головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Вища школа мистецького чину (Сізіфові крила Івана Драча)
Автор: Ткаченко Анатолій
професор, м.Київ
Вища школа мистецького чину (Сізіфові крила Івана Драча)

Іван Драч - не просто ювіляр 2001 року. Ювілярів багато. Іван Драч -один. Один і як людина, і як митець, і як політик, і як українець.
Бо має свій Божий дар, свій характер, свій шлях, своє обличчя.
Таким він постав ще з драми-феєрії "Ніж у сонці" та першої поетичної збірки "Соняшник". Таким - неповторним і знаковим - постає він і на грані століть: ніжним і безкомпромісним, романтиком і реалістом-прагматиком, закоріненим у Теліженці (рідну Землю) і вселюдським, спраглим гармонії і готовим, до змогу із бурями, ніжно закоханий у правду й красу та іронічно нещадний до всього ницого і потворного.
У наші дні царицею стала політика. Тому й Івана Драча нерідко бачать передусім як політика. І тому не завжди бачать його справжнього.
Але політика - лише одна грань щедро обдарованих природою натур. До того ж вона - театр, у якому потрібно грати і не свої ролі. Театр інтелекта, перевтілення.
Поезія (мистецтво) - симфонія універсуму, в якому панує Серце, а закони диктують не обставині!, а творець. "Він норма - сам!" Тому не тільки відображує людей і світ, а й творить їх. Постає сам собою.
Тому до цього ювілею - стаття-роздум відомого літературознавця про Івана Драча-митця.
Г.Р.

Бурхливе входження І. Драча в літературу пов'язують здебільшого з публікацією на шпальтах "Літературної газети" поеми "Ніж у Сонці" (1961) з передмовою І. Дзюби. Доти було кілька добірок віршів (зокрема в журналах "Зміна" та "Вітчизна"), проте саме "феєрична трагедія" (авторське визначення жанрового різновиду) стала своєрідною сенсацією і викликала не так літературознавчі, як ідеологічні дискусії. Внаслідок цього твір опинився поза першою збіркою "Соняшник" (1962), хоча в передмові до збірки Л.Новиченко згадав і "Ніж у Сонці", покритикувавши "примхливе" визначення "жанру" та загальну концепцію твору і похваливши за "свіжість інтонацій", своєрідну і сильну експресію "окремих місць".
Пройшовши крізь випробування і спокуси, відринувши "вічного чорта" сумнівів, герой поеми вирушає рятувати Сонце. Водночас прозирає і власну долю: „На золотім щиті палаючого Сонця / Умру я переможцем. Прощавайте!" Цю декларацію, як і основну ідею твору - самоспалення в ім'я світла Правди - можна вважати епіграфом до подальшої творчості письменника. Сонце - та вогнепоклонські мотиви проймають увесь дотеперішній доробок І.Драча. Зманіфестувавши відчайдушне новаторство, він водночас виступає і продовжувачем традицій - від народної космогонії до філософських та естетичних шукань Г.Сковороди, натурфілософізму й сонцепоклонства Б.-І. Антонича, футурокосмізму нашої поезії 20-х років...
Основні риси його тодішнього стилю - віддалена асоціативність, різке поєднання предметної чуттєвості реалістичних деталей з несподіваним їх метафоричним наповненням, символізацією. Так, метафора „Протуберанці серця", що дала назву одному з віршів та загалом другій збірці (1965), розгортає символіку потужної активності духовного й чуттєвого, мислительного й інтуїтивного осягнення-переживання таємниць буття, віри в оcновну, воскрешувальну енергію Всесвіту, обранцями якого почувалися найзухваліші речники цього покоління. їхніми вустами знову заговорили задушене у 30-х космічне та ренесансно-життєствердне світобачення, потреба збутися в духовній повнокровності, в синтезі здобутків людства з мистецькими, культурними, надбаннями свого народу.
Взаємопроникнення традицій і новацій виявилось і на рівні мови - у зовні незвичних словосполуках, уведенні абстрактної лексики та наукової термінології у віршований текст, що й було насамперед завважено і не вельми схвально зустрінуто критикою. Причому, не тільки в 60-х роках. Не кажучи про вульгарних соціологів, навіть такий вдумливий критик естетичного плану, як А.Макаров, рецензуючи уже в середині 80-х збірку перекладів з І.Драча "Подсолнух", відносив такі твори, як "Балада ДНК...", "Балада про генеалогію", "Балада про кібернетичний собор", "На дні роси...", до "демонстративного вибуху" сцієнтизму, що відійшов у минуле. І не завважив основного: йшлося насамперед про моральний аспект наукового поступу.
То був вибух не лише віри в науковий прогрес, а й супутнього йому сарказму, гротеску, іронії, перестороги. Це засвідчує й "Жартівлива балада про ...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet