Інтерв’ю з видатними діячами України

Віктор Ідзьо, ректор Українського університету у Москві, член Ради об’єднання українців у Росії, голова українського Історичного клубу м.Москви.
– Без сумніву, десятиліття такого Науково-дослідного інституту українознавства, яким є Київський інститут, це велике свято не тільки в масштабах науки Києва, але й України та всієї української діаспори, оскільки Інститут, як ми знаємо, концептуально із самого початку своєї діяльності взяв курс на дослідження української світової діаспори і особливо на дослідження української світової діаспори в Росії. Хочеться наголосити на тому, що Науково-дослідний інститут українознавства підтримав усі проекти науково-дослідного і наукового характеру в першу чергу в Російській Федерації. З інститутом ми співпрацюємо майже десять років, за його підтримки вийшов змістовний том "Українська діаспора в Росії", куди увійшли найкращі наукові праці науковців української діаспори, що стосується тієї проблематики.
Науково-дослідний інститут українознавства уклав угоду з Українським університетом м.Москви і активно співпрацює у цьому напрямі. Зокрема директор Інституту Петро Петрович Кононенко, обраний головою вченої ради Українського університету м.Москви неодноразово приїжджав на наші наукові форуми. Ми маємо сьогодні в його особі захисника наших інтересів у Росії, що засвідчує серйозна і аргументована стаття, яка вийшла щойно в нашому збірнику, де критикується Російська влада, що не задовольняє наукові, культурні, освітні потреби українства в Російській Федерації. Така позиція НДІ українознавства свідчить про те, що він дійсно намагається не на словах, а на ділі допомагати українській діаспорі в Росії і зокрема – розбудовувати науково-освітні інституції на теренах Російської Федерації. 2002 рік проголошення президентом Путіним роком України в Росії, і я думаю, що Науково-дослідний інститут активніше буде допомагати нашій діаспорі. На черзі великий проект університету і НДІ українознавства, спрямований, в першу чергу, на задоволення освітніх українознавчих потреб у Російській Федерації. За цей рік ми хочемо виробити стратегію і тактику для того, що українознавство як офіційну наукову одиницю ввести в середовище широких наукових і освітніх осередків у Російській Федерації.
Мушу сказати, що російська влада традиційно напрацьовує нові і відшліфовує старі методи, якими вона користувалася щодо України протягом XVII – XX століть. Ось візьмемо рік України в Росії. Він абсолютно не підкріплений жодними заходами щодо української діаспори в Росії. Об’єднання українців у Росії не має ніякого приміщення , воно не стоїть на балансі Російської Федерації. Така сама ситуація в Москві з іншими інституціями: Український університет, Український історичний клуб добиваються офіційного фінансування всіх науково-дослідних проектів на широких теренах Росії і видання наших офіційних наукових вісників за рахунок Російської держави. Таким чином, декларативні заяви, які сьогодні лунають від офіційних представників РФ, довіри не викликають.

Іван Курас, віце-президент НАН України:
Сьогоднішній ювілей – це свято гуманітаристики нашої, це свято суспільних наук і не тільки для цієї частини вчених та науковців, яка працює у вищих навчальних закладах, у науково-дослідних інститутах. Українознавство – узагальнений символ цих наук, цих дисциплін, як навчальних дисциплін у вищих школах як комплекс наук, які об’єднуються цим ємним поняттям. І, звичайно, це дуже добра нагода віддати належне зробленому і ще більший привід і, навіть, обов’язок, я б сказав, заглянути у майбутнє, підбити підсумки, дійсно проаналізувати самокритично, що було зроблено, а ще багато попереду невирішених проблем – організаційних, кадрових, видавничих, проблеми координації, які нам треба спільно вирішувати, і тому ми вважаємо, що це подія дійсно для нашої держави, для інтелігенції української, для науки нашої, взагалі це наше свято душі.
Я пропоную по-справжньому зімкнути лави усіх українознавців, і зробити справжню координацію академічних інститутів і інституцій українознавчих. Я вважаю це своїм службовим обов’язком і людським обов’язком.

Наталія Руденко, директор Сімферопольської української гімназії:
– Це для нас свято дуже дороге, тому що ми вважаємо цей інститут причетним до створення нашої гімназії, і це дійсно так. Мало хто нам допомагав так багато, як допоміг цей інститут. Зокрема директор НДІ українознавства Петро Петрович Кононенко, його особиста участь у процесі становлення нашої гімназії, він віддає своє серце кожній справі по-справжньому. І сьогодні хоча мені і важко було вибратися на це свято, і не дуже то мене відпускали, але не могла не приїхати на цей форум, щоб хоча б побути в цей день разом з однодумцями, з друзями, з такими надійними, розумними і самовідданими патріотами.
Цю картину я дарую Інститутові, я спеціально попросила художника, щоб символічно зобразити на полотні цей інститут і Петра Петровича Кононенка, директора Інституту. Художник назвав картину "Золота квітка океану". Погляньте: океан – це народ України, а золота квітка – це Петро Петрович. Ця квітка велика, згодом вона пошириться на весь океан. Художник золотими літерами підписав цю картину.

Патріарх УПЦ (КП) Філарет:
– Вітаю Науково – дослідний інститут українознавства з десятою річницею. Ми високо цінуємо працю цього Інституту і його директора Петра Петровича Кононенка, тому що Інститут є тією рушійною силою в Україні, яка відроджує українську свідомість. За 300 років російського впливу на Україну значна частина українців втратила свою українську душу, тому інститут і покликаний для того, щоб ту українську душу відроджувати, щоб українці були дійсно українцями, які відстоювали інтереси свого народу і своєї держави. І оскільки церква – це теж душа народу, то і церква теж підтримує працю Інституту і вважає, щоб і надалі цей Інститут набирав сили і могутності.

Володимир Сергійчук, директор Центру українознавства при КНУ ім. Тараса Шевченка:
Десять років Інституту українознавства – це ювілей, який йде поряд із розвитком української державності, з ювілеєм української держави паралельно, і тому можемо говорити, що Україна стає на ноги поряд зі становленням науково-дослідного інституту українознавства.

Олекса Мишанич, член-кореспондент НАН України, провідний спеціаліст інституту літератури ім. Тараса Шевченка:
– Сьогодні справді велике свято в Україні, тому що ми відзначаємо десятиріччя такої видатної наукової установи, як Науково-дослідний інститут українознавства. Ми розуміємо, що цей науково-дослідний інститут є ровесником української держави і фактично його становлення, його зростання і його успіхи ідуть так, як іде ріст нашої української держави. Ми розуміємо також, що цей інститут кілька років тому мав величезний опір в Україні тих антиукраїнських сил, яким цей Інститут був не до вподоби і, очевидно, не до вподоби їм був керівник цієї установи, але Інститут пережив ці тривожні часи, і він сьогодні виконує ту функцію, те завдання, яке на нього покладено. Працює він успішно. Ті публікації, які він має, заслуговують високої оцінки. Нещодавно ми отримали в руки перший номер журналу "Українознавство" і переконалися, що це є справді цікавий новий українознавчий науковий журнал. Ми не сумніваємося, що ось цими днями ми отримаємо другий номер і це періодичне видання все ж таки представлятиме не тільки Науково-дослідний інститут українознавства, а і всю українознавчу науку.
Я хочу ще підкреслити, що цей Інститут вписався в контекст тих наукових і громадських установ, які покликані розбудовувати українознавство. Це і Міжнародна асоціація україністів, і Національна асоціація україністів, разом з тим і Інститут українознавства у Львові, і Українознавчий центр Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка, бо НДІ українознавства виконує те важливе завдання, яке на нього покладено, він має ті сили і ті можливості, ті наукові кадри, які справді досліджують ті ділянки саме українознавства і, разом з тим, він, звичайно, виконує велику наукову методичну роботу – по розповсюдженню знань про Україну, має великі зв’язки із закордонним українознавством, яке розвивається поза межами України. Нема сумніву в тому, що цей Інститут, відзначивши своє десятиріччя, вступить у нове, друге своє десятиріччя з великими планами, із великими завданнями, з усвідомленням того, що він потрібен Україні, потрібний українській культурі, потрібний українській нації.
Якщо НДІ українознавства і його орган замовить мені статтю для журналу "Українознавство", то я охоче візьму у ньому участь, тому що це прямий наш обов’язок, обов’язок усіх українознавців в Україні підтримати цей новий друкований орган. Він на мене справив гарне враження, там я теж беру участь, і беру участь у другому номері, вважаю, що це спільний наш обов’язок підтримувати цей журнал, розбудовувати його і робити все для того, щоб він мав високий науковий рівень, щоб його знали у світі, і щоб все-таки всі українознавчі проблеми, які у нас є зараз, знаходили на його сторінках своє висвітлення.

Геннадій Удовенко, народний депутат України:
– Що я хотів би сказати? Це видатна подія не тільки в духовному житті українського народу – відзначення десятиріччя Науково-дослідного інституту українознавства, це подія і в політичному житті, тому що Інститут виконує не тільки наукові завдання, пов’язані з розвитком української культури, мови, а Інститут проводить величезну роботу, пов’язану з духовним відродженням української нації, робить те, що нам сьогодні конче потрібно, бо ми були пригнобленою нацією протягом багатьох століть – спочатку царський режим, потім тоталітарний режим.
Що нам потрібно і що робить інститут? Нам потрібно, щоб український народ, українська нація відмовилися від почуття своєї меншовартості, яка насаджувалася століттями: Ви, мовляв, не нація, Ви не народ, у Вас немає мови своєї тощо. Я у зв’язку із цим часто у своїх виступах посилаюся на той ролик американський, який я бачив по телебаченню, перебуваючи у Нью-Йорку. Маленьке єврейське дитя запитує свого батька: Тату, чи повинен пишатися тим, що я єврей? І от ви знаєте, мене це настільки позитивно, по-доброму вразило, що американське телебачення виховує патріотизм єврейської нації, єврейського народу, і це дуже правильно! А чи ми, українці, чинимо так у своїй державі по відношенню до українців? І от Інститут якраз цим займається. Програму, яку розробив Інститут про запровадження українознавства в усіх класах школи, – це видатне досягнення, прикро, що це зроблено лише зараз, на десятому році існування, а не зроблене 10 років тому, однак це закладає основи для духовного відродження. На потрібна зміна поколінь.
Прикро, але тільки прийдешні покоління зможуть змінити обличчя України. Повторюся. Ми народ багатий, багатий своєю культурою, історією, своєю духовністю, але ми були пригноблені, тривалий час нас нищили. Нас сьогодні по всьому світу 40 мільйонів, 50 мільйонів тут, отже, разом – 90 мільйонів, а ще 40 мільйонів загинуло, було знищено в ГУЛагах, жодна нація так не постраждала.
Я дуже радий, що в нас є такий Інститут. Я хотів би особисто відзначити роль професора, академіка Петра Кононенка, у нього багато титулів, ми знайомі з 1949 року. Ми з ним в одній кімнаті жили в університетському гуртожитку на Солом’янці, там були гуртожитки Київського університету і пронесли нашу дружбу через усе життя. Ми маємо ті самі погляди на Україну, ми патріоти України. Він, П.П.Кононенко, дуже багато зробив, і дуже багато продовжує працювати в ім’я України, для розбудови Української національної держави. Бажаю Інститутові великих успіхів у його діяльності, успіхів усім вченим, які працюють в Інституті і його директорові Петру Петровичу Кононенку.

Михайло Горинь, голова УВКР:
– Я, виступаючи сьогодні з привітанням до десятиріччя НДІ українознавства, звернув увагу на те, що програма, яка розроблена Інститутом щодо застосування елементів українознавства від першого до дванадцятого класу середньої школи, гімназії, коледжу та вищої школи, це є програма виховання українського патріотизму і за суттю своєю програма виховання нового покоління українських патріотів, українського духу, того покоління, яке утвердить Україну, яка буде однією із перших держав світу, бо ХХІ ст. – це століття України.

Віталій Кирейко, член Спілки композиторів України:
– Сьогодні, звичайно, я сказав би велика історична подія – десятиріччя існування науково-дослідного інституту українознавства. Він конче потрібний, це раз, а по-друге, він робить величезну справу; ця справа полягає в тому, що він створюється і організовується. Нині найпотрібніше для нас – це національна свідомість. Саме в цьому основне завдання цього Інституту – будити український народ, його свідомість, його дух, його прагнення до волі, до справедливості, до самостійності справжньої і в цьому величезна неоціненна заслуга, звичайно, Петра Петровича Кононенка, великого патріота, і чим більше з’являтиметься таких людей, як Петро Петрович Кононенко, я вірю, що відродиться наша Україна.
Їм треба вселити цю ідею, повернути те духовне багатство наших традицій, звичаїв, нашої духовності, і тому я бачу в тому недвозначні завдання і цю необхідність. Я мав би відзначити подвижницьку працю самого пана Кононенка, це треба визнати – він уміє організувати людей навкіл себе, він вміє робити справу, він генератор ідей і самої справи і тому треба в цей десятирічний ювілей віддати йому особливу увагу і повагу.

Євген Пронюк, голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих:
– Передусім треба відзначити, що виникнення Науково – дослідного інституту українознавства, фундатором і засновником котрого став пан Петро Кононенко, було викликане самим життям. Важливо, що Інститут постав і організувався у відповідь на об’єктивну потребу реалізації української національної ідеї, формування державницької ідеології.
В ювілейний час маємо підставу співати пеан панові Петру Кононенкові, який своїм письменницьким, науковим і найбільше – патріотичним чуттям уловив, відчув ту історичну потребу і мобілізував свої організаторські й інтелектуальні сили, щоб її задовольняти. Зумів створити творчий колектив, об’єднати своїх соратників для цієї шляхетної праці. Я маю відзначити подвижницькі зусилля самого пана Кононенка в галузі українознавства. Він є генератором ідей і самої справи. В цей десятирічний ювілей маємо віддати йому особливу шану й увагу.
Здійснювана Інститутом місія є важкою і відповідальною, бо потребує проведення цілого перевороту в головах українських громадян, у головах українців, щоб відродити в них національну свідомість, національну гордість. І цю величезну справу Інститут розпочав і успішно продовжує. Мені видається, що саме у цьому найбільша його суспільно-політична заслуга. Загалом я мрію про те, щоб українознавство стало основою і змістом державницької ідеології. Це є те , що конче потрібне для зміцнення нашої держави, і заразом це є те, що мають усвідомити політичні і державні діячі України.
Я також мрію про те, щоб Інститут українознавства мав свої філії по всій Україні, у кожній області, у Криму. Потрібно наситити душі, розум людей української землі особливої якості продуктом. Наситити тим, чого їм бракує, тим, що в них відняли кілька поколінь тому. Наситити українським духом.
У них треба відновити українську самосвідомість. Повернути їм ті багатства наших традицій, звичаїв, проявів української духовності, багатства, котрі століттями нищилися, випікалися московством і комуністичним режимом. У цьому полягає завдання не тільки українознавців (вони тільки – авангард ), а всієї патріотичної інтелігенції. Протягом найближчого десятиліття кожен інтелігент-патріот має стати українознавцем.

О.М.Онаць, директор спеціалізованої школи №41 ім.Слюсаренка, заслужений учитель України, президент Асоціації керівників шкіл України, член колегії Міністерства освіти і науки України, головний редактор газети "Директор школи":
– Для мене українознавство – це і наука, і філософія, і релігія, це і історія, і етнографія; тут абсолютно все – це синтез наук, можна сказати так, це і філософія, і методологія. І, звичайно, якщо ми є нація, якщо ми є українці, якщо ми громадяни України, то кожен повинен усвідомлювати себе громадянином саме цієї держави, а не якоїсь іншої. І звичайно, що в цьому роль українознавства просто неоціненна. Ми багато хто, та, мабуть, і всі не все знаємо про своє коріння, ми не все знаємо про наших предків, про ці корені, будемо говорити про тисячоліття, про нашарування. Я скажу, що ми не знаємо правдивої нашої історії, багатьох речей не знаємо, не знаємо, наскільки старожитня наша мова, і, можливо, саме тому ми не можемо позбавитися десь тієї меншовартості серед інших народів, не ми найкращі, ні, але ми самодостатні своєю історією, своєю культурою, своєю мовою. Я багато читала в цьому напрямку і мені дуже подобається книжка доцента Дрогобицького педагогічного університету ім. Івана Франка Ярослава Радевича-Винницького "Мова і нація", і ви знаєте, там сказано так чітко "мова і нація", "мова і держава", "мова і культура", "мова і біологія" тощо. У цій книжці дуже багато таких моментів є для усвідомлення, для самовизначення наскільки це важливо. Так от мені подобається, що в древній Індії була Богиня мови Вач і коли людина погано говорила, це означало, що вона ображає Богиню і, зрозуміло, які були наслідки і особливо в моральному плані. Мені дуже подобається позиція японців. Ось я буквально цими днями чула, що листи писати японцям треба лише японською мовою, ділові пропозиції тощо. Інакше не зрозуміють.
Чому в тих японців дітей не приймають до школи, якщо дитина не знає 10 – 12 народних пісень? Чому випускник японської вищої школи повинен знати не менше 300 пісень? І чому ті пісні не просто знати, а повинен знати від початку до кінця. Абітурієнт вступає до вищого навчального закладу, професор починає співати, абітурієнт продовжує, і вони мають разом закінчити пісню. Чим ми гірші? Адже в нас, можливо, тільки завдяки пісні вижила Україна. Протягом тих тисячоліть і співуча нація, і мова вижили.
Одне слово – українознавство потрібне. Потрібне як окрема наука, як предмет на сьогодні потрібен. І, звичайно, щоб українознавством були наповнені всі предмети, які вивчаються і в школі, і у вищих навчальних закладах. Я вітаю НДІУ з його першим десятиріччям і дуже рада, що інститут не просто вижив, але що він функціонує і розвивається. Роль інституту дуже велика. Якщо ми говоримо, що нам потрібні такі речі, як історія національних ідей, якщо нам потрібно знати свої корені, якщо нам потрібно виховувати, а ми працюємо в школі, громадян України і справжніх патріотів України, то, звичайно, нам потрібна наукова, методична підтримка. Таку підтримку якраз для України здійснює НДІ українознавства. Зараз в НДІУ зібралась когорта видатних учених, я вважаю, що тут чимало талановитих людей і патріотів, які можуть зробити дуже багато для України. Тому я побажала б, щоб всі надбання інституту, всі його видання, а видає він чимало, стали доступними для широкого загалу. Крім шкіл, які мають угоди з НДІУ, знаю дуже багато навчальних закладів, які працюють саме на українознавчій основі. І моя школа, зокрема, ще до видання всіх законів ввела факультативний курс. Спочатку це були етнографія, фольклор, народознавство, а згодом поглиблено вивчається українська мова, а в старших класах правознавство, історія України. На ці предмети передбачено додаткові години.
У нас працює клуб "Берегиня". Це для позаурочної діяльності. Ми величезну увагу приділяємо проведенню усіх предметних декад, але особливо приділено увагу українській мові та літературі, українознавству. У нас є багато літератури про видатних вчених і математиків, фізиків, зараз ввели новий курс, до речі, факультативно "Єдині в Україні основи інтелектуальної власності".
Українознавство має допомогти нам знайти підтвердження наших коренів, підтвердження всього того, що було у нас, і побачити перспективи.

Дмитро Степовик, доктор філософських і богословських наук, доктор мистецтвознавства, професор:
– Під час створення Науково-дослідного інституту українознавства 10 років тому, пригадую, лунали голоси на кшталт: "Навіщо українознавство в незалежній Україні? Існування такого предмета в школах і вищих навчальних закладах принижує нашу національну гідність! Ми ж тепер не колонія! Хіба є у Франції "франкознавство", а в Англії "англознавство"? Українським духом повинна були пронизана вся освіта – від літератури до алгебри. Ніякого українознавства!"
Подібні суперпатріотичні емоційно-ейфоричні сплески в окремих діячів бували і щодо непотрібності Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, – мовляв, навіщо воно в Україні, хай краще будуть такі Товариства в діаспорі. Тепер, по десятьох роках, таких вигуків поменшало, бо люди з гіркотою переконалися, що, перефразовуючи відому телепрограму, "не так все добре у нашому домі". Процес повернення до нормальних джерел українськості, який активно розпочався в перші два – три роки після проголошення відновлення незалежності України, різко загальмувався в середні 90-х років, а відтак – і аж до сьогодні – майже захлинається.
Цю "синусоїду" в українській проблематиці далекоглядні аналітики передбачали ще перед розпадом імперії. Їхня далекоглядність зумовлена тим, що вони знали про досвід інших народів, які викарабкувалися з колоніального багна на чисті води і ясні зорі. Скрізь і завжди після першого потужного удару по імперії, коли вона розколювалася на частини, імперіалісти метрополії деякий час очунювали від нанесеного удару, а, відтак, з несамовитим шаленством старалися склеїти розбиту посудину. Так було в давніх імперіях (Єгипетській, Асирійській, Перській, Грецькій, Римській, Візантійській), так само, за тим же сценарієм, повторювалася "синусоїда" повторного "збирання земель" при розпаді новітніх імперій – Іспанської, Португальської, Голландської, Британської, Французької. І хоч жодній імперії ніколи й ніде не вдавалося повернути колесо історії назад (Боже Провидіння діє безпомилково), але ворохоблення імперіалістів завдавало чимало клопоту вивільненим від імперської опіки національним державам.
Сьогодні стара як світ історія знову й знову проходить випробування в Україні і в інших державах, які виникли на румовищах останньої у світі імперії. Ці випробування досить успішно вирішують прибалтійські держави, але Україна тут відстає з відомих причин (задовго була під чужинцем). Тому українознавство стає сьогодні дуже важливим інструментом повернення до свідомості тих, хто ще перебуває в напівпритомному стані, в імперському чаду. Українознавство – дисципліна не лише для школярів, студентів, науковців (хоча для них насамперед), це частина стратегії в побудові справжньої України – нашої України! Прекрасні можливості для повернення мільйонам спантеличених українців їхньої питоменної національної свідомості (оскільки вона є наріжним каменем в побудові громадянського правового і демократичного суспільства) дають електронні засоби інформації. Але переважна їх більшість сьогодні є не в українських руках, тому ці засоби роблять справу, протилежну тій, якої вимагає побудова держави.
Однією з нагальних потреб українознавства під сучасну пору є дезавуювання злісної пропаганди, спрямованої проти України і всього українського. А більша частина цієї пропаганди ведеться через електронні ЗМІ (трохи менше – через друковані ЗМІ). Досі Інститут українознавства, як і ціла система українознавчого навчання в середніх і вищих школах, дотримувалися, сказати б, позитивістської філософії у своїй діяльності, нагромадивши тут великий досвід в поширенні правди про минуле й сучасне українців. Я вважаю, що сьогодні позитивної інформації вже не досить. Українознавство повинно взяти на озброєння те, що в радянські часи називали контрпропагандою: дезавуювання неправди, розвінчання авторів наклепів, висміювання фальшивих історичних стереотипів (наприклад, що Київська Русь не була Стародавньою Україною, а "дрєвнєрусскім гасударством") тощо. Я зішлюся тут на приклад української полемічної літератури кінця ХVІ – першої половини ХVІІ століття. Спочатку українські автори тоді відбивалися від потужного валу наклепів розповідями про досягнення української культури, святості, духовності, способу життя, свят, обрядів. Збагнувши, що позитивна інформація діє слабко, малоефективно і на обмежені верстви суспільства, наші полемісти перейшли від оборони в наступ – і досягли величезних успіхів! Народ вилікувався від чаду наклепів і пішов за купкою інтелігентів, які писали і друкували свої полемічні твори в кількох тодішніх друкарнях.
Я думаю, що ця тактика дуже потрібна в сьогоднішньому українознавстві. Бо найкраща оборона від брехунів і всілякого роду злостивців – це наступ. Жодної антиукраїнської витівки не треба залишати без відповіді, і старатися ці відповіді донести до широкої громадськості. Подібно до того, як наші науковці і публіцисти свого часу розправилися з кривоноговими, бузинами, маємо тепер дезавуювати випади проти нас різних лєонтьєвих, агафангелів, лебедів, циндровських, анісімових – ім’я їх легіон. Щоб включити у сферу діяльності українознавства полемічний аспект, потрібне значне тематичне розширення сфери діяльності Інституту українознавства, Центру українознавства, Товариства "Просвіта" – як координуючих установ у цій царині святої справи щодо зміцнення Української держави і перевиховання людей з рабів і кріпаків – на вільних людей вільного, цивілізованого світу.

Юрій Руденко: Доктор педнаук, професор Національного педуніверситету ім. М.Драгоманова, працівник НДІ українознавства:
– Вважаю, що українознавство повинно бути навчальною дисципліною в усіх навчальних закладах України. Поки що, знаю, воно читається у всіх школах і деяких вузах столиці. Серед них і наш педуніверситет, де кілька років тому запроваджено українознавчий спецкурс "Національна свідомість як загальнолюдська цінність". На кількох факультетах готують викладачів українознавства, а також дослідників проблем з історії, культури, духовності нашого народу…
Один із напрямків нашої роботи – виховання на козацько-лицарських традиціях. Уже більше півтори тисячі років ідеї лицарства культивуються в нашого народу, живуть у фольклорі, багатьох видах мистецтва, художній літературі. Якщо в англійців є ідеал джентльмена, у кавказців – джигіта, то в українців є один з найвищих духовно наснажених ідеалів – лицаря, козака… У нас багато написано книжок, монографій на цю тему. Є молодіжні організації "Січ", "Молоді Січ". Є козацькі школи. Наприклад, школа №27 у Кіровограді, школа №235 в Києві. Учні цих шкіл оптимістично налаштовані, розвивають силу волі і духу, розуміють державотворчі інтереси нашого народу і гартуються як стійкі громадяни держави.
Україна завжди сягала вершин духовності, коли опановувала козацько-лицарські ідеї. Ідеал лицаря – в душі кожного українця. недарма ми кажемо: "Козацькому роду – нема переводу". Але треба прагнути, щоб це були не лише слова, а щоденні наші справи.

Анатолій Мокренко, народний артист України, професор Національної музичної академії, академік Міжнародної академії оригінальних ідей:
– Я брав участь майже у всіх конференціях, на яких обговорювались проблеми українознавства. А недавно мене запросили на посаду завідувача відділом культури Інституту українознавства. І я дав згоду. Чому? Бо, власне, займаюся цим, скільки себе пам’ятаю. Бо вважаю, що українознавство на даному етапі – це прикладна наука, наука самоутвердження українознавства, без якої в період формування нашої держави не обійтися. Треба відкривати українцям очі, підносити національну свідомість. І починати це робити зі школи через історію, мову, культуру, пісню…
Основа – це, звичайно, мова. А українська пісня – це також мова і ментальність наша. Це самопізнання. Це послання наших предків до нас. Міг би навести багато прикладів, як це відлунюється у наших душах. Українські народні пісні не перекладалися ніде й ніколи. Це такий спаяний сплав слова, музики, думки, який не мислиться в перекладі.