головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої
Автор: Фаріон Ірина
кандидат філологічних наук, доцент Національного університету "Львівська політехніка".

Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої

Першорядна актуальність цього матеріалу в тому, що діахронний аналіз суспільного статусу мови дає можливість відповісти на низку проблемних питань мовної політики у XXI ст. Його можна звести до таких основних положень:
а) доба Литовське-Руського князівства за часом збігається з філософією Ренесансу, що концептуально сприяє виведенню на суспільну поверхню проблеми простої народної мови у її супротиві до чужих престижних мов;
б) офіційна мова Литовське-Руської держави, що становила собою суміш української, білоруської та староболгарської мов, подана в основному кодексі права – Литовському статуті (1529, 1566 і 1588 рр.);
в) за кінець XVI та за XVII ст. напрацьовано основний корпус лінгвістичних праць у сфері граматики і лексикографії староукраїнської та старослов'янської мови;
г) українська простонародна мова через переклади релігійних текстів, зокрема Євангелій, Біблії, церковних проповідей, від середини XVI ст. розпросторює своє функціонування і поступово переходить до опанування світських жанрів;
ґ) Люблінська унія 1569 р. започаткувала суспільне явище мовного антагонізму між українською та польською мовами, що вилилося в загальнокультурний і загальнополітичний антагонізм із новопосталими поняттями "хлопської" і "шляхетської" мови;
д) апогей козацького національно-визвольного руху і міграційні процеси, пов'язані з ним, сприяли виробленню єдиної простонародної мови, яка у час розпанаханої між різними державами України виконувала засадничу об'єднавчу функцію;
е) проста народна мова сягнула в цей період якнайбільшого поширення: від Біблії до ділової сфери Гетьманату і до простого козака та селянина.

У хронологічні межі ХІ\/ – Х\/І ст. вкладається епоха європейського Ренесансу з філософією антропоцентризму ("відкриття і звільнення людини" [1]), руйнування монополії церкви на світогляд і освіту: найбільше культурне значення Ренесансу – це величезна секуляризація культури, тобто переведення її із суто релігійної до світської сфер. І хоча з мовного погляду у центрі вивчення зостається латина, все ж разом із реформаційним рухом змінюється роль простих народних мов, що незабаром стануть духовною передумовою творення націй. Саме реформація, що вимагала суттєвих змін релігійної традиції, "штовхнула окремих представників литовсько-руської літератури і до проблеми мови; такою мусила бути народна мова, бо Слово Боже повинне стати доступним усім народам світу їх власною мовою" [2].
На цю добу припадає мовна дискусія в Італії, відома як Questione della lingua, що порушує проблеми мовної "гідности" та мовної норми. Це засвідчило новий напрям мовної політики, врослої у систему стрімко змінюваних суспільних відносин. Тридентський собор 1562 – 1563 рр., за спостереженням Арно-Борста, провів межу між мовою літургії (себто латинської) і проповіді (себто простої народної), між мовою культури і простою мовою [3]. Можливо, ця межа стала надійною точкою опори для вивільнення, розпросторення і народження суспільної і духової цінності простої народної мови. Простежмо відображення цих процесів і їхню своєрідність у межах Литовської доби.
Литовське князівство упродовж 1-ої чверті ХІІІ ст, відчайдушне змагаючись із німецькими лицарями, щоразу більше набувало військової і політичної сили. Натомість цілком протилежні процеси відбувалися у Київській Русі, що була знесилена і виснажена власними міжусобицями і монголо-татарською навалою. Така політична полярність спричинила закономірний поступовий наступ литовців на українські та білоруські землі. Почався він ще за князя Мендовга (1230-і рр.), а вже за Ґедиміна (1316 – 1341) і його сина Ольґерда (1345 – 1377) українські й білоруські землі "майже без опору були інкорпоровані до Литовської держави і взяли участь у державній адміністрації" [4]. Ця "безопірна інкорпорованість" зумовлена двома чинниками: по-перше, безсумнівною потугою литовського війська, яке на чолі з Ольґердом 1363 розбило на річці Сині Води татарів і змусило їх відступити; по-друге, литовці приходили на українські землі не як окупанти, "що ламають старі звичаї і поводяться як завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з населенням" [5]. У цьому контексті спрацьовувало афористичне правило древніх римлян: "Нижчі за культурою переможці стали зачарованими...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet