головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Спогади Михайла Зузяка – українця, котрий в числі перших брав участь у боях Другої світової війни
Автор: Зеленчук Іван
Кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Філії "Гуцульщина" НДІУ (смт. Верховина).

Спогади Михайла Зузяка – українця, котрий в числі  перших брав участь у боях Другої світової війни

В історії західних областей України періоду 1939–1945 років є одна важлива специфічна особливість. Вона полягає в тому, що до 1939 р. Західна Україна була під владою Польщі, і українські військовослужбовці, які служили в Польській армії, вже з 1 вересня 1939 р. взяли участь у боях з фашистськими військами в Другій світовій війні (на боці Польщі). Українці, які в той час жили в іншій частині України – УРСР, потрапили на Другу світову війну набагато пізніше – 22 червня 1941 р.
 Одним із тих українців Західної України, котрий потрапив на фронт Другої світової війни на самому її початку, був корінний житель Верховинщини Михайло Дмитрович Зузяк. Воював, відзначений бойовими нагородами, був військовополоненим, пережив страхіття концтабору Оcвенцім, працював на примусових роботах у фашистській Німеччині. Пан Михайло має військові нагороди різних держав Європи.
 Пропонуємо запис біографії і спогадів 93-річного  довгожителя Гуцульщини із села Красник Михайла Зузяка, зроблений нами під  час  українознавчої  експедиції 2008 р., гуцульським діалектом:
«Я називаюси Зузяк Михайло Дмитрович, 13 лютого 1916 року народження, із села Красник. Живу зараз у своїй хаті на дідовому місци в Краснику. Моя мама Крашецька Параска родом з Красника, прожила 92 роки.
          Дєдя Зузяк Дмитро з Магурки, загинув у Італії на Австрийській войні.
          В сім’ї нас було шестеро дітий: п’єть хлопців (Василь, Лесьо, Іван, Дмитро, Міхайло) і одна дівчина, шо умерла у 14 років.
В моїй родині всі робили коло землі, тримали маржину, газдували.
В школу я ходив з-за Польщі у Їльцях (закінчив 6 класив). Вчіли мене вчителі: подружжя Віндиків, Чісновський і Моначинська.
У 16 років я вже пішов у Ворохту (Озірний, Ферещина) в бутин ліс рубити. Тогди використовували дворучні пили, сокири і цапіни, а жили в колибах. То було з-за Польщі, надлісництвом кірував Бліхарський. У бутині я проробив до 1938 року, доки не призвавси у Польську армію.
В Польщі я попав у піхоту (3-й полк, 21-а дивізія, Стрільці Подгорянські), в місто Бєльско. Тогди в піхоті траба було служити 19 місіців, а в кавалерії 24 місіці.
У Польській армії нас застала война з фашистами. Ми першими з українців попали у вогонь Другої світової війни.  Я вже 14 вересня мав вислужити армію, а 1 вересня 1939 року – німці вдарили на Польщу. Восени 1939 року я попав у перший бій із німцями під Краковом. Там ми ші змогли цофнути німців назад на 30 кілометрів, а витак єк они потиснули, то ми відступали і попали в полон. Нас дуже бомбили німецькі літики, тогди багато моїх загинуло, я скочів у окоп, а глина міні лиш ноги присипала. Я щіро помоливси Богу і попросив: «Господи, сохрани мене від смерти». Господь вислухав мої молитви й прозьби і сохронив мене від загибелі на войні.
Третій, послідний бий із німцями був три доби під Томашів-Любельським. Там німці з танками окружили наші три дивізії (улани, артилерія і піхота).  
У тім бою загинуло дуже багато нашого войська (з Красника загинув Никола Коржук). Ранком трубка затрубили, аби веречі зброю. Так німці забрали нас у полон.
Нашу колону полонених пригнали на три дні у Ланцут, а витак у Вадовіце за Краковом (тримали нас тиждень). Там фольксдойч набирав із полонених спеціалістів на роботу у Німеччіну (хто хотів, то міг си записати).  
Одні писалиси, а другі ни писалиси самі на роботу. Я, Олекса Зітинюк з мого села і Василь Стебліюк із Плаю ни записалиси тогди на роботу в Німеччіну. Ми нічого ни знали і мали надію, що нас звільнят… А то хто ни записавси добровільно до Німеччіни, то тих з Вадовіце забрали у концентраційний лагер в Освєнцімі.
Освєнцім – це був великий смертний концлагер. Там витак у крематорії палили полонених. А нас там німці морили голодом. Ранком їсти давали лиш одну кофельку чорної кави без цукру, на полудне – одну кофлю баланди із води, бараблі і капусти (без жиру), а на вечір взагалі нічого ни давали. На цілу добу давали лиш 200 грамів чорного хліба. Полонені футко спадали із сили і з голоду вмирали. Через п’єть з половиною тижнів у Освєнцім приїхали три німецькі генерали і дали приказ з...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet