Початок організованого життя українських іммігрантів у Австралії, роль церкви у формуванні національно свідомої спільноти

Протягом ХХ ст. мільйони українців змушені були покинути свої домівки у пошуках кращого життя на чужині. Одних спонукали до цього економічні причини, інших – політичні обставини. Українська спільнота Австралії складається виключно з політичних емігрантів та їх нащадків. Попри свою географічну ізольованість, вона є однією з найкраще організованих та найактивніших спільнот серед світового українства.
Українці почали приїздити до Австралії наприкінці ХІХ ст., але це були поодинокі випадки. Про перших поселенців або тимчасових відвідувачів є дуже мало інформації, хоча деякі скупі відомості можна знайти навіть про конкретні особистості [8]. Перед Першою світовою війною прибули вже більші групи емігрантів з Росії, які працювали в її далекосхідних регіонах та в Китаї. Серед них були й українці, переважно робітники залізничних та корабельних компаній. Наші співвітчизники зустрічалися також серед польських мандрівників і поселенців [4]. Відсутність умов для формування громади та інших етнічних організаційних структур призвела до швидкої асиміляції поодиноких осіб українського походження, вони повністю розчинилися в австралійському суспільстві вже перед Другою світовою війною. Лише одиниці з них увійшли в контакт з представниками повоєнної імміграції.
Збільшена повоєнна еміграція до Австралії, по-перше, була наслідком потреби швидкого заповнення країни білою расою через зростаючу небезпеку заселення північними сусідами (народи перенаселеної Азії), а по-друге – це були роки післявоєнної розбудови, в основу якої поставлено великі проекти національного обсягу і значення, в результаті чого виникла потреба в робочій силі. Тому австралійський уряд вважав за необхідне пожвавити еміграцію з Європи, склавши план своєї імміграційної політики на майбутнє, згідно з яким усіх європейських емігрантів було розподілено на три групи: перша (найбільш бажана для австралійського уряду) – це емігранти з північно-західних земель Європейського континенту (Великобританія, Франція, Західна Німеччина, Голландія, Бельгія, Скандинавія), для них не було жодних обмежень, крім віку чи кримінального минулого; друга – емігранти з Південної Європи (Італія, Греція і Мальта), відносно них австралійський уряд впровадив досить великі обмеження – річні квоти для кожного емігранта і зв’язки з іммігрантами, які на той час уже проживали в Австралії; третя – це емігранти з Середземноморських країн (острів Кіпр, Мала Азія, Північна Африка) та емігранти з комуністичних країн, яких приймали, зважаючи на особисте рішення міністра еміграції. Для біженців з комуністичних країн не було жодних обмежень, крім віку і здоров'я. Також дозволялось іммігрувати до Австралії членам родин, які залишилися в одній з країн комуністичного блоку [13, 31–51].
 Серед австралійців така політика уряду викликала доволі неоднозначну реакцію, подекуди була помітна навіть ксенофобія до іммігрантів. По-перше, австралійські профспілки були стурбовані тим, що велика кількість іммігрантів негативно вплине на ринок робочої сили, – працедавці будуть наймати новоприбулих іммігрантів на місця існуючих робітників, які були членами профспілок і підтримували їхні акції у боротьбі з працедавцями за кращі умови й оплату. Натомість працедавці бажали і вітали збільшення кількості робітників, бо вважали, що послаблення сил профспілок піде їм на користь [24, 53–57]. А по-друге, спостерігалось упереджене ставлення місцевого населення до іммігрантів небританського походження [25, 406]. Як результат, в липні 1947 р. австралійський уряд підписав домовленість з Міжнародною організацією у справах біженців, де зазначалося, що Австралія буде приймати не більше 12000 емігрантів щороку [22, 571]. Австралійські урядові службовці їздили до Європи, щоб вербувати іммігрантів.
Взагалі, ставлення до іммігрантів з боку австралійського уряду постійно змінювалось. До середини шістдесятих років це була політика „білої Австралії” та відвертої асиміляції новоприбулих. До іммігрантів часто ставилися зверхньо, як до людей другого класу. Проте у формально демократичній Австралії ніхто не перешкоджав іммігрантам створювати свої політичні чи культурологічні організації, етнічні суботні школи, театри, бібліотеки, наукові заклади, в тому числі кафедри національних студій та наукові товариства, музеї, кредитові спілки, друкувати газети рідними мовами, будувати національні церкви чи зводити пам'ятники своїм національним героям [10]. Українці з цього максимально скористалися, створивши у вільний від „чорної” роботи час велике літературне, наукове та матеріальне надбання.
У 60-ті роки на зміну політиці асиміляції прийшла політика інтеграції. Австралія офіційно відмовилась від політики виключно «білої» імміграції і відкрила двері для „гідних” неєвропейських фахівців, визнаючи важливість етнічних організацій у допомозі новоприбулим прижитися у новій країні. Суттєво зросли витрати на соціальне забезпечення та допомогу іммігрантам. Слово „багатокультурність” увійшло в австралійський політичний лексикон у 1972 р. Австралійський уряд почав визнавати етнічну, релігійну і культурну різноманітність та проповідувати соціальну злагоду, взаєморозуміння та толерантність в австралійському суспільстві. Апогей багатокультурності минув у 2-й половині 1980-х років, коли наголос у політиці федерального уряду та урядів штатів перенісся від підтримки національних спільнот як таких до забезпечення рівності доступу всіх жителів Австралії, у тому числі й іммігрантів, до державних послуг.
Перші українці їхали в невідомість. Ніхто з них не мав ясного уявлення про Австралію через брак літератури про цю країну, мале зацікавлення нею в Європі, віддаленість і т.п. Вже в дорозі, на кораблях, емігранти почали групуватися за національністю. У гуртках вони дискутували, радились, обмінювались інформацією про невідому для них країну. Хоча емігранти були переважно вихідцями із сільських місцевостей, між ними зустрічалися і священики, лікарі, юристи, інженери, письменники, вчителі, які, знаючи, яка праця на них чекає, хвилювались, чи не подіє вона негативно на їх розум, професійні навики.
Перший корабель з Німеччини, на якому було 125 українців (хлопців і дівчат), прибув до Сіднея у травні 1948 р. Від цієї дати і ведеться відлік історії організованої української діаспори в Австралії [11, 192–199]. Уряд її подбав про організоване тимчасове розміщення і працевлаштування тисяч людей, які їхали сюди без засобів для існування. Їх, майже без винятку, було сконцентровано в імміграційних центрах, таборах, які житловими умовами мало чим різнилися від таборів ДП у Європі. Основними центрами тимчасового поселення українських іммігрантів стали табори в Коврі, Батгурсту, Бонегіли, Грети та ін. Іммігранти, вік яких переважно становив від 20 до 40 років, підписували дворічний контракт, на підставі якого кожен мусив погоджуватись на будь-яку працю, запропоновану йому відповідними урядовцями. Після цього працездатних чоловіків переводили на так звану контрактну працю. Їх селили в робочих таборах біля заводів, копалень, будівництва шляхів. Контрактом передбачалося відокремлення чоловічої та жіночої робочої сили та розміщення їх у відповідних місцях поселення. Поки чоловіки працювали, їхні дружини та діти перебували у спеціальних таборах. Цей фактор тимчасового розлучення сімей мав найбільш негативний вплив на психологічний стан багатьох іммігрантів. Тому працюючі намагались як можна швидше перебиратися з родинами до більш облаштованих пересильних таборів, де умови були трохи кращими. Лише одиниці і ті, що з власного заробітку могли дозволити собі наймати окремі квартири поблизу місця праці, жили поза ними. Табори знаходилися віддалік від великих міст й іноді давали початок утворенню окремих робітничих селищ, в інших випадках, після закінчення проектів, їх ліквідовували [3].
Українська повоєнна еміграція до Австралії з перших днів усвідомлювала і усвідомлює себе нині, насамперед, як еміграцію політичну. Переважна більшість австралійських українців – колишні так звані „переміщені особи” та „воєнні біженці”, серед яких було дуже багато національно свідомих людей, не тільки примусових робітників, але й активно заанґажованих свого часу в українських визвольних змаганнях або переслідуваних радянською владою [9, 12–13].
Іммігранти з післявоєнної України проявили свої здібності на різних роботах: від будівництва Cіднейської міської залізниці до спорудження складних інженерних конструкцій, якими й сьогодні пишаються австралійці. Яскравим прикладом зв'язку імміграційної робочої сили з проектами стратегічно-національного обсягу став проект опанування вод Снігових гір (побудова в Австралії найбільшої в світі мережі водоймищ по річці Снові). Проект «Снігові гори» увійшов в історію країни як один з найбільших будівельних подвигів світу. Закінчений він був після 25 років будівництва. Коли проект було затверджено в 1949 р., уряд зіштовхнувся з серйозними проблемами – недостачею кваліфікованого персоналу, обладнання, матеріалів, а головне – робочої сили. Це призвело до інтенсивної вербувальної кампанії за морем. Крім українців (у 1950 – 1960-х рр. – 70% від загальної кількості робітників), на будівництві були задіяні іммігранти з 30-ти держав післявоєнної Європи. Закінчилося це тим, що дві третини робітників стали „новоавстралійцями”. Керівництво по можливості допомагало тогочасній асиміляційній політиці уряду, зокрема в організації різних клубів: футбольного, з плавання, лижного спорту, шахів, фотографії та ін., до яких запрошували всіх бажаючих. Влада проводила в усіх таборах і містечках безплатні курси англійської мови. Все це допомагало емігрантам пристосовуватися до австралійського способу життя, більш плідно співпрацювати з іншими членами суспільства, розвивати соціальне й бізнесове життя в Снові-просторі [5].
Австралійські історики, політики та бізнесмени погоджуються з тією думкою, що армія цих початківців, яка складалась із сотень тисяч іммігрантів, створила не лише об’єкт найбільших інженерних досягнень, але й показала світові, як може співпрацювати багатокультурна продуктивна сила. Щоб увічнити внесок у будівництво гідроенергетичної системи в Снігових горах і відзначити участь представників різних національностей, що долучилися до цієї справи, у 1959 р. австралійський уряд вирішив відкрити на головній вулиці м. Куми алею прапорів. Для багатьох із тих, хто віддав цій справі свої сили і здоров’я, але не дожив до цього дня, ця подія стала урочистим вшануванням їх пам’яті у розбудові Австралії. Українці намагались не допустити політичної необачності місцевої влади, пов’язаної з підняттям червоно-синього прапора УРСР, але у той час бюрократичні кола Австралії були змушені визнавати офіційно затверджену ООН символіку країн. Не дивлячись на те, що алея прапорів у м. Куми була відкрита в 1959 р., український прапор там було піднято лише у 1999 р., на відзначення 50-річчя започаткування будівництва гідроенергетичної системи у Снігових горах. Цим було встановлено історичну справедливість [19]. Починаючи з 1952 р., потік українських емігрантів, що ще залишились в Європі, значно зменшився, але продовжувався для здійснення інших програм.
Точну кількість українців, які прибули до Австралії, визначити майже не можливо. Переписи населення в Австралії, що відбуваються кожні 5 років, лише деякою мірою віддзеркалюють чисельний стан української спільноти. У переписах до 1947 р. включно Україна як місце народження людей не вказувалась, як країна зазначалась СРСР. У наступному переписі 1951 р. нараховували близько 10000 осіб, що народились в Україні. Українці могли називати своїм місцем народження і інші держави (СРСР, Польщу, Чехословаччину тощо). Тому вказані цифри значно применшують дійсне число осіб, народжених в Україні, і не повною мірою відображають кількість людей українського походження. Натуралізаційні записи виявляють більше 20000 осіб, які вважали себе українцями. Загалом, за різними підрахунками, включаючи записи парафіяльних книг українських церков, до Австралії в період з 1948 р. по 1952 р. прибуло близько 32000 українців. Пізніші переписи населення продовжували подавати інформацію про етнічний склад Австралії лише опосередковано [26]. До 1986 р. анкети, за допомогою яких проводились опитування, не дозволяли точно визначити, чи є опитувані особи українського походження. Через відсутність значного поповнення нової імміграції ці особи належали переважно до однієї вікової групи, і їх кількість поступово зменшувалася, головним чином, через смертність. З кінця 1980-х рр. почався невеликий приплив нових іммігрантів з України (хоча значна частина цих осіб не вважала себе українцями) [18, 120–129]. Так, 26 червня 2007 р. СУОА оприлюднило статистику з Перепису населення 2006 р., згідно з якою, людей, що народилися в Україні, в Австралії проживає лише близько 13666 чол. [23]. Ця цифра здається замалою, але потрібно пам’ятати, що там не вказані нащадки наших емігрантів, які народилися вже в Австралії.
Українці, які прибули до Австралії з різних таборів Європи, зрозуміли, що лише об’єднавшись вони зможуть подолати життєві труднощі та зберегти свою національну свідомість. Чимало українських іммігрантів були переконані, що їхнє перебування в Австралії буде тимчасове. Тож до часу повернення на Батьківщину треба зберегти і, по можливості, плекати свою національну свідомість і мову. Та, незважаючи на спільний світогляд, вони різнилися між собою і за організаційно-політичною, і за релігійною приналежністю. Але, в цілому, рівень єдності був, порівняно з іншими національностями, можливо, одним з найвищих. Доказом є те, що українці фактично у перші ж роки заклали підвалини сучасного українського громадсько-політичного, культурного та економічного життя на цьому континенті. Молодість більшості емігрантів, їхня висока політична активність, схильність до більш-менш компактного поселення у великих містах і досить сприятливі умови дозволили швидко створити повну інфраструктуру національного життя в еміграції [7, 42].
Суспільна активність українців в Австралії найбільше виявилась у релігійному житті, що виникло й розвивалось одночасно з процесом самоорганізації української спільноти, подекуди випереджаючи інші громадські форми та інспіруючи їх. Серед українських емігрантів до Австралії прибули і священики – спочатку православні (в 1948 р.), а невдовзі і католицькі (в 1949 р.). Спочатку вони працювали за контрактом, а згодом звільнилися від звичайних робіт і присвятили себе душпастирській праці. Це було легше зробити католицьким священикам, оскільки ними опікувалися місцева римо-католицька ієрархія та монастирські чини.
Православні ж, не маючи такої підтримки, спрямовували свої зусилля на придбання власних церковних приміщень. Це була, мабуть, головна причина, чому перші 8 українських церков, придбані на австралійській землі в 1953 – 1960-х рр., належали православним парафіям. У наступному періоді (1961 – 1964 рр.) було побудовано 6 католицьких церков, а в 1965 – 1967 рр. – 3 католицькі і 3 православні. Якщо не враховувати будівництва української католицької Церкви-Пам’ятника св. Володимира в Канберрі, у зв’язку з 1000-літтям хрещення Русі-України, період будівництва українських церков в Австралії закінчився 1978 р. Інколи церкви будували парафіяни, добровільно жертвуючи своєю працею, причому деякі окремі роботи виконувалися за контрактом. Зазвичай професійних будівельників не запрошували, а більші споруди планували місцеві архітектурні фірми, керуючись певними вимогами парафій щодо вигляду церкви. Тільки в окремих випадках було залучено українців-архітекторів. Відповідали за будівництво церков, зокрема малих, в основному професійно некваліфіковані особи [14, 11–12]. Так само, як  до Австралії, декілька сотень українців після Другої світової війни потрапили і до Нової Зеландії. Серед них була майже половина православних. Вони також почали думати про організацію церковного життя, хоч обставини в тій країні були набагато гіршими, ніж в Австралії: українців там було менше, і вони були розкидані малими групами по віддалених місцевостях. З часом люди організовувалися за релігійними вподобаннями, принаймні по більших осередках. Було багато труднощів, передусім – брак духовенства та грошей. До складу парафій входили люди з усіх куточків України. Вони мали різну освіту і виховання. В таких умовах було дуже важко творити міцні монолітні парафії.
Православні священики започаткували церковну організацію ще у переселенських таборах, де відбувалися  перші богослужіння. Формально УАПЦ в Австралії постала у жовтні 1948 р. на чолі з адміністратором А.Теодоровичем. Австралійський уряд прихильно поставився до започаткованої нової Церкви в Австралії, пообіцяв звільнити священиків з контрактової роботи, якщо Церква чи її вірні зможуть їх утримувати, що було в тих обставинах, у яких знаходилась українська еміграція в Австралії напочатку, зовсім не можливим.
26 червня 1949 р. до Австралії прибув з Європи єпископ Сильвестр (Гаєвський). З березня 1950 р. він був звільнений від чинного виконання єпископських обов'язків і переведений у стан спочинку постановою Ієрархічного проводу УАПЦ цього рішення, розпочав самостійну церковну діяльність, організувавши в Сіднеї парафію св. А.Лубенського. Новоорганізовану парафію підтримала в основному група мирян, що належала в Європі до соборноправного відламу УАПЦ (який постав на церковному з'їзді в Ашафенбурзі 1947 р.). Згодом дійшло в ній до розколу, внаслідок чого група священиків на чолі з єпископом Сильвестром була змушена перенести парафію св. А. Лубенського до залу при англіканській кафедрі в Сіднеї. Решта, що лишилась на Редфрені з о. Майданським, прийнявши назву св. Володарської парафії, перейшли під зверхність архієпископа Г.Огійчука.
Розкол, що стався на початку діяльності УАПЦ в Австралії, та його посилення змушували шукати єпископа. Єп. Сильвестра, з наведених вище причин, не можна було використати для УАПЦ – будь-які спроби порозумітися з ним не давали жодних позитивних наслідків. Вище церковне управління було змушене звернутися до Собору єпископів з проханням призначити для УАПЦ в Австралії правлячого єпископа. Першим був архієпископ Никанор, а на його місце призначили архімандрита І. Данилюка з Канади, який прибув до Австралії 1 квітня 1953 р., а вже 18 квітня 1953 р. було підписано обома владиками і Вищим церковним управлінням Акт поєднання. Не відгукнулись на заклик лише провідники Соборноправної УАПЦ з їх парафією св. Володимира і настоятелем о. В. Коломийцевим-Майданським, що не дало довести справу до повного поєднання.
Наприкінці грудня 1953 р. в Мельбурні відбувся Перший собор УАПЦ. Праці й ухвали Собору стали стимулом до покращання праці духовенства і вірних, об’єднаних у парафіяльних радах, братствах і сестрицтвах. З’явилося видання церковного органу „Наш Голос”, також започатковано видавництво церковних богослужбових книжок, молитовників тощо. Видавнича праця, як і адміністративна діяльність, не могла, однак, ширше розгорнутися, з огляду на брак коштів. Парафія св. Володимира в Редфрені вирішила мати свій власний єпископський провід і визначила кандидата на єпископа Доната, але американська і канадська Українська Православна Церква відмовились визнати дійсність його єпископських свячень.
Переговори про єдність поновились з нововисвяченим єп. Донатом. Розходження думок між архієп. Сильвестром і Єпархіальною Радою призвело до конфлікту, який загострився і згодом поширився на всі парафії, внаслідок чого у 1956 р. парафії в Мельбурні, Сіднеї, Аделаїді, Брізбані, Перті та в деяких менших осередках заявили Митрополитові Никанорові про свій вихід з-під духовної опіки архієп. Сильвестра. Вони просили прийняти їх безпосередньо під його ієрархічний провід. Владика Никанор задовольнив це прохання. В той же час на заклик архієп. Сильвестра почали створюватись нові, паралельні до існуючих, парафії, які були згодні поєднатися з соборноправними. В результаті постала так звана Об'єднана Єпархія під проводом архієп. Сильвестра як правлячого єпископа і єп. Доната як його вікарія.
З огляду на існуючі обставини, не могло бути й мови про спільну підготовку до Собору, бо частина пішла за вказівками митроп. Никанора (керована Адміністратором і Консисторією), інша (незалежна) – за архієп. Сильвестром і єп. Донатом. Остаточно в Мельбурні 29–30 грудня 1956 р. відбулися два Собори. Констатуючи факт поділу УАПЦ в Австралії на дві частини, митрополит Никанор з Митрополичою Радою остаточно оформляють дві Єпархії: Митрополичу і Об'єднану. Життя УАПЦ в Австралії пішло двома рівнобіжними шляхами. Періодично робились спроби до примирення, але вони ні до чого не призвели.
Лише 9 листопада 1963 р. в Сіднеї відбулося перше засідання обох Єпархіальних Рад, а 12 липня того ж року вони видали спільну ухвалу-декрет про створення спільної тимчасової Управи однієї Єпархії УАПЦ в Австралії до часу скликання спільного Собору. Але цей декрет ще більше розбурхав опозицію, внаслідок чого з Митрополичої Єпархії відійшли групи парафій, а решта духовенства й вірних привітала поєднання, яке остаточно було затверджене Спільним Надзвичайним Собором, який одноголосно виніс резолюцію про поєднання обох єпархій в одну. Також було вирішено змінити назву церковного квартального видання „Наш Голос” на іншу – „Праця і Життя”. Групи, що відійшли, згуртувалися спочатку під проводом архієп. Сильвестра, а пізніше – під юрисдикцією Української Греко-Православної Церкви в Канаді, змінивши свою назву на УПЦ(А), тобто Українська Православна Церква (Автокефальна) в Австралії. Остаточне об’єднання УАПЦ відбулося на Надзвичайному Соборі Української Православної Церкви (Автокефальної) в Австралії 27 квітня 1991 p. [21, 48–57].
Значну допомогу УАПЦ, починаючи з листопада 1973 р., стало надавало новостворене Об'єднання Православних Сестринств Австралії, яке відразу після свого заснування почало провадити харитативну діяльність, – відвідувати хворих, збирати вживані речі для пересилання потребуючим, допомагати на Соборах УАПЦ і окремих візитаціях [1, 281–286].
Незважаючи на асиміляційну політику австралійського уряду, а також на ті помилки та конфлікти ідеологічного, а часом й особистого характеру, що періодично виникали в церквах православної юрисдикції, УАПЦ в Австралії зберегла свою ідентичність. Вона живе й творить нові цінності, очищаючись від помилок та наближаючись до єдності всіх парафій в лоні Української Автокефальної Православної Церкви.
Щодо умов, у яких почала розвиватись УКЦ, то Австралія є протестантською країною, найчисельніше віросповідання там – Англіканська Церква, яка охоплює майже половину населення. Саме тому католицькі єпископи, з самого початку і по сьогоднішній день, були дуже зацікавлені в іммігрантах. Єпископи створили Федеральний Католицький Імміграційний Комітет, завданням якого було піклуватися, передусім, про релігійне обслуговування всіх новоприбулих та дбати про священиків для різних національних груп (однак кожен священик залежав від місцевого єпископа). Австралійський єпископат зустрівся з труднощами у зв’язку з тим, що  український священик був жонатий. Невдовзі цю справу владнали при протекції І.Бучка, який знаходився в Римі.
Католицький Федеральний Імміграційний Комітет давав щомісячну допомогу священикам, місцевий КІК допомагав їм у діяльності, зокрема у залученні вірних, давав різного роду допомогу новоприбулим. Для українських дітей були відкриті католицькі школи, коледжі, сиротинці, шпиталі та інші доброчинні інституції. Австралійська Католицька Церква допомагала всім національним групам, однак була зацікавлена, щоб вони активно включалися в життя місцевих парафій у зв’язку з асиміляційною політикою уряду. Проте вже в середині 1950-х рр. про асиміляцію говорили рідко, лише про інтеграцію. Спочатку австралійські єпископи заборонили українському духовенству будувати свої церкви. Але за наполягання ап. Столиці в 1952 р. цю заборону було знято. Таке прихильне ставлення дуже полегшило діяльність наших священиків. Проте було й багато труднощів: вірних було багато, а священиків – мало, території великі, до того ж все потрібно було робити з самого початку.
Оскільки в Австралії державні школи були безконфесійні, католики, які бажали зберегти свою віру, почали організовувати своє власне шкільництво: побудували школи, створили шкільний департамент та інспекторат, надали можливість своїм дітям навчатись від початкової школи аж до іспиту зрілості. Батьки самі вирішували, чи посилати своїх дітей до таких шкіл, чи ні. Католицькі школи були визнані державою і високо оцінені, однак фінансове забезпечення вони отримували лише від вірних. Оскільки, крім різниці у віці, між дітьми були великі релігійні розбіжності, це ускладнювало навчальний процес. Від самого початку постала потреба в церковних організаціях, які б дбали про пожвавлення релігійного життя, допомагали священикам в їхній праці, займалися благодійною діяльністю, а передусім – побудовою церков. З цих причин почали виникати Церковні братства. У жовтні 1951 р. засновано Братську позичкову касу, з якої пізніше постав кооператив „Дністер”.
Відвідування церков часто залежить від духовенства. УКЦ традиційно мала добре освічених священиків у богословських високих школах Рима та інших країн. Інколи, як виняток, висвячували людей за покликанням, без формальної теологічної освіти. УКЦ не має в Австралії власної семінарії, тож постійно відчуває брак у священиках і нерідко користується послугами неукраїнських римо-католицьких священиків, які вивчили українську мову й обряд. З іншого боку, оскільки у православних церквах немає монахів і монахинь, а серед священиків налічується більше осіб без формальної теологічної освіти, миряни та їхні організації, зокрема члени братств і сестринств, активно допомагають у розбудові релігійного життя. Взагалі УКЦ в Австралії є надзвичайно активною у творенні світських католицьких організацій. Від початку 50-х років практично в усіх осередках УКЦ утворювалися церковні братства і сестринства, які мали за мету плекати духовне життя мирян, організовувати харитативну діяльність, допомагати церквам у їхніх господарських потребах. Були створені „вівтарні дружини” для хлопців та марійські дружини для дівчат. У Сіднеї, Мельбурні, Перті та Канберрі при церквах побудовано суботні школи, де працюють вчителі різних віросповідань. Сестри Василіянки заснували в Сіднеї, Мельбурні та Аделаїді дитячі садки і дошкільні заклади. Священики УКЦ активно працюють у літніх таборах Пласту та Спілки Української Молоді (СУМ), існує навіть окремо призначений капелан молоді. У 60–70-ті рр. досить помітними були українські католицькі студентські товариства. В усіх осередках, де правляться богослужіння, організовано церковні хори, а подекуди – й молодіжні церковні хори. До середини 1960-х років католицькі організації мирян діяли на підставі різних статутів, без координації. У 1964 р. на з'їзді делегатів католицьких організацій в Мельбурні було створено Об'єднання українських католицьких організацій. УКЦ відіграє важливу роль у підтримці та розвитку української культури в Австралії. Крім видавничих справ і церковних хорів, треба згадати бібліотеки, що існують майже при всіх парафіях (єпархіальна бібліотека, зібрана особистими зусиллями Владики Кир І. Прашка, має понад 15000 томів), а також музей українського мистецтва при кафедрі в Мельбурні (відкритий 1979 р.) [9, 17–18].
З перших років існування поселень іммігрантів відчувалась потреба в релігійному часописі, але це ще довго залишалось мрією через брак фінансів та співробітників. Церковно-релігійний квартальник „Церква і Життя” почав видаватися лише у квітні 1960 р. Були ще й інші періодичні видання, які виходили час від часу, – списки жертводавців на побудову церкви, «Душпастирські вісті», які виходять кожного тижня в Мельбурні, Сіднеї і Ньюкастлі, настінні календарі і т.п. Оскільки в Австралії майже не друкувалась релігійна література, користувались кольпортованою [15, 128–129]. У цьому питанні українські католики виявляють більше активності, ніж православні.
У 1982 р. Екзархат на чолі з єпископом І. Прашком став Єпархією. Створення Єпархії означало, що Українська Католицька Церква в Австралії стала постійною і самостійною частиною Католицької Церкви в Австралії [16, 6]. Зараз УКЦ Австралії дуже тісно співпрацює з УКЦ України. Українські священнослужителі відвідують Австралію. Так в липні 2007 р. помічник Київської Архиєпархії Б. Дзюрах відвідав найвіддаленішу Католицьку Єпархію Св. Верх. Ап. Петра і Павла з метою надання духовних рекомендацій священикам Української Католицької Єпархії, а також парафії та місії УКЦ у різних штатах [6]. Нещодавно Єпархія розпочала підготовку до проведення Міжнародного дня молоді, який відбудеться з 14 по 20 липня 2008 р. в Сіднеї, щоб і українські католики змогли взяти участь у цьому святкуванні [20].
УКЦ, в першу чергу, турбується про збереження молодшого покоління для української спільноти, дбає про розвиток рідного шкільництва. Чудовим початком став розвиток суботніх шкіл. Українська Католицька Церква постійно намагається активізувати українських вірних щодо церковних і громадських справ. Всі 15 церковних громад відіграють роль мирянських організацій, які проводять, крім суто релігійної, ще й харитативну і громадсько-культурну діяльність.
Головними конфесіями серед українців залишаються православна (близько 40%) та католицька (близько 55 %). Здебільшого сказане стосується саме їх. Але є ще дві малі релігійні групи, добре організовані й зорієнтовані переважно на внутрішнє життя, – баптисти і Рідна Українська Національна Віра (об'єднує невеликі групи людей, що заперечують християнство і намагаються відновити дохристиянські цінності) [8, 167–170].
Українська Євангельсько-Баптистська Церква в Сіднеї, з метою проведення першого місцевого з'їзду, запросила до себе в гості англійського проповідника Г.Лутана. Наприкінці грудня 1960 р. створено Об’єднання Українських Євангельсько-Баптистських Церков. Того ж року до вже існуючих церков у Перті та Сіднеї приєдналась церква в Брізбані, а в 1962 р. – церковна громада Мельбурна. Об'єднання має поширювати Євангеліє серед українців та надавати матеріальну і моральну допомогу переслідуваним в Україні одновірним. Обов’язковою умовою для всіх церков, що входять або бажають увійти до Об'єднання, є взаєморозуміння і добрий приклад співпраці. У 1965 р. ОУЄБЦА приєдналося до Всесвітнього Об'єднання Українських Євангельсько-Баптистських Церков з осередком в Америці. Всі роки свого існування воно видає журнал „Добра новина”, який розсилається по10 країнах світу, а з настанням незалежності – і в Україну [12, 77–79].
Рідна Українська Національна Віра в Австралії є частиною релігійної групи, що утворилась наприкінці 1960-х рр. в Америці й Канаді під тією ж назвою. Вона об’єднує тих, хто дотримується дохристиянської віри України-Русі, реформованої Учителем Л.Силенком. Вона визнає Єдиного Бога – Дажбога – і є незалежною від будь-яких чужих впливів. У травні 1972 р. в Сіднеї був сформований осередок РУНВіри „Київ”. Невдовзі почали видаватися журнали „Голос Предків”, „Голос України” та інші. З часом осередок набрав всеавстралійського значення і в жовтні 1987 р. був зареєстрований в уряді під назвою „Об'єднання Українців Рідної Віри в Австралії” [2, 453–455].
Стосовно міжконфесійних відносин, то між православними і католиками вони значно покращали. Конфесії і церкви практикують екуменізм. Частково це можна пояснити сильним відчуттям національної солідарності. Проте щодо РУНВіри, то це відчуття „не спрацьовує”: українські православні, католики та євангелісти-баптисти ставляться до неї негативно, як до відродженого поганства, хоча люди, які її сповідують, твердять, що вони вірять в одного Дажбога та виявляють толерантність до інших релігій. Послідовниками РУНВіри є і відомі особистості не лише серед діаспори, а й в Україні [17, 30–31].
Отже, крім діяльності громадських та громадсько-політичних організацій, головна роль у збереженні національного обличчя австралійських українців належить українським церквам, школам, залежить від активності мистецьких і спортивних гуртів та окремих митців. Усі дослідники розвитку іммігрантських спільнот підкреслюють важливість функціонування національної церкви для збереження етнічної самобутності в еміграції. З самого початку існування української спільноти на просторах п’ятого континенту із скромного заробітку та заощаджень іммігрантів значні суми були внесені саме на придбання чи будівництво та оздоблення храмів. Релігійне життя українців фінансується ними самостійно. До того віруючі Австралії намагалися ще й допомагати віруючим в Україні. Хоча останнім часом матеріальна база деяких церков значно послабилась, вони є однією з найвпливовіших ланок української діаспори Австралії, мають значний вплив на громадське життя країни.

Література

1.Альманах з нагоди 40-ліття УАПЦ в Австралії і Новій Зеландії (1948–1988 рр.) / Чигрин М. (упоряд.). – Сідней: УАПЦ, 1990. – 332 с.
2.Альманах українського часопису „Вільна Думка” та Фундації Українознавчих Студій в Австралії. – Сідней, 1994. – 936 с.
3.Базилевич І. Спостереження таборового життя. – Мюнхен: НТШ, 1949.
4.Болюх М. Українська громада в Австралії // Сучасність. – 1973. – Ч.4.
5.Вакуленко П. Проект „Снігові Гори”. – Аделаїда, 2000. – 56 с.
6.Головко І. Австралія вітає Владику Богдана Дзюраха // http://catholicukes.org.au/tiki/tiki-download_file.php?fileId=1511
7.Денисенко Н. Тяжкий початок – корисні наслідки // Наше Слово. – 1967. – №1. – С. 42.
8.Енциклопедія Української Діаспори: Австралія – Азія – Африка / Маркусь В. та ін. (голов. ред.). – Нью-Йорк: НТШ; К.: НАН України, 1995. – Т. 4. – 250 с.
9.Єкельчик С. Зберігаючи спадщину: нарис історії української спільноти в Австралії // Альманах українського часопису „Вільна Думка” та Фундації Українознавчих Студій в Австралії. – Сідней, 1994. – С. 12–26.
10.Кардаш П., Кот С. Українці в світі. – Мельбурн: Фортуна, 1995.
11.Лаврівський Л. Українська спільнота в Австралії: її майбутнє та відношення до України й Австралії // Українці в Австралії / Гол. ред. Павлишин М. – Мельбурн: СУОА, 1998. – Т. 2. – С. 192–199.
12.Лутан Г. Об'єднання Українських Євангельсько-Баптистських Церков Австралії // Українці в Австралії / Гол. ред. Павлишин М. – Мельбурн: СУОА, 1998. – Т. 2. – С. 77–79.
13.Ляхович Т. Їдемо до Австралії // Українці в Австралії: Матеріали до історії поселення українців у Австралії / Гол. ред. Павлишин М. – Мельбурн: СУОА, 1966. – Т. 1. – С. 31–51.
14.Павлишин Р. Українські церкви в Австралії. – Мельбурн: Ун-т ім. Монаша; відділ славістики, 1993. – 60 с.
15.Прашко І. Українська Католицька Церква в Австралії і Новій Зеландії // Українці в Австралії: Матеріали до історії поселення українців у Австралії / Гол. ред. Павлишин М. – Мельбурн: СУОА, 1966. – Т. 1. – С. 78–141.
16.Прашко І. Як наша церква починалась // Церква і життя. – 1999. – №25–27. – С. 56–69.
17.Русин Д. Политические вероизыски // Фокус. – 2007. – №14. – С. 30-31.
18.Сенета Є. Українці в державній статистиці // Українці в Австралії / Гол. ред. Павлишин М. – Мельбурн: СУОА, 1998. – Т. 2. – С. 120–129.
19.Сербін С. Українці в Австралії // http: //www.ualogos.kiev.ua / fulltext.html?id=343
20.Українська Греко-Католицька Церква //http://www.ugcc.org.ua/ukr/press-releases/article;4903/
21.Українці в Австралії / Гол. ред. Павлишин М. – Мельбурн: СУОА, 1998. – Т. 2. – 1116 c.
22.A New History of Australia (1951-1972) / Crowley F. (ed.). – Melbourne, 1977. – Р. 571.
23.Australian Federation of Ukrainian Organisations // http://www.abs.gov.au/
24.Bolton G. The Oxford History of Australia. – Melbourne: Oxford University Press, 1993. – V.5. – Р.53–57.
25.Greenwood G. Australia: A Social and Political History. – Sydney: Angus & Robertson, 1978. – P. 406.
26.Seneta E. Ukrainians in Australia's censuses // Ukr. Settl. – 1986.