головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Інтерв’ю з Анатолієм Поповичем – гетьманом
Автор: Бондарук Леся
молодший науковий співробітник відділу етнології НДІУ

Козацтво має об’єднати Україну

Анатолій Попович – гетьман Національної спілки Об'єднане козацтво України, гетьман Міжнародної організації "Козацтво України", генерал козацтва, заслужений тренер України, суддя міжнародної категорії, Президент Всеукраїнської федерації бойових мистецтв та Всеукраїнської федерації козацького двобою, керівник-дослідник козацької школи бойових мистецтв "Собор". Сьогодні він гість журналу "Українознавство".
- Пане Анатолію, а яким Ви були у дитинстві? Як розпочинався Ваш шлях воїна?
- У дитинстві зі мною відбувалися дивні речі, які я зміг пояснити для себе лише згодом. Наприклад, 2 – 3 клас школи. Було ставлення до світу не зовсім логічне. Ось такий приклад. Мені треба було йти до школи десь два кілометри вниз і два кілометри вгору. Коли ми поверталися зі школи, то хлопці йшли не зупиняючись, а мене якась сила садила на камінь. Через короткий час мене щось ніби розривало на тисячу частин, і я опинявся у просторі неймовірного світла і неймовірного блаженства, і там, у тому просторі, плавав, жив. За земним часом це проходило не дуже довго: хлопці сходили вниз і гукали мене за собою, а за моїми відчуттями минав достатньо довгий час. Про ці події було незручно розповідати, бо я думав, що всі так почуваються, то й мовчав. А відбувалося так багато разів. І ще приклад. Мій батько, коли повернувся з війни, був у вихованні жорстоким, але справедливим. Не припускав ніяких викрутасів. Основним його педагогічним прийомом був ремінь. Щоб я виховувався, як він казав, козаком, він мене взимку примушував спати у кімнаті, яка не опалювалась. Ось такий спартанський метод. У холодній кімнаті найнеприємніше було роздягнутися і шуснути під ковдру, а потім усе було нормально. Але тільки-но я залазив під ковдру і зігрівався, то з'являлося відчуття, що починаю рости і ріс до неймовірних розмірів, на весь Всесвіт. Із таким відчуттям і засинав. Це тривало постійно. Мій учитель-монах отець Авраамій пояснив мені потім, що це відчуття польоту чи росту від того, що Бог брав мене на небо.
Іще надзвичайно сильно на мене діяла музика. З 5 – 6 класу я вже грав на весіллях, та, власне, у нас у селі співав або грав на музичних інструментах кожний другий. У батька великий талант був до співу. Він брав активну участь у художній самодіяльності. Коли я включав музику, то ритми мене так спрямовували в різні положення, що якби хтось бачив зі сторони, то подумав би, що я ненормальний. Тобто, під дією музичного ритму моє тіло саме робило рухи, які важко навіть описати.
Був зі мною феноменальний випадок, коли я йшов до армії. У нас в університеті не було військової кафедри, і після закінчення навчання я мав відслужити рядовим. Увечері, напередодні того дня, коли я мав іти служити, мені потрапила до рук книжечка "Фізичні вправи йогів" Юрія Леонідовича Петрова, який потім став моїм учителем. У вступній частині була викладена філософія йоги. Я почав читати й захопився, як раптом моя душа вийшла з тіла і полетіла у простір. Коли я долітав до Всесвіту, небо розійшлося мов шторка, я подумав, що, як туди пролечу, то назад уже не вернуся. Але в ту мить, коли вже долітав до тієї уявної шторки, вона закрилась, і я повернувся назад у тіло. Відчув неймовірну радість. Від того часу почав усвідомлено чогось шукати. Це був той потяг, про який Олена Реріх написала: "Потяг дальніх світів". Він залишився й донині. Зараз я вже можу пояснити, що це таке, бо прочитано і пережито дуже багато. Але досі потяг реалізації душі залишився, незважаючи на всі десятиліття внутрішніх пошуків.
– Я чула, що Ви є прямим козацьким нащадком?
- Мене колись дивувала моя адреса: село таке-то, третя сотня. В людей назви вулиць, а в нас – сотня. Виявляється, то був традиційний поділ села на козацькі сотні.
- А що то за село?
- Село Куча. Це біля кордону Молдови – на межі Прикарпаття та Хмельницької області, на Дністрі. Надзвичайно красиве місце. Коли ми почали досліджувати свої родоводи, я запитав батька, чи є в родині серед наших прадідів якісь князі, а він відповів, що вище козацького сотника нікого не знає. Поділ села на сотні – це козацька традиція.
- І, напевно, в ньому був козацький спосіб виховання?
- Наша козацька педагогіка в селі була така: тільки-но дитина спинається на ноги – вона вже не дитина, а маленька доросла людина. Тобто, я...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet