головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2004   Число: #2(11)
пошук по сайту
Шевченкові мелодії симетричного міста
Автор: Хоменко Олександр
старший науковий співробітник відділу літератури НДІУ.

Шевченкові мелодії симетричного міста

Існують міста, переобтяжені спогадами і текстами. Міста, де топографія географічна накладається на топографію метаісторичну, де сенси підсвічують у симфонії центральних проспектів і майже потойбічному плетиві старих заводських кварталів. Зустріч із ними – завжди пригода, так, як би хтось у вокзальній касі купив квиток до гомерівської Трої чи Камелота часів короля Артура. Таким містом є Київ, “святий Київ наш великий” – з піднесеністю всеохопної вертикалі, з круглим, як писанка, безмежжям зеленої дніпровської ойкумени. Міста-топоси, міста – осердя символів і знаків завжди міфологічні, у них час протікає інакше, він зупиняється заледве чи не перед кожним будинком, а потім неспішно повертає за ріг, як поважний городянин на недільній прогулянці. В українській національній міфології, окрім Києва, лише кілька міст забарвлюються в таку особливу тональність: порцеляново-віденський Львів, хвалькувато-панська Варшава, по-купецькому гонорова Москва. Але Петербург здобувається і в цьому шерегу на місце осібне, може, тому, що він радикально інший, ні на що в українській свідомості не схожий, він не накладається на жодну її мислительну матрицю, бо виріс не із землі, не з літеплої непоквапності казкової легенди, а постав із рефлексії, з раціонального плану, із згущеного до густини космічної чорної діри протуберанця волі. Якийсь він спазматичний, він не розгортається, а вистрілює геометричною симетрією своїх міських артерій. У цьому місті немає гір, там ніде медитувати й усамітнитись, але там зручно міркувати про розбудову великої імперії, лінійної і безмежної, як невська перспектива, про загальне ощасливлення людства пролетарями в чорних шкірянках із п’ятикутними зірками на кашкетах. “Или, как прежде, в черных бушлатах грозно шагают твои патрули” – це можливо лише тут, на цих, позбавлених природного біосу теренах, де історія промовляє коротко й імперативно, як товариш маузер. Зовсім по-іншому, ніж “у Києві на Подолі” (Т. Шевченко): там час суне повільно, чумацькою валкою, бо куди поспішати – до Шевченкових залізних стовпів далеко, а до Бога близько.
Мабуть, тому Шевченко мав із неминучістю відвідати Петербург, прожити в ньому й пережити його: культурний герой нації завжди виходить за межі узвичаєного й олюдненого, у простір невідомості, у поле незнаєме, у землю половецьку, аби потім, виповнившись, як Одіссей, простором і часом, повернутися додому. Шевченко і Петербург – дві духовні константи, два материки сенсів, між якими постійно перевисала дуга єднання й відштовхування. Ні, він не мріяв, подібно до молодого Гоголя, зробити в Пітері кар’єру або “виклопотати Малоросії звільнення від усіх податків”, він завжди пам’ятав і про козацькі кістки під гранітом, і про Полуботка в Петропавлівській фортеці. Молодий Шевченко репрезентував духовно нескалічене українське селянство, вершинним проявом екзистенції якого була правобережна Коліївщина. Але і в столітті XVIII, і ще більше в XІX, ця героїка лицарського абсурду сама по собі не могла здолати симетрію одностроїв імперії. І епопея Кармалюка це рельєфно вияскравила. Їй, героїці,  потрібно було збагатитися новими, модерними сенсами, внутрішньо опанувавши простір світової культури. Без Петербурга, якому Шевченко посилав прокляття у своєму “Сні”, але в якому він же став своїм серед своїх у середовищі столичної інтелектуальної верхівки, отримавши звання академіка гравюри, онук гайдамаки навряд чи спромігся б на щось подібне до містично-незбагненного “Великого льоху” з його виразно шекспірівськими інтенціями чи бодлерівсько-понадсвітнього “Косаря”. Зрештою, вихід у місті на Неві “Кобзаря” і “Гайдамаків” також зовсім не випадковість. Комунікативний простір Петербурга був поєднаний з європейськими матрицями, там була акустика зовсім інша, аніж в органічно-українських, проте, на жаль, глибоко провінційних Полтаві чи Острозі... “Петрополіський лабіринт”, як назве його пізніше Шевченко у майже передсмертному своєму вірші “Кума моя і я”, пульсував історичними альтернативами, завихрював статичну матерію національного міфу, вабив ускладненістю цвітіння і декадентським присмаком культурного переситу. Іншими словами, без Петербурга Шевченко, швидше за все, залишився б у шапці і кожусі, гострячи “товариша” і плекаючи мрію про селянську помсту цьому апокаліптичному легіону, а переживши це місто, в...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet