головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
23.01.2014 - Розділ Х. Рецензії, Презентації. №2(47) 2013

Зміст розділу Х:

Савченко Г. Рецензія на книгу "Український парламентаризм на еміграції.Державний центр УНР: документи і матеріали. 1920-1992"

Фігурний Ю. Давньоіндоєвропейські воїни-звірі в українознавчому вимірі

Чирков О. Українська земля і люди у загальносвітовому історичному процесі на сторінках атласу "Історія світу"

Ігнатенко І. Українці в канадських преріях

Мушинка М. Найвизначніша монографія про музичну культуру закордонного українства

Науменко Л. Не плямуйте душі суєтою

Тимошик М. Український світ ченця, журналіста, письменника

Ієромонах Пафнутій. Вірші.

Толочко М. "Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри": ІV Міжнародна наукова конференція (Одеса, 26-27 квітня 2013 року)

Бойко С. Участь науковців ННДІУВІ у ХІІІ науково-практичній конференції "Громадська взаємодія як екзистенція демократичного суспільства"

Бойко С. Круглий стіл "Борис Грінченко у світоглядних та педагогічних координатах сьогодення: українознавчі проекції"

Сугоняко Т. "Засноване в козаччину, садами заквітоване, між вербами і липами стоїть село моє..."

Возгріна Ю. Отець Іван із Перевального.

Чайковський А. Презентація книги.

Рецензія на книгу
"Український парламентаризм на еміграції.Державний центр УНР: документи і матеріали. 1920-1992"

Упорядник В. ЯБЛОНСЬКИЙ. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2012. – 840 С.

Українська політична еміграція ХХ століття – маловідомий в Україні соціально-культурний феномен. Проте вона впродовж тривалого часу виступала потужним чинником у боротьбі українців за політичну незалежність. З точки зору збереження, тяглості української державної традиції особливо важливою є діяльність Державного центру УНР в екзилі (еміграції). Попри складність життя вигнанців за кордоном, ця інституція понад сім десятків років несла державно-правну традицію незалежної української держави.

Цілком логічно може постати запитання: яка доказовість таким твердженням? Наголосимо лише на одному складнику. Важливість діяльності ДЦ УНР, нехай і опосередковано, підтверджується шаленою ідеологічно-пропагандистською кампанією щодо дискредитації сповідуваної ним ідеї незалежності України, її носіїв – «петлюрівців», що проводилася як в Україні, загалом у Радянському Союзі, так і за кордоном протягом усього часу існування СРСР.

Різноманітність форм і методів діяльності Державного центру за відновлення УНР була досить широкою. Цікавим, зокрема, є досвід еміграційних передпарламентів. Саме цій проблемі присвячена книга «Український парламентаризм на еміграції. Державний центр УНР: документи і матеріали, 1920–1992», яка нещодавно побачила світ у київському видавництві імені Олени Теліги. Обшири збірки документів як за об’ємом, так і, що найголовніше, за інформативною насиченістю стосуються діяльності українських еміграційних організацій – Ради Республіки (1921 р.) та Української Національної Ради (1948 – 1992 рр.). Відразу констатуємо, що подібні видання джерел, на жаль, з’являються не так часто, як того б хотілося дослідникам. Книга, безумовно, цікава. Унікальність збірника в його багатогранності. Видання – це одночасно і серйозний історичний екскурс, і своєрідний документований посібник з державної політики, і цілий масив документів, раніше не відомих широкому загалу в Україні. Принагідно зауважимо, що невелика за обсягом передмова до видання вирізняється свіжістю думки та цікавими концептуальними підходами до розуміння широкого кола проблем, які порушуються у книзі.

Привертає увагу змістовність книги. Вона наповнена документами і матеріалами Ради Республіки (Тарнів, 1921) та Української Національної Ради (Ауґсбург, Мюнхен, Лондон, Філадельфія, 1948–1992 рр.), що відклалися у фондах архівів та бібліотек України, Польщі, Франції. До розділу, присвяченого Раді Республіки, увійшли протоколи, універсали, постанови, накази. Правомірно, що документи подані у хронологічному порядку: підготовчий період (грудень 1920 р. – січень 1921 р.), період власне діяльності передпарламенту (березень–серпень 1921 р.) та кілька документів, що стосуються Ради Республіки після припинення її існування. Як зазначає упорядник збірника Василь Яблонський, із 34 протоколів засідань (пленумів) Ради Республіки вдалося віднайти лише 19, з яких два – у фрагментарному вигляді. Однак навіть представлені документи дають достатнє уявлення про роботу Ради Республіки.

Доба Української Національної Ради презентована у книзі протоколами десяти (з одинадцяти) сесій УНР. Більша частина наведених матеріалів – це передруки з офіційних видань Державного центру УНР, кілька протоколів є робочими матеріалами «першого прочитання». Проте кожен із цих документів по-своєму досить цінний для дослідників.

Переважна більшість документів, з якими знайомить видання, публікується вперше в Україні. Зібраний у книзі масив унікальних матеріалів, що охоплюють понад сім десятиліть життя української політичної еміграції, розкриває досвід діяльності Державного центру Української Народної Республіки в екзилі. Зокрема, переконливо засвідчується неперервність демократичних традицій українського парламентаризму та державності упродовж ХХ століття, окреслюється роль Державного центру як носія української державницької ідеї на часовому проміжку від Української Народної Республіки до незалежної України. І це дійсно так. Державний центр УНР в екзилі, як підтверджують документи, докладав багато різнопланових, конкретних і, що найбільш важливо, практичних зусиль для відродження української державності. Тому символічною стала передача 22 серпня 1992 р. екс-президентом Державного центру Української Народної Республіки в екзилі М. Плав’юком своїх повноважень першому президентові України Л. Кравчуку. У передмові до видання В. Яблонський справедливо зазначає: «Передача повноважень і припинення діяльності еміграційного Державного центру засвідчили завершення його місії та правонаступність Української Народної Республіки і сучасної Української держави. Цей акт має виключне політичне, правове, історичне та світоглядне значення для розуміння ґенези української державності та формування сучасної національної ідентичності».

Мовою документів книга доводить, що Україна належить до Європи не лише географічно, але й політично. Парламентаризм – явище європейське, виплекане багатовіковим політичним розвитком Старого Світу. Українська Центральна Рада, Трудовий Конгрес, Рада Республіки – це, власне, складові українського парламентаризму. Безперечно, останній відмінний від класичного європейського. Проте він органічно був присутнім на європейському політичному ландшафті, багатьма нитками зшитий із загальноєвропейськими політичними процесами.

Наголосимо на вагомості збірника «Український парламентаризм на еміграції» для розвитку історичної науки. Це фундаментальне видання вводить у простір історичних джерел величезну кількість документів, котрі у майбутньому, поза всяким сумнівом, стануть об’єктом прискіпливої уваги багатьох дослідників. У цьому плані необхідно звернути увагу на велику роботу упорядника з виявлення документів і матеріалів, загалом високий археографічний рівень видання.

Публікація архівних матеріалів – це завжди подія в науковому житті. Оскільки архіви зберігають документи, котрі містять своєрідний генетичний код нації, рецензована книга на часі ще й з огляду на її глибоко повчальний характер. Адже вона стосується тривалого періоду українського державотворення, в якому траплялися не тільки перемоги, а й невдачі. Так, збірник яскраво демонструє, як через небажання піти на компроміс, відсутність консенсусу в своєму середовищі у 1947–1950 рр. українська політична еміграція фактично втратила реальний шанс на створення спільного фронту національно-визвольної боротьби. Тоді партійні інтереси різних політичних груп досить часто брали гору над інтересами загальноукраїнськими. Але, попри усі негаразди, діячі Державного центру як справжні патріоти завжди віднаходили в собі сили продовжувати працю в ім’я України.

З огляду на це видання є, з одного боку, пересторогою, а з другого – настановою до дій для нинішнього та прийдешнього поколінь українських державотворців. Хочеться вірити, що теперішні та майбутні політики зважатимуть на досвід своїх попередників і керуватимуться не партійними або груповими інтересами, а виключно інтересами та потребами держави і суспільства, віднайдуть у собі сміливість та волю відстоювати цінності парламентаризму за будь-яких обставин. Очевидно також, що осмислення непростого досвіду українського парламентаризму в еміграції стане корисним для плідного обговорення шляхів розвитку сучасної Української Держави.

Видання, безумовно, має неабиякий аксіологічний потенціал. Книга повертає читача до драматичних подій минулого та історичних постатей, котрі боролися за державну незалежність. Незважаючи на численні перипетії емігрантського буття, внутрішні конфлікти, зовнішній пресинг, їхні ідеї підтвердили свою життєдайність у боротьбі з тоталітарною комуно-радянською ідеологією. Ця відданість ідеалам державності та демократії має стати прикладом для наслідування та виховання молодого покоління в сучасних умовах глобалізаційних викликів, домінування споживацької моралі та комерціалізованого світосприйняття.

Збірник матеріалів, окрім осмислення минулого, покликаний спонукати до усвідомлення необхідності зміцнення демократичних засад у сучасній Українській Державі. Зокрема, через завершення декомунізації й десовєтизації державного механізму та світогляду. В означеному контексті видання цілком спроможне впливати на формування національної самосвідомості українців на тлі новітніх потуг відродження різного роду імперських забаганок, у тому числі так званого «русского мира».

Аналіз документів Державного центру УНР в екзилі підводить до висновку щодо природності цінностей парламентаризму для української політичної нації. Це важливо зазначити з огляду на драматичний перебіг історичних подій упродовж ХХ століття. У той час, коли на європейському континенті формувалися тоталітарні режими, українська еміграція прагнула зберегти найкращі принципи демократичної традиції. Без перебільшення можна стверджувати, що Державний центр УНР в екзилі зберігав для майбутніх поколінь українців саму ідею парламентаризму протягом ХХ століття. Відповідно, це робить збірку матеріалів безцінною як з наукової, так і з пізнавальної точок зору.

Світоглядний та науковий потенціал цієї книги – значний доробок у розвиток українознавства. Книга на всю широчінь відкриває шлюзи для майбутнього виявлення джерел з означеної тематики. Видання, безперечно, зацікавить широке коло істориків, політиків, громадських діячів та тих, хто цікавиться історією України і небайдужий до майбутнього Української Держави.

Савченко Г.

кандидат історичних наук, професор кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Давньоіндоєвропейські воїни-звірі в українознавчому вимірі

(Рецензія на монографію Антона Бондаренко "КУЛЬТ ВОЇНА-ЗВІРА В МІЛІТАРНИХ ТРАДИЦІЯХ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ». – К., 2013. – 172 С.)

13 лютого 2013 р. побачила світ книга-первісток молодого дослідника А. Бондаренка «Культ воїна-звіра в мілітарних традиціях на території України». Рецензентами монографії виступили відомі вчені-українознавці В. Баран, П. Гай-Нижник, Л. Залізняк, О. Однороженко. Поява цього, без сумніву, важливого наукового видання стала, на нашу думку, помітною подією у цьому вельми цікавому і досить-таки контраверсійному напрямку фахових досліджень. По-перше, це перша монографія з цієї проблематики, у якій досліджується культ воїна-звіра на українських теренах: його побутування в різних етнічних спільнотах, що населяли територію сучасної України; зародження та розвиток уявлень у середовищі праукраїнців; подальший розвиток у період Київської Русі; елементи даного культу у військових традиціях українського козацтва й поступовий занепад та дегероїзація в XIX – на початку ХХ ст. По-друге, вивчення індоєвропейського культу воїна-звіра здійснювалося дослідником на міждисциплінарному рівні (він активно задіяв свідчення історії, археології, етнології, лінгвістики, етнографії, фольклористики тощо). По-третє, для осягнення сутності феномену побутування цього індоєвропейського мілітарно-сакрального культу автор професійно використав історико-порівняльний метод, аналізуючи побутування даного явища у військових станах етнічних спільнот, які мешкали на теренах України з подібними мілітарними традиціями інших етносів. По-четверте, дослідження зародження, розвитку, розквіту і занепаду культу воїна-звіра (вовка, ведмедя, хорта, тура тощо) на території України здійснювалося А. Бондаренком системно і комплексно та з урахуванням сучасної українознавчої методології.

Книга складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, літератури і післямови. У вступі автором обґрунтовано актуальність проблеми, визначено об’єкт, предмет, завдання, мету, хронологічні та географічні межі, методологічні засади дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів.

Так, об’єктом дослідження є мілітарні традиції як давніх індоєвропейських етнічних спільнот (кіммерійців, скіфів, сарматів), що населяли територію сучасної України, так і слов’янських народів, зокрема українців, предметом – культ воїна-звіра та його подальші трансформації на території сучасної України. Хронологічні межі дослідження окреслюють період з VII ст. до н. е. по XIX – початок XX ст. н. е., а географічні охоплюють сучасні українські етнічні землі.

У розділі І «Джерела. Історія вивчення питання. Теоретико-методологічні засади дослідження» А. Бондаренко здійснив огляд джерел, проаналізував стан наукової розробки теми та обґрунтував методологічну основу монографії. У підрозділі 1.1. «Джерельна база дослідження» охарактеризовано комплекс історичних, фольклорних, лінгвістичних й археологічних пам’яток, що стали основою для наукового дискурсу. У підрозділі 1.2. «Історіографія питання» здійснено аналіз дослідницьких праць за проблемно-хронологічним принципом, який дав можливість досліднику умовно виокремити три історіографічних періоди у цій проблематиці (середина ХІХ – 20-ті рр. ХХ ст.; 20-ті рр. – 80-ті рр. ХХ ст.; 1991 р. – поч. ХХІ ст.). У підрозділі 1.3. «Теоретико-методологічні засади дослідження» пояснено основні терміни, які застосовуються автором як основні поняття, та обґрунтовано використання головних принципів і методів наукового пізнання, притаманних історичним наукам.

Розділ ІІ «Культ воїна-звіра в давній період на території України» розглядає зародження, формування, становлення і розвиток сакрально-мілітарного пошанування вовка, ведмедя, хорта тощо на українських землях від найдавніших часів до VIII ст. н. е. Дослідник вважає, що спочатку воно започаткувалося лише як локальна тотемна військова традиція, виокремившись на загальному цивілізаційному просторі індоєвропейської етнічної спільноти. Потім відбулося значне поширення цього сакрально-мілітарного пошанування культу у військових традиціях в VII ст. до н. е. – II ст. н. е. Саме тоді традиції воїнів-звірів виникають у праслов’ян, на військову справу яких відчутний вплив мали сарматські військові звичаї. Згодом почалося активне формування і розвиток культу воїна-звіра у військовій справі та сакральних традиціях давніх слов’ян у III – VIII ст.

У розділі ІІІ «Культ воїна-звіра в Київській Русі» характеризується процес подальшого розвитку, піднесення та занепаду сакрально-мілітарного пошанування звірів на українських теренах у ІХ–ХІІІ ст. Дослідник переконаний, що на ранній стадії цього періоду військові традиції Руської держави піддалися значному скандинавському впливу через наймані дружини «варягів». На його думку, в IX – X ст., у часи найбільших військових походів та панування язичницьких вірувань, культ воїна-звіра досяг найбільшого розвитку в межах праукраїнської мілітарної традиції, тоді як з кінця X ст., після формування потужної Київської держави (і припинення великих війн X ст.) та прийняття християнства, починається занепад пошанування воїнів-звірів, а вже у XII – XIII ст. ці звичаї були поширені лише на периферії, у прикордонних степах.

У розділі IV «Образ воїна-звіра в козацьку добу» аналізується існування елементів культу воїна-звіра у традиційній мілітарній культурі українського козацтва у XV–XVIII ст. Українознавець стверджує, що, власне, від культу воїна-звіра лишається тільки сукупність архаїчних уявлень, надання надприродних рис чаклуна-перевертня військовим провідникам і т. зв. «характерникам», а найбільш поширеним образ воїна-звіра був у степовому пограниччі, на землях Війська Запорізького Низового.

Розділ V «Уявлення про вовкулаків як відгомін давнього культу воїна-звіра в кінці XVIII – на початку ХХ ст.» висвітлює пережитки та архаїзми культу воїна-звіра в численних українських переказах та легендах про вовкулаків і вовкулацтво, що побутували на теренах України наприкінці ІІ тисячоліття. Автор логічно доводить, що на українських землях у кінці XVIII – на початку XX ст. збереглися пережитки давнього культу воїна-звіра, а в українській усній народній творчості цього періоду міститься цикл переказів про людей-вовків, «вовкулаків», частина з яких є фольклорним відображенням певних уламків старовинних військових традицій.

У висновках сформульовані загальні результати наукового дослідження та оприлюднюється авторське бачення зародження, становлення, піднесення, занепаду, деградації та остаточного зникнення цього досить-таки своєрідного і самобутнього сакрально-мілітарного пошанування звірів на теренах України від найдавніших часів до початку ХХ ст.

Зрозуміло, що наукове дослідження А. Бондаренка не є остаточним і вичерпним та не розкриває всіх аспектів культу воїна-звіра в Україні від найдавніших часів до початку ХХ ст. Однак, попри деякі недоліки, праця є першим монографічним дослідженням, яке присвячене зародженню, становленню, розвитку і занепаду цього, без сумніву, надзвичайно яскравого і неповторного релікту як загальноіндоєвропейського військового культу воїна-звіра й пов’язаних з ним уявлень та міфів, так і одного із засадничих чинників традиційної культури українського козацтва. Вдумливий і допитливий читач, ознайомившись з текстом книги, має змогу самотужки оцінити рівень наведених аргументів і фактів, переконливість аналітичного осмислення тих чи інших концепцій і висновків наукового дослідження А. Бондаренка. У свою чергу ми сподіваємося на конструктивну критику тих, хто ознайомиться з монографією (зауваження, поради і рекомендації просимо надсилати за електронною адресою: a_bondd@list.ru).

Фігурний Ю.

кандидат історичних наук, завідувач відділу української етнології ННДІУВІ

Українська земля і люди у загальносвітовому історичному процесі на сторінках атласу "Історія світу"

(РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ «ІСТОРІЯ СВІТУ: АТЛАС / Д. ПАРКЕР; ПЕР. З АНГЛ. Н. СИВАК, О. ХОДЗІНСЬКА». – К.: ДНВП «КАРТОГРАФІЯ», 2008. – 192 С.; ІЛ.)

Понад 30 років тому видавництво «Таймс» («Times») видало картографічну працю з історії світу, що стала популярною серед читачів Великої Британії, багатьох англомовних та інших країн світу. Атлас містив популярний виклад визначальних для людства історичних тенденцій від походження людини до нашого часу засобами текстової інформації, картографічної, хронологічних таблиць, великої кількості фотографій предметів минулих епох. Праця витримала вже майже три десятки перевидань англійською мовою у кількох редакціях, переклади на два десятки мов і посідає високе місце у рейтингах популярності.

Тоді, 1978 р., на першій сторінці обкладинки на тлі картографічного зображення частини землі, де зародилися одні з перших цивілізацій, назву праці «Атлас світової історії» (в оригіналі: «The Times Atlas of World History») було розташовано неподалік українських теренів. Згодом атлас почав видаватися в інших варіантах: розгорнутому, докладному – «The Times Complete History of the World» та стислому – «Compact History of the World», що містить майже удвічі менше інформації. Саме стислий варіант атласу українське Державне науково-виробниче підприємство «Картографія» перевидало українською мовою 2008 р. (видрукувано в Гонконгу).

Українське суспільство в умовах СРСР не мало можливості продукувати й ознайомлюватися з виданнями, що показують українство у європейському чи загальносвітовому вимірах. Ознайомлення українських істориків і широкого загалу з баченням світової історії і місця українців у ній зарубіжними істориками (у даному разі англійськими) є корисним для нашого суспільства, продуктивним для українознавців та фахівців у галузі всесвітньої історії.

Переклад з англійської здійснили Н. Сивак та О. Ходзінська, літературну редакцію – О. Дітель. Транскрибування назв географічних об’єктів виконала лабораторія стандартизації географічних назв ДНВП «Картографія».

В авторизованому перекладі на українську є певні відмінності від англійського видання. Переклад упорядковано д. і. н., проф. С. Віднянським, науковим редактором атласу. Відповідальний редактор атласу І. Дрогушевська у передмові зазначає, що зміст розділів, у яких висвітлюється історичний процес на українських землях, доповнено і викладено з позицій сучасного бачення історичних подій, «однак в цілому Атлас відповідає англомовному виданню» [1, 9].

Конкретніше про відмінності між українським та англійським виданнями читачам не повідомлено. Проте з інформації про колектив, що підготував українське перевидання, зрозуміло, що обкладинку зробив український художник . На ній зображено фотознімок глиняної антропоморфної фігури, вірогідно, зробленої на теренах України представником спільноти, що лишила нам трипільську археологічну культуру . Укладання карт і верстання здійснили О. Грачов, Л. Борисенко, І. Назаренко, С. Нечипорчук, але авторами яких саме карт вони є, невідомо. Отже, якою мірою атлас є українською інтерпретацією бачення історії світу англійськими істориками, ми можемо дізнатися лише порівнюючи його з англійським оригіналом.

Редактор англійського видання Д. Паркер намагався не зосереджувати всієї уваги лише на Європі, а пропонував ширше глянути на світову історію, віддаючи належне досягненням народів у різних куточках земної кулі в усі часи, без упереджень та переваг. Він залишився відданим концепції та позиціям Д. Барраклафа, який був головним редактором «History of the World»: «Коли ми говоримо, що це атлас світової історії, то маємо на увазі не просто низку історій країн, довільно об’єднаних в одну оповідь. Твір характеризується не стільки зображенням певних подій з історії певних країн, скільки показом масштабних явищ, скажімо, поширенням світових релігій по всіх континентах... Обираючи теми для висвітлення, ми дотримувалися такого принципу, включати події, що були важливими для свого часу, а не ті, що здаються важливими тепер» [1, 9].

Д. Барраклаф вважав, що сутність історичного процесу полягає у тих змінах і зрушеннях, що відбуваються з плином часу, головною місією історика є вміння відрізнити статичне від динамічного, відхилення від основної тенденції – від самої тенденції, випадковість – від закономірності. У книзі зроблено наголос на змінах, процесах зростання і занепадання, з метою передати значення і сутність історії як процесу, що має продовження у сьогоденні [1, 9].

Структурно атлас складається зі змісту, передмови, чотирьох частин основного вмісту (1. Стародавній світ; 2. Роздрібнений світ; 3. Піднесення Заходу; 4. Сучасний світ) та тематичного покажчика. Кожна з 4 частин основного вмісту складається з тематичних розділів, яких разом 80. У кожному розділі представлено від однієї до п’яти тем (пересічно 2–3). За кожною темою в атласі є певна інформація: від маленької таблички (як, наприклад, «Еволюція людини») до цілого блоку, що зазвичай об’єднує текст, хронологічну таблицю, дві карти, фотографію. Тематичний блок пересічно вміщено на двох сторінках (одного розвороту) атласу. За нашим обчисленням, в атласі вміщено 171 карту найрізноманітніших проекцій та масштабів . Українська земля зображена на десятках карт атласу в усіх чотирьох його частинах, у багатьох розділах: від першої теми «Походження людини, її розселення на Землі» до всіх тем останніх трьох розділів. Історія України представлена у багатьох розділах, від «Рання Європа» до «Глобальні екологічні проблеми».

Найважливішими розділами атласу, де представлено українських землю і людей у плині світової історії, є, на нашу думку, «Перша Руська держава – Київська Русь, 862–1242 рр.», «Експансія Російської імперії, 1815–1917» та чотири розділи, що стосуються історичного розвитку після 1914 р.

Назва «Україна» вперше з’являється на карті атласу «Голод, епідемії та народні повстання» розділу «Європа, 1250–1500», наведена на тлі території частини Поділля [1, 67]. Назву нашої країни наведено ще на таких мапах: «Від Московії до Росії, 1462–1815», «Воєнні дії в Європі, 1914–1918» (лише на тлі сучасної західної Кіровоградщини), «Колективізація, 1923–1939», «Національні конфлікти та територіальні суперечки, 1919–1936», «Розгром Німеччини 1942–1945», «Розширення Європейського Союзу, 1981–2007», «Росія, 1991–1998», «Крах соціалістичної системи, 1985–1991 рр.». Лише на 9 картах серед 171 ми знайшли назву «Україна».

Атлас «Історія світу» є надто стислим, щоб історія будь-якої країни була представлена у ньому більш-менш повно, рівномірно. Тому й українська історія подана лише певними фрагментами, переважно як прояв регіональних чи світових тенденцій. Проте навіть наявні в атласі карти дають змогу зобразити визначальні події української історії повніше. Наприклад, національно-визвольну боротьбу ХV–ХVІІІ ст. або хоча б кордони тодішньої України можна показати пунктиром на карті розділу «Експансія Росії в Європі та Азії, 1462–1815» [1, 85]. На тій карті є маленький напис «Україна» на тлі маленької території, в межах частини сучасної Черкащини й Полтавщини. Але жодних меж України не показано. Невже автори атласу вважають, що Україна не була в часи експансії Московії суб’єктом міжнародних відносин?

Подібна ситуація й у розділі «Перша світова війна, 1914–1918» [1, 133]. Напис «Україна» у півтора – два рази менший за написи «Румунія», «Болгарія», «Нідерланди», «Данія», «Фінляндія», разів у 10 – за напис «Німеччина». А порівняна з німецькою територія тодішньої України у рази більша за решту названих країн. Розмір назви «Україна», на нашу думку, має відповідати територіальним розмірам країни, а не маленькій її частині. Це надто важливо, коли територіальні межі країни на мапі не показано і лише напис ідентифікує територію.

Викликає подив назва розділу «Перша Руська держава – Київська Русь, 862–1242 рр.». Вважаємо її неприйнятною (припускаємо, що в англійському виданні йдеться про «першу російську державу» або «давньоросійську державу»). Виникає питання: якщо Русь (Руська земля) ІХ–ХІІІ ст. є «першою руською державою», тоді яка держава є «другою Руською»? З усього видно, що автори мають на увазі Московію (Московське князівство, Московське царство), яка переродилася на Російську імперію.

В атласі трапляються поодинокі випадки, коли певні назви річок забули перекласти на українську чи навели не біля тієї річки. Варто точніше показати «території, охоплені голодом», та додатково позначити «території, охоплені голодним мором» [1, 134]. Природно в українському виданні атласу показати назву «Україна» саме у той період, коли вона вперше зафіксована, – кінець ХІІ ст. Дивною для нас є відсутність назви і меж України на картах «Росія у роки війни і революцій» [1, 135], «Післявоєнні міграції населення і територіальні зміни».

Попри зазначені недоробки, читачі бажають видавництву й надалі перекладати популярні впливові картографічні праці зарубіжних авторів. Сподіваємося, висловлені думки призведуть до гідного представлення українського струменя у загальносвітовому історичному потоці, адже праця заслуговує перевидання.

Атлас «Історія світу» є вельми пізнавальним для широкого кола читачів, потрібним для трансформації історичного складника суспільної свідомості (усталеного упродовж підневільного існування народу), формування у молоді національної історичної пам’яті на ґрунті широкого наукового історичного світогляду. Його можна використовувати як додатковий навчальний посібник для вивчення шкільних і вишівських навчальних курсів, що стосуються всесвітньої історії, історії культури, політичної історії, політичної й історичної географії тощо. Атлас дає змогу кожному зіставити власні знання з історії України (чи вміщені в атласах з історії України, в інших працях) з головними тенденціями світової історії, побачити землю і людей України у загальносвітовому історичному процесі як помітну природну його складову, нерозривно пов’язану з іншими народами, культурами, країнами, релігіями, цивілізаціями.

ЛІТЕРАТУРА

1. Історія світу: Атлас / Д. Паркер; пер. з англ. Н. Сивак, О. Ходзінська. – К.: ДНВП «Картографія», 2008. – С. 3.

Чирков О.

науковий співробітник відділу української етнології ННДІУВІ

Українці в канадських преріях

(РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ Р.-Б. КЛИМАША «УКРАЇНСЬКА НАРОДНА КУЛЬТУРА В КАНАДСЬКИХ ПРЕРІЯХ» / ЗА РЕД. МАРИНИ ГРИМИЧ. – К.: ДУЛІБИ, 2013)

В Україні досить добре відомо, що таке канадська діаспора – найчисленніша після Росії українська спільнота за межами батьківщини. Однак це знання більш теоретичне, ніж практичне, оскільки в нашій країні досі не існує задовільної інформації про те, якою насправді є українська спільнота в Канаді, яка її історія і що її відрізняє від діаспорних утворень в інших країнах. Це не значить, що в Україні взагалі немає наукових публікацій із вказаної теми. Є, однак їхня кількість пропорційно надто мала, щоб висвітлити тему українсько-канадської спільноти в повному об’ємі.

Дякуючи канадському досвіду Марини Гримич, наукова та позанаукова громадськість має змогу долучитися до вивчення багатої спадщини українців у Канаді. Низка її публікацій дає можливість уявити їхній піонерський досвід, специфіку імміграційної культури, теоретичні і практичні аспекти побутування народної культури в Канаді, а також методику збирання і обробки польових матеріалів в умовах діаспори.

Проект, за який взялася цього разу дослідниця, а саме видання українсько-канадської фольклорно-етнографічної спадщини у збирацькій та науковій діяльності Р.-Б. Климаша, є унікальним з кількох причин. По-перше, це єдине на сьогодні різножанрове видання першоджерел з української народної культури в Канаді (подаються в додатках), зібраних у польових умовах патріархом (за визначенням Марини Гримич) українсько-канадської фольклористики Робертом-Богданом Климашем.

Широкій громадськості в Україні відомі емігрантські пісні з Канади про культуру в усьому її жанровому багатоманітті, – такого ще не було. Вперше у науковому виданні подається іммігрантський гумор, народні оповідання про піонерське життя тощо.

По-друге, ця книга – безцінний довідковий ресурс, у якому зібрано: а) докладну бібліографію праць не лише Р.-Б. Климаша, а й із теоретичних та практичних питань побутування фольклору в Північній Америці, б) дискографію української музики в Канаді (уперше!).

По-третє, і головне, «Українська культура в канадських преріях» – праця, яка вже стала класичною в Канаді. Практично з неї і починається вивчення культурного спадку українців у цій країні. Написана як докторська дисертація видатного канадського дослідника, вона містить належним чином класифікований і проаналізований матеріал.

Знаменно, що над українським виданням книги Р.-Б. Климаша працювала професійна команда: це і сам автор – один із найкращих спеціалістів з українського фольклору доктор Р.-Б. Климаш, упорядник та перекладач – Світлана Кухаренко, родом з Донеччини, яка стала в Канаді провідним спеціалістом з української народної культури, здобувши ступінь доктора, науковий редактор – доктор історичних наук Марина Гримич, професор Роман Єринюк, відомий у Канаді дослідник українських церков.

Книга складається з основної частини – наукового дослідження Р.-Б.Климаша; додатків – зразки українського фольклору в Канаді, польові записи автора (інтерв’ю), бібліографія, дискографія, список респондентів; передмови автора до українського видання, а також передмови упорядника та перекладача; двох дослідницьких статей Світлани Кухаренко про життєвий шлях видатного канадського дослідника, а також статті Марини Гримич про науковий доробок дослідника (представлена як післяслово наукового редактора).

Можна відзначити високу якість перекладу і видавничої культури. Видання ілюстроване чудовими старими фотографіями, які створюють відповідний настрій і допомагають зрозуміти специфіку і різнобарв’я українсько-канадської народної культури як спадщини першої та другої аграрних хвиль імміграції до Канади.

Видання, здійснене під науковою опікою двох інституцій – Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії (директор – академік П. Кононенко) та Центру українсько-канадських студій університету Манітоба у Вінніпезі (директор – професор Р.Єринюк), – є зразком українсько-канадської співпраці в науковій галузі.

Ігнатенко І.

кандидат історичних наук, доцент кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Найвизначніша монографія про музичну культуру закордонного українства

РЕЦЕНЗІЯ НА МОНОГРАФІЮ Г. В. КАРАСЬ «МУЗИЧНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ У СВІТОВОМУ ЧАСОПРОСТОРІ ХХ СТОЛІТТЯ». – ІВАНО-ФРАНКІВСЬК: ТИПОВІТ, 2012. – 1164 С.)

Українців прийнято вважати одним із найбільш музикальних народів Європи. Та музичне життя процвітало не лише на території України, але й за її межами, де, за оцінками спеціалістів, нині живе понад двадцять мільйонів людей українського походження. На жаль, досі не було публікації, яка б подала вичерпну характеристику музичного життя закордонних українців або української діаспори. Цю прогалину заповнила книга музикознавця Ганни Карась, професора Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника в Івано-Франківську, «Музична культура української діаспори у світовому часопросторі ХХ століття».

Це перша музично-джерелознавча монографія, присвячена цій темі. Її актуальність полягає у відтворенні цілісності українського культурного простору, який внаслідок складних історично-соціальних та політичних умов ХХ ст. був розшматований і викривлений. Робота є суттєвим внеском у розробку нової парадигми української музичної культури, складовою частиною якої є її діаспорна гілка. Вона розробляє один із найбільш пріоритетних та перспективних у галузі гуманітарних досліджень новий напрямок науки – українське музичне діаспорознавство (Ucrainica musica diasporiana).

У результаті багатолітньої комплексної архівно-пошукової праці в бібліотеках, архівах, музеях України та за кордоном автору вдалося віднайти унікальні рукописні та друковані джерела, які вводяться вперше у науковий світ. Цінним є впорядкування великої нотографії та дискографії, що свідчить про багату спадщину діаспори. Значний обсяг фактологічного матеріалу та його систематизація дали можливість Г. Карась вивчити великий спектр проблем музичної культури української діаспори ХХ ст. в широких географічних (країни Європи, Америки, Австралії та ін.) та часових (з кінця ХІХ ст. до сучасності) обширах.

Опираючись на фундаментальні праці вчених у різних галузях гуманітарних наук (філософів, істориків, соціологів, культурологів, психологів, мистецтвознавців, музикознавців, педагогів та ін.), дослідниці вдалося вибудувати методологічні засади буття українців у світі.

Автор прослідковує передумови виникнення музичної культури української діаспори; характеризує основні етапи її розвитку в контексті еміграційних хвиль; відзначає роль провідних митців у збереженні та розвитку надбань музичної культури. Соціокультурні виміри культурно-мистецького життя української діаспори Г. Карась подає через аналіз діяльності громадсько-політичних, просвітницько-культурних об’єднань та організацій, осередків музичної культури, їх ролі в налагодженні культурницького життя еміграції.

Монографія складається з п’яти тематичних розділів та 22 підрозділів. Перший розділ присвячений теоретичним та історіографічним питанням: що таке українська діаспора, хто досліджував її музичну культуру і де знаходиться її джерельна база, як формувалося закордонне українство і якими хвилями воно проходило у ХХ ст. тощо. Автор виявила й описала цілий ряд музичних фондів, на які досі ніхто не звертав уваги, серед них фонд Володимира Стона-Балтаровича у Львівській національній науковій бібліотеці ім. Стефаника, Фонд Софії Дністрянської в Закарпатському краєзнавчому музеї, Фонд Юрія Костюка в Музеї української культури в Свиднику та багато інших.

Основна увага тут зосереджена на розгляді виконавського мистецтва українців за кордоном (хорового, вокального, інструментального, музично-драматичного тощо), творчості композиторів різних стилів і напрямків, проблемах музичної освіти та музикознавства.

У другому розділі розглянуто соціокультурні виміри культурно-мистецького життя української діаспори: жіночі, молодіжні, земляцькі організації та їх вплив на плекання української музики. Більш детально автор зупинилася на ролі церкви у збереженні духовних традицій, діяльності окремих музичних товариств, хорів та театрів, які виникали майже в кожній країні, де жили українці більшими громадами.

У міжвоєнний період головним центром музичного життя української діаспори дослідниця вважає Чехословаччину, де після Першої світової війни у концентраційних таборах (Німецьке Яблонне, Ліберець, Йозефов, Святоборжіце) опинилося понад 20 000 військовополонених українців. У кожному таборі в рамках культурно-громадської діяльності виникали хори, оркестри, танцювальні колективи, театри тощо. На початку 20-х років музичним центром українців стала Прага, де завдяки щедрості чехословацького уряду (зокрема, президента Т. Масарика) були засновані три українські виші, а при них – музичні відділи. Найвизначнішим був Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова, в якому музика була на одному з перших місць. Кожен студент мав володіти нотною грамотою та грою бодай на одному музичному інструменті. В недалеких Подєбрадах діяла Українська господарська академія, а при ній – кілька хорів, оркестрів і театральних груп.

На високому рівні було українське музичне життя в країнах Західної Європи, США та Канади вже до Другої світової війни. Автор наводить про це переконливі докази.

У післявоєнний період майже вся українська музична еліта емігрувала з Чехії спочатку в Австрію, згодом – у Німеччину та за океан. І в Європі, і в Америці, і в Австралії діяли сотні українських хорів, оркестрів, десятки українських музичних товариств і навіть окремих українських шкіл та інститутів, про які автор подає вичерпну інформацію. Більш детально вона зупиняється на святкуванні українською діаспорою 1000-ліття хрещення Русі-України 1988 р. Високу оцінку дає дослідниця українському музичному життю у Польщі (хор «Журавлі») та Словаччині (оперета Українського національного театру та Піддуклянський український народний ансамбль у Пряшеві, музично-драматичний ансамбль ім. Т. Г. Шевченка в Братиславі, музичні фестивалі у Свиднику, Меджилабірцях, Бардієві, Камйонці, Гуменному, Снині, Кошицях). У зв’язку з цим вона називає десятки прізвищ, однак, на її думку, «однією з ключових фігур українського хорового мистецтва у післявоєнній Чехо-Словаччині є Левко Довгович» (с. 301), а одним із найбільш талановитих молодих оперно-симфонічних диригентів Словаччини – українець Ігор Довгович (с. 455).

Третій розділ присвячений аналізу творчості композиторів діаспори в жанрово-стильових проекціях. Домінуючим жанром автор вважає вокально-хорову музику композиторів Євсевія Мандичевського та Андрія Гнатишака (Відень), Нестора Нижанківського, Зиновія Лиска, Федора Якименка та інших членів «української музичної школи» в Празі, Стефанії Туркевич (Англія), Михайла Гайворонського, Олександра Кошиця, Павла Безкоровайного, Антона Рудницького, Євгена Садовського, Ігоря Соневицького (США), Степана Сп’єха (Німеччина), Івана-Богдана Веселовського (Канада), Павла Маценка, Юрія Фіала, Мар’яна Кузана (Франція) та цілого ряду інших. Вони чимало уваги приділяли обробкам народних пісень, церковній, симфонічній, фортепіанній, скрипковій, бандурній, театральній, оперній, балетній та іншим видам музики.

Перелік творів українських композиторів інколи переростає в окремі нариси, в яких автор перераховує і найдрібніші твори, подавши про них точні бібліографічні дані. Наприклад, музичній творчості маловідомого композитора Мар’яна Кузана вона присвятила в цілому понад двадцять сторінок.

У четвертому розділі Г. Карась розглянула музично-педагогічну освіту та музикознавство української діаспори. Одним із вихідних пунктів у дослідженні цієї теми вона вважає доповідь Ольги Бенч «Становлення української музичної освіти за кордоном», зачитану на Першій міжнародній науково-практичної конференції в Києві 2000 р. (с. 641).

З книги Г. Карась виходить, що де б у світі не були українці більшими чи меншими групами, вони в першу чергу будували церкви, а при них початкові школи, в яких, крім української мови, літератури та історії, основний наголос ставився на вивченні української пісні. Перша така школа на Американському континенті була заснована у м. Шенондоа (США) в 1893 р. Поступово ці школи переростали у середні і навіть у вищі навчальні заклади. Українська музика в них завжди відігравала першорядну роль, про що автор наводить безліч фактів з різних країн світу.

Найвищими установами плекання рідної мови і культури після Другої світової війни стали кафедри та інститути українознавства при найпрестижніших університетах і музичні відділи при них. Кульмінацією стало заснування Українського музичного інституту в Нью-Йорку (1952) з численними відділеннями в США і Канаді. Символом української музики на Заході була бандура. В багатьох країнах засновуються кобзарські курси, семінари, школи, капели бандуристів, товариства бандуристів, у США виходить навіть спеціальний журнал «Бандура».

Автор подає бібліографічні довідки про понад сто музичних педагогів з різних країн світу. На високому рівні за межами України у ХХ ст. була й українська критика та публіцистика. Високу оцінку вона надає двом українським науковим з’їздам, що проходили в Празі у 1926 та 1932 роках, українським музичним монографіям, підручникам та словникам, дискографії, фонозаписам української музики, українській музиці на радіо, телебаченні та в інших засобах масової інформації, включаючи Інтернет.

У підрозділі «Музичний фольклор та етнографія в автохтонних українських землях» доволі детально розглянуто цю тему і на Пряшівщині. Дослідниця зупинилася на таких постатях, як В. Гнатюк, І. Панькевич, Ю. Костюк, Ю. Цимбора, А. Дулеба, А. Каршко, М. Гиряк, І. Чижмар, Ю. Харитун, М. Мушинка та ін.

Привертає увагу п’ятий розділ монографії, який присвячений музичній культурі української західної діаспори ХХ ст. через призму «діалогу культур». Автор розглядає взаємовпливи музичних культур української діаспори та автохтонного населення багатьох країн світу, показує значний внесок українців у світову музичну культуру. У другому підрозділі цього розділу проаналізовано кризи і перспективи культурного діалогу бінома «Україна – діаспора»; відзначено його особливості впродовж століття, виокремлено здобутки та проблеми сучасного стану цих взаємин. Тут, крім іншого, розглянуто вплив української музики на культуру автохтонного населення країн світу, детально прокоментовано взаємини українських музичних товариств та окремих музик з аналогічними товариствами Австралії, США, Аргентини, Бельгії, Болгарії, Великої Британії, Греції, Данії, Ізраїлю, Іспанії, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Румунії, Франції, Чехії, Словаччини, Швейцарії, Японії та інших країн. У цих країнах автор згадує імена сотень українських музикантів, які працювали в театрах та музичних установах, очолювали музичні товариства, брали участь у музичних конкурсах, фестивалях, викладали в музичних школах тощо. На жаль, у радянський період ті взаємини зовсім не досліджувались (за винятком т.зв. «прогресивних» організацій, тобто комуністичних). Праця Г. Карась і в цьому відношенні є піонерською. На повну силу ці взаємини розгорнулися лише після проголошення незалежності України.

Про величезну науково-пошукову роботу автора свідчить список використаних джерел і літератури, який охоплює понад тисячу позицій. Це в основному архіви та бібліотеки Львова, Ужгорода, Івано-Франківська, Києва та майже всіх областей України, а також Мюнхена, Нью-Йорка, Праги, Свидника та ін.

У кожному з цих архівів вона підняла нові, до того часу невідомі, музичні матеріали. Особливо багато таких матеріалів Г. Карась виявила у Центральному державному архіві в Празі та Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України в Києві (в обох знаходяться сотні фондів українських музичних установ та організацій, що діяли у міжвоєнний та воєнний періоди у Чехословаччині). Список наукової літератури і публіцистики містить понад дві тисячі праць, використаних у монографії.

В окремий розділ автор виділила грампластинки та компакт-диски української музики (народні та авторські пісні, арії з опер у виконанні окремих вокалістів, хорів та оркестрів), починаючи вокальними творами Модеста Менцинського, записаними у Стокгольмі та Берліні 1910 р. (44 грампластинки), і закінчуючи компакт-диском

«Сучасні трансформації української музики», виданим у Канаді 1999 р. Дослідникам цієї теми в нагоді стануть не тільки списки архівних джерел та літератури, але й іменний реєстр, яким завершується монографія. Він охоплює 5058 імен. З композиторів найбільш повторюваними в реєстрі є імена Миколи Лисенка (на 330 сторінках), Антона Рудницького (153), Станіслава Людкевича (145), Василя Барвінського (143) та Михайла Гайворонського (135). Це свідчить про певний культ цих композиторів в українській діаспорі, тоді як в Україні їхня творчість (за винятком М. Лисенка) недооцінювалася, а дехто (В. Барвінський) перебував у таборах ГУЛАГу.

Наукову новизну монографії Г. Карась визначає вперше запропонована в українському мистецтвознавстві спроба комплексного аналізу та оцінки музичної культури західної діаспори ХХ ст., яка осмислюється як одне цілісне явище.

Практична цінність монографії полягає в поглибленні та розширенні наявних в українській науці знань про специфіку функціонування національної культури за межами України; у введенні до наукового обігу та культурологічної практики невідомих або маловідомих в Україні артефактів, персоналій української діаспори; можливості використання її в навчально-виховному процесі, зокрема в лекційних курсах з історії української музики, вокально-хорового та інструментального виконавства.

Концептуальні підходи роботи можуть слугувати для подальшої розробки проблем національної екзистенції зарубіжних україністів, осмислення психології творчості митців-емігрантів, наукового вивчення різноманітних жанрів художньої культури українців за межами рідної землі.

У цілому наукова праця Г. Карась глибоко проникає у серцевину важливої гуманітарно-культурологічної проблеми, що має безперечну соціальну вагомість. Очевидно, що монографія – дуже своєчасна наукова робота, яка спирається на глибокі теоретичні розробки, конкретно-соціологічний та культурологічний аналіз. Безперечно, вона викличе інтерес у науковців, викладачів і студентів.

Мушинка М.

доктор філологічних наук, професор, академік НАН України Пряшів (Словаччина)

Не плямуйте душі суєтою

Щойно побачила світ збірка поезій «Мальований хрест» . З благословення Високопреосвященнішого Павла, Митрополита Вишгородського і Чорнобильського, намісника Києво-Печерської лаври, як зазначено в книзі.

Її автор – ієромонах Пафнутій (у миру – Віталій Мусієнко) – народився 1970 р. на Буковині. Навчання в школі, на факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, служба у радянських Збройних Силах (1988–1989 рр.), продовження навчання в університеті, робота в газеті, на Національному телебаченні – це далеко не повний перелік основних фактів його біографії.

І раптом… з 1998 р. – послушник Китаївської пустині в Києві, там же згодом приймає чернечий постриг і сан священика. У 2008–2009 рр. служить у Введенському монастирі столиці, з 2010 р. перебуває в чині братії Києво-Печерської лаври. Це перша поетична збірка ієромонаха Пафнутія, у якій представлено річний цикл найбільших православних свят, між якими автор додає свої особисті враження, спогади, думки, душевні переживання.

Презентація книги, яку провів доктор філологічних наук, професор Микола Тимошик, відбулася 12 травня 2013 р. на Чернігівщині, у його рідному селі Данина, з якого, за словами Миколи Степановича, «почалися всі його університети та професорства».

Зворушлива розповідь М. Тимошика про автора та його поетичну збірку викликала не лише неабияке зацікавлення у присутніх, а це трудівники села, сільська інтелігенція, зокрема вчителі, приїжджі (презентація, що символічно, відбулася напередодні поминальних днів), а й чимало запитань, спонукала до щирої і відвертої розмови.

На завершення презентації кожен бажаючий міг безкоштовно отримати книгу з автографом автора, який уклінно пропонує її читачеві, сподіваючись, що знайде в його особі не тільки об’єктивного критика, а й нового друга.

Науменко Л.

науковий співробітник відділу наукових комунікацій ННДІУВІ

Український світ ченця, журналіста, письменника

Однієї теплої осінньої днини в тихій обителі Китаївської пустині, в якій від прадавніх часів усамітнювалися поодинокі києво-печерські насельники, опинився незвичний чернець. Молодий, русявий, голубоокий, гарний на вроду, спокійний на вдачу.

Дивовижна, ніби неземна природна краса цієї досі не знаної київської околиці враз зачарувала прибульця. Став біля скиту, мов заворожений, вслухаючись у довколишню тишу. Сповнений печалі та смутку погляд ковзнув неба в ту мить, коли високо над головою пролітали ключем журавлі, дружно накриваючи цю щедро засипану яскравою позолотою місцину своїм подивовано-прощальним курликанням. Вразлива душа молодого ченця відізвалася на побачене і уявлене римованими рядками:

Пролітали журавлі – подивились,

Проїжджали королі – поклонились:

Що за диво пломеніє у скелі,

У Китаївській древній пустелі?

Просилися на папір все нові й нові рядки, між якими зримо поставали старці часів Петра Могили, які мудрими очима видивлялися на цих пагорбах осінь, застерігаючи ближніх не плямувати душу гріхами і суєтою, що їх потім не в силі буде відмити «ні потом, ні водою». Уявлена картина закінчувалася передчуттям якоїсь тривожної неминучості, якимось внутрішнім непогодженням із тією непевною новою реальністю, що вперто торувала шлях у невідому далеч. І ніби в намаганні перебороти ті тривожні думи, переконати самого себе в невідворотності того, що відбулося, й того, що має статися, душа мимоволі шукала дотику до спокійнішої, обнадійливішої струни:

Милувалися би очі довіку –

Скільки треба на житті чоловіку?..

Та душа чогось вищого прагне

Чи злетить вона до Бога, чи досягне?..

Невідворотність того, що сталося, – це несподівано прокладена волею долі глибока борозна, що розділяла навпіл тільки-но розпочатий житейський шлях: той, що вже перейдений був до вчора, і той, що зорітиме від завтра за металевою брамою цієї давньої чернечої обителі.

Що залишалося на тому боці тієї борозни? Небагато, якщо міряти набуте всього лише двадцятьма вісьмома прожитими роками. Щасливе дитинство та такі ж безтурботні шкільні роки, проведені зі старшими братом і сестрою в учительській родині в одному з найкрасивіших буковинських сіл.

Село це ще від старих австрійських часів носило загадкову назву Велавче, але в перші радянські роки отримало нову – Коритне, на знак того, що поселення розкинулося у видолинку поміж двох карпатських рукавів уздовж швидкоплинної гірської Бережниці й комусь із владних ініціаторів перейменування нагадало корито.

Потім були перші дописи, перші проби пера, опубліковані на сторінках вижницької районної і чернівецьких обласних газет, вступ до столичного Шевченкового університету на престижний у ті часи факультет журналістики й омріяний диплом журналіста. Була й однорічна армійська служба в лавах радянської армії, і перші місяці багатообіцяючої газетної практики, і несподіване запрошення на посаду репортера першого каналу Українського телебачення.

У рейтинговій, як тоді вважалося, телепередачі «Від перехрестя – до успіху» сюжети молодого талановитого журналіста Віталія Мусієнка легко вирізнялися з-поміж інших. Передусім компетентністю, переконливістю, щирістю ведучого, образністю його мови, незвичністю підібраного відеоряду. А ще – гостротою й актуальністю. Адже йшлося в тих передачах про непрості кроки становлення в молодій Українській державі ринкових засад розвитку економіки, про приватизацію крупних підприємств, про прихильників і опонентів непростих процесів оновлення усіх сфер життя. У тих сюжетах він викладався сповна, щиро вірячи в потрібність і важливість зробленого, неухильно сповідуючи одну з головних заповідей ще тієї, старої, журналістики, про яку постійно нагадували усі студентські роки добрі старші навчителі: «Справедливість – моє ремесло».

Робочі дні були спресовані до краю: близькі й далекі відрядження, зустрічі з цікавими співбесідниками – героями телепередач, зйомки, монтаж програм. У вихідні – музеї і театри. А ще – участь у засіданнях літературної групи молодих літераторів «500», суперечки й дискусії довкола творчих доробків ровесників. Впевненості в своїх силах додавали публікації власної малої прози у збірнику «Черлене вино», на шпальтах престижної «Літературної України»… Ті публікації засвідчували про неабиякі творчі можливості майбутнього письменника, ще не до кінця розкриті неповторні особливості його образного бачення довколишнього світу. Однак… Шліфувати свою журналістську й письменницьку майстерність йому не судилося.

Все добре і світле в його житті, що перебувало на той час на злеті, було нагло перекреслено чиєюсь невидимою рукою одного пізнього січневого вечора. Група молодиків-недолюдків – найімовірніше, за чиєюсь вказівкою – забили його мало не до смерті (Ту справу тодішня міліція так і не розслідувала до кінця; у пресі лиш з’явилося коротке повідомлення про звірячу розправу над молодим журналістом під час виконання професійного обов’язку).

Боротися за правду вже не було ні сил, ні бажання. Слід було боротися за життя. Реанімаційні відділення лікарень, операції, дефіцитні на той час ліки. Життя Віталія Мусієнка, як кажуть у народі, висіло на волосинці кілька нестерпно довгих місяців. Мати й сестра почергово були біля нього. Навіть досвідчені лікарі не вірили, що він виживе.

Та він вижив. І саме тоді, у виснажливій і водночас одухотворюючій багатоденній боротьбі між життям і смертю, прийняв тверде й остаточне для себе рішення: даровані йому Всевишнім наступні дні земного життя присвятити не житейській суєті суєт, а молитовному служінню Богові, прийнявши чернечий постриг.

Саме тоді для нього ставало однозначно зрозумілим: з думкою про повернення в журналістику, якою весь цей час жив, яка наснажувала, додавала сил, доводилося розставатися назавжди. Професійна кар’єра, нереалізовані творчі задуми – все це ніби непомітно й безболісно відходило на другий план. Принаймні воно вже ніколи не могло звершитися, увінчатися під іменем Віталія Мусієнка.

Відтоді й почалася нова сторінка його життя – під новим іменем, у цілковито іншій іпостасі, з іншими намірами і бажаннями:

Владико мертвих і живих!

Не залиши мене в полоні,

Зігрій раба в своїй долоні –

Навчуся сили слів Твоїх…

Поетична муза не покинула молодого монаха. Нереалізований сповна у світському житті дар слова знову все сильніше нагадував про себе. І не лише в поезії, а й у прозі. Згодом відкрилася нова грань його творчого таланту – в кінематографі.

Саме там, у Китаївській пустині, де був послушником і де прийняв чернечий постриг, він взявся за телекамеру і створив кілька неповторних фільмів-причт, з-поміж яких – «Буковинський псалм», «Румунський псалм», що стали незабаром складовою документального серіалу Міжнародного фонду підтримки християнського кіно «Покров». Фільми ті отримали призи щорічного Міжнародного фестивалю православного кіно з такою ж назвою, що проходить у Києві, за 2005, 2006 і 2007 роки.

Після десяти років чернечої служби в Китаївській пустині доля приводить ієромонаха Пафнутія до Введенського монастиря, а з 2010 року він перебуває в числі братії Києво-Печерської лаври.

До поетичної збірки, яка щойно побачила світ, увійшли твори, написані автором у період його перебування саме в Китаївській пустині, який був у житті молодого ченця особливо драматичним. І назва її – «Мальований хрест» – є вистраждано, глибоко особистісною і символічною.

У богословській науці образ старовинного хреста уособлює головний зміст життя людини – очищення і вдосконалення душі через смиренне несіння всіх житейських випробувань та боротьби із спокусами. У збірці ієромонаха Пафнутія саме такий старовинний хрест, який з прадавніх часів наші пращури часто розмальовували, об’єднує чотири розділи збірки («Свята Покрова», «Різдво Христове», «Воскресіння», «Зелені свята»), які представляють річний цикл найбільших православних свят.

Кожен із цих розділів починається з короткої авторської передмови, яка ніби визначає тональність поетичної розмови з незнайомим авторові читачем – щиру, доступну, відверту, з елементами філософського роздумування над сенсом житейських буднів. В одній із них автор так обумовлює обрану емоційну домінанту збірки в образі хреста: «Про час заснування печерних келій на Китай-горі не зосталося ні свідків, ані літописів – хіба лиш одинокий хрест, котрий суворо стоїть на підході до печер. Перед ним колись був інший, а перед тим – ще декілька. Минали роки і століття, літо в’язало плоди на весняному цвіті, – але хрест стояв незмінно. Як Боже благословення. Як непорушний вісник вікових передань».

Зрозуміло, що основну частину збірки складає релігійна поезія. Творити її зазвичай здатна людина, помисли й діяння якої одухотворені глибокою вірою в Бога, щоденним безкорисливим служінням його ідеалам. Зазвичай завданням такої поезії є творення релігійного світогляду, допомога людині стати ближче до Бога, визнати його своїм рідним батьком – «обожитися». Однак у поданні ієромонаха Пафнутія така релігійність не є нав’язливою. Вона не базується на звичному переповіданні біблійних сюжетів, нагадуванні прописних істин, традиційній для такого виду літератури схоластиці, абстрагованості від конкретного індивіда. Вона – суто особистісна, щиро переживальна, де в чому навіть сповідальна. Тому й торкається душі кожного, хто занурюється в цей індивідуальний світ молодого монаха. Надто ж коли йдеться про загублені вчорашні тривоги кожного, які все ще не переболіли, про туман, за яким не видно дороги, про пробуджене сумління і про наші вічні борги перед ближніми:

Не злітає душа над землею,

Не наступить спасительна мить,

Якщо десь нарікають за нею,

Або серце у когось болить.

Розійдися, тумане, до краю,

Не ховайся від бурі і злив,

Дай-но я іще пошукаю

Тих людей, перед ким завинив.

У більшості поезій релігійного циклу «прочитується» чимало автобіографічного, такого, що пропущене крізь потаємні закутки власного серця, що народжувалося з-під пера в часті хвилини душевних переживань:

Блистіли зорі крізь емаль

Чернець ховав чужу печаль –

Було своєї мало.

Коли в далекому краю

Покинув келію свою –

На вулиці світало…

Ось така вдало обрана тональність оповіді, заземленість багатьох сюжетів робить її суголосною думкам і настроям читача. Часто така заземленість торкається «первоцвітів» – рідного краю, пори дитинства і юності. «Первоцвіти», які часто приходять у снах ченця-поета, – то його витоки, його мала Батьківщина. Це Буковина, старі австрійські Чернівці з їх неповторним архітектурним обличчям, де, здається, у кожному камені закладено високу духовну енергетику культурної столиці Європи – Відня, під протекторатом якого розбудовувався колись цей край. Не випадково йому присвячено немало поезій:

Єдиний раз за цілу зиму

Зробило сонце непогоду

Позбулися вітрини льоду

Й постало фото Чернівців

Минулих днів… Юначих снів…

Пам’ять вибруковує багато чистого і світлого, що було в т о м у житті і що настійливо кличе бодай на хвильку повернутися туди, бодай ненадовго освіжитися ковтком п’янкого повітря, припасеного смерековими гаями:

Вітром, димом, протягом

Полечу за потягом.

Розірвусь наполовину,

Подивлюсь на Буковину

Під осіннім одягом.

Однак такі юначі пориви чемно і терпеливо остуджує буденна реальність, що мимоволі виводить на філософські роздуми про неминучість сприйняття життя таким, яким воно склалося для кожного:

Людське життя – стара бруківка,

Де дні зійшлися воєдино.

По них проїхались конями,

До блиску витерли ногами,

Десь написали епіграми.

А он і вдарив хтось по дню,

Немов кресалом для вогню.

Закам’яніла черга днів,

Шосе із спогадів і снів…

Одна з визначальних особливостей цієї збірки – глибока образність, вдумливий погляд і сприйняття довколишнього світу небайдужими очима. Хвилюючі миттєвості свого житейського літа автор часто переживав у чернечому скиту побіля фастівської Томашівки, оповитої тихими водами Ірпінь-ріки. Саме там і народився образ осені, поріг якої колись доведеться переступати:

Поля мовчать, дерева босі –

Ірпінь переганяє осінь.

Впіймаєш літо вдалині –

Чи повідомиш і мені?

Творчий світ ієромонаха Пафнутія – це роздумування про скороминуще і вічне, духовне і бездуховне, про справжні і фальшиві людські цінності, про проблеми вибору і обов’язку, які супроводжують людину протягом усього її земного життя. А ще цей світ має чітко і послідовно виражений український слід. Чернець-поет його ревно оберігає, захищає і стверджує не лише в своїх поетичних творах, а й у постійних проповідях перед прихожанами у храмах славної Києво-Печерської обителі, в численних текстах «Печерського Православного листка», який редагує, і в своїй щоденній особистій молитві до Бога.

Тимошик М.
доктор філологічних наук, професор

Вірші
Ієромонах Пафнутій.

***

Починається осінь туманна –
Не досягне до неба рука.
Мов небесна негадана манна
Ллється покотом сива ріка.

Загубились вчорашні тривоги,
Не болить те, що вчора пекло.
За туманом не видно дороги,
І майбутнє – як матове скло.

Пошукай за туманами очі,
Безнадійні й печальні колись.
Чи не плачуть вони серед ночі,
Чи воскресли вони, придивись!

Помолись, то – твоя запорука,
Серед моря надійне весло.
Де буяли вітри і розлука,
Життєдайне насіння зросло.

Ви просили – і небо схилилось,
І ранкові зайнялись вогні –
Чи сумління моє пробудилось,
Чи минуле згадалось вві сні?

Не злітає душа над землею,
Не наступить спасительна мить,
Якщо десь нарікають за нею,
Або серце у когось болить.

Розійдися, тумане, до краю,
Не ховайся від бурі і злив
Дай-но я іще пошукаю
Тих людей, перед ким завинив.

***

Нехай же там, де нас немає,
За нас помоляться сьогодні.
Комусь в дорогу сонце грає,
А ми – погані і голодні.

А ми, душе, підем по світу
Шукати вільного барлогу,
Благословенного совіту
Задля святої перемоги.

Серед подертого лахміття
Несу один свою надію.
Моя душе, моє суцвіття,
Тебе я зрадити не смію.

"Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри"
ІV Міжнародна наукова конференція (Одеса, 26-27 квітня 2013 року)

Питання етноісторичного, мовного, культурного та релігійного розвитку південного регіону є одним із ключових питань державної політики України.

Особливість Півдня України полягає в її поліетнічності, багатомовності, культурній мозаїчності та наявності різних релігійних конфесій. Південь України – це регіон, який суттєво відрізняється від інших регіонів України за національним складом населення. Складність питання етноісторичного, мовного, культурного та релігійного розвитку південного регіону України пояснюється його багатогранністю та надмірною заполітизованістю.

Роль південного регіону в розвитку громадянського суспільства та державотворення України недостатньо досліджена. Осмислення місця південного регіону передбачає встановлення взаємовпливів та взаємодоповнень між історичною, правовою, політичною, економічною, соціальною, культурною, етнічною, духовною та іншими сферами функціонування суспільства як цілісного організму. Теоретичне і практичне значення даного питання стає більш очевидним, коли розглядати його через призму державотворення та побудову громадянського суспільства в Україні.

Перспективи вирішення проблем етнонаціонального розвитку в сучасній Україні залежать від консолідації вчених, представників місцевих органів влади, українських політиків та громадськості. Зусилля провідних фахівців з метою всебічного аналізу етнонаціонального розвитку Півдня України об’єднала IV Міжнародна наукова конференція «Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри», яка відбулася 26–27 квітня 2013 р. у місті Одеса.

У роботі конференції взяли участь представники місцевих органів влади, провідних вишів області, низки наукових та освітніх установ України, Росії, Молдови, Румунії. Безпосередніми ініціаторами та організаторами конференції виступили ректор Одеського національного морського університету (далі – ОНМУ) доктор економічних наук, професор І. Морозова; завідувач кафедри українознавства та іноземних мов ОНМУ доктор історичних наук, професор М. Михайлуца; член-кореспондент НАН України, заступник директора Інституту історії НАН України доктор історичних наук, професор, голова правління Національної спілки краєзнавців України О. Реєнт; завідувач відділу Інституту історії НАН України доктор історичних наук, професор О. Лисенко; доктор історичних наук, професор кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики ЧДУ ім. Петра Могили О. Тригуб; завідувач кафедри історії України ОНУ ім. І.І. Мечникова доктор історичних наук, професор В. Хмарський та ін. [1, 3].

Конференцію відкрив проректор з наукової роботи ОНМУ професор С. Руденко. Співорганізатор конференції О. Реєнт звернув увагу на те, що проведення IV Міжнародної наукової конференції насамперед є заслугою М. Михайлуци. Питання, які вивчаються у науково-дослідних та освітніх закладах Півдня України, зокрема етноісторичні, мовні, культурні та релігійні, мають загальнодержавне значення. Заступник директора Департаменту зовнішньоекономічної діяльності та європейської інтеграції, начальник управління зовнішніх зносин та європейської інтеграції Одеської обласної державної адміністрації Я. Різникова привітала учасників конференції та наголосила на важливості вивчення проблеми етнонаціонального розвитку південного регіону України. Зміни та їх розуміння необхідні для прогнозування розвитку суспільства у нашій державі. Одеса є науковим осередком вивчення етнонаціональних, культурних та релігійних процесів у сучасній Україні. Робота конференції розпочалася з круглого столу на тему «Південь України. 1913-й: сто років до і після».

Перед тим як розпочати доповідь, О. Реєнт запропонував усім присутнім вшанувати пам’ять жертв та ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС хвилиною мовчання. У його доповіді було розкрито важливі питання, а саме: перспективи розвитку краєзнавчого руху, затвердження Державної програми розвитку краєзнавства на період до 2025 р., сучасний стан розвитку української історичної науки.

Про здобутки, проблеми та шляхи вдосконалення державної етнонаціональної політики розповіла Я. Різникова. На основі аналізу основних праць українських учених автор цієї статті продемонстрував діаметрально протилежні погляди щодо наукового визначення терміна «українська нація». Про проект «Вільний порт» та його реалізацію в Одесі у ХІХ – на початку ХХІ ст. розповів доктор історичних наук, доцент Т. Гончарук. Проф. В. Хмарський присвятив доповідь 150-річному ювілею Новоросійського університету. Створення та функціонування української секції на Північному Кавказі у період українізації стосувалася доповідь доктора історичних наук, доцента В. Акопяна. На основі аналізу «Щоденника» С. Єфремова та мемуарів Г. Костюка кандидат історичних наук, доцент Л. Турчина розкрила два погляди на Південну Пальміру влітку 1928 р. у контексті становлення тоталітарної культури.

Ґрунтовну доповідь про православних Одещини в першій половині ХХ ст. виголосив проф. М. Михайлуца. Проф. О. Лисенко зосередив увагу на актуальних питаннях Другої світової війни як наукового і суспільного феномену. «Міжнародні аспекти репатріації через Одесу іноземних і радянських громадян у 1945–1946 роках» – тема доповіді доктора історичних наук, професора Д. Урсу. Доповідь О. Бажана була присвячена особливостям дисидентського руху на Одещині у другій половині 1950-х – 1970-ті роки.

З метою поглибленого вивчення історичного минулого народів та етносів Півдня України, їхніх культурних та духовних надбань, а також мовних та релігійних трансформацій у регіоні, пошуку відповідей на виклики сучасних інтеграційних та соціальних процесів конференція мала кілька тематичних напрямків, проблемні поля яких були сконцентровані в п’яти секційних засіданнях:

Секція 1. «Історія народів та етносів Півдня України в часи імперій, тоталітаризму, демократії»;

Секція 2. «Проблеми української та іноземної термінології, мовні взаємовпливи»;

Секція 3. «Духовність, традиції та обрядовість української та «сусідніх» етнокультур»;

Секція 4. «Історія християнської церкви та доля інших конфесій у регіоні»;

Секція 5. «Міжнародні, правові та міжрегіональні зв’язки і відносини» [2]. Детально оглянути проблеми та питання, що обговорювались впродовж роботи секцій, можна у збірнику матеріалів ІV Міжнародної наукової конференції [3].

У процесі роботи Міжнародної наукової конференції учасники обмінялись досвідом, висловили пропозиції та наміри щодо подальшої співпраці. Конференція стала важливою подією у вирішенні проблем етнокультурного розвитку не лише південного регіону, а й інших регіонів України з поліетнічним складом населення. Наголошено на необхідності внесення змін до законодавства щодо регулювання етнонаціонального розвитку України. Запропоновано шляхи вдосконалення етнонаціональної політики. По-перше, чіткий розподіл функції державного управління на управлінські функції органів державної влади усіх рівнів, органів місцевого самоврядування і національних громадських організацій.

По-друге, створення умов для розвитку громадянського суспільства і розширення прав та відповідальності регіонів за розв’язання своїх питань етнонаціонального розвитку.

По-третє, вивчення, узагальнення та впровадження в Україні регіонального досвіду з питань етнонаціонального розвитку та удосконалення системи заходів запобігання етнокультурного та релігійного напруження, врахування цього досвіду під час підготовки загальнонаціональних програм у сфері етнополітики.

Таким чином, проведення Міжнародної наукової конференції має велику практичну цінність як для учасників конференції, так і для запрошених гостей. Такі заходи стимулюють розвиток демократії та громадянського суспільства в Україні.

ЛІТЕРАТУРА

1. IV Міжнародна наукова конференція «Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри»: Програма (м. Одеса, 26–27 квітня 2013 р.). – Одеса, 2013. – 20 с.

2. Прес-реліз. 26–27 квітня 2013 року на кафедрі українознавства та іноземної мови ОНМУ відбудеться IV Міжнародна наукова конференція «Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри». – http://www.osmu.odessa.ua/public/other/news_files/pres-reliz_do_konferentsiyi.pdf

3. Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри: Зб. наук. праць ІV Міжнар. наук. конф., 26–27 квітня 2013 р., Одеса / Відп. ред. М.І. Михайлуца. – Одеса: ВМВ, 2013. – 440 с.

Толочко М.

кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу історико-правових та теоретико-методологічних проблем українознавства ННДІУВІ

Участь науковців ННДІУВІ у ХІІІ науково-практичній конференції
"Громадська взаємодія як екзистенція демократичного суспільства"

23 травня 2013 р. у ВНЗ «Національна академія управління» відбулася ХІІІ науково-практична конференція «Громадська взаємодія як екзистенція демократичного суспільства», яка була проведена у рамках суспільно-наукового проекту «Духовні цінності українського народу у світлі співпраці суспільствознавства і богослов’я». Метою конференції стало обговорення основних принципів, на яких має будуватися життя людини у світі, що постійно змінюється та зазнає нових викликів.

Основними тематичними напрямами, які розглядалися на конференції, були: співпраця суспільних наук і богослов’я у формуванні духовно-моральних засад сучасного українського суспільства; громадська взаємодія в історично-культурному вимірі; політика і громадянське суспільство: розбіжності й дотичності; громадянське суспільство: реальні надбання, втрачені можливості та потенція перспективи; взаємодія в економічній сфері – шлях до формування вільної особистості та заможного суспільства; кооперативний рух у становленні громадянського суспільства в Україні; благодійність в Україні: реальний стан та форми прояву; державні соціальні стандарти та гарантії: роль громадської думки в їх забезпеченні; правовий простір громадської взаємодії; інтернет-спільноти: дієві механізми віртуальних контактів.

На пленарному засіданні з вітальним словом до присутніх звернувся ректор ВНЗ «Національна академія управління» доктор економічних наук, професор С. Єрохін. У своєму виступі він розкрив питання синергетики демократичного розвитку України. Крім нього, ще виступили 13 доповідачів. Серед них –Емеритований Верховний архієпископ Української Греко-Католицької Церкви Кардинал Любомир Гузар; заступник керівника Головного управління з питань конституційно-правової модернізації Адміністрації Президента України В. Кулик; вікарій Київської митрополії Української Православної Церкви Єпископ Васильківський Миколай; доктор філологічних наук, професор кафедри реклами та зв’язків з громадськістю Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка В. Владимиров та ін.

Після пленарного засідання працювало 6 секцій, на які було подано заявки від 182 доповідачів.

Науковці Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії, які вже декілька років поспіль є активними учасниками заходів, що проводить ВНЗ «Національна академія управління», взяли участь у роботі секції 1 «Історично-культурний та освітній виміри громадської взаємодії».

Л. Токар, кандидат історичних наук, завідувач відділу історико-правових та теоретико-методологічних проблем українознавства ННДІУВІ, у своїй доповіді розкрив роль українознавства в розвитку громадянської активності українського народу; С. Губський, науковий співробітник відділу, виголосив доповідь «Українознавча наука і богослов’я: співпраця у розбудові Української держави»; В. Лазарєва, молодший науковий співробітник відділу, виступила з доповіддю «Пантелеймон Куліш біля витоків ідей громадянського суспільства». Л. Горенко, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник відділу культурології, запропонувала доповідь «Громадянська культура в системі українознавства». С. Бойко наголосила на ролі національної культури, духовного відродження в розбудові громадянського суспільства в Україні.

Завершуючи роботу секції, Н. Железняк, старший викладач кафедри гуманітарних дисциплін ВНЗ «Національна академія управління», зазначила, що лише громадянськість, націєтворчі завдання, духовність людини зумовлюють впровадження на суспільному рівні таких цінностей, як національний дух, національний інтерес, національна гідність, національне право та національна культура.

Бойко С.

кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу освітніх технологій ННДІУВІ

Круглий стіл "Борис Грінченко у світоглядних та педагогічних координатах сьогодення: українознавчі проекції"

16 травня 2013 р. у приміщенні Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії відбувся круглий стіл «Борис Грінченко у світоглядних та педагогічних координатах сьогодення: українознавчі проекції» для вчителів українознавства загальноосвітніх навчальних закладів, методистів з українознавства науково-методичних центрів управлінь освіти районних у місті Києві державних адміністрацій та педагогічних працівників позашкільних навчальних закладів.

Круглий стіл проходив у рамках відзначення Днів науки в Україні і був організований як один із проектів, що виник внаслідок тривалої співпраці Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії й Київського університету імені Бориса Грінченка.

Усвідомлюючи необхідність розширення та поглиблення наукового співробітництва для розвитку вітчизняної науки, вищої освіти, а також виходячи з переконання, що наукова співпраця сприятиме впровадженню досягнень українознавства в педагогічну практику і спрямовуватиметься на пропагування наукових українознавчих досліджень, спільними зусиллями науковців ННДІУВІ та викладачів кафедри методики суспільно-гуманітарної освіти і виховання Інституту післядипломної педагогічної освіти КУ імені Бориса Грінченка круглий стіл було заплановано проводити в рамках відзначення на державному рівні 150-річчя з дня народження Бориса Грінченка – великого просвітителя українського народу, освітнього і громадського діяча кінця XIX – початку XX ст., педагога, письменника, перекладача, літературознавця, вченого, мовознавця, етнографа, лексикографа, автора «Словаря української мови» (Постанова Верховної Ради України від 4 липня 2012 р. № 5050-VI «Про відзначення 150-річчя з дня народження Бориса Грінченка»).

Мета круглого столу: вивчення і популяризація творчої спадщини Б. Грінченка в контексті системних викликів, що постали перед українознавством та вітчизняною освітою на початку XXІ ст.

У роботі круглого столу взяли участь науковці, науково-педагогічні працівники та освітяни, всього понад 60 учасників. Серед учителів-практиків були представники від ЗНЗ № 2; ЗНЗ № 13; санаторної школи-інтернату № 19; гімназії № 59; спеціалізованої школи № 73 з поглибленим вивченням української мови, літератури та українознавства; спеціалізованої школи № 76 імені О.Гончара; Кловського ліцею № 77; ЗНЗ № 84; ЗНЗ №126; спеціалізованої школи № 127; ЗНЗ № 141; СШ №148; ЗНЗ № 158; СШ № 202; ЗНЗ № 218; ЗНЗ № 219; ЗНЗ № 273; ЗНЗ № 308; спеціалізованої школи №316; ЗНЗ № 317; ЗНЗ № 320; ЗНЗ № 336; технічного ліцею; Українського гуманітарного ліцею КНУ імені Тараса Шевченка та центру творчості «Шевченківець», методисти з українознавства відділу освіти Голосіївського та Печерського районів м. Києва.

До присутніх звернувся директор Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії, доктор філологічних наук, професор, академік, президент Міжнародної асоціації «Україна і світове українство» П.Кононенко. У своїй доповіді «Українознавство: стан, проблеми, перспективи» він розкрив найбільш актуальні проблеми сучасного українознавства, відзначив важливість більш глибоких досліджень діяльності Б. Грінченка та залучення цього матеріалу до освітянських українознавчих видань. П.Кононенко також звернув увагу на те, що українська держава на сьогодні не виробила Концепції й конституційної Програми перспективного розвитку. Внаслідок цього вона опинилась на роздоріжжі між минулим і майбутнім. Тому відповідними є й стан та проблеми науки загалом, українознавства зокрема. Наука перебуває на маргінесах «сліпої» політики.

Достатньо зазначити, що на її навіть не розвиток, а лише функціонування державним планом виділяється 0,07 % від ВВП. Це при тому, що в Росії – до 20 %, а в інших країнах – значно більше. Звідси ситуація: час вимагає кардинального розширення діапазону впливу науки: створення новочасних інституцій, концепцій, програм; підготовки кадрів, істинних реформаторів, лабораторій, міжнародних центрів взаєморозвитку, сміливих експериментів, – і не тільки в технологіях, а й у сферах соціально-гуманітарних, філософсько-психологічних наукових і освітньо-виховних систем. Потрібні кадри (і цілі покоління громадян!) нового мислення, культури, світогляду, ідеалів; зрештою – характерів і вольових енергій. Бо справа не тільки у фінансових, економічних, технологічно загрозливих кризах, а, що небезпечніше, ми все очевидніше сповзаємо в трясовину минулого.

Завідувач кафедри методики суспільно-гуманітарної освіти та виховання ІППО КУ імені Бориса Грінченка доктор історичних наук, професор Ф. Левітас у доповіді «Борис Грінченко і національне питання в самодержавній Росії» проаналізував погляди Б. Грінченка на національне питання в Російській імперії. Доповідач зазначив, що національне питання на рубежі ХІХ–ХХ ст. відігравало важливу роль у житті українського суспільства. «Українське питання» вийшло на порядок денний у програмах усіх політичних партій Наддніпрянської України. Б.Грінченко як керівник УРДП підготував проект програми партії, що передбачав трансформацію імперії в демократичну державу з численними автономними утвореннями. Гарантувалися широкі права не тільки українському народові, а й представникам національних меншин. У боротьбі з самодержавством за справедливе вирішення національного питання важливе значення мала публікація дружини Б. Грінченка М.Грінченко «Хто народові ворог?», підготовлена і надрукована за рахунок Радикальної партії у Львові 1905 р. та перевезена в Наддніпрянську Україну.

Доцент кафедри методики суспільно-гуманітарної освіти та виховання ІППО КУ імені Бориса Грінченка, кандидат історичних наук О. Дудар у своєму виступі «Роль особистості в історії (на прикладі постаті Бориса Грінченка)» відзначила, що видатні особистості, на думку німецького філософа Гегеля, здійснюють вчинки історичного значення. Вони вносять істотні зміни в усі сфери суспільного життя, зачіпають інтереси усіх верств суспільства. Б. Грінченко здійснив значний вплив на різні процеси в українському суспільстві другої половини ХІХ – початку ХХ ст., оскільки у сферу його інтереcів потрапляли і наука, і освіта, і політика. Нині діяльність видатного просвітника і борця за українську справу вимагає подальшого дослідження, зважаючи на особливе ставлення до його творчої спадщини як у Російській імперії, так і за радянських часів.

Викладач кафедри методики суспільно-гуманітарної освіти та виховання ІППО КУ імені Бориса Грінченка Ю.Беззуб у доповіді «Борис Грінченко в українському суспільно-політичному русі кінця ХІХ – початку ХХ ст.» звернув увагу на те, що у кінці ХІХ ст. перед українською інтелігенцією постали нагальні питання про перспективи національно-визвольного руху і включення до порядку денного вимоги політичної самостійності України. З цього погляду на уважне прочитання заслуговує дискусія 1892–1893 рр. двох діячів – молодого тоді педагога Б. Грінченка й авторитетного лідера в українській політичній думці М. Драгоманова. Національне питання, що перебувало в центрі полеміки між двома українськими діячами, вперше покликало до життя більш-менш точно сформульовану ідею української національної незалежності.

Для Б.Грінченка тут ідеться, перш за все, про культурну незалежність і цілковите визволення від будь-якого російського впливу. Натомість концепція М.Драгоманова, сконцентрована на політиці, висуває ідею територіальної автономії, підкреслюючи інтернаціональний, космополітичний аспект політичної та культурної діяльності, та віддає перевагу російсько-українському співробітництву. У кінцевому підсумку погляди обох полемістів зближуються: Б. Грінченко не так суворо засуджує програму радикалів, роблячи поступки в тому, що стосується негайного здійснення незалежності України, а М. Драгоманов пропонує згоду між націоналістами й гуманістами.

Педагог і громадський діяч Г. Погрібна в доповіді «Анатолій Погрібний як фундатор сучасного українознавчого вивчення життєвого шляху та творчого доробку Бориса Грінченка», спираючись на велику кількість унікальних документів з особистого архіву «народного професора», багаторічного завідувача відділу української літератури НДІУ А. Погрібного, розповіла про величезну дослідницьку, пошукову і громадську роботу, яку він виконував, аби повернути ім’я Б.Грінченка українській культурі. Заборонена в добу сталінізму творчість класика українського письменства, педагога, фольклориста, етнографа, мово- та літературознавця зусиллями А. Погрібного (він системно працював над осмисленням титанічної постаті Б. Грінченка впродовж майже 40 років) стала символом українського відродження, який і в час виборювання незалежності, і в період розбудови самостійної держави єднав справжніх патріотів.

С. Бойко в доповіді «Борис Грінченко в освітньому процесі сучасної України» звернула увагу на те, що Б.Грінченко-педагог, осягнувши все найкраще з української педагогіки від часів Київської Русі до його сучасності, створив таку концепцію національного виховання та національної освіти, яка зберігає усю повноту своєї актуальності і в наші дні, коли на терені вже самостійної України триває гостра і наполеглива боротьба за спрямування української освіти в національне русло.

Помітним внеском Б.Грінченка-педагога стало створення ним низки українських підручників, а також заснування видавництва, метою якого було видання чітко продуманої, систематизованої серії народно-просвітницьких книжок. Усебічно обґрунтованою у педагогічних поглядах Б.Грінченка є засада, згідно з якою навчання і виховання в Україні мають здійснюватися українською мовою.

Старший науковий співробітник відділу української філології ННДІУВІ О. Хоменко в доповіді «Українська мова та українська художня словесність як домінанти світоглядного вибору Бориса Грінченка» докладніше зупинився на фундаментальних засадах методологічного осмислення української мови та української словесності в творчому доробку Б. Грінченка. Характеристична особливість Грінченкового універсально-цілісного «прочитання» цих феноменів полягає в тому, що метадискурсивність кожного з них проектувалася ним на «горизонт» українознавства» як цілокупної системи наукових знань про бутність українського світу. Саме концептуальність українознавчого розмислу (його побратим по Братству тарасівців Іван Липа наголошував: до якої б із галузей українознавства ми не звернулися, всюди на одному із найпочесніших місць – ім’я Бориса Грінченка) дала можливість укладачеві і досі неперевершеного «Словаря української мови» застосувати цілковито новаторські підходи до аналізу і творчості Великого Кобзаря, і цілого українського літературного процесу XІX – початку XX ст.

Заступник головного редактора журналу «Українознавство» Т.Ренке у своєму виступі «Методика викладання українознавства на сторінках журналу «Українознавство»» звернула увагу на об’єднання зусиль науковців-українознавців та освітян-практиків задля реалізації впровадження досягнень українознавства в педагогічну діяльність.

Для роботи круглого столу учасникам була представлена розгорнута виставка раритетних видань праць Б. Грінченка та наукових статей і монографій, присвячених вивченню його життя і творчості. Особливу подяку тут слід висловити Галині Погрібній, яка надала для виставки раритети з особистої книгозбірні А. Погрібного, зокрема – видану в Києві 1917 р. унікальну серію книг «Пам’яті Насті Грінченко».

Увагу присутніх привернули томи із упорядкованого Марією Загірньою 10-томного зібрання творів Б. Грінченка (у добу «Розстріляного Відродження» воно вийшло в світ у видавництві «Книгоспілка»), видана в Києві 1919 р. повість «На розпутті» з обкладинкою роботи Василя Кричевського, присвячена аналізу повісті «Сонячний промінь» (монографія, 1928 р.) репресованого в добу сталінізму літературознавця Миколи Плевака, який був першим біографом Б. Грінченка.

Крім цієї виставки, учасникам круглого столу була представлена також виставка нових наукових видань ННДІУВІ та оновлена експозиція музею ННДІУВІ.

Проведений круглий стіл підтвердив важливе значення багатоплідної творчої праці Б. Грінченка для сучасної науки та освіти України, а також наочно продемонстрував необхідність і перспективність подальшої спільної роботи науковців-українознавців та освітян-практиків.

Бойко С.

кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу освітніх технологій ННДІУВІ

"Засноване в козаччину, садами заквітоване, між вербами і липами стоїть село моє..."

Ці поетичні рядки написані про славне, в минулому козацьке село Марківці Бобровицького району Чернігівської області.

Славетні Марківці, звичайно ж, перш за все прекрасними людьми, які багаті на традиції свого рідного краю, на любов до пісні, а також на щирість душі і серця та прагнення до прекрасного.

З кожним роком село розвивається і багатшає, бо марківчани хочуть жити в кращих умовах, і ці блага людські вони створюють власноручно.

Так, починаючи з 2005 р., газифікували село, відновили роботу дитячого садка «Казка», зробили капітальні ремонтні роботи в фельдшерсько-акушерському пункті, сільському Будинку культури та школі, провели вуличне освітлення по центральній вулиці села, яка названа на честь Героя Радянського Союзу марківчанина Петра Наумовича Зубка. А ще благоустроїли територію біля «шевченківського» дуба, який росте в Марковецькому лісі понад триста років. Також підготовлено до друку дві книги про село Марківці. Всі ці заходи проведені за підтримки Бобровицького осередку Чернігіського земляцтва, головою якого є марківчанин Андрій Михайлович Пінчук.

І ось знову приємна подія: на території дитячого садка, який місцеві жителі з любов’ю називають марковецькою «Казочкою», закладено фруктовий сад імені Тараса Шевченка.

Ця подія – знакова для села, адже ще з першої половини ХVІІІ ст. на нинішній території дитсадка також існував сад місцевого мецената – пана Катеринича, до маєтку якого 1846 р. приїздив Т. Шевченко.

Досі збереглися свідчення очевидців про зустріч з цією непересічною особистістю. На шкільному подвір’ї, яке колись було поміщицьким, могутня ялина шелестить своїми вітами про минуле, мабуть, пишаючись тим, що й вона пам’ятає, як поміщики Катериничі радо вітали у себе в господі поета і художника з народу Тараса Шевченка…

З натхненням та ентузіазмом маленькі марківчани разом з поважними, знаними земляками садили молоді деревця. Тож одна за одною з’являлися алеї: доктора філологічних наук, професора, академіка, директора Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії Петра Кононенка, голови Бобровицького осередку Чернігівського земляцтва Андрія Пінчука, членів земляцтва Василя Заболотного та Анатолія Кошеля, а також працівників сільської ради та дитячого садка. На цьому заході були присутні гості: керівник апарату Бобровицької районної державної адміністрації Людмила Дараган та головний спеціаліст Бобровицької районної ради Людмила Хвоя, а також онук славетного винахідника Якова Розчепія – Микола Редько.

Марківчани пишаються здобутками свого села і своїми земляками. Під час проведення постійно діючих конкурсів «Душею й серцем я з тобою, Марківці» та «За золоті руки і щире серце», які підтримує земляцтво, вони демонструють витвори своїх рук і свою творчість. Багато віршів, складених ними, стають піснями, які співає майже вся марковецька дружна родина під час проведення Дня села та на інших заходах. Тож і цього разу дзвінкими піснями розпочався і завершився день зустрічі із земляками, що став справжнім святом для всіх присутніх, у марковецькому дитячому садку «Казка». Традиційно звучала «Марковецька лірична», яку написав Олександр Данильченко. Пісня припала до серця багатьом марківчанам та гостям села.

Сугоняко Т.

сільський голова с. Марківці

Отець Іван із Перевального.

Один із перших теплих весняних днів ознаменувався для жителів села Мраморне Сімферопольського району воістину чудовою «високою» подією – підняттям й освяченням купола над новоствореною церквою Преображення Господнього.

Ця церква – давня мрія настоятеля храму Покрови Пресвятої Богородиці в с. Перевальному о. Івана, яка стала дійсністю завдяки копіткій праці самого священика та за допомогою прихожан. Створення святого місця «з нуля» – важка робота, але якщо в серці панує любов до Творця, то руки самі творять диво. Так сталось і цього разу, адже майже все, що зроблено в новій церкві, отець Іван змайстрував власноруч зі своїми синами – священиком Степаном і дияконом Іваном.

Окрім місцевих жителів та прихожан із Сімферополя, які чекали цієї події довгі роки (бо храмів з україномовною службою в Криму одиниці), під час освячення та підняття головного купола були присутні Владика Кримської єпархії Української православної церкви Київського патріархату Климент, який і провів даний обряд, священик о. Іван із сім’єю, народний депутат АРК – український патріот Леонід Пилунський.

Віра, мудрість, талант, працьовитість, сила духу – це все про о. Івана. Проектування церкви, закладення фундаменту, зведення стін – справа його рук. А яке чудове місце для цього вибране: в долині, на узвишші серед гір!

Навіть створенням такої непростої архітектурної форми, як купол, настоятель займався сам: особисто нарізав і гнув бляшанку (сам і робив верстат для цього), вкривав нею купол, на якому тепер сонячні промені грають, наче діаманти. Важке було завдання, але за нього настоятель взявся з великим натхненням і, як кажуть, із Божою допомогою. Величний золотавий купол засяяв над новоствореною церквою в горах, наче сонечко у блакитному небі, як промінець надії та добра, що сіє щастя в людські душі та серця. Це нова перемога о. Івана з Перевального – перемога духу над хворобою, перемога істинного над суєтою, перемога мрії над буденністю. Але перемогу святкують один день. Робота триватиме…

Отець Іван мріє, що з цієї церкви постане монастир Київського патріархату в Криму.

Возгріна Ю.

Презентація книги

Чайковський А.

« до списку новин

Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet