнів-звірів сповнені скандинавські саги [10, 111–123]. Аналогічний культ був і в інших прибалтійських народів: литовців, естів, прусів. Ототожнення воїна-язичника і вовка-перевертня в них неперервно існувало до часів пізнього середньовіччя і нового часу [4]. Скандинавські бойові ватаги перебували на службі в київських князів у якості найманців, знатні скандинавські династії породнилися з княжими родами Київської Русі. Тому можна припустити, що скандинавський культ воїнів-берсерків мав певний вплив на слов’янську військову традицію.
На південному сході Русь межувала з тюркськими народами: печенігами і половцями (кипчаками). Традиційним для них було поклоніння вовкоподібному божеству. Військова аристократія кочівників-тюрків вела свій міфічний родовід від вовків. Легендарний засновник тюркських царських династій хан Ашина був народжений і вскормлений вовчицею [7]. На знаменах та іншій бойовій символіці тюркських племен зображалася вовча голова. Тюрки-кочівники були традиційними ворогами Київської держави, та, попри це, іноді вони виступали як союзники. З окремими тюркськими володарями укладалися угоди, династичні шлюби, певні клани степняків слугували київським князям в якості найманих військ і несли прикордонну службу в причорноморських степах. Деякі дослідники вважають вплив тюркського культу воїна-звіра на Русь вирішальним у формуванні подібної давньоруської військової традиції [3].
На нашу думку, судження про запозичення давньоруським лицарством культу воїна-звіра в тюркських народів є безпідставним і зовсім не відповідає дійсності. Більше того, не можна говорити навіть про більш-менш суттєвий вплив на формування культу в Київській Русі з боку тюрків. Тюркський культ воїна-звіра міг мати лише локальний вплив на військову традицію і світогляд населення південного прикордоння Давньоруської держави.
Іншим був вплив скандинавських і балтських народів. Маючи спільне індоєвропейське підґрунтя, культ характеризувався багатьма спільними рисами у європейських етносах. Окремі його скандинавські й балтські ознаки могли бути запозичені давньоруськими слов’янськими воїнами від найманих «варязьких» загонів. Отже, можна говорити про зв’язок між давньоруським слов’янським і північногерманським скандинавським культом воїна-звіра. Але цей вплив не можна розцінювати як визначальний, оскільки цей культ існував ще в протослов’ян і мав дуже глибоке коріння, що засвідчують етнографічні та лінгвістичні дані. Усна билинна традиція і писемні джерела також вказують на його давнє походження в праукраїнців. Культ воїна-звіра у слов’ян мав самобутні риси (як було розглянуто вище на прикладі племені лютичів-вовчунів) і міг сам здійснювати вплив на скандинавську військову традицію. На нашу думку, існувала індоєвропейська військова традиція воїна-звіра (воїна-вовка), спільна для слов’янських, балтських і скандинавських воїнів, а також взаємні впливи цих споріднених культів.
Отже, сакральні образи вовка, ведмедя і собаки були пов’язані з культом плодючості, потойбіччям, міфічним змієм-драконом. Образ вовка-перевертня був священним для давньоруських жерців. Дикі хижаки, перш за все вовк, ототожнювалися з війною. Покровителем вовків був бог війни Перун-громовик.
Культ воїна-звіра здавна існував у східних слов’ян – праукраїнців. Особливе значення у військовій справі серед інших хижих тварин посідав вовк. У слов’ян-русичів образ звіра-вовка був не лише тотемом бойових дружин, а й слугував образом сакрального захисника Руської землі. Про це свідчать історичні, лінгвістичні, етнографічні відомості, матеріали літописів, дані археології. Лінгвістика наводить матеріал, який розкриває історичну давнину і важливість культу. Зокрема, важливими термінами для оцінки значення культу є іменник «вой» і прикметник «лютий». Також свідчення культу воїна-звіра є у численних давньоруських переказах, билинах і казках. Позитивні персонажі билин – перевертні, волхви, князі й богатирі. Билинну традицію продовжено в пам’ятках писемності Київської Русі, як в літописах («Повість минулих літ»), так і в історичних художніх творах («Слово о полку Ігоревім»). Окремі історичні постаті, які стали прототипами для билинних персонажів воїнів-перевертнів, змальовані в літературних пам’ятках. Матеріал для дослідження культу воїна-звіра в Київській Русі надає і археологія. Результати розкопок дружинних і князівських могильників свідчать про важливе місце образу собаки в поховальному ритуалі, а також про значимість тотемних диких звірів руських воїнів – вовків і ведмедів. Усі ці дані свідчать про надзвичайно важливе значення в Київській Русі міфологічних уявлень, пов’язаних з образом воїна-звіра.
У індоєвропейських і тюркських народів середньовічної Європи також відомі культи воїнів-звірів. Проте безпідставною є гіпотеза про запозичення його слов’янами-праукраїнцями в сусідніх етносів. Культ воїна-звіра в Київській Русі має глибоке історичне коріння. Певний вплив на нього відбувався лише з боку аналогічної скандинавської і балтської традиції. Треба враховувати, що міфологічні уявлення цих народів також зазнавали впливів із боку слов’янських традицій Київської Русі.
Значна кількість лінгвістичних і етнографічних даних свідчить про нерозривний зв’язок міфологічного культу вовка (звіра) з військовою справою у часи Київської Русі. Культ звіра вплинув на формування і розвиток тогочасної військової справи.

Література

1. Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения славян на природу. – T. 1. – М., 1865.
2. Бліфельд Д.І. Давньоруські пам’ятки Шестовиці. – К., 1977.
3. Будаев Н. Западные тюрки в странах Востока. – Нальчик, 2002.
4. Букс А. Волкодлак – воин древних балтов // Наука и Религия. – 1995. – № 8. – C. 45–47.
5. Гимбутас М. Славяне. Сыны Перуна. – М., 2007. – 216 с.
6. Голан А. Миф и символ. – М., 1993.
7. Гумилев Л.Н. Древние тюрки // АН СССР. Ин-т народов Азии. – М., 1967. – 504 с.
8. Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994. – 255 с.
9. Залізняк Л.Л. Первісна історія України: Навч. посібник. – К., 1999. – 263 с.
10. Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. – М.: Прогресс, 1987. – 384 с.
11. Кононенко П.П. Українознавство. – К., 1996. – 384 с.
12. Король Д.О. Культ вовка в слов’янській традиції та його ґенеза. – http://www.library.ukma.kiev.ua/e-lib/NZ/NZV20-21_2002_culture/10_korol_do.pdf
13. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця; Відп. ред. О.В. Мишанич. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.
14. Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В. Яременка. – К.: Рад. письменник, 1990. – 558 с.
15. Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. – М., 1988.
16. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1981.
17. Скляренко В.Г. «Темні місця» в «Слові о полку Ігоревім». – К.: Довіра, 2003. – 147 с.
18. Скиба Л.Є. Пирогівський могильник Зарубинецької культури. – К., 2001.
19. Слово о полку Ігоревім. – К.: Дніпро, 1974. – 88 с.
20. Тарас А.Е. Войны московской Руси с Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой в XIV–XVII веках. – М., 2006. – 798 с.
21. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 406 с.
22. Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука. – К.: Веселка, 2003. – 247 с.
23. Фігурний Ю.С. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне військове мистецтво в українознавчому вимірі. – К.: Видавничий дім «Стилос», 2004. – 308 с.
24. Чаропка В. Уладары Вялікага Княства. – Мінск, 1996.