головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Національна ідея, нація, націоналізм
Автор: Кононенко Петро
доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації "Україна і світове українство", директор ННДІУВІ.

Національна ідея, нація, націоналізм

1.12. Українська нація і держава очима інших народів

Знову чуються голоси тих, кого мав на увазі великий І.Франко, пишучи:
Чому у нас відступників так много
І чом для них відступство не страшне?
Вони вже готові репетувати: «до чого тут європейський націоналізм? У автора «Історії русів» навіть слова такого не знайдемо!»
Слова – так. Але ми ведемо мову про дух і суть понять (явищ, феноменів). «Історія русів» оформила настрій, жагу, характер мислення мільйонів в історіософську форму. То говорив суперечливий, часом надто обережний, наляканий московітами або приласканий ними голос, однак той голос був мужній і мудрий у захисті українських прав та свобод, він був голосом спраглої    до демократії і суверенітету української душі.
І закономірно, що «Історія русів», як і творчість Г.Сковороди, І.Котляревського, літописців розбудила «оспалу» громаду, запліднила помисли нових поколінь, молодим громом прокотилася і в душі пророка національного відродження Тараса Шевченка. А слідом за його покликом «заревів і застогнав Дніпро широкий» (Той, що «чуден Днепр при тихой погоде», – М.Гоголь), загомоніла Україна новими повстаннями (гайдамацькими рухами), хвилями вже викінченої і з точки зору формулювань науково-системної політичної думки.
Саме Т.Шевченко настійливо напише в «Близнецах»: питання питань усіх поколінь – виховання. Кого і як виховувати? Багато кому здається, що головне – це призвичаїти вихованців до вимог часу, особливо – професійно-виробничих. А народні традиції? То – чиста умовність! Одначе, «якщо добре подумати, то коли ми заради презренного срібляника вчинимо наругу над священними билинами старовини, то що ж тоді з нас буде? А вийде який-небуть француз  або, боронь боже, куций німець, а про тип, або, сказати б, про образ національний, і мови не буде. А по-моєму, нація без своєї власної, лише їй властивої, характеризуючої риси схожа просто на кисіль,  і самий несмачний кисіль» (10. VІ. 1855).
Чи можна не бачити тут ідентичності української і загально-європейської суспільної думки стосовно національної проблеми? А воднораз – і глибокої спадкоємності народних традицій? Того, що, як зазначає С.Мащенко, «українська реформація, маючи певні спільні риси із західноєвропейською, формувалася на грунті українського минулого та реальності ХVІ-ХVІІ ст.»? [1, 12]. Докази – і в історичній пам’яті, і в філософії, і в релігійній свідомості, і в освіті, і в настроях усього українського народу, і в баченні його тогочасним європейським світом.
Щодо історичної пам’яті, достатньо звернутися до «Історії русів, або Малої Росії». Традиційним був уже її зачин: «Народ слов’янський, що походить од племені Афета, Ноєвого сина, названий за родоначальником і князем своїм Словеном, нащадком Росса князя, внука Афетового. Він, переселившись з Азії од часів Вавілонського зміщання мов, став мешкати од гір Поясних, або Рифейських, і від моря Каспійського на сході до ріки Вісли і моря Варязького на заході; і від Чорного моря і ріки Дунаю на півдні до Північного океану і Балтійського моря на півночі. Доказом тому є історія преподобного Нестора Печерського і його послідовників і попередників, які ту історію писали і які були академіками або членами тої головної школи, яку в слов’янах зведено було в місті Києві…» [2, 78].
Далі автор реставрує історичний розвиток «русів, або Малої Росії» упродовж багатьох віків, показує виокремлення народу українського з маси слов’ян, його піднесення, могутності та впливової ролі у міжнародному вимірі, – аж доки не настане трагедія – монголо-татарське нашестя. «Князівства Малої Росії, зазнавши в пору нашестя Батия і його татар року 1240 більшої поразки, аніж інші, в міру впертого їм спротиву і кровопролитних боїв, зруйновані були також дощенту; князі їхні та воїнство вибиті; міста зруйновано і спалено, і народ залишився під кормигою татарською, а дехто переховувався в Білорусі та в землі Деревлянській, чи Поліссі; найзначніші ж родини з небагатьма князівськими сімействами відійшли в сусіднє князівство Литовське, і, там перебуваючи, чимало з них споріднилися з панівними та вельможними родами тамошніми, і з допомогою такою подвигнули литовсь...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet