головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Рупор громадської думки
Автор: Терехова Оксана
кандидат педагогічних наук.

Рупор громадської думки

В сучасних умовах, коли на порядку денному в Україні стоять питання розбудови демократичної правової держави та формування громадянського суспільства, особливого значення набуває феномен громадської думки.
Дослідження обставин, що впливають на формування громадської думки, вивчення й узагальнення умов її стійкості, динамічних процесів її мінливості (з метою врахування цих факторів у практиці суспільного урядування тощо) віддавна привертали і привертають увагу філософів від класиків (Аристотель, Гольбах, Дідро, Кант, Фіхте, Маркс та ін) – до сучасників (Біблер, Бубер, Хайдегер, Хабермас, Каган, Грушин, Толстих, Липинський, Донцов та ін.), політиків та соціологів (Плеханов, Луначарський, Тард, Дюркгейм, Аріарський, Андреєва, Овчинников, Павлова, Ядов та ін), психологів (Фрейд, Бехтєрєв, Лебон, Леонтьєвта ін.), педагогів (Макаренко, Ушинський, Сухомлинський та ін.).
Метою даної статті є виклад результатів дослідження процесу становлення інституційних засобів оприлюднення громадської думки, зокрема генезису історичних форм парламентаризму.
Загальновизнано, що ті чи інші форми "представницьких органів" при владі, що нагадують собою сучасні "парламенти", відомі з давніх часів і практично у всіх народів, що мали "державоподібну" форму організації. Але в наш час є люди, які заявляють мало не про національні "авторські права" на цей історичний "винахід". Майже півтора століття тому (18 січня 1865 р.) Джон Брайт – один з найактивніших діячів тодішнього англійського парламенту – оголосив Британію "матір'ю парламентаризму". Цю амбітну претензію він виголосив у час і в контексті боротьби за розширення виборчих прав громадян, що передувало запровадженню парламентського уряду в країні. Згодом, на обґрунтування зазіхань на національне авторство у справі парламентаризму англійці посилаються на те, що подібні законодавчі структури у колишніх британських колоніях, а тепер країнах-членах Британської співдружності, "змодельовані за англійським зразком" [4].
Заради справедливості, треба визнати: певні підстави для відстоювання англійцями національного пріоритету в цій галузі є, бо британський парламент має чи не найтривалішу історію і при тому – по суті безперервного функціонування.
Справді, починаючи від 1215 р., коли король Джон підписав так звану "Велику Хартію" (Magna Carta), тривав майже чотирьохсотлітній період, хоч і конфліктного, та все ж співробітництва парламенту з монархією. Незгоди часом набирали ґвалтівного характеру, іноді доходило до насильства, навіть до кровопролиття, проте, чвари завжди завершувалися певним порозумінням. Так, у XVII ст. справа дійшла до відкритого протиборства. У ході громадянської війни воювали армії, які представляли, з одного боку, монархію ("Лицарі" – the 'Cavaliers'), а з іншого – парламент ("Круглоголові" – the 'Roundheads'). У цій борні переміг парламент, і король (Карл І) був страчений. Позате, за кілька років по тому монархія була реставрована, і на трон зійшов Карл II.
Боротьба між парламентом та монархією закінчилася 1869 р. – з прийняттям Закону про права (Bill of Rights), згідно з яким законодавча ініціатива передавалася не тільки "суверену" (королю), а й парламенту.
Однак, ґенеза британського парламенту має більш глибоке і не зовсім "чисто британське" коріння, сягаючи часів завоювання островів англо-саксами, чиї королі користувалися порадами членів своєрідного політичного інституту, що йменувався Witenagimot, або скорочено Witan ("Зібрання мудрих"). Ця назва походить від староанглійських слів witan – мудра людина (сьогодні в англ. мові – wit) та gemot – збори, зібрання, асамблея тощо; folkmote – народні хори). Цей політичний інститут історично походить від аналогічних старогерманських зібрань королівських радників, до яких входили найповажніші люди країни.
Подібна практика політичного самоврядування була характерною і для інших германських спільнот. Там урядуючі зібрання складалися з вільних (не рабів) людей і йменувалися, залежно від діалекту, – ting, ping або thing, в перекладі й означає власне збори, зібрання. Це слово й сьогодні входить до складу термінів, якими означують законодавчі, політичні та юридичні інститути у північно-німецьких країнах: Данії – Folketing (Фолькетінг) – Народне зібрання , Ісландії – АІюіngі (Аппінг) – Всезагальне зібрання, Норвегії – Storting (Сторті...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet