головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2006   Число: #1(18)
пошук по сайту
Сучасний стан наукових досліджень з археології та давньої історії України
Автор: Баран Володимир
провідний науковий співробітник відділу української етнології НДІУ, член-кореспондент Академії наук України, доктор історичних наук.

Сучасний стан наукових досліджень з археології та давньої історії України

У більшості наукових праць ХІХ-ХХ ст. присвячених історії України, найдавнішим її періодам, відведено лише окремі  сторінки, невеликі розвідки, у кращому випадку – окремі розділи. Серед них вигідно виділяється багатотомна фундаментальна «Історія України – Руси» виданого українського історика М. Грушевського, в якій професіонально й широко, з використанням матеріалів археології, антропології та лінгвістики за справедливою оцінкою автора «молодих тоді і незакінчених наук», висвітлено первісну історію України від палеоліту (старокам’яного віку) до раннього середньовіччя. Більше 150 розвідок і публікацій з археології та мовознавства було використано М.Грушевським для доповнення перших трьох розділів І тому «Історії України – Руси» при підготовці його до другого видання у 1904 р. [3].
Своє розуміння історичного процесу М. Грушевський висловив у вступі та заголовку до другого розділу першого тому: «Україносько-руська теорія перед слов’янською міграцією» [3, 17]. Тобто історію краю, історію України він починає від появи на території України перших поселень палеолітичної людини, а історію слов’янських племен – предків українського народу – з раннього середньовіччя, коли в писемних джерелах зафіксовані процеси великого  розселення слов’ян. «Від часів слов’янського розселення історія нинішньої українсько-руської території стає історією українсько-руського народу» [3, 6]. До цього часу, на думку М. Грушевського, – це ще передісторія, в якій всі її етапи взаємопов’язані та «…в формі останків попередньої людності, чи у формі певної (археологічної – В. Б.) культури вложені в саму землю» [3, 15]. Археологія за М. Грушевським  «… робить дуже  важливі прислуги для культурної історії українсько-руської території, не зважаючи на свій ще досить примітивний стан» [3, 15]. При цьому він застерігає археологів і мовознавців від «фантастичних теорій»і закликає не сходити з дороги строго методичного досліду [3, 14].
В українській історіографії існують й інші погляди щодо використання археологічних джерел в історичних реконструкціях далекого минулого нашої землі. Наприклад, О. Пріцак у фундаментальній праці «Походження Русі» не сприймає археологію як історичну науку, вважаючи, що історія, навіть праісторія починається з писемних джерел: « … Археологію без писемних джерел не можна вважати праісторією» [9]. Таке ставлення до археології та якоюсь мірою до лінгвістики зумовило хибне розуміння та недооцінку східнослов’янських племен як виробників і носіїв культурних надбань краю та учасників державотворчих процесів. «Погано організованим язичницьким громадам Східної Європи у VІІІ-Х ст. було неможливо створити державу … Лише історично свідомий народ здатний принести історію на території, де такої свідомості не існує», – пише О. Пріцак» [9, 72].
Як відомо, М. Грушевський, не відкидаючи зовнішніх впливів на процеси східнослов’янського державотворення, перевагу надавав внутрішнім факторам. Основні методичні засади М. Грушевського отримали підтримку і з певними корективами були продовжені у багатьох працях археологів, істориків та етнологів.
Етапною працею в українській історіографії, присвяченою давній історії України, стала монографія В. Петрова –– відомого українського археолога, мовознавця, етнолога та письменника – «Етногенез слов’ян». Долаючи теорії міграціонізму та автохтонізму, він закликає до історизму і вказує на необхідність «… зберегти історичну конкретність…, рахуватися із свідченнями джерел, зважати на факти, покладатися на фактографічну основу історичного процесу … Плем’я, народ нація – історичні категорії, кожна з них має свій зміст, свій обсяг, свій напрямок і рівень розвитку на відповідному історичному етапі. Ні проблема народу, ані проблема слов’янства не розв’язуються посиланнями на осілість, хліборобство, поховальний обряд тощо» [8, 10, 112]. Разом з тим, за В. Петровим, етнічний розвиток – це не тільки «… просторова експансія, переселення, заміна території: коли один народ заступає інший, який приходить щоб посісти покинуті землі» [8, 3]. Звідси робиться висновок, що «… самих голих абстракцій не досить, щоб в посиланні на рух і переселення або на не незмінність автохтонної осілості знайти розв’язання проблем слов’янського етногенезу. В основі дослідження повинні ...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet