головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Українська мова та її історія очима західноєвропейських лінгвістів XXI століття, або міфи і правда про українську мову в Європі (на матеріалі німецькомовних видань)
Автор: Гнатюк Лідія
доцент інституту філології київського національного університету імені Тараса Шевченка

Українська мова та її історія очима західноєвропейських лінгвістів XXI століття, або міфи і правда про українську мову в Європі (на матеріалі німецькомовних видань)

Після проголошення у 1991 р. незалежності України інтерес до неї у світі, й зокрема в Європі, зріс, про що свідчать видання, присвячені історії, економіці, політиці, культурі, освіті, мистецтву нашої країни [8; 10; 16]. Пересічний західний європеєць прагне проникнути в глибини загадкової для нього української ментальності, вбачаючи в ній певну загрозу для себе, що засвідчує, наприклад, виданий 2005 р. у Лондоні англійською мовою скандальний роман М.Левицької «A Short History of Tractors in Ukrainian» [11], який став бестселером і одразу був перекладений у Німеччині («Kurze Geschichte des Traktors auf Ukrainisch»). Лише впродовж 2006 р. він зазнав у Мюнхені два перевидання [12].
Лінгвісти прагнуть осмислити феномен української мови та її місце в сім’ї індоєвропейських мов. Потрібно з вдячністю згадати австрійських науковців Ю.Бестерс-Дільгер, М.Мозера, С.Сімонека, Г.Бідера та інших, чия невтомна дослідницька діяльність у царині української мови й культури сприяла її популяризації не лише в німецькомовному культурному просторі, а й у всьому світі. Добре опанувавши українську мову, познайомившись із Україною та працями її лінгвістів, ці мовознавці зробили і власний вагомий внесок у вивчення теоретичних питань української мови та її історії.
Проте в цілому наша мова залишається ще досить новим об’єктом для європейських лінгвістів, і нерідко трапляються прикрі казуси, навіть із відомими мовознавцями, коли вони намагаються висловити власне бачення місця й ролі української мови в індоєвропейській мовній сім’ї. Так, німецьке видавництво «C.H. Beck» видало у 2006 р. книгу відомого науковця Г.Гаармана «Weltgeschichte der Sprachen: Von der Frühzeit des Menschen bis zur Gegenwart» [9]. Видавництво представляє автора (1946 р. нар.) як усесвітньо відомого лінгвіста, віце-президента Інституту давньої міфології (Себастополь, США), члена Дослідного центру мультилінгвізму (Брюссель) та інших великих дослідницьких проектів. «C.H. Beck» уже видав його «Малий лексикон мов» (2 вид., 2002), «Лексикон зниклих мов» (2 вид., 2004), «Лексикон зниклих народів» (2005).
Книга, справді, надзвичайно цікава й інформативна. Автор зробив спробу показати універсальну історію мов із позицій сучасної лінгвістики: він розмірковує про мовну здатність людей у найдавніші часи, про те, які етапи розвитку пройшла мова Homo sapiens, як виникли, розвивалися і виокремилися різні мовні сім’ї та мови, які сучасні лінгвальні процеси їм притаманні. Особливу увагу приділено індоєвропейським мовам, і, звичайно ж, нас зацікавило, передусім, те, що написав Г.Гаарман про українську мову, тим більше, що в наведеній ним таблиці Україна посідає у Європі 6-е місце за кількістю населення (50,7 млн.) і 6-е місце за кількістю носіїв (43,2 млн. після російської, німецької, французької, англійської та італійської) [9, 328], отож можна було сподіватися, що автор приділить їй значну увагу. Проте здивуванню не було меж.
Характеризуючи нові мови, Гаарман пише про те, що вони можуть виникати шляхом злиття мов або їх розщеплення. Як приклад він наводить українську і білоруську, які «виокремились із єдиної східнослов’янсько-давньоруської основи, що існувала аж до середньовіччя» [9, 24]. Це дало йому підстави поділити слов’янські мови на «старші», до яких він зараховує, зокрема, македонську, болгарську, російську, і «молодші» – на його думку – українську, словацьку, кашубську тощо [9, 201].
Проте ці неприйнятні, з точки зору сучасного славіста, твердження – ніщо порівняно з «революцією» Г.Гаармана у класифікації слов’янських мов: традиційно виокремлюючи серед сучасних слов’янських мов західно-, південно- і східнослов’янські, автор зараховує до останньої групи, окрім російської, білоруської та української (вони названі саме в такому порядку), русинську (!) (Russinisch) та західнополіську (?!) (Westpolessisch) – без жодної мотивації та посилань на джерела [9, 201]. І якщо ще можна припустити, що Г.Гаарман перейнявся ідеями канадського історика П.Магочі, який виступає за виокремлення русинської мови  – одного з варіантів української літературної мови українців Закарпаття, відомого з кінця XIX ст., – та русинської нації (чого не підтриму...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet