головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2006   Число: #2(19)
пошук по сайту
Жива душа Донбасівського краю
Автор: Погрібний Анатолій
доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник відділу “Мова як українознавство” НДІУ, професор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академік АН Вищої школи України, голова Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка.

Жива душа Донбасівського краю

Втім, варто продовжити цитування листів, як-от (теж на тему мерзотності опустошення) від  Раїси Білової з с. Білокузьминівки Костянтинівського району на Донеччині. Не можна не пройнятися найбільшим сумом, читаючи: “Брудні лайки, брехня,  алкоголь – голова п’є, бухгалтер п’є, землемір п’є, прибиральниця п’є, і починається п’янка зранку. При дорогах страшенні смітники... Я носила агітаційну літературу за В. Ющенка, то на мене спускали собак, кидали вслід брудні слова. Та й навіть з того, що я ношу білий одяг, з мене сміються. Більшість людей забула, що таке доброта... Те, що я тут бачу, – це велика руйнація усього гарного, чемного, здорового, толерантного. І як прикро, що замість вимогливості, наведення порядку (а для цього треба поміняти всіх керівників), спостерігаєш загравання влади з деморалізованим людом. Ну, а вже щодо мови, то ось яка вона на уроці української мови в українській школі Краматорська: чітирі, шесть, сєм, восім, двінацять... І велике полегшення для вчительки після дзвоника на перерву – перехід на російську”.
Про те, як на його очах здійснювалася денаціоналізація у Красному Лимані (теж Донеччина), розповідає п. Габода з цього міста. Усі  п’ять шкіл нині тут російські, хоча в деяких почали набирати по одному (лише по одному – мовляв, нема бажаючих) українському першому класу. “А я ж пам’ятаю, що в 1960 році було в Красному Лимані чотири українські школи, в одній з яких і я учився. У той час половина мешканців міста розмовляла українською. Та ось на початку 60-х років всі українські школи, одна за однією, швидко перевели на російську мову викладання. Пояснювали це волею батьків, хоча я не знаю ні одного хлопця, ні однієї дівчини з тих часів, щоб їхні батьки цього хотіли. То чому ж тепер нам не повертають повноцінні українські школи? Чому продовжують зросійщення? Це ж нонсенс у державі Україна”.
Два свідчення з Маріуполя. Петро Петренко : “У нашому Маріуполі українців живе, думаю, не менше 60%, а говорить рідною мовою не більше 1%. Так хто кого “зажимаєт”, за висловом росіян?“ Віра Федотова: “Боріться з русифікацією Сходу. Скрізь у нас російська мова, а для відродження української практично не робиться нічого! Нас примусово змушують лишатися зросійщеними.”  
Листи з Луганської області. В.Бесалий, м. Рубіжне: “Проживаю у місцевості, де упосліджений стан української мови особливо простежується. Так, я знаю, що в деяких державних школах години  поділені так, що на російську випадає три години, а на українську – дві. Відомі й такі факти, що в українських – на папері – класах насправді викладають по-російськи. Тобто правдивий стан справ значно гірший, ніж той, що його увиразнюють офіційні дані. Усе це дуже небезпечно”. 
* Початок див. у №1, 2006.
Або пишуть також з Рубіжного Ніна, Надія, Олег, Тиміш Годунови: “Ставлення до нашої мови тут – це патологічна ненависть. Висміюють її у місцевій пресі так, що, прочитавши той “бред”, ми  часто не можемо прийти до пам’яті”.
Лист Володимира Калашникова (народного артиста України) з  м. Луганська: “У містах нашої області продовжує чинитися всілякий спротив запровадженню в освітніх закладах та в державних установах української мови. І оскільки серед депутатів Верховної Ради ще досить тих осіб, які й понині продовжують політиканські забави, сповнені неповаги до державної мови, то й депутати місцевих рад поспішно приймали всілякі рішення про двомовність. Здавалося б, ця справа враховує запити населення. Та, як переконуємося, подібні рішення на практиці є узаконенням процесу упослідження державної мови, і не лише в чиновницьких кабінетах. Зокрема, у багатьох містах та селищах Луганщини ще немає жодної української середньої школи, відсутня обласна українська газета. Теле-, радіоефір над Донбасом майже цілком заполонила мова іншої держави. А де ж мова держави України?” І далі з цього листа: “Приємно нам вітати у себе високих гостей з Києва. Та коли послухаєш більшість з них, то складається враження, що вони є державними мужами Російської Федерації, а не України. Чому державні службовці всіх рівнів не несуть відповідальності за впровадження української мови як державної на теренах України? Чужою мовою незалежну Україну збудувати неможливо.”
Особливо тривожні ті листи моїх дописувачів, у яких акцентується на тому, щ...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet