головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2009   Число: #4(33)
пошук по сайту
Останній романтик?..
Автор: Стативка Борис
заслужений працівник культури України

Останній романтик?..

Хлопчик побачив світ на південній околиці Києва, у селі Пирогово. У розпал жнив малюк тяжко захворів, і батьки терміново вирішили охрестити немовля. З кумою заладилося, а з кумом не вийшло – всі чоловіки в полі, на косовиці. Оскільки церкву у Пирогові ще на початку тридцятих знищили знавіснілі безбожники, то подалися вони «без повного штату» до Деміївської церкви, тієї самої, де вінчалася Леся Українка. Старенький батюшка, уважно вислухавши бідкання матері, сказав: «Ну, що ж, оскільки з кумом у вас не вийшло, буду я йому за хрещеного батька, може, Господь пошле йому здоров’я та щасливу долю». Дійсно, невдовзі після хрещення малюк швидко пішов на поправку.
Батьківська хата стояла при самому березі безіменної річечки, над якою журилися вікові верби вздовж старої обухівської дороги. Біля підніжжя прадавнього городища розмовляли з вітрами могутні осокори, свідки давноминулих подій.
Аж за далекі обрії в усібіч розбігалися від рідної хати розмережані споришем стежки, що манили у далекі світи, вабили своєю загадковістю і новизною. Обрав і він ту свою єдину і незрадливу, що згодом і привела обдарованого хлопчину до столиці, аби утвердитися Митцем. Та все це буде трохи пізніше, а поки що майбутній художник набирався вражень під шатами зоряного неба, на острові, де жив із ватагою косарів, що довірила йому почесний обов’язок сторожувати курінь та ловити у прибережних лозах для вечірньої юшки червоноперих окунів. На вечерю готувався пропахлий димком куліш, справжній, козацький... Язики полум’я від великого багаття вихоплюють із темряви забронзовілі від спеки та вітру вусаті обличчя натруджених косарів, серед яких був і його батько, й на чисту дитячу душу лягали мудрі, веселі та печальні оповідки сільських мудреців, що були свідками вікопомних подій. Від свіжих покосів чулося форкання коней, а з-за густої стіни духмяного різнотрав’я бив перепіл: – Падь-падьом, падь-падьом... Маленький сторож непомітно засинав під акорди чарівних лугових звуків і запахів і вже не чув, як сильні батькові руки бережно переносили його на сіно, до куреня. Усі ці дитячі враження не сплинуть за часом, а перейдуть згодом у його картини, постануть з його полотен потужними емоційними хвилями.
Колір на його картинах мерехтить, світиться, струменіє, а то немов застигає пастозними мазками, затим знову розливається у чарівні акорди, пробуджуючи у глядача глибокі емоційні враження. Затишні куточки, тихі заводі та заплави, де немов наяву чуєш солов’їний спів, де серед латаття ходить поважний лелека вихоплений із ранкових сутінок першим променем пробудженого дня. Художник полюбляє контражур, який допомагає йому виразно й рельєфно ліпити форму, підкреслювати плани пейзажу. Ось чому такою поезією віє від картин «Ранок на річці Віта», «Рожевий туман», «Голосіївська осінь», «Зима на виставці». Художник пише тонко, прозоро, досягаючи в тінях зримо чутливої матеріальності, що в поєднанні з енергійними, корпусними мазками на світлих місцях якраз і дають той суто індивідуальний, вироблений роками почерк майстра. Якось у пресі один із прозірливих оглядачів, що писав про його виставку, зауважив дуже важливу і надзвичайно суттєву рису його картин. Виявляється, те, що бачиться на полотні, далеко не все, бо дія, часом основна, відбувається чи відбудеться там, за рамою, і художник немов змушує глядача «дописати, додумати картину самостійно», згідно зі своєю уявою та емоційним настроєм.
Зробити звичайний, на перший погляд, буденний, пейзажний мотив поштовхом до глибоких філософських роздумів – не кожному дано. То ж так часто ідуть з його виставок відвідувачі, «завантажені» чистими і глибокими розмислами над буденним та вічним, планетарним та ілюзорно близьким. Кожного, хто бачив картину «Спогади», вражає якраз не стільки майстерно написаний куточок старого кладовища з ветхою капличкою, що потопає в кипінні бузкового цвіту, як притягує погляд самотня зігнута постать, що вузенькою стежкою повільно віддаляється від нас і ось-ось розтане, назавжди зникне у снопі сонячного променя, що пробився із-за хмар через хащі густих чагарів. Невідомо, хто є і ким була та людина, та, долаючи чи не останню многотрудну відстань життя мирського, вона ось-ось там, на зламі горизонту, перейде межу від земного до вічного. Так, це істинний твір мистецтва, і недаремно полотно було придбано у державну коле...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet