головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Діалог з відомим славістом-українознавцем Лідією Терзійською
Автор: Терзійська Лідія
славіст-українознавець

Діалог з відомим славістом-українознавцем Лідією Терзійською

На наукову конференцію, присвячену видатному педагогу і вченому-українознавцю Михайлові Драгоманову, до Києва прибула відома дослідниця – головний доцент Софійського університету імені Охридського, керівник кафедри та асоціації україністів Лідія Асенівна Терзійська.
Редакція журналу "Українознавство" в особі його редактора звернулася до неї з проханням розповісти про дорогу пані Терзійської до Києва (а тим самим – до України), до українознавчої проблематики в її науковій і педагогічній діяльності та до створення в Болгарії кафедри й асоціації україністики.
Лідія Асенівна люб'язно погодилася й розповіла: – Наслідок моєї педагогічної та наукової роботи відомий: диплом випускника філологічного факультету, відділу україністики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка, а потім – дипломи кандидата філологічних наук та доцента. Десятки наукових статей і посібників з української філології. Розроблені навчальні плани, науково-методичні спецкурси та спецсемінари. Активна участь як україніста та болгариста в міжнародних славістичних конгресах, міжнародних конференціях з проблем українознавства, у форумах МАУ. Сумління робота в Міжнародній координаційній раді з проблем українознавства. Сотні підготовлених фахівців. Постійна співпраця з Інститутом українознавства.
А починалась та дорога життя і закономірно, і сповненою несподіванок.
Достатньо почати з того, що мої батьки були далекими від філології та ще й української. Батько – деревообробник, столяр, а потім – відомий революційний діяч, борець за демократичну суверенну Болгарію
Мати – робітниця тютюнової фабрики у місті Самоково. До речі, рідному мені і тепер: там живемо з чоловіком – Олександром Кіровим, там виховувались наші сини – Сашко і Асен.
Вчилася в школі з англійською мовою викладання. Закінчила 1958 року із золотою медаллю. На цій підставі в числі п'яти випускників була рекомендована на навчання в Радянському Союзі. Як правило, обирали Москву. Я обрала Україну. Не скажу, що одразу – усвідомлено. Скоріше – інтуїтивно. Тоді не підозрівала, що то – моя доля.
Подібне сталося й з вибором професії. З дитинства думала про медицину. У Києві подала заяву на філологічний. Тепер можу зізнатися, що з україністики знала хіба що Тараса Шевченка. Його "Реве та стогне Дніпр широкий" мене завжди бентежив і зачаровував. Та ще "Прапороносці" Олеся Гончара. Твір про красу вірності та високу гідність людей-патріотів.
- І як же Вам поталанило підкорити екзаменаційну комісію?
- Думаю, моїм непідробним бажанням вчитися. Я справді хотіла вчитися й просто випромінювала те бажання.
Щодо України, то на мене справили важення не знання, бо їх не було, а оповіді про неї ще в Болгарії: спочатку студентка Ленінградського університету, котра розкрила, що Україна – це окремий народ. А особливо – генерал Василенко, що дружив з нашою сім'єю. Але як я вже говорила, то були теми – далекі від моїх тодішніх повсякчасних інтересів.
А на філфаці спочатку мною зайнявся заступник декана Микола Олександрович Семенов. Потім – по-справжньому опікувався декан факультету, завідувач кафедри української літератури, письменник, улюбленець усіх студентів Арсен Олексійович Іщук. Досі пригадую його стареньку маму, яка й після 90-річного ювілею виготовляла красиві вишиванки.
Навчання почалося з рішучої вимоги відомої викладачки Галини Кіндратівни Сидоренко: Ваше місце, Лідо, на першій парті. Вам потрібно постійно працювати над мовою.
Лекції Галини Кіндратівни з фольклору та Вступу до літературознавства були для нас святковими. Приваблювала вона і як людина. Пригадую, як вона запитала, чи розумію я виклад російською. Я кивнула, опускаючи голову вниз. По-нашому це – так, по-болгарському – "ні". Галина Кіндратівна радісно страктувала по-українському, бо це знімало додаткові клопоти. А потім ми обидві тішилися тією ситуацією. Разом з тим і спілкувалася українською, адже інакше я не стала б фахівцем-україністом.
Загалом мені добре допомагали і Галина Кіндратівна, і високоавторитетний славіст – її чоловік Григорій Вервес.
Важливо, що тоді ж навчалися поляки Вербовий і Щерба, з ними легше було адаптувалися до суворих умов. А з українців – Галина Шумська, Леся Тобілевич і Майя Павлович – на довгі роки і до сьогодні мої найкращі друзі.
З часо...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet