головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Ad fontes
Автор: Кононенко Петро
доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації "Україна і світове українство", директор ННДІУВІ.

Ad fontes

До джерел! - так назвав Микола Зеров свою книжку 1924 року, акцентуючи: фундамент не лише науки, а й освіти, культури, а тим самим і державно-політичного управління, - джерельна база безперервного розвитку народу в усіх його часо-просторових параметрах як основа самопізнання і самотворення, осягнення та перетворення світу.
Причин було щонайменше дві: перша - здобутки майже півторитисячної генези української науки, що започатковувалась літописами IX-XII ст., а на початок XX ст. вивершилася цілісно-системними працями М.Максимовича і П.Куліша, М.Гулака, П.Чубинського і М.Драгоманова, О.Потебні й І.Срезнєвського, П.Юркевича, М.Остроградського і П.Житецького, Д.Яворницького і Ф.Вовка та В.Хвойки, І.Франка, О.Огоновського, Ф.Колесси, М.Возняка Степняка-Кравчинського і А.Кримського, С.Єфремова, М.Грушевського і В.Вернадського, - які стали фундаментом спочатку НТШ, а згодом і Національної Академії Наук та ознаменували піднесення українського наукової думки на світовий рівень. Одначе скоро з'ясувалося, що більшовицькому режиму об'єктивно-джерелознавча наука не тільки не потрібна, а й - дійсно українознавча! - є неприйнятною. Почалась ревізія фактів, деформація картини світу. Місце науки все настійливіше заміщалось ідеологією, а пізнані істини  міфологемами. Місце досвіду й розуму заступав абсурд... Щоб не піддатися божевіллю, належало відродити й розвинути великі традиції. Цього потребували і сама наука, і розвиток України як відроджуваної суверенної держави. А це означало безкомпромісну боротьбу між владою і наукою.
Наслідок відомий: з одного боку - перемога патріотичної інтелігенції, що остаточно сформувала українознавство як цілісну наукову систему, котра стала могутньою підоймою не лише системи наук, а й українського національно-державного, соціального, культурного, духовного Відродження. Повернуло і правду історії, і гідність та честь народу, оптимістичну перспективу грядущого.
Проте ординсько-вандальський режим не відступив: було розчавлено ідеологічним терором, а далі й знищено не лише інтелігенцію та науку, а й здобутки національно-державного відродження. Геноцид 1933 року ознаменував початок інтелектуального апокаліпсиса.
Визначається два русла науки: закордонне, представлене українознавчими центрами в Австралії і Японії, Канаді, США і Китаї, Великій Британії, Бельгії і Німеччині, у Варшаві та Празі,
інших містах, - котре вивершує шлях пізнання себе в світі "Енциклопедією українознавства". І вітчизняне русло, невідступне спрямовуване на шлях деформації та дискредитації науки, наслідком чого стає або "забуття", або перекручення фактів, процесів, життя видатних людей. І особливо - в сфері пізнання минулого: археологія, антропологія, біопсихологія тощо оголошуються псевдонауками, історія перетворюється в наймичку неоімперської ідеології.
Наслідок відомий: зникають архіви і стародруки бібліотек. Зникають і в сховищах сусідніх держав (передусім Росії), і через аварії та різного роду катастрофи, як те сталося з відділом стародруків Публічної бібліотеки України, свідомо спаленим навіть у кінці XX ст.
Злочинне поводження з пам'ятками старожитностей, започатковане з моменту сходження на престол Романових у 1613 р. і продовжене у 90-х роках XVIII ст. Катериною II, яка виступила з імперською концепцією "Истории государства российского", - набуло ще інтенсивніших форм з 30-х років XX ст.
Мета була одна: переконати, що історія Росії - це історія єдиного східнослов'янського племені,   котре складалося з "трьох братів" - російського, білоруського, українського, один із яких - російський був "старшим". Отже, наділеним правом і на новому витку історії здійснювати роль арбітра, батька у всіх питаннях життя.
Авторів цієї версії не бентежило, що Києву відзначалося 1500 років, а Москві - 800. А також, що Київська держава була знана у світі ще в IX ст., а Московської навіть у проекті не було і в X ст., а після татарської навали Українська і Московська держави не мали державних, економічних, мовнокультурних, етно-національних зв'язків до XVII ст. Головне - узаконити право Москви, проголошене в XV ст. Спірідоном - Саввою та старцем Філофеєм, бути третім і останнім Римом - "захисником світового християнства. А це означає: бути не конкретною етнічною спільнотою, не країною чи державою, а феноменом, покликаним "собирать" землі ...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet