Колядчаний цар Ворот і його ведійський відповідник
 
Українські веснянки, колядки й щедрівки, як відомо, містять найдавніші світоглядні уявлення українців і нерозривно пов’язані з календарною, землеробською міфологією. Тобто вони відбивають уявлення осілого автохтонного землеробського населення. У них згадується важливий і досить загадковий персонаж, який, судячи з усього, уособлює темні, зловорожі сили й протистоїть світлим силам. Звати його Ворот або Воротар. Постає він як злий цар, а ім’я його дослідники пояснюють як "Загороджувач", "Перегороджувач". Таке значення імені, очевидно, не випадкове й відбиває основну функцію царя Ворота – протистояти світлим силам, чинити їм всілякі перепони, опір. З веснянок і колядок випливає, що цей міфічний цар Ворот лихий, що править він у державі, яка називається Невір-земля, а сидить у своїй столиці, яка називається Биж-город або Вирви-город, що на Невір-землю час від часу іде походом Громовик-воїн, аби здобути цей Биж-город, бо там нудиться в полоні красна панна. Дехто з дослідників звертає увагу на деяку відмінність в означенні цього царя: в колядках він згадується як цар Ворот, а у веснянках – як цар Воротар. Щодо цього розходження Іван Нечуй-Левицький, який торкався цієї теми у праці "Світогляд українського народу", виданій 1876 року, висловився так:
    "Слово Володар… переіначене зі слова Воротар, котре ближче до царя Воротаря в колядках, аналогічних з веснянками. Їх аналогія дає право думати, що колядчаний цар Ворот змінився у веснянках на царя Воротаря. І Воротар, і Ворот то царі якогось ворожого города, котрі держать у себе якесь срібне та золоте божество" [5; 32]. 
    Таким чином, у колядках і веснянках у даному разі відбита боротьба світлих і темних сил, де темні сили уособлює Ворот-Воротар, а світлі – Громовик-воїн, який в українському фольклорі має низку й інших імен: Іван - Царевич, Іван - Княжевич, Громовик-пастух, Громовик-землероб, Громовик-ловчий тощо. У колядках іноді описується, що Іван-Ловчий переслідує дивного звіра тура-оленя з дев’ятьма рогами; це, на думку І.Нечуя-Левицького, дуже нагадує того звіра-царя, якого полонить Громовик-воїн. Він зазначає: "Цей міфічний цар, то образ зими з чорними хмарами, з снігом, з вітром, морозами… Зима здавалася народові звіром, що краде сонце і блискавку і держить їх у себе, в образі красної панни на золотому стільчику. В колядках Білорусі говориться про такого самого звіра, котрий гадиною лежить у чистому полі під білим каменем" [5; 42].
    Тобто виходить, що цар Ворот може уособлюватися як тур-олень чи, може, й навпаки: тур-олень може уособлюватися як цар Ворот. Часто Іван-ловчий прицілюється, щоб стрілити в звіра-тура, а той просить не робити цього, обіцяючи за це віддати мисливцю свої роги. Потім із ловчого Іван стає воїном, розбиває місто з золотими ворітьми і царя Ворота, визволяє і бере собі панну [5; 25].
    Цар Ворот виступає і як персонаж весняних ігор та хороводів, що засвідчує причетність його до землеробської, календарної обрядовості, особливо тієї, яка пов’язана із закінченням зими і настанням весни. Олекса Воропай пише про весняні обрядові пісні й хороводи, що з європейських народів лише слов’яни зберегли хороводи в своєму народному мистецтві, а зі слов’янських народів найбільш широко й різноманітно розвинув хороводні забави український народ. В Україні, зазначає дослідник, як і в давній Греції та в Римі, хороводи спочатку були частиною язичницьких обрядів. Виконуючи хороводи, наші предки мали на меті прогнати зиму, закликати весну, добрий врожай, започаткувати сезон сватання і весіль, відзначити проводи хлопців-воїнів у похід, що зазвичай мало місце по весні. Давня назва хороводів – гаївки, певно, іде від іще тих часів, коли наші пращури виконували обрядові пісні й танці в заповідних гаях біля священних дерев. Веснянки – як новіше їхнє означення - виникли в історичну добу, коли наша мова засвоїла слово весна. З початком християнства хороводи, як атрибут язичницьких релігійних обрядів, переслідувалися церквою, тому літописець, очевидно, саме гаївки-веснянки й називає "бісівськими грищами" [2; 303].
    Переважна більшість веснянок і гаївок – це драматизована гра з розподілом ролей і діалогом, як правило, у формі двох хорів. При їх виконанні навіть грають згадуваних у пісні персонажів. Це стосується саме хороводу-веснянки "Воротар" (інакше "Ворота", "Ворітця"), пов’язаного з визволенням весни від зими, де весна уособлюється в образі панни, яку визволяє Громовик-воїн з полону темних сил. Є також низка інших танців, які близькі до неї і виконанням, і співаними текстами. Учасниці-дівчата діляться на два "ключі" – малий і великий. Малий ключ –  то дві учасниці гри, які своїми руками зображують ворота. А великий ключ, тобто великий хор, складають усі інші дівчата. Обидва ключі перегукуються піснею, яку починає великий хор (В):
    Воротарю, воротарчику,
    Відчини воротонька!
    Малий хор запитує:
    А хто воріт кличе?
    В: Князеві та служеньки!
    М: А що то за дар везуть?
    В: Яриї та пчілоньки!
    М: А це ж бо нам мало!
    В: А ми вам додамо:
        Молодую дівоньку
        У рутянім віноньку!
    Малий ключ здіймає руки вгору – відчиняє ворота, а великий ключ біжить попід руки в ті уявні ворота. Останню дівчину з великого ключа воротарі затримують і залишають біля себе, після чого гра починається спочатку. В інших варіантах воротар стає володарем, трохи змінюється й текст пісні:
    В: Володарю, володарчику,
        Одчини та воріточки!
    М: А хто воріт потребує?
    В: Гетьманьскеє дитя!
    М: А в чім теє дитя?
    В: В сріблі, злоті,
        Червонім чоботі.
    М: А цього нам мало!
    В: А що ж ми додамо?
    М: Яренької пчілки!
    Після цих слів великий ключ пробігає через ворота [2; 313-314].
    Є й інші варіанти цієї гри-веснянки, де згадується ім’я Михайло, князь Роман чи князеві діти. Олекса Воропай зазначає, що у всіх них згадуються яренькії пчілки і припускає, що це – пам’ять про ту данину медом, яку давали князеві Романові литовські племена в ХІІІ столітті. Проте ймовірніше буде припустити, що давній сюжет про царя Ворота просто час від часу трохи оновлювався, обростав реаліями й персоналіями, властивими певному історичному періодові, отримував, так би мовити, осучаснену прив’язку.
    Аналізуючи весняну гру "Воротар", І.Нечуй-Левицький відзначає, що ця сама тема звучить і в колядках, де Громовик Іван-Царевич руйнує ворожий город царя Ворота й здобуває собі ув’язнену там царівну. І додає, що дівчина-царівна – то сонце на небі весняної пори. А Іван-Царевич – бог Громовик, Перун, який визволяє Сонце, розігнавши  зимові хмари.
    Майже тотожна українській  болгарська весняна гра, на яку свого часу вказав іще О.Потебня: дві дівчини стоять обійнявшись і представляють сторожу, що охороняє ворота, по-болгарському порти, а воротар – порталь. Інші дівчата, ставши ланцюжком, одна за одною підходять до них і просять пропустити:
    Кралю-порталю, отвори порти,
    Че ште да влъзе царева войско.
    Тобто:
    Царю-Воротарю, відчини ворота,
    нехай пройде цареве військо.
    Сторожа не пропускає їх ні за який викуп, аж поки не дістає вродливої дівчини. М.Грушевський зазначає, що тут має місце цілковита відповідність українському заспіву: "Воротарю, воротарчику, відчини воротонька", але далі змішалися різні інші мотиви й затемнили первісний зміст цієї весняної гри [3 І; 190-191].
    Так само перегукується з "Воротарем" і українська гра-веснянка "Мости", в якій теж присутній мотив віддачі дівчини-царівни. Але тут дівчину не просто віддають, але й надають прибульцям право вибирати, кажучи, що молодша сестра гарніша за старшу. Тобто мотив викупу тут пом’якшений і подається як сватання.
    Ще однією, сюжетно схожою до попередніх грою-веснянкою є "Ящір". Ящір сидить на золотому троні й керує грою, а йому мають привести найвродливішу дівчину:
    Сидить, сидить Ящір на золотім кріслі,
    Гей нам, гей!
    На липовім денці, у рутянім вінці.
    Бери собі панну, бери, яку хочеш,
    Бери, яку хочеш, бери, яку любиш,
    Чи ту, що в панчішках, а чи в черевичках,
    Чи за русу косу, чи за білу ручку.
    А Ящір збрехав, дівоньку не взяв,
    Ні ту, що в панчішках, ані в черевичках,
    Ні за русу косу, ні за білу ручку.
    Сидить Ящір у куточку, держить в руці по віночку [1, 617]
    В окремих варіантах цієї гри присутній і поховальний мотив: учасники її викопують яму, закопують Ящера й справляють по ньому поминки. Таке дійство видається цілком закономірним і логічним: з настанням зими, яку уособлює Ящір, він бере в полон і тримає в себе панну-сонце. Потім настає весна, Ящір вмирає, його ховають і поминають. А з настанням холодів він знову оживає, коли сила літнього сонця слабне і Ящір-Зима знову бере його в полон.
    Із цих веснянок видно, що колядчаний цар Ворот тісно пов’язаний з мотивом воріт як перепона, перешкода, яку треба долати і за якою приховується щось вкрай важливе. Видно також, що злий цар Ворот може уособлюватися в подобі Змія-Ящера, який бере в полон панну-сонце, і що він може сам умирати. І що визволителем панни-царівни-сонця, отже, непримиренним ворогом злого царя Ворота-Воротаря-Ящера є Іван Громовик (Іван - Царевич, Іван - Княжевич тощо). Стає зрозумілим і те, що сюжет про царя Ворота у наших колядках і щедрівках відбиває календарну землеробську міфологію і що він надзвичайно давній.  І це підтверджують найдавніші пам’ятки індоєвропейських народів, насамперед веди, які мають прямий відповідник колядчаному царю Вороту. На  це чи не першим звернув увагу й не раз вказував в своїй праці І.Нечуй-Левицький:
    "Ті чорти, та темна сила, то – та давніша Невір-земля, Вирви-город, про котрого співається в колядках, і котрий має в собі міфічного царя Ворота. Нетрудно вгадати в тих прізвищах Вирви й Ворота змінене ймення давнього злого бога вед – Врітри";
    "І Воротар і Ворот - то царі якогось ворожого города, котрі держать у себе якесь ясне срібне та золоте божество. В них можна бачити давнього індійського лихого Врітру, бога холоду й темних сил, ворога світлого громовика Індри";
    "Той міфічний звір (тур-олень), то образ зими з чорними хмарами, з снігом, з вітром, морозами, - то індійський лихий Врітра, ворог Громовика Індри";
    "Іван-царевич – бог Громовик, тобто Індра чи Перун, який визволяє Сонце, розігнавши  зимові хмари" [5; 20, 32, 42].
     У ведах Врітра, саме ім’я якого означає "загороджувач", "перешкодник", інакше – Воротар (бо поняття ворота якраз і несе значення "перепона", "перешкода") перегороджує ріки й не дає їм текти, через що природа в’яне, настає застій і холоди. Із ним стає на битву бог-воїн Індра, перемагає Врітру і  цим самим вивільнює води, які перекрив Врітра, що символізує настання Нового року. Індра своєю громовою стрілою-ваджрою вбиває Врітру і водночас розділяє доти суцільний світ на Небо й Землю, верхній і нижній світи, світ богів-девів і світ асурів – старших братів девів, які постійно протистоять одні одним. Їхніми наймогутнішими представниками якраз і є відповідно Індра та Врітра. Саме двобій  Індри та Врітри відбитий у багатьох індійських ритуалах, особливо пов’язаних із Новим роком. А мета цих ритуальних дійств, які відтворюють битву Індри та Врітри, – відродження природи й оновлення життя.
    Міф про битву Індри з Врітрою – головний у "Ріґведі". Саме цей міф та різні його варіації стали основою стародавнього індійського театру. Тут іще раз варто підкреслити, що переважна більшість веснянок і гаївок – це драматизована гра зі своїми персонажами, ролями й діалогами, які, зокрема, виконують два хори.  На міфі про Індру й Врітру, відзначають дослідники, базуються сюжети обох індійських епічних поем – "Махабгарати" й "Рамаяни". Особливо "Рамаяни", в якій український індолог Степан Наливайко виявляє чимало паралелей з українським фольклором і українськими обрядами, зокрема, весільним [4; 210-221].
    Композиція "Рамаяни" повторює композицію ведійського міфу: божество родючості опиняється в полоні злих, темних сил потойбічного світу,  на його пошуки вирушає чоловік-божество, долає демонів-крадіїв і повертає на землю, "воскрешає" жертву. Тільки прототип Врітри тут – демон Раван, ім’я якого означає "Ревун", а Індри – царевич Рама.
    Головна сюжетна лінія у "Рамаяні" пов’язана з оленем, а найдавніша міфічна форма  грізних зимових сил в українському фольклорі, як зазначає І.Нечуй-Левицький, – дивний олень з дев’ятьма рогами, якого нагледіла  у віконце  Господиня-Сонце й звеліла спіймати для себе. Цього тура-оленя у колядках іноді називається і царем, якого Громовик волочить чагарями, прив’язавши до свого сідла.
     Перш ніж викрасти царівну Сіту, злий Раван (теж, як і Ворот, цар) підсилає до лісової хижки, де жили у вигнанні Сіта, Рама та його брат Лакшман, дивної краси оленя, в якого перекинувся поплічник Равана. Сіта побачила його й захотіла мати собі, тому Рама, а тоді й Лакшман, кинулися за ним на лови. А тим часом Раван у подобі святого відлюдника підступно викрадає Сіту. Тут ми маємо так званий процес виманювання, наявний у фольклорі багатьох народів. Причому й тут виманювання, як це взагалі часто буває в індоєвропейському фольклорі, теж відбувається завдяки мимовільній допомозі того, кого мають викрасти. Сіта відсилає на лови не лише Раму, але і його брата Лакшмана, якого Рама залишив охороняти свою дружину. За однією версією, Лакшман обвів хатину, в якій перебувала Сіта, магічним колом, через яке не міг проникнути ніякий зловмисник. Але царівна, побачивши святого відлюдника, в якого перекинувся Раван, перейнялася природним співчуттям і шанобливістю до нього, сама вийшла з цього окресленого кола, щоб подати праведнику милостиню. І цим значно полегшила й пришвидшила своє викрадення.
    Конфлікт Рами з Раваном через Сіту – той же конфлікт Індри з Врітрою. Причому показово, що Сіта відома ще в "Ріґведі", там вона шанується як богиня ріллі і вважається дружиною Індри, прототипи якого в українському фольклорі Іван-Царевич, Іван-Княжевич, Іван-Громовик, Громовик-воїн, Громовик-пастух, Громовик-хлібороб, Громовик-ловчий. А Індра в "Ріґведі" не тільки ревний і непримиренний воївник з демонами-асурами, уособлення темних сил, а й "господар поля". Тобто й він виразник землеробських уявлень. Тож Індра "Рігведи" – це  Рама "Рамаяни". Суміщення на міфологічному рівні образів Рами й Індри полегшилося тим, щой Рама, й Індра вславилися подвигами проти всіляких темних сил – демонів і злих духів.
    У "Рамаяні" Сіта з’являється на світ із борозни, що її з ритуальною метою проорав цар Джанака, який і став названим батьком Сіти. Саме ім’я Сіта означає "Борозна", дослівно – "Виорана". І закінчується "Рамаяна" тим, що Сіта знову повертається в лоно матері-землі. Символіка землеробського міфу помітна в "Рамаяні" в численних згадках про те, як в’яне природа, коли Раван викрадає Сіту, і як та природа оживає та буяє, коли Рама визволяє Сіту, повертається в свою столицю і знову сідає на царський трон.
    Тож  Сіта "Рамаяни" – це Сіта "Ріґведи" і красна панна-сонце наших колядок та веснянок. Рама "Рамаяни" – це ведійський Індра і наш Іван- Громовик (та інші його іпостасі), який визволяє красну панну. А Раван "Рамаяни" – ведійський Врітра й колядчаний український Ворот, котрі, як бачимо, мають навіть однакові імена.  Іншими словами, боротьба Рами з Раваном – це різновид ведійського міфу про битву Індри-Громовика з Врітрою-Воротом. Ця ж тема відбита і в численних українських казках, де царевич або юнак-богатир вирушає в похід на злого царя, який викрав царівну, після численних пригод і подолання перепон визволяє її і часто одружується з нею. На цьому ж сюжеті грунтується й "Іліада" Гомера, де Сіті-Сонцю-Красній панні відповідає прекрасна Гелена-Єлена, теж "Сонце", через викрадення якої і почалася знаменита Троянська війна.
    Таким чином, сюжет про битву Індри й Врітри, Рами й Равана, Івана Громовика й злого царя Ворота надзвичайно давній і сходить іще до ведійських уявлень, де перемога Індри-Громовика над Врітрою-Воротом символізує відродження природи до життя після зими-холодів, настання весни й Нового року. Він відбиває календарну, тобто землеробську міфологію, а така міфологія була притаманна насельникам Давньої України ще за трипільських часів. І саме таку міфологію відбиває найдавніший український фольклор – колядки, веснянки, щедрівки й деякі народні хороводні ігри весняного циклу, які корінням своїм сягають найдавніших  глибин нашої духовної, культурної і матеріальної історії.
    І вони, в такому разі, виявляються щонайменше ровесниками вед.
   
    Література

    1. Войтович В. Українська міфологія. – К., 2002.
    2. Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис. В 2-х кн. – К., 1991.
    3. Грушевський М. Історія української літератури: в 3-х тт. – К., 1993.
    4. Наливайко С. Таємниці розкриває санскрит. – К., 2001.
    5. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: ескіз української міфології. – К., 1992.