головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Андрій Малишко
Автор: Павличко Дмитро
відомий український поет, перекладач, громадсько-політичний діяч, Герой України

Андрій Малишко

Спостерігаючи за процесом переоцінки наших видатних письменників радянського періоду, до яких, безперечно, належить і дорогий мені Андрій Малишко, приходжу до сумного висновку. Намагаємось, як правило, знайти гідне місце в історії української літератури лише для тих, які з'явилися із своїми творами в час або навіть напередодні революційних подій 1917-1920 рр., лише для тих, які були репресовані й фізично знищені радянським режимом, і ще – теж цілком заслужено – для шістдесятників. А як бути з письменниками, які, хоч і виховувалися в радянські часи, хоч не зазнали тяжких переслідувань, арештів і тюрем, хоч вважалися співцями комуністичної доби, правофланговими соціалістичного реалізму, все ж відступали від «партійної лінії», намагалися свою творчість будувати таким чином, щоб за її комуністичним фасадом, за офіційними гаслами над дахом приховати всередині дому зали й кімнати, де все говорило про національний дух господаря, про його виразне українське, патріотичне обличчя, про його негативне на-ставлення до змертвілої, безплідної, змосковщеної дійсності.
Отже, як бути з Андрієм Малишком? Чи викинути його із національної пам'яті, з видавничих планів, із шкільних програм, як це вже зробили деякі новоспечені й категоричні патріоти, що старі штампи про вірність комуністичній партії замінили новими штампами про незламність у боротьбі за ідеали національної свободи? Чи забути про поета, який у найтяжчі часи гноблення українського слова й фальсифікації української історії, у часи державного більшовицького терору щодо української культури, а саме наприкінці жахливих 30-х років минулого століття, з'явився різко й несподівано з живим українським голосом, козацьким характером і циклом віршів «Запорожці» нагадав русифікаторам про невмирущість нашої нації? А якщо все-таки поклонитися Малишкові – думають найвидатніші політологи від літератури, – то досить буде виставити його як автора пісні «Рідна мати моя»? Отакого собі лірика з вишиваним рушничком за любов'ю до матері? І на цьому баста, це й буде початок і кінець нової «Малишкіяни».
«Запорожці» Малишка і пізніші його твори на історичну тему заперечували антиукраїнську тезу, що її яскраво визначив Едуард Багрицький в «Думі про Опанаса»;
Раньше шли мы в запорожцы, А теперь в бандиты!
Московсько-імперська ідеологія щодо українського народу, підсичувана її такими слугами, як Багрицький та їже з ним, вийшла на явину аж тепер, коли в одному з проурядових московських журналів написано, що Росія зітхнула щасливо аж тоді, коли Катерина II розігнала «гнездо бандитов» на Хортиці.
Феномен Малишка – це трагедія великого таланту, зарядженого українською пісенною культурою, національними устремліннями нашого народу, таланту, що змушений був в ім'я збереження рідної мови і бодай деяких епізодів рідної історії піти на болящий компроміс із владою, на компроміс, який можна назвати і щоденним протистоянням із тією ж владою, що потребувала поетової підтримки і не раз піддавалася його магічному слову. Так, Малишка шанував Микита Хрущов, і це давало нашому поетові можливості рятувати від повного винародовлення і здичавіння Україну, невеликі можливості, але до автора «Прометея» до певного часу і до певної міри змушені були прислухатися деякі секретарі ЦК КПУ.
Малишкові вдалося привнести у виховання певної частини українських комсомольців і комуністів невмирущий національний елемент, який відділював ту частину нашого громадянства від покірних пахолків Москви. Цей поділ видно й сьогодні. Члени компартії, у яких билося українське серце, а таких було більше в КПУ, без оглядки перейшли на позиції Руху, творячи його, мабуть, найголовнішу силу. Незалежна Українська держава не могла б виникнути без Малишкової творчості, зрозуміло, без тієї когорти письменників, що йшли з ним і за ним, без їхнього впливу на суспільство, яке жило надіями на краще майбутнє й ненавиділо радянську систему. Творами Малишка захоплювалися українські інтелігенти, письменники і науковці, які вміли читати між рядками його віршів. Та не тільки між рядками.
Романку мій! Рум'янку мій! – Розлука
Несе Вкраїною своє дитя,
Де вже ні мови рідної, ні звуку
Ні школочки.
Ні лиштвочки життя,
Лиш – Дойчланд юбер алес! – більш нічого.
Підтекст останнього рядка був очевидний: «Лиш – Росія понад усе! – більш нічого». Це писалося 1968 рок...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet