головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Новітнє українознавство в джерельному та історіографічному вимірах
Автор: Калакура Ярослав
доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу історичних та теоретико-методологічних проблем українознавства НДІУ.

Новітнє українознавство  в  джерельному та історіографічному вимірах

Під новітнім українознавством розуміють не механічну сукупність, а філософську цілісність знань про Україну та українство, отриманих у  період після відновлення державної незалежності України, тобто протягом 1991–2008 років. За цей час відбулася модерна інституціоналізація українознавства як інтегрованої, міждисциплінарної,  системної науки, завершується методологічна переорієнтація пострадянських дослідників, формується якісно нова генерація молодих українознавців, започаткована діяльність нових українознавчих осередків як в Україні, так і в діаспорі, помітно збагатилася джерельна база досліджень. Ключову роль у цьому процесі відіграли створення та плодотворна діяльність провідної українознавчої інституції – Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки на чолі з визнаним його фундатором – академіком П.Кононенком.
З огляду на перспективи розвитку  наукових студій у цій галузі видається винятково актуальним осмислення нової парадигми українознавства,  аналіз  його джерельного та історіографічного підґрунтя, під яким розуміють, з одного боку, джерельно-документальну базу, тобто  комплекс носіїв первинних відомостей про витоки, зародження та розвиток  українського етносу, його трансформацію в українську націю, багатовікову боротьбу за волю, свободу і незалежність, за власну державу, про його мову, культуру, ментальність, національну ідею, про місце українства в розвитку світової цивілізації. З іншого боку, сучасне українознавство успадковує наукові знання, здобуті багатьма поколіннями дослідників, починаючи з княжої доби і закінчуючи сьогоденням. На цих двох підвалинах й розвивається модерне українознавство.
Цій проблемі, що  вже дістала  часткове висвітлення як у окремих публікаціях, так і в доповідях на наукових конференціях [1], присвячене це дослідження. Її актуальність зумовлюється тим, що досі ми не маємо  цілісної картини про найважливіші напрацювання із українознавства, про виявлення і оприлюднення  відповідних джерел. Ось чому ми бачимо своєю ціллю зосередитися на трьох групах завдань: по-перше, простежити процес збагачення джерельної бази українознавства, а в зв’язку з цим розглянути результати археографічної діяльності щодо формування джерельного комплексу і його значення для подальших українознавчих студій; по-друге, на основі історіографічного підходу з’ясувати найбільш характерні тенденції процесу нагромадження  галузевих та інтегрованих знань про Україну в різних вимірах часопростору; по-третє, спрогнозувати деякі перспективні напрями подальших українознавчих студій та шляхи боротьби  з антиукраїнознавством, яке в останні роки набрало досить потужних обертів. Центри українофобських інсинуацій щедро фінансуються як нашим північним сусідом, так і п’ятою колоною у самій Україні.
Перед тим, як перейти до безпосередньої реалізації поставлених завдань, вважаємо доцільним попередньо висловити декілька загальних застережень. Прикметною рисою розвитку новітнього українознавства є помітне зміщення акцентів і відповідний перехід від нарощування галузевих знань із української історії, етнології, філології, соціології, культурології, філософії, правознавства, географії та інших дисциплін до інтегративного, комплексного і системного розуміння українознавства та підготовки праць синтетичного характеру. Отже, сьогодні дедалі рельєфніше вирізняються два напрями українознавчих студій:                            а) дисциплінарний, або галузевий, прибічниками якого є ряд наукових інституцій і чимало дослідників, включаючи частково  й академічний Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича у Львові; б) міждисциплінарний, або інтеграційно-системний, модератором якого виступає Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки. Дискусії навколо того, який із цих напрямів є оптимальним, видаються  малопродуктивними, оскільки існують закони розвитку науки, які переконливо застерігають від будь-якої монополії у науці. Тут спрацьовують закони діалектики, філософія співвідношення частини і цілого, диференціація та інтегра...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet