головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2010   Число: #4(37)
пошук по сайту
Українознавча, україномовна політика в системі державно-культурного будівництва
Автор: Філіпчук Георгій
Доктор педагогічних наук, професор, академік Академії педагогічних наук України, провідний науковий співробітник відділу філософсько-психологічних проблем українознавства НДІУ МОН України.
Українознавча, україномовна політика в системі державно-культурного будівництва

На двадцятому році сучасної української державності залишається відкритою й актуальною тема національно-культурного будівництва. Не вдалося розв’язати стратегічне першочергове завдання, зокрема створити ідеологію єдиної української нації, фундаментом якої, як зазначалося в рекомендаціях парламентських слухань «Стратегія гуманітарної політики сучасної України», повинні бути ідеї національного характеру, формування національної свідомості, захист цінностей, закріплених у Конституції України, консолідація суспільства. Нові соціально-економічні умови життя, а інколи й політика держави не сприяли інтелектуально-духовному розвитку української нації. У політичному, інформаційному, культурно-освітньому просторі часто домінують протилежні підходи, оцінки щодо українського поступу. Стосується це мовних, церковних, історичних, освітніх, етнокультурних, медійних, демографічних проблем тощо.
Можна погоджуватися, що нинішня гуманітарна політика повинна враховувати багато новітніх чинників внутрішнього й зовнішнього життя, регіональні особливості, етнонаціональний фактор, історично-культурну, соціально-економічну, політичну специфіку. Але при цьому дуже важливо, щоб нація була здатною зберігати свою ідентичність, народність, окремішність і неповторність. Конституція України зобов’язує державу сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури [1]. Це й повинно стати методологією діяльності всіх гілок влади, оскільки саме держава володіє найбільшим потенціалом, впливовими механізмами для розвитку і прогресу гуманітарної сфери. Історичний досвід, зокрема нашої країни, показує наскільки ефективною може бути політика національно-культурного будівництва, коли провідники нації мають достатньо політичної волі. Згадаймо, скільки великих справ для українського відродження було зроблено під час національно-визвольних змагань, зокрема у 1918 р.?!
Ці складні часи української історії показали нам приклади видатних ідей, дій, які творили державність. Лише за сім із половиною місяців (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) у царині освіти й культури вдалося здійснити справжні українські реформи. Розпочато організацію курсів українознавства, збільшено зарплату вчителям українознавчих дисциплін, виділено значні кошти на утримання українських шкіл та гімназій. Відомий історик Д. Дорошенко, аналізуючи гетьманський період української державності, писав, що за цей час було відкрито більше 150 українських гімназій, які очолили знані українські культурні діячі. Особливу увагу приділяли талановитій українській молоді. Промовистим є той факт, що в липні 1918 р. Рада Міністрів заснувала 350 стипендій для обдарованих учнів. Найсуттєвішим завданням у справі консолідації суспільства, національної ідентифікації було впровадження в усі сфери життя української мови. Її введено у школах і гімназіях із російською, польською, єврейською мовами. Державні чиновники повинні були знати й послуговуватися українською мовою. Надважливою проблемою для українського розвитку залишалася вища освіта і наука. Для цього було створено Комісію на чолі з В. Вернадським, Д. Багалієм, М. Сумцовим. Уже в жовтні 1918 р. відкрився Український державний університет у Києві, прийнято рішення про відкриття ще чотирьох державних університетів – у Харкові, Кам’янці-Подільському, Одесі, Катеринославі. При цьому наголошувалося, що «викладовою мовою є українська мова». А в діючих університетах Києва, Одеси, Харкова відкривалися українознавчі кафедри української мови, літератури, історії, права. Подібні українські навчальні структури були створені в Ніжині, Полтаві, Катеринославі.
«У середніх, професійних, комерційних та інших школах, а також в учительських семінаріях призначалася посада вчителя української мови та літератури, а також вчителя географії та історії України». Молода українська держава особливо турбувалася про підвищення соціального статусу українського педагога. Так, «штатним вчителям української мови та літератури, які мали не менше 12 годин на тиждень та понадштатним вчителям географії та історії України, які мали не менше шести годин того чи іншого предмету, надавалися всі права, якими користувалися вчителі штатні чи понад...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet