головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
І.Я. Франко про перспективи буття української мови
Автор: Головай Ірина
вчитель українознавства, аспірантка Центру українознавства Київського університету імені Тараса Шевченка.

І.Я. Франко про перспективи буття української мови

І.Франко належить до фундаторів, основоположників і творців української літературної мови. Послідовник діяльності І.Котляревського, Т.Шевченка, він належить до кола тих українських письменників, які вирішували фундаментальні питання функціонування мови рідного народу в літературі, письменстві, освіті, визначали критерії, принципи та засади нормативності української літературної мови, окреслювали стилістичні можливості побутування української літературної мови, поряд з оригінальними творами, знайомили рідний народ, зі світовими шедеврами працюючи над перекладами.
Мовознавчі інтереси І.Франка досить широкі й багатопланові. Відомо більше 20 лінгвістичних праць, заміток та рецензій І.Франка українською, польською, німецькою мовами, а також майже 150 праць, які мають безпосередню дотичність до українознавчих питань. Серед найбільш відомих і значущих мовознавчих праць І.Франка можна виокремити статті: "Етимологія і фонетика в южноруській літературі" (1894), "Азбучна війна в Галичині 1869 році" (1912), "Літературна мова і діалекти" (1907), "Причини до української ономастики" (1906), "Дві замітки до тексту найдавнішої літописі" (1908), "Двоязичність і дволикість" (1905).
"Питання мови для І.Франка становить собою один з аспектів дослідження життя народу, його суспільної організації, духовного світу, морального стержня" [1]. І.Франко завжди виступав на захист української мови як мови великого народу, що має право на власне духовне, культурне, економічне й державне життя. Він гостро критикував побутування й утвердження двомовності з боку австрійської влади; наголошував на тому, що двомовність є причиною внутрішнього роздвоєння людини. "Двоязичність і дволикість" – саме таку назву має праця І.Франка 1905 р. де він, критикуючи москвофільство як явище, зауважує: "Отеє внутрішнє роздвоєння було також, можна сказати, трагедією нашого галицького москвофільства. Люди, що могли б бути зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перенявшися нещасною манією – міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духовно в части спаралізовані, тратили живе чуття до живих потреб рідного народу і вимогів сучасності" [2].
"І дев'яносто п'ять років тому, і в наш час є актуальною проблема дуалізму в мовному житті багатьох українських інтелігентів. Іван Франко тоді, в умовах поширення химерної мішанини церковщини, російщини й польщини, розведеної на галицько-руськім діалекті, побачив у цьому язичії деструктивну загрозу не лише для української мови, що само по собі було величезним злом, а й для національної духовності" [3].
І.Франко був ревним захисником української мови, відстоював її право на побутування у різних сферах і галузях життя українців, прагнув, щоб українська мова стала мовою освіти, науки, церкви, виступав проти утисків та переслідувань українського слова.
"Хоч українців близько тридцяти мільйонів (З мільйони у Галичині і на Буковині, пів мільйона в Угорщині та близько 27 мільйонів у Росії), вони можуть лише в Галичині та на Буковині користуватися своєю мовою в установах, судах, школах та пресі, але й тут на їхньому шляху стоять часто перешкоди й обмеження. В Росії українська (малоруська) мова вилучена з шкіл – від університету до початкової, із церковних проповідей, установ, українською мовою нині там не дозволено видавати жодного журналу, не можна друкувати популярних, наукових книг, ані перекладів".
У поезії "Антошкові П. (Азь покой)" Франко-поет вступає у гостру дискусію з Петрушевичем Антонієм Степановичем – українським істориком та етнографом, який належав до кола тих, хто заперечував самостійність української мови, називав її діалектом і по суті тим самим ставив під сумнів існування українців як окремого етносу.
У відповідь на закиди щодо української мови усім українофобам Франко категорично і стверджувально запевняє:

Хай та мова вбога в славнім роді,
Хай московська, польська, чеська краща –
Поки служить Матері в пригоді,
То вона культурі не пропаща.

Діалект, а ми його надишем
Міццю духу і огнем любови
І нестертий слід його запишем
Самостійно між культурні мови.
("Азь покой")

Поет відстоює абсолютну рівність усіх мов у природі, запевняє, що не від того, як назвати – чи "діалектом" чи "жаргоном" ту або іншу мову...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet