головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Козацькі повстання 20–30-х років XVII століття як важливий чинник українського етнодержавонацієтворення: теоретико-методологічні аспекти
Автор: Фігурний Юрій
кандидат історичних наук, завідуючий відділом української етнології НДІУ МОН України. Автор близько тридцяти публікацій, присвячених козацькій культурі та етнонаціональним державотворчим проблемам, зокрема двох монографій: «Історичні витоки військової культури українського козацтва», Київ, 1997 та «Історичні витоки українського лицарства», Київ, 2004.
Козацькі повстання 20–30-х років XVII століття як важливий чинник українського етнодержавонацієтворення: теоретико-методологічні аспекти

Українське козацтво зароджується у XV–XVI ст., а формується і перетворюється у провідний стан українського суспільства у XVII ст. Саме XVII ст. стало визначальним для його становлення як каталізатора українського етнодержавонацієтворення, тому що козацтво відіграло важливу роль не тільки у творенні вітчизняної козацько-гетьманської держави – Гетьманщини, а й у становленні матеріальної та духовної культури українського народу, його етнічної і національної самобутності, самоідентифікації, самосвідомості, ментальності тощо.
У зв’язку з цим проф. П.Кононенко наголошує: «… Особливо важливо, що національна свідомість захисників Батьківщини органічно зливалася з соціально-культурною парадигмою: козацтво своїми революційними діями переплавило населення (суспільство, народ) у НАЦІЮ європейського типу. І спонукало до цього українські верстви як етнодержавні традиції (історична, релігійна, культурна, філософська пам’ять), так і новочасний соціальний, конфесійний, національний гніт (практика житейського моря)» [3, 150–151].
Розпочинаючи осягнення закономірностей та особливостей козацьких повстань 20–30-х рр. XVII ст. як важливого чинника українського етнодержавонацієтворення, ми вкотре хочемо наголосити про надзвичайно вагоме значення особистості в поступальному розвитку людських спільнот загалом й українців зокрема. В українській історії такою геніальною постаттю міг стати П. Конашевич-Сагайдачний, але не став – нагла смерть зупинила його етнодержавонацієтворчу діяльність. Перед українським козацтвом, а особливо – старшиною, руба постало питання, чи знайдеться серед них особистість з тими ж лідерськими, організаторськими, полководницькими і дипломатичними здібностями, як славетної пам’яті покійний гетьман. І поява нового харизматичного українського лідера була не примхою мінливої козацької долі, а суворою вимогою жорстокої доби, епохи, в якій український етнос постав перед дилемою, бути чи не бути йому як самобутній людській спільноті, що у подальшому саморозвитку мала повне право чи відновити власну державність, чи розчинитися й зникнути як самодостатній народ. З цього приводу Н.Полонська-Василенко писала: «…1628 року, семигородський князь, Бетлен Габор, казав шведському послові Страсбургерові: «відомий погляд Замойського, що народ козацький може затопити Польщу, якщо знайде розумного та шляхетного вождя», і ставив питання – чи не зможе запорозький народ збудувати окрему Річ Посполиту?» [5, 445].
На жаль, з 1622 по 1647 рр. не знайшлося такого харизматичного ватажка, чим передусім, на нашу думку, й були обумовлені невдачі козацьких повстань 1620–1630-х рр. І тільки з появою Б.Хмельницького ситуація кардинально змінюється. Разом з тим ці ребелії (бунти) відіграли вирішальну роль як в українських етнічних, так і в державотворчих і особливо у націєтворчих процесах. Якщо у першій чверті XVII ст., завдячуючи П.Сагайдачному, у вітчизняному етнодержавонацієтворенні домінував еволюційний шлях розвитку, то вже у другій чверті цього ж століття панівними стали революційні засоби творення і розбудови етносу, держави і нації українців (руських, русинів). Саме збройні виступи, воєнна конфронтація козаків з польською владою, руськими магнатами та їх спільниками, у тому числі й частиною реєстрового козацтва, стали основним проявом суспільного життя на Наддніпрянщині у другій чверті XVII ст. Ми твердо переконані, що саме українське козацтво стало їх організатором і рушійною силою.
Радянська історіографія послідовно і цілеспрямовано називала ці ребелії «селянсько-козацькими повстаннями 20–30-х років XVII ст.», тим самим свідомо фальсифікувала історичне минуле українського етносу.
Український історик В.Голобуцький (1903–1993) у другому томі «Истории Украинской ССР» писав, що однією з характерних рис народних повстань було те, що повсталі селяни, міщани, запорозькі й реєстрові козаки шукали підтримки й захисту в Росії, більше того – прагнули перейти під владу Російської держави [1, 441]. Отже, головною їх рушійною силою були селяни, городяни, а козацтво десь пленталося у хвості, й усі разом вони мріяли стати підданими Московії. На початку ХХІ ст. уже в суверенній Ук...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet