головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Трубіж тривоги нашої (на сім десятиліть Бориса Олійника)
Автор: Хоменко Олександр
старший науковий співробітник відділу літератури НДІУ.

Трубіж тривоги нашої (на сім десятиліть Бориса Олійника)

Цей поет наділений дивовижною здатністю – говорити від імені загалу, спільноти, покоління. В одному рядку, в одній метафорі, одній строфі він може уречевити містку формулу часу, квінтесенцію багатьох і багатьох доль. І йдеться наразі не лише про вірші загострено-політичні (а таких у нього немало, починаючи від кантати "Кредо", що її у 80-х знав кожен школяр, і закінчуючи найновішими поезіями-інвективами), а й про тексти, здавалося б, ліричні, особистісно-інтимні. Воно й направду: коли у глухі роки щербицького безчасся з радіоточок по сільських хатах линуло неповторне Олійникове "Мамо, вечір догоря" у виконанні Ніни Матвієнко – то були знак і символ, як і рядки з його неперевершеного (на жаль, і досі належно не поцінованого) поетичного циклу "Сковорода і світ", створеного, нагадаємо, у 1976 р., коли значно прибутковіше було писати про БАМівців, будьонівців та інших ідеологічно перевірених персонажів:

В оцім спекотнім полудні без руху,
Коли в криницях позіха вода,
Розсунувши плечем малі Чорнухи,
В будуччину ішов Сковорода.

Олійник так само "розсував плечем" свою малу полтавську Зачепилівку. Власне, ціле його покоління – покоління "дітей війни", чиї батьки врятували світ від коричневої чуми, а матері гнули спину на колгоспних полях за "палички" трудоднів, приходило у світ без "паспорту", без запрошення, без ювілейних маршів. Воно розсувало плечима двері у світ, як пізніше скаже Василь Стус, "справіку заборонений, як схизма". І стосується це не лише Олійника. Такими були Василь Симоненко і Григір Тютюнник, і ще тисячі й тисячі молодих інтелігентів, які, у незбагненний спосіб отримавши у сільраді "відпускну", йшли в університети пізнавати той український світ, що тільки відблисками уреальнювався для них у Шевченкових та Франкових рядках. Вони завжди пам'ятали, з якого вони "роду і народу".
Погортаймо лишень старі числа самвидавного Чорноволового "Українського вісника", – там знайдеться добра пожива для роздумів. Ось бодай один приклад: оповідається про обшук і переслідування, що їм піддавали літературознавця і письменника Віктора Іванисенка. Після знайденого самвидаву у нього почалися великі проблеми з "великою хатою". Звичайно ж, дійшло і до виключення із СПУ. Далі – слово самому В.Чорноволу: "На засіданні правління в Іванисенка вимагали каяття і допитувалися, де він узяв самвидавівські видання, які були у нього вилучені. На це Іванисенко висловив здивування, що письменницька організація взялася за допити, які у нас проводять інші органи. Проти виключення В.Іванисенка з СПУ голосували письменники Борис Олійник, Григорій (чи Анатолій?) Коваль і Дмитро Міщенко".
Так уже воно випадало, що коли потрібно було захищати переслідуваних, Олійник завжди був у числі перших. І тоді, коли голосував проти виключення Івана Дзюби, і тоді, коли рятував від цензури новели Григора Тютюнника, і у ближчі до нас часи – в 90-ті, коли грандіозне за своїми масштабами "перефарбовування тіл і душ" прибрало обрисів відверто блазенського карнавалу. У 1997 р., у самий розпал спланованих Кучмою вкупі з пригодованими нацдемократами "радикальних ринкових реформ", він друкує у "Сільських вістях" свою поему "Трубить Трубіж". Сотні і сотні людей по тому переписуватимуть від руки у сільських бібліотеках. Поему-засторогу, що чи не єдина в українській літературі цілого десятиліття змогла на повен голос висловити народний біль і народну оцінку того торжища з кумирнями чорного бога глобалізації, на яке було перетворене всеньку соборну Україну.
Але Трубіж, пам'ятаємо, – то ріка в українській історії особлива. На цій притоці вічного нашого Дніпра Кирило Кожум'яка "переяв славу" у печенігів. І тому особливою силою виповнюються рядки Олійникової поеми:

Нас осміють сучасні плазуни,
Що на іменні "неньки-України"
Взяли бариш.
І, скинувши личини,
Допродують на ринках Сатани
Ошуканий народ, його святині
Новітнім хазяям із чужини.
Нехай іржуть на гульбищах чуми, –
То знак провісний їхньої кончини.
У нас є Меч!
За нами – Україна:
Останніми засміємося ми!

На пошану славного ювілею Бориса Олійника нижче подаємо його найновіші поезії та цей есей нашого постійного автора Олександра Хоменка.
Редакція часопису "Українознавство".

У Бориса Олійника, "парохода и чел...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet