головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2006   Число: #4(21)
пошук по сайту
Розмова з Василем Костицьким
Автор: Костицький Василь
директор Науково-дослідного інституту приватного права і підприємства АПрН України, член-кореспондент Академії правових наук України, професор, заслужений юрист України

Розмова з Василем Костицьким

Певно, не випадково в українській мові слово «право» – і фонетично, і семантично – сусідить з такими словами, як «правда» і «справедливість». «Руською правдою» називався наш перший юридичний кодекс. «Нехай вічно буде слава, же през шаблю маєм право», – відлунює нам крізь віки голос Івана Мазепи. «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля!», – навіки вкарбоване в українське серце. Усе разом, у єдиному синтезі. І тезу цю якнайповніше доводить своїми працями і своєю громадсько-політичною діяльністю Василь Костицький – народний депутат трьох скликань, заступник міністра охорони навколишнього природного середовища України (1991 – 1993), директор Науково-дослідного інституту приватного права і підприємства АПрН України, член-кореспондент Академії правових наук України, професор, заслужений юрист України, член парламентської Асамблеї Ради Європи, віце-президент групи Європейської народної партії і християнських демократів ПАРЕ, президент Інституту законодавчих передбачень і правової експертизи. У цьому номері нашого часопису подаємо його роздуми.
– Василю Васильовичу, яке Ваше ставлення до українознавства, і які його витоки?
– Людина завжди схильна асоціювати місто з якимись людьми. Коли я згадую Львів, то в уяві постає не тільки знаменитий оперний театр, не менш знаменитий пам’ятник Кобзареві, але й образи людей. Коли заходить мова про Париж, в моїй уяві виникає відомий собор Паризької Богоматері, про який писав Гюго, але поруч бачу і відомого художника, нагородженого українським орденом за заслуги перед Вітчизною, якому я допомагав робити тут виставку. Якщо ж мова заходить про українознавство, то я відразу уявляю собі професора Петра Петровича Кононенка. Українознавство – це духовний світ українського народу, воно завжди було. Але є в нас геніальні люди, які відкривають у ньому нові пласти. Я думаю, що Петро Петрович Кононенко – видатний учений саме тому, що підняв українознавство на високий щабель. І не просто як знання про Україну, її історію, а як науку зі своєю методологією, своєю теорією, створив і підніс Інститут українознавства, який для мене – людини, схильної до системного, цілісного мислення, – це системна справа. Я уявляю, що Інститут українознавства – це наукова школа, наукові праці, журнал, група вчених, які бачать себе в українознавстві, до того ж він має відповідні інституції – як Український гуманітарний ліцей.

– Якими, на Вашу думку, є шляхи інтеграції комплексу юридичних знань у систему українознавства?
– Коли мова заходить про українознавство, українське право й українську економіку, для мене ця ніша вимірюється українським конституційним правотворенням з часів «Руської правди», Конституції Пилипа Орлика, які є справжніми віхами в нашому державотворенні, що пройшло відповідний шлях розвитку. Свої традиції не можна забувати. Звичайно, і за кордоном багато мудрих речей зроблено. Але не варто забувати про напрацювання української економіки, виробництва – це речі, які не втрачаються з часом. У наш прагматичний вік діє закон перманентної концентрації капіталу, гроші стають еквівалентом, який дозволяє вимірювати і духовний капітал, й інформаційний, а не тільки промисловий і фінансовий. Тоді починаєш замислюватися над історією української економічної думки, над особливостями українського менталітету. Мені завжди було цікаво подивитися на український менталітет, так би мовити, збоку. Якось в Канаді, коли мені запропонували прочитати лекцію за гроші, я відмовився. Чоловік, який пропонував, сказав: «Ви знаєте, лекція взагалі не відбудеться, бо, по-перше, якщо я її організовую, я повинен заробити гроші, по-друге, люди на безкоштовну лекцію можуть не прийти». Прозвучала цікава думка, що українці, які їхали до Канади, спочатку не думали про накопичення капіталу, а прагли купити землю. Потім дбали, щоб їхні діти стали лікарями, вчителями, правниками. І не було закладено в цю загальну мотивацію бажання, щоб стали мільйонерами. А чому ні? Виявилось, що в наш час, коли загальним мірилом у будь-якій сфері стають гроші, нам якраз цього не вистачає.
Пригадую, що мрія стати юристом була у мене з дитинства. Після одного цікавого випадку я навчився планувати свої видатки. Батько завжди давав мені достатньо кишенькових грошей. Він дійсно мудро до цього підходив, а я тільки зараз починаю це роз...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet