головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Концепційні основи експедиційного українознавства
Автор: Зеленчук Іван
Кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Філії "Гуцульщина" НДІУ (смт. Верховина).

Концепційні основи експедиційного українознавства

Українознавство як система інтегративних знань про Україну і світове українство використовує розроблену співробітниками ННДІУ під керівництвом доктора філологічних наук П. Кононенка системну методологію досліджень, згідно з якою вони здійснюються на джерельно-фактографічній основі, засадах об’єктивно-порівняльного розгляду і аналізу, а також принципу історизму [1]. Вивчення об’єктів, явищ і феноменів України та світового українства відбувається через призму зіставно-протиставного підходу, доказових оцінок і висновків. Українознавчий аналіз здійснюється з урахуванням перспектив і тенденцій розвитку процесів, явищ та поведінки людей для пошуку об’єктивних істин, дослідження справжніх природно-суспільних та матеріально-духовних сутностей. Для українознавчих досліджень важливі правдиві історичні дані, тому однаково вагомими є висновки як позитивного, так і негативного змісту в масштабах світового часопростору. Оскільки впродовж віків українство розвивається як світовий феномен, то джерела, факти, події, процеси і вчинки людей необхідно розглядати як ланки одного процесу в органічній цілісності, у взаємній залежності.
Здійснюючи  українознавчі дослідження, недостатньо використовувати тільки відомі фактографічні матеріали та документи. Для поповнення джерельної бази треба проводити додаткові, спеціально організовані експедиційні дослідження.  
У цій статті ми коротко розглянемо історію становлення та розвитку експедиційного методу дослідження України і світового українства, а також викладемо концептуальні основи сучасного експедиційного українознавства, які ґрунтуються на концепції П. Кононенка [1].  
Наукові основи методики сучасного експедиційного українознавства історично були закладені такими визначними діячами науки і культури України, як Т. Шевченко, П. Чубинський, М. Шашкевич, І. Вагилевич,  Я. Головацький, М. Грушевський, І. Франко, Ф. Вовк, В. Гнатюк, С. Витвицький, В. Шухевич та ін. Здійснюючи наукові археографічні, етнографічні, фольклорні, антропологічні, археологічні експедиції в Україні, вони на основі самостійно одержаної джерельної бази ґрунтовно аналізували і досліджували історію, матеріальну й духовну культуру українського народу.
Перші експедиційні дослідження України на організованій науковій основі  розпочалися в середині ХІХ ст.: «Етапним стає 1843 рік: саме тоді засновано в Києві Археографічну комісію, з 1860-х років секретарем якої стає славнозвісний історик Володимир Антонович і яка видає надзвичайно вагомі праці – 4 томи «Пам’ятників», «Архив Юго-Западной России», численні надзвичайної ваги документи з історії України»  [2, 215].
Т. Шевченко у 1846–1847 роках здійснював експедиційні дослідження України як співробітник Київської археографічної комісії. Про його участь у цих експедиціях зазначено в передмові «На вічному шляху до Шевченка» до повного зібрання творів у 12 томах: «Удруге приїхав Тарас Шевченко в Україну в квітні 1845 року. Вирушив він у рідний край як «вільний художник» від Академії мистецтв, мандрував Україною з повноваженнями співробітника Київської археографічної комісії, і його дороги пролягли до Берестечка, Острога, Луцька, Кременця та Почаївського монастиря, на Полтавщину і на Поділля, до Ніжина і в Переяслав...» [2, 21].
Як художник і дослідник історії та культури України Т. Шевченко створив серію художньо-документальних картин «Живописна Україна»: «Судная рада», «Дари в Чигрині 1649 року», «Старости», «Казка», «Видубицький монастир у Києві» [3, 204–205].  У «Археологічних нотатках» перелічуються ті історичні місця в Україні, де він здійснював наукові дослідження: «Переяслав, Телепень, Лубны, Хорол, Миргород, Чернышов» [3, 213–219].
Із «Записів народної творчості» Т. Шевченка, над якими він працював  протягом 1843–1859 років, відомо, що під час археографічних експедицій 1846–1847 років народні пісні були записані від О. Зорівни, Г. Демиденка, М. Липського та П. Чуйкевича. Місця, де зроблено записи народної творчості, мають такі назви: «Межигір’я, На Дніпрі, Яготин, На Преп’яті, У Хвастовці, Каменец-Подольский, У Почаєві, Оренбург, Сквира й Жаботин, Сквирський уєзд, Зеленька» [3, 259–280].
 Наукову і художню працю Т. Шевченка як співробітника Археографічної комісії розглянув українс...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet