головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Діяльність органів по українізації вищих ланок державного апарату УРСР
Автор: Васильчук Геннадій
кандидат історичних наук, доцент Запорізького національного університету

Діяльність органів по українізації вищих ланок державного апарату УРСР (20-ті роки ХХ ст).

Спроби вирішення національного питання в період перших років становлення радянської влади на Україні показують, що існуючі протиріччя не могли бути вирішені за умов тогочасної суспільно-політичної системи. І дійсно, чи могло суспільство, засноване на принципах пролетарської єдності та інтернаціоналізму, на ствердженні пріоритету класових інтересів над загальнолюдськими цінностями досягти національної злагоди? Категорично відповісти ні – не можна, адже здобутки доби коренізації вказують на те, що проблема була поставлена вірна й шляхи її вирішення були окреслені адекватні. Нащадки можуть використовувати досвід, вивчаючи здобутки того періоду. Взагалі всі протиріччя політики українізації найбільшою мірою можна проілюструвати на взаємовідносинах двох стовпів тогочасного політикуму: Л.Кагановича й О.Шумського. Один українізатор за наказом, інший – за потягом душі й свідомості. Засоби й методи, які використовували ці два представники керівного партійно-державного проводу України, їх різність та взаємосплетіння, все ж таки доводять, що спиралися вони на існуючу систему, а звідси – й наслідки.
Саме система, штучно підштовхуючи українізацію, гальмувала її розвиток, цькувала "націоналістів", декларуючи правомірність політики. Протиріччя породжували проблеми, а ті, в свою чергу, або вирішувались, або ні, що свідчило про неспроможність керівництва виконати поставлені завдання. Дуже гостро стояло питання про необхідність існування й діяльність керуючого та координуючого органу для проведення цієї політики в життя. В перші два роки українізації в системі державної влади не існувало відомства, яке безпосередньо займалося б організацією та контролем за виконанням декретів та настанов щодо українізації державного апарату. Хибно вважалося, що заклик партії українізуватися буде з ентузіазмом сприйнятий всіма прошарками українського суспільства. Але час показав, що великий процент тогочасного населення України не лише байдуже й без натхнення ставився до кампанії українізації, але й проявляв відкриті українофобні настрої. Процес українізації, наштовхнувся на труднощі й майже захлинувся. Постало питання про необхідність створення органу, який би взяв на себе відповідальність і весь тягар поточної роботи щодо українізації радянського й партійного апаратів. Перші спроби покласти цю роботу на якесь відомство вже були, був і перший досвід, що давав зрозуміти, яким має бути цей орган, кого він має представляти, які мати законодавчі права й організаційні функції, чим безпосередньо займатися, та кого притягувати до відповіді.
Щодо стану наукової розробки українізуючої тематики, то слід зазначити, що як вітчизняна, так і зарубіжна історіографія торкалися лише загальних її проблем, а глибоке наукове дослідження, було відсутнє, хоча загальна наукова спадщина у сфері українізації представлена такими істориками-науковцями, як: В.Лозицький [1], Я.Дашкевич [2], Г.Касьянов [3] та ін. Позате українська історична наука ще не знає окремих монографій, які безпосередньо були б присвячені українізації у всіх її виявах, тим більше якщо мова йде про окремі, важливі проблеми.
Мета даної наукової розвідки – на основі зібраного й вивченого матеріалу, висвітлити картину організації та діяльності перших керуючих та координуючих органів у царині українізації, органів державної влади й управління. Одне з конкретних завдань – вивчити позитивні та хибні моменти в роботі цих органів.
Найпершим органом, який можна назвати керівним у сфері українізації, була комісія Раднаркому УРСР по проведенню в життя директив XII партійного з'їзду з національного питання, створена у червні–липні 1923 р. Очолив комісію тогочасний голова РНК X.Раковський. Комісія мала вивчати питання про шляхи й темпи українізації, розробити й подати на затвердження декрет (він був прийнятий 1 серпня 1923 р.). На другому засіданні 3 липня 1923 р. члени комісії заслухали повідомлення про те, що за попередніми підрахунками, співробітників, які потребують навчання українській мові, в радянських установах України близько 50 тисяч (це при тому, що по Україні радянських службовців всіх рівнів було не більше 75 – 80 тисяч). Комісія розрахувала, що потрібно організувати приблизно 500 курсів із загальною кількістю персоналу в 1500 чоловік [4, – Ф....


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet