головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
23.01.2014 - Розділ VІІІ. Україна і світ. №2(47) 2013

Зміст розділу VІІІ:

Гримич М.Богдан Медвідський - дослідник українсько-канадського фольклору.

Дідик О."Велика шахівниця" Збігнєва Бжезінського та геополітичні орієнтири європейської України.

Івашина Н.Українознавчі родії в США.

Смольницька О. Науковий семінар "Українськими стежками Санкт-Петербурга.

Богдан Медвідський - дослідник українсько-канадського фольклору

Марина ГРИМИЧ

доктор історичних наук, завідувач відділу міжнародного менеджменту українознавства ННДІУВІ

Анотація. У статті простежується наукова діяльність відомого канадськoго вченого Богдана Медвідського, засновника едмонтонської школи української фольклористики, визначного організатора і мецената науки. Зроблено акцент саме на дослідженнях українсько-канадського фольклору. Українці завезли в Канаду свою народну культуру, яка трансформувалася під впливом зовнішніх чинників, проте досі побутує у вербальних і невербальних формах. Особливий інтерес Б.Медвідський виявляє до словесного фольклору, його перу належать праці, присвячені народній баладі, емігрантським пісням. Ще однією сферою його зацікавлень є українські цвинтарі, які дослідник розглядає як джерело вивчення історії релігійних громад українців у Канаді.

Ключові слова: Богдан Медвідський, українці в Канаді, фольклор.

Богдан Медвідський – відомий канадський фольклорист, засновник едмонтонської (провінція Альберта), нині провідної в Канаді, школи української фольклористики. Нині те, що ми називаємо едмонтонською школою, складається із двох українознавчих кафедр, архіву українського фольклору, що носить ім’я Б. Медвідського, Центру українського і канадського фольклору імені Петра і Дорис Кулів, кількох десятків професійно підготовлених фольклористів, серед яких добрий десяток докторів фольклористики, а також об’єднаної навколо цього всього небайдужої групи прихильників українського фольклору. Едмонтонська школа – це велика машина, яка продукує кадри, наукові праці і формує навколо себе громаду. Практично це результат багаторічної діяльності однієї людини – Б. Медвідського – та його команди, яку він сам зібрав, вивчив, підтримав.

Мета статті – розглянути один із наукових напрямків, в якому Б.Медвідський працює як науковець, а саме царину українсько-канадської народної культури або (за північноамериканською термінологією) фольклору.

Український фольклор у Канаді – явище дещо інакшого плану, ніж в Україні. Коли емігрує спільнота за кордон, вона переживає величезний стрес, так само переживає стрес і культура, носіями якої є емігранти [1]. Етнічна культура, перевезена на новий ґрунт, лише частково приживаєтъся, багато з її компонентів досить швидко відмирає. А те, що прижилося, вже не може розвиватися так само, як «у старому краю», воно трансформується під впливом нових екологічних, економічних і соціокультурних чинників, а місце, спорожнене від неприжитих елементів, займають нові явища, твори, обряди, цінності та естетичні смаки.

Власне, ці явища і отримали своє відображення в науковій творчості Б.Медвідського, який зосередився на прикладних аспектах, проте не оминув увагою ключових питань теорії.

Цікаво проаналізовано ним місце українського фольклору у культурній спадщині слов’ян Північної Америки: у статті, написаній у співавторстві з Р. Климашем [2, 8], зроблено цікаве спостереження: південні слов’яни на Американському континенті активно відроджують традиції танцювального фольклору, в той час як східні і дещо менше західні слов’яни виявился дуже активні у сфері народно-декоративного мистецтва, ремесел і національної кухні, а деякі прояви фольклорної діяльності (календарна та сімейна обрядовість) характерні для всіх перерахованих вище груп. Дослідники констатують: «невербальні слов’янські форми культури в Північній Америці функціонують доволі вичерпно, опираючись на перелік екстравербальної комунікації: акустична, зорова, концептуальна, тактильна, нюхова. Через ці сенсорні форми фольклорний комплекс розростається» [2, 475].

Українська фольклорна традиція також дала могутній поштовх для поширення у Північній Америці моди на народні танці, які тут стали часткою культури дозвілля навіть і серед неукраїнців. Цей цікавий феномен стосується передусім Канади і не лише українських танців: неукраїнці в цій країні активно долучаються до таких видів традиційно української діяльності, як інструментальна музика, вишивка, ткацтво, гончарство, писанкарство [8, 198–199].

З цього приводу Б.Медвідський зазначає, що «ступінь життездатності меншості як джерела фольклору багато в чому залежить від її впливу на суспільство країни проживання. Якщо група переселенців виявляє тенденцію до розсіювання і асиміляції, вельми вірогідно, що така група не вплине на суспільство країни проживання, і її фольклор не збережеться. З іншого боку, якщо така група оселяється компактною масою, тут більше шансів зберегти свої традиції і вплинути на суспільство країни проживання» [4,154].

Загалом же «старі» українські міграції, які в сучасній науці позиціонуються як перші хвилі імміграції до Америки (Північної та Південної), особливо цікаві етнологам і фольклористам. «Якщо ми погодимося з тим, що народна культура – явище сільського характеру, – пише Б.Медвідський, – тоді перші українські поселенці в Канаді являють собою ідеальний приклад носіїв народної культури» [4, 154]. Особливий інтерес дослідника лежить у площині словесного фольклору. Незважаючи на те, що, за твердженням Б.Медвідського, це той вид фольклору, який в умовах етнічної меншості зникає найпершим, все одно в Канаді він отримав ще один виток розвитку, завдяки передусім такому новоутвореному жанру, як емігрантські / іммігрантські пісні. Б.Медвідський групує їх за мотивами: причини, що змусили емігрувати; опис розлуки з родиною, молитви за успішне плавання через океан і вкорінення в новій землі [4, 154–155], складні умови піонерського життя, відмова від старих свят і традицій [5], а також новотвори макаронічного характеру і навіть прославляння нового життя в Канаді [5].

Окреме дослідження канадського фольклориста присвячене народній баладі, яка виникла і побутувала в Галичині, а згодом перетнула океан; її співали навіть у Канаді. Йдеться про пісню, яку було складено за слідами вбивства в Женеві 10 вересня 1898 р. австро-угорської імператриці Єлизавети анархістом Л.Лукені. Цей випадок настільки вразив простих селян, що він спершу у вигляді оповідок «про цісареву» мандрував від села до села, а згодом став піснею, яка була зафіксована у сімнадцяти варіантах. Б.Медвідський у статті, присвяченій цій баладі [7, 9], зробив цікаве наукове розслідування, яке розкриває механізми фольклоризації історії, причому на кількох взаємопов’язаних рівнях. По-перше, це оповідальна інтерпретація події, яка в народне середовище, очевидно, перейшла з газет. По-друге, це поетизація події в пісні, яка набула нечуваної популярності. По-третє, це міфологізація автора пісні (Б.Медвідський проаналізував кілька версій щодо авторства), тобто це цілий фольклорний комплекс навколо однієї історичної події, яка зачепила народ за живе. А якщо ще взяти до уваги історію трансмісії твору, зокрема шлях до Канади, то відкриваються глибинні процеси в середовищі народної творчості.

На жаль, «життєвий цикл» словесного фольклору в імміграції значно коротший, ніж на батьківщині. Так, Б.Медвідський відзначає регрес у народній творчості українських канадців: уже в 1960-х роках емігрантські пісні були зафіксовані дослідниками у скорочених варіантах [4, 156]. Б.Медвідський аналізує причини регресу: непривітне ставлення з боку офіційної влади (зокрема, місцеві службовці вважали народну обрядовість анахронізмом і абсурдом, і це розхолоджувало іммігрантів, а особливо їхніх дітей), зміни в землеробському календарі (пов’язані з кліматичними особливостями Канади) і, відповідно, в частотності календарних свят, ізольованість проживання.

Ще одне зацікавлення Б.Медвідського – канадсько-українські цвинтарі [3, 6]. Дослідник застосовує цікавий методичний прийом: цвинтар як джерело дослідження історії місцевих релігійних громад, яка на початкових етапах імміграції складался дуже непросто: не було церков, священиків. До облаштування стабільного церковного життя українські фермери зверталися до інших конфесій (наприклад, до протестантизму, або греко-католики переходили на православ’я). Зіставлення форми цвинтарних надгробків, написів, орнаментацій дало для науковця цікаві результати щодо реконструкції окремих етапів духовного життя українських першопоселенців канадських прерій та їхніх нащадків: те, що не зафіксовано писемними документами і навіть в усних свідченнях, залишило сліди в кладовищенській архітектурі.

Дослідження Б.Медвідського в галузі українсько-канадського фольклору нині становлять вагомий внесок у вивчення історії перших хвиль еміграції до Канади. Окрім теми українсько-канадського фольклору, дослідник активно займається історією українсько-кандської фольклористики та питаннями теорії фольклору.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гримич М.В. Роберт-Богдан Климаш і українська народна культура канадських прерій // Климаш Р.-Б. Українська народна культура в канадських преріях. – К., 2013. – С.309–316.

2. Климаш Р.-Б., Медвідський Б. Сучасні прояви традиційної культури слов’ян у Північній Америці // Народознавчі зошити. – 2010. – №3–4. – С. 474–476.

3. Медвідський Б. В одному місці хрестів двісті: український некрополь у Шепинцях в Альберті // Українська еміграція. Історія і сучасність (Матеріали міжнародних наукових конференцій, присвячених 100-річчю еміграції українців до Канади). – Львів, 1992. – С. 170–173.

4. Медвідський Б. Деякі прикметні риси української народної культури в Канаді // Українська еміграція. Історія і сучасність (Матеріали міжнародних наукових конференцій, присвячених 100-річчю еміграції українців до Канади). – Львів, 1992. – С. 153–159.

5. Медвідський М. З архіву Р.Климаша // Всесвіт. – 1991. – №11. – С.132.

6. Медвідський Б. На одному місці хрестів двісті // Народна творчість та етнографія. – 1991. – № 6. – С. 16–20.

7. Медвідський Б. Українська балада в Канаді про вбивство // Народознавчі зошити. – 2010. – №3–4. – С. 448–453.

8. Klymasz R.B., Medwidsky B. Contemporary Expressions of Traditional Slavic Cuture in North America // Canadian Folklore Canadien. – 1985. – Vol.7 (1–2). – P. 195–200.

9. Medwidsky B. A Ukrainian Assassination Ballad in Canada // Canadian Folk Music Journal. – 1978. – Vol. 6. – P. 30–37.

Марина Гримич

Богдан Медвидский – исследователь украинско-канадского фольклора

Аннотация. В статье прослеживается научная деятельнсть известного канадского ученого Богдана Медвидского, основателя эдмонтонской школы украинской фольклористики, организатора и мецената науки. Сделан акцент именно на исследованиях украинско-канадского фольклора. Украинцы завезли в Канаду свою народную культуру, которая трансформировалась под влиянием внешних факторов, однако до сих пор бытует в вербальных и невербальных формах. Особый интерес Б.Медвидский проявляет к словесному фольклору, ему принадлежат труды, посвященные народной балладе, эмигрантским песням. Еще одной сферой его интересов являются украинские кладбища, которые исследователь рассматривает как источник изучения истории религиозных общин украинцев в Канаде.

Ключевые слова: Богдан Медвидский, украинцы в Канаде, фольклор.

Maryna Hrymych Bohdan Medwidsky as a Researcher of Ukrainian-Canadian Folklore

Annotation. The article highlights the academic activities of the Canadian researcher Dr. Bohdan Medwidsky, the founder of the Edmonton folkloristic school, prominent promoter and sponsor of the science. The article focuses on his studies on Ukrainian-Canadian Folklore. Ukrainian immigrants have brought their rich folklore with themselves to Canada, which has been transformed in the course of the time under the different external circumstances, but still is on-stream in verbal and non-verbal forms. B.Medwidsky expresses a special interest to the verbal folklore. His articles are devoted to folk ballads and emigrant songs. One more Medwidsky’s research interest is Ukrainian cemeteries, which are displayed as a source for study of Ukrainian-Canadian religious communities.

Key words: Bohdan Medwidsky, Ukrainians in Canada, folklore.

"Велика шахівниця" Збігнєва Бжезінського та геополітичні орієнтири європейської України

Ольга ДІДИК

кандидат політичних наук, старший науковий співробітник відділу геополітики та глобалістики ННДІУВІ

Анотація. У статті висвітлюються основні постулати відомої книги «Велика шахівниця» З. Бжезінського щодо обґрунтування утримання контролю над Євразією задля затвердження світового політичного панування США; його критичний аналіз труднощів і переваг сучасного стану нашої країни в контексті визначення її майбутнього шляху та можливої нагоди бути творчим рушієм світової стабільності й встановлення балансу на Євразійському континенті завдяки стратегічному розташуванню й історичному досвіду України. Розглядається необхідність вироблення структури відносин з Європою та Росією шляхом забезпечення життєздатності, безпеки і незалежності української держави та затвердження пріоритету європейського геополітичного вектора.

Ключові слова: геокультурна орієнтація на Захід, демократичні реформи, держава, Євразійський континент, Євросоюз, зовнішня політика США, пріоритет європейського геополітичного вектора, стратегічна мета.

Багато американців, європейців, азіатів не згодні з думкою З. Бжезінського щодо світового статусу Америки. Їм не подобається, що «Велика шахівниця» бачиться ним як поле для розігрування Америкою шахової партії, адже фігурами і пішаками є країни і народи з тисячолітньою цивілізацією, культурою, вірою. І вони можуть зовсім не підтримувати сповідуваних З. Бжезінським принципів панування США в усьому світі. А його другий постулат про те, що на Землі закінчується епоха диктатур і великих імперій, а подальшу долю країн визначатимуть народи – більшість людей підтримує. У будь-якому разі, завжди не тільки цікаво, а й корисно (хоча часто неприємно) побачити себе очима стороннього глядача. Тому не слід ігнорувати судження З. Бжезінського, одного з провідних американських політологів, що визначають сьогодні зовнішню політику США, тому що його критичний аналіз труднощів і переваг сучасного стану країн Євразії в цілому й України зокрема може надати безсумнівну допомогу у визначенні майбутнього шляху нашої країни.

Сучасні американські геополітичні концепції вказують на двоїсте геополітичне становище сучасної України. З одного боку, зазначається, що Україна посідає важливе геополітичне становище, є головним аванпостом перед Євразією. Разом з тим українське розташування потенційно загрозливе з огляду на можливість опинитися між молотом і ковадлом у разі зростання тиску в її геополітичному довкіллі. Основний зміст і особливості геостратегії України визначаються як об’єктивною геополітичною ситуацією, так і прагненням нашої країни до політичної стабільності, зміцненням своєї безпеки, одержанням необхідної допомоги у проведенні політичних і соціально-економічних реформ. За таких умов відбувається затвердження пріоритету європейського геополітичного вектора. Україна стала повноправним членом Ради Європи, учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Центральноєвропейської ініціативи, підписуються документи про співробітництво і партнерство з Європейським Союзом, НАТО. Наша держава плідно співпрацює з Міжнародним валютним банком та Світовим банком. З 1 січня 2000 р. Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції непостійного члена Ради Безпеки, що означає підвищення її відповідальності за підтримку міжнародного миру та безпеки. Оскільки в сучасному геополітичному просторі Європи ще не сформована збалансована система безпеки, Україна має проводити обережну, але принципову, всебічно виважену геостратегію, спрямовану на співробітництво з альянсом. При цьому українська національна геостратегія має будуватися таким чином, щоб поступове розширення і поглиблення співробітництва з НАТО не спровокувало загострення політичних відносин з Росією – нашим стратегічним партнером і найближчим сусідом, адже добре відомо, що Україна перебуває між двома різними цивілізаціями – західною і східною, і, природно, належить до них обох. Ще визначний вчений М. Грушевський зазначав, що український народ є передусім народом західної культури, але одним з найбагатших на східні орієнтуючі впливи. Тому при розробленні української геостратегії слід враховувати соціально-політичну та культурну спрямованість суспільства, особливості складу населення, його менталітет і не обмежуватися альтернативою «Схід–Захід». Доцільно сприяти формуванню такого геополітичного простору, щоб забезпечити зняття цієї дилеми, але за умови домінуючої геокультурної орієнтації на Захід, тобто європейський вибір залишається найважливішим пріоритетом, але він не повинен призвести до протистояння як України та Росії, так і Західної та Східної України.

Верховна Рада законодавчо оформила геостратегію України в Основних напрямках зовнішньої політики Конституції України. В її основу покладено базові принципи формування зовнішньополітичного курсу України, а саме: виваженість і передбачуваність зовнішньої політики, розбудова відносин з іншими державами та міжнародними організаціями на засадах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у їх внутрішні справи, принцип неподільності міжнародного миру та міжнародної безпеки, принцип «безпеки для себе через безпеку для всіх», відсутність територіальних зазіхань чи претензій до сусідніх держав і невизнання жодних територіальних претензій щодо себе; визнання пріоритету права. Обґрунтованість цих принципів, їх універсальність дають можливість Україні здійснювати багатовекторну геополітичну стратегію, забезпечують прагматизм її міжнародної діяльності щодо відстоювання власних національних інтересів, встановлюють відповідний геополітичний баланс у відношеннях зі Сходом і Заходом. Проте, незважаючи на досить активний та безперервний діалог між Україною та ЄС, геополітичний аспект відносин і далі залишається слабко вираженим. Одна з імовірних причин – на думку західних політологів – неспроможність Європейського Союзу виступати єдиним геополітичним суб’єктом і періодична зміна власних пріоритетів Україною відповідно до впливу геополітичних стратегій більш потужних гравців. Останні розширення ЄС у 2004 р. та 2007 р. не лише змінили внутрішню ідентичність та принцип функціонування Європейського Союзу, а й регіональний баланс сил, стратегію контролю над енергетичними поставками, що позначилося на розподілі територій та зовнішній політиці. Кордон ЄС наблизився до України, яка стала «спільним простором» зовнішньої безпеки для Євросоюзу та Росії. Французький історик міжнародних відносин Т. Гомар зазначає: «Неофіційно «спільний простір» вважається полем геополітичної конкуренції. Основною причиною цього є збіг (двох периферій) у межах колишньої радянської території та вочевидь взаємна довіра. Як приклад: події в Україні в листопаді 2004 р. стали невирішуваним питанням під час саміту Росія – ЄС у Гаазі. Є відчуття, що Росія відступає, а ЄС, навпаки, розширюється» [20]. Привабливість Росії для вітчизняної політичної еліти пояснюється тим, що в геополітичному тандемі з Росією українська еліта може отримувати потрібні ресурси для консервації пострадянських методів та практик державного управління. Водночас для співпраці, а тим більше інтеграції з ЄС, Україні потрібно здійснити радикальні перетворення, що будуть корисними для країни, але не є вигідними для теперішньої політичної еліти. Пріоритетом для Європейського Союзу є збереження стабільності у країнах, розташованих на його периферії. Очевидно, що після розширення геополітичний стрижень ЄС посунувся на Схід. Головним регіональним інструментом радикальних змін стала європейська політика сусідства, який Україна сприйняла негативно, але його застосування – підтвердження домінування регіонального підходу в європейській зовнішній політиці, що не завжди відповідає інтересам ЄС як великого геополітичного гравця.

Парадокс у тому, що ззовні ЄС сприймається як потужний геополітичний гравець, внутрішньо він є швидше союзом геополітичних суб’єктів і тільки вчиться виробляти спільну стратегію та зовнішню політику (посада Верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки створена лише наприкінці 2009 р., а відомство перебуває на етапі реформування). Крім того, у ЄС відбувається активна внутрішня еволюція. Деякі аналітики стверджують, що ЄС «…не стане супердержавою в загальновживаному політичному значенні, або, точніше, він не стане федерацією за моделлю Канади, Німеччини чи США. У федеральній Європі Франція та Великобританія відігравали б таку саму роль, як Баварія в Німеччині чи Каталонія в Іспанії. Цього не станеться» [19]. З. Бжезінський наголошує, що цілковита інтеграція ЄС була б загрозою для наявного світового геополітичного балансу сил: «У тривалій перспективі поява по-справжньому політично єдиної Європи спричинила б фундаментальні зміни в розподілі сил у світі, що мало б такі самі далекосяжні наслідки, як падіння Радянської імперії і як наслідок домінування США в світі. Вплив такої Європи на власні позиції Америки у світі й на баланс сил в Євразії був би величезним, призвів би до зростання двосторонньої трансатлантичної напруженості» [4, 14]. З. Бжезінський вважає імовірнішою обмежену внутрішню інтеграцію ЄС, що позначиться на геополітичній стратегії союзу: «Об’єднання Європи залишатиметься головним чином соціально-економічним, при збереженні політичної розпорошеності Європи та її зверненості на саму себе без чіткого стратегічного бачення світу, без політичної волі та військових засобів для того, щоб впливати на події в світі та разом зі США визначати спільні стратегічні цілі» [4, 91].

Водночас незавершеність внутрішньої інтеграції, на думку політолога, сприятиме визначенню спільних стратегічних цілей щодо країн-сусідів: «Імовірно, частковою компенсацією за повільні темпи внутрішньої інтеграції стане зовнішнє розширення. Європа зростатиме, але скоріше горизонтально, ніж вертикально. У тривалій, довготривалій перспективі розширення неминуче. Небезпечним також був би геополітичний вакуум між нею та Росією. Крім того, у старіючій Західній Європі почався б економічний і соціальний застій. Тому не дивно, що деякі провідні європейські проектанти починають обстоювати ідею Європи 2020 р. аж із 35–40 членами ЄС, що буде географічним і культурним цілим, проте розмитим у політичному сенсі» [4, 20–21].

Сьогодні на геополітичні відносини України та ЄС впливають інтереси різних груп країн-членів. Зокрема, так звана Стара Європа – Німеччина, Франція та Італія – не хоче жертвувати власними економічними відносинами з Росією заради безпеки України та її повної євроінтеграції. Західноєвропейські країни де-факто ветують членство України в ЄС і НАТО. Франція, наприклад, вбачає в розширенні ЄС на Схід потенціал для посилення американського впливу всередині ЄС. Подібний ефект спостерігався після приєднання Польщі, Чехії, Словаччини та інших центральноєвропейських і пострадянських країн, які перебували під істотним впливом США – лобіста їхніх інтеграційних прагнень, і в такий спосіб ставали союзниками США в Європі. Цю тенденцію посилила стратегія входження в ЄС через НАТО: тобто членство в альянсі, особливо під час розширення 2004 р., розглядалося як одна з головних передумов вступу до Євросоюзу. Відповідно до такого сценарію країни Центральної та Східної Європи отримали гарантії безпеки та остаточно вийшли зі сфери впливу Росії. Таким чином, через НАТО країни-кандидати на вступ до ЄС отримують змогу використовувати механізм впливу США на країни Європи.

Геополітично країни Східної та Центральної Європи перебувають у такому ж становищі, що й Західна Європа наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. Одразу після закінчення «холодної війни» Німеччина почала активно реалізовувати політику стабілізації Центральної та Східної Європи, аби запобігти поширенню східноєвропейських заворушень. Берлін став головним інвестором і торговим партнером для всієї Східної Європи. За часи канцлера Г. Коля Німеччина була головним агітатором розширення НАТО в Центральну Європу. Особливо Г. Коль переймався інтеграцією Польщі до НАТО та ЄС, адже після її вступу до обох структур Німеччина вже не є «прикордонною» територією Європи. Зараз геополітичний контекст розширення ЄС та НАТО дещо змінився. Під час першої хвилі Росія була ослаблена, але сьогодні, не в останню чергу завдяки підвищенню впродовж десятиліття цін на енергоносії, вона посилила свої позиції, які вже неможливо ігнорувати.

Характеристики України як потенційного члена НАТО та ЄС слабші порівняно з іншими країнами Східної та Центральної Європи. Відсутність підтримки вступу України до НАТО, сумніви Європи щодо надання перспективи членства залишають нашу державу, так би мовити, на нічийній території, без інституційної підтримки Заходу. За таких умов українській прозахідній еліті важко отримати підтримку населення щодо проведення болючих політичних та економічних реформ, які потрібні для модернізації країни та посилення її незалежності.

Очевидно, що ЄС не зможе уникнути розширення та інтеграції не лише з політичних, а й з економічних причин: значної концентрації добробуту та території, розширеної мирним шляхом. Геополітичне майбутнє європейського проекту та його роль у світовій політиці безпосередньо пов’язані з ефективністю співпраці з країнами, регіонами та субрегіонами, що є безпосередніми сусідами Євросоюзу. С. Андрущенко вважає, що «стратегії ЄС та РФ щодо зовнішнього оточення збігаються – формування підконтрольної їм прикордонної зони, центральним елементом якої виступає Україна. Для ЄС – це формування безпечного оточення, «спільної зони процвітання й добробуту», тримаючи держави в колі спеціальних сусідів і партнерів. Для Росії – реінтеграція на пострадянському просторі, встановлення повного економічного, політичного та військового домінування над ним» [2, 227].

Т. Гомар виділяє три стратегічні варіанти відносин ЄС з власною периферією.

Перший варіант –стабілізація: у такому разі мета ЄС полягає лише в уникненні конфліктів і територіальних сутичок.

Другий варіант – європеїзація: Євросоюз має на меті поширення власних норм та цінностей, не пропонуючи членства зацікавленим країнам.

Третій варіант – інтеграція, що полягає у наданні членства після процесу вступу. Нині європейську політику сусідства можна віднести до другого типу.

За визначенням М. Емерсона виділяємо три типи таких периферій:

1. Периферії, що інтегруються: держави, які прагнуть інтеграції до однієї з двох регіональних систем.

2. Розділені периферії: держави, що поділені у своїй зовнішньополітичній орієнтації між Сходом і Заходом та спрямовують свої зусилля щодо співробітництва в напрямі двох систем.

3. Периферії, що частково збігаються: утворення, в яких спільноти однієї системи оточені або виступають як анклав всередині іншої системи [17, 4].

Наразі Україна формально (відповідно до декларованої на законодавчому рівні мети євроінтеграції) є периферією першого типу стосовно ЄС. Фактично це периферія другого типу, поділена між орієнтаціями на Євросоюз та Росію. Така ситуація характерна не лише для України. Політика ЄС щодо Білорусі та Молдови упродовж останнього десятиліття також є обмеженою та суперечливою. Всі три країни ніколи не вважалися ключовим пріоритетом Євросоюзу через їхні специфічні відносини з Москвою. На початку 1990-х років ЄС очікував їх об’єднання навколо Росії у межах СНД. Безперечно, вступ нових членів (наприклад, Польщі, країн Балтії), а також події 2004 р. в Україні дещо змінили ставлення ЄС, однак, щоб такий консервативний підхід до регіону загалом та України зокрема змінився, ЄС не має сприймати розширення як адміністративний процес, заснований переважно на регіональних інструментах.

Одним із чинників, який ускладнює вироблення ефективної геополітичної стратегії ЄС щодо східних країн-сусідів, є співвідношення політик стосовно Росії та східноєвропейських країн (Білорусі, України, Молдови). Хоча, відповідно до конституцій, вони є нейтральними країнами, Україна та Молдова задекларували політичну мету вступу до ЄС, а в Білорусі триває процес ізоляції від західного світу. Москва вважає західні країни СНД ключовими з економічних міркувань і з міркувань безпеки. З погляду ЄС, після розширення вони можуть стати буфером для 60 млн. людей між сферою інтересів Росії – на Заході і ЄС та НАТО – на Сході. Європейська політика сусідства базується на поєднанні регіональних та двосторонніх підходів. Вона має принести користь і країнам-партнерам, і ЄС завдяки поглибленню партнерства та поширенню європейських цінностей. Регіональний вимір східної політики полягає в перспективі руху до значної інтеграції, що включає доступ на внутрішній ринок ЄС. Двосторонній вимір базується на диференціації партнерів з метою поглиблення співпраці відповідно до потреб та можливостей окремих країн. Головний інструмент для встановлення двосторонніх відносин між ЄС та окремою країною – план дій, який описує цілі в різноманітних сферах (політичній, безпековій, економічній, комерційній, охороні навколишнього середовища, науковій та культурній). Впровадження таких дій супроводжується фінансовою та технічною допомогою ЄС.

Східне партнерство ЄС має набагато більше відмінностей між підходами до різних країн, ніж Європейська політика сусідства. Формально вона має на меті посилити наявні форми регіональної та субрегіональної співпраці й створити інституції для їх подальшого розвитку. ЄС не прагне до створення нових регіональних об’єднань, які могли б посилити геополітичні позиції їхніх членів, але підтримує наявні. Проте, з одного боку, ЄС заохочує регіональну співпрацю в усьому світі та позиціонує себе як успішний приклад такої співпраці, з другого – ЄС ніколи не надавав підтримки регіональній співпраці між республіками колишнього СРСР, зокрема в контексті СНД. Цю позицію можна пояснити геополітичними міркуваннями: підписання договору з СНД чи з деякими країнами, що до нього входять, легітимізувало та посилило б контроль Росії над близьким зарубіжжям. Саме тому Європейська комісія чітко заявила, що колишні радянські республіки не можуть вважатися монолітним блоком, навіть якщо перед ними постають спільні виклики.

Відносини між Україною та ЄС впливають не лише на геополітичне положення цих двох суб’єктів – від їх інтенсивності та результатів залежить баланс глобальних інтересів. Попри те, що для ЄС наразі геополітичний аспект відносин з Україною не є пріоритетним, та й Україна не має чіткої довгострокової геополітичної стратегії (або регулярно змінює акценти в такій стратегії). Наша держава перебуває в зоні постійної геополітичної напруги, яка, зокрема, впливає на відносини Україна–ЄС. Аби бути суб’єктом, а не об’єктом глобального геополітичного протистояння, Україна має розробити та послідовно втілювати власну стратегію у відносинах з ЄС, яка базувалася б не на міфологемах та сценаріях, що продукують глобальні геополітичні гравці, а передусім на власних прагматичних інтересах України.

Угода про асоціацію між ЄС і Україною стала справжньою дилемою не тільки для європейських політиків. Під час форуму Східного партнерства в Стокгольмі представники неурядових організацій України не дали однозначної відповіді на запитання кореспондента «Deutsche Welle», чи варто підписувати таку угоду з українським керівництвом, утім прибічників підписання – більше. Керівник Центру політико-правових реформ І. Коліушко відзначив: «Якщо цей документ не буде підписано, великий український бізнес, який шукає додаткові вигоди як на Заході, так і на Сході, може остаточно зробити вибір на користь Митного союзу з Росією, Бєларуссю і Казахстаном. А такий сценарій поганий не тільки для економіки, а й для розвитку демократії в Україні» [12].

За словами голови ради суспільної організації «Лабораторія законодавчих ініціатив» І. Когута, така угода для влади є скоріше тягарем, який змусить українську владу виконувати євроінтеграційні зобов’язання. Експерт не бачить іншого шляху України до європейських стандартів життя, ніж асоціація з Європейським Союзом: «Якщо угоду не буде підписано, це буде не ізоляція Януковича, а ізоляція тих мільйонів людей, які сподіваються на зміни і бачать своє майбутнє в Європі» [12]. Водночас комісар Європейського Союзу з питань розширення та Європейської політики сусідства Ш. Фюле в інтерв’ю «Deutsche Welle» наголосив, що Євросоюз хоче подальшого зближення з Україною, але своїми цінностями і принципами не поступатиметься.

В Єврокомісії розраховують, що на саміті країн ЄС і учасниць програми Євросоюзу «Східне партнерство», що проходитиме в листопаді 2013 р. у Вільнюсі, угоду про асоціацію з ЄС підпишуть три країни – Молдова, Грузія і Вірменія. Ш. Фюле висловив сподівання, що одночасно таку угоду підпише і Україна, адже з 2009 р. з цього приводу ведуться переговори. Тоді Єврокомісія ставила Україну в приклад іншим країнам Східного партнерства: вона мала першою підписати цей, як наголошували європейські чиновники, «безпрецедентно амбітний документ». Кілька років потому Київ не лише втратив пальму першості у процесі європейської інтеграції, а й взагалі ризикує не встигнути заскочити на потяг, який вирушає в напрямку ЄС. І проблема номер один – політичні в’язні. На сьогодні Ш. Фюле не впевнений, що угода про асоціацію між Європейським Союзом та Україною у цьому році буде підписана, хоча текст документа був погоджений ще в 2011 р., а через політичну ситуацію в Україні процес було призупинено. Головною умовою підписання угоди комісар ЄС назвав вирішення проблеми політично мотивованого правосуддя в Україні: «…Я сподіваюсь, що українське керівництво скористується шансом знайти вихід з цієї ситуації. Для цього моніторингова група Європарламенту, в яку увійшли О. Квасьнєвський та Пет Кокс, вже відновила свою роботу в Україні» [12]. За словами Ш. Фюле, наступною умовою підписання угоди у Вільнюсі є «виправлення недоліків, які виникли під час нещодавніх парламентських виборів» [15]. Також у Брюсселі очікують, що виборчий кодекс, розроблений ще декілька років тому за експертної підтримки Європейського Союзу, буде прийнятий українським парламентом до президентських виборів у 2015 р. Замість цього документа торік Верховна Рада ухвалила закон про вибори зі зручною для партії влади «змішаною» системою. У результаті Партія регіонів отримала значно більше парламентських мандатів, ніж опозиційні партії, хоча опозиція за партійними списками отримала більшість голосів. «Європейський Союз цього так не залишить. Виборчий кодекс не зникне з порядку денного – ЄС витратив на цей документ надто багато сил і грошей» [12], – зазначила в розмові з «Deutsche Welle» директор фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна. За словами експерта, виборчий кодекс важливий насамперед тим, що він унеможливив би зміни виборчого законодавства під потреби влади перед кожними виборами.

В Єврокомісії відзначили, що угода про асоціацію, яка передбачає і створення зони вільної торгівлі, виведе співробітництво між Україною і ЄС на новий рівень. При цьому мають бути створені організації, які будуть впроваджувати європейські стандарти в державне управління, соціальну і торговельно-економічну сфери, у галузі захисту прав споживачів в Україні, а також в інші ключові сфери. «Реалізація угоди означатиме виконання більшості критеріїв вступу до ЄС і дозволить наблизитися до Євросоюзу так близько, наскільки країна хоче це зробити» [15], – наголошує Ш. Фюле. Він також визнав, що країни ЄС поки що не змогли виробити загальну позицію щодо угоди про асоціацію з Україною. Найбільш активно за підписання цього документа виступає уряд Польщі. За словами заступника міністра закордонних справ Польщі Катажини Пелчиньської-Наленч, «підписання угоди у Вільнюсі – реалістичний сценарій. Після підписання угода набула би попередньої дії до моменту ратифікації. Ратифікація триватиме довго. Тому важливо, щоби угода вже імплементувалася, не чекаючи ратифікації» [12]. Польський урядовець не забуває нагадати про ті умови, які перерахував єврокомісар Ш. Фюле.

Німеччина радить Україні думати не про конкретну дату підписання угоди про асоціацію, а про загальну дорогу до ЄС, – заявив офіційний представник з питань зовнішньої політики правлячої в Німеччині Вільної демократичної партії (FDP, Free Democratic Party), депутат бундестагу Р. Стіннер (Rainer Stinner). За словами німецького політика, «наша партія, ліберальна партія, була єдиною, яка назвала Україну потенційним кандидатом в ЄС вже під час нашої останньої виборчої кампанії (вибори відбулися 27 вересня 2009 р.). Ми хотіли б, щоб зв’язки між Україною та ЄС були тіснішими. Двері відчинені, але Україна повинна зробити важливі кроки з метою наближення до ЄС, виконати необхідні критерії» [6]. Р. Стіннер також зазначив, що в Німеччині є «деяка стриманість і певний критицизм про судову систему, про систему правосуддя в Україні, ув’язнення опозиційних лідерів» [6]. Німецький політик наголосив, що Україні пропонується європейське майбутнє, додаючи, що «ми не хочемо чинити тиск. Україна повинна прийняти своє власне рішення, але європейський шлях вперед – відкритий, широко відкритий для України» [6].

Посол Великобританії в Україні С. Сміт заявив, що підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом буде більш мудрим рішенням для України, ніж приєднання до Митного союзу: «Слід пам’ятати, що угода про асоціацію і програма пов’язана з ним – це дуже важлива передумова підписання самої угоди. Там є істотна програма змін, реформ, на думку європейських країн – це буде дуже добре для України і допоможе реалізувати надзвичайний потенціал» [13]. С. Сміт зазначив, що «Україна суверенна країна, вона сама вирішує, що їй робити, але угода про асоціацію і відповідна програма – це дуже потужний спосіб, щоб показати, в якому напрямку потрібні зусилля і досягнення на благо України. Мені здається, що у багатьох столицях ЄС переважає думка, що підписання цієї угоди є необхідним» [13]. Посол Австрії в Україні Вольф Дітріх Хайм заявив, що офіційна позиція Австрії з підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС буде залежати від рішення Ради ЄС: «Австрія ніколи не кидається з якогось одного табору в інший. Слід пам’ятати про те, що тут є певна процедура. Йдеться про угоду про асоціацію. …Потрібно, щоб погодилися усі 27 країн та Європарламент. Австрія, зі свого боку, виступає дуже позитивно в цьому питанні» [13].

Для України важливо визначитися, в які міждержавні об’єднання вона хоче інтегруватися, інакше рано чи пізно вона може опинитися в міжнародній ізоляції, – переконаний міністр закордонних справ Швеції К. Більдт. «Я не бачу, на жаль, куди прямує Україна, яке в неї бачення, яка стратегія. Україна хоче мати відносини і з ЄС, і з Митним союзом, і з Шанхайською організацією співпраці, і з іншими організаціями. Але якщо ви підете скрізь, ви залишитеся ніде. Не можна проводити модернізацію без того, щоб зберігати прихильність якійсь стратегії і якому-небудь баченню» [10], – сказав К. Більдт під час сесії, присвяченій вибору України між Сходом і Заходом, на саміті 9-го форуму Ялтинської європейської стратегії (YES) у 2012 р., в якому брали участь близько 200 представників політичних, ділових і громадських кіл з більш ніж 20 країн світу. За його словами, Єврозона сьогодні в кризі, проте досить швидке зростання країн Східної Європи та інших країн світу говорить про те, що європейська модель інтеграції перспективна. Україна, на думку дипломата, повинна вписатися в європейську модель інтеграції, не затягуючи процес. За словами К. Більдта, для того щоб ефективно вписатися в європейську модель, Україна повинна чітко визначитися з пріоритетами <...> І за рахунок своїх дій провести ребрендинг країни. «Треба представляти чітко й ясно, куди ви хочете йти. Бренд «Україна» постраждав за останні роки у світі. Це заслуговує жалю. Але за це доведеться заплатити високу ціну» [10].

Україна повинна сама для себе вирішити, чи готова вона рухатися в напрямку Європейського Союзу і розділяти цінності, які є його базисом, – стверджує Верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики і загальної політики безпеки (1999–2009), екс-генсек НАТО Х. Солана. «Україна має подивитися на себе, на свої цінності. Чи є у вас соціальний консенсус щодо руху в Європу або стратегія, яка усіх об’єднує? Ми поки цього не спостерігаємо» [6], – заявив Х. Солана в рамках 9-ї Ялтинської щорічної зустрічі «Україна і світ: долаючи завтрашні виклики разом». Європейський політик засумнівався в тому, що Митний союз – це хороший інтеграційний вибір для України, він є чисто економічним альянсом. «У МС економіка не так важлива, як політика. До того ж Україні, у разі вступу в МС, доведеться вести переговори з Європейським Союзом двічі: спочатку від себе особисто, а потім як від члена Митного союзу» [6], – зазначив політик. Х. Солана підкреслив якісну відмінність двох міждержавних об’єднань і закликав Україну замислитися над своїми цінностями та пріоритетами. «Вам потрібно подивитися на свої цінності і вирішити. Митний союз – це митниця, яка дає добро. Євросоюз – змінює життя, змінює все в країні. Двері в Європу все ще відкриті для вас» [6].

У рамках 9-ї Ялтинської щорічної зустрічі (YES) Ш. Фюле висловив своє здивування тим, що вже більш ніж два роки його не розуміють у питаннях євроінтеграції України: «Я мріяв побачити Україну, глибоко вкорінену серед демократій Європейського Союзу. Я мріяв про завершення поділу Європи та її об’єднання, трансформацію і процвітання. У 2010 р. тут, у Ялті, я хотів бути впевненим, що цей меседж Європейського Союзу був добре почутий і зрозумілий: «ніякого компромісу щодо цінностей». Водночас здається, що зміст було втрачено при перекладі. Як це було перекладено українською та російською, якщо після більш як двох років ми все ще не розуміємо один одного в цьому питанні?». Водночас єврокомісар запевнив, що Європа не збирається нав’язувати своє партнерство Україні: «Ми нічого не нав’язуємо, рішення про стратегічний і політичний курс, рішення про те, наскільки Україна хоче бути не тільки партнером, а найближчим партнером Євросоюзу, а, може, в майбутньому, навіть членом ЄС. Це не приймається в Брюсселі, це рішення не приймається навіть в офісі якогось чиновника або політика в Києві. Це рішення, яке відображає консенсус в країні. І раз таке рішення прийнято, логічно сказати, що в інтересах влади, людей, які таке рішення висунули, виконувати крок за кроком програми» [13], – наголосив він. Ш. Фюле зауважив, що тільки «коли нас питають, ми приходимо і допомагаємо» [13].

ЛІТЕРАТУРА

1. Андріанова Т. В. Геополитические теории ХХ века: социально-философское исследование // Российская академия наук. ИНИОН. – М., 1996. – 178 с.

2. Андрущенко С. В. Україна в сучасному геополітичному середовищі // Монографія. – К.: Логос, 2005. – 411 с.

3. Бжезінський З. Велика шахівниця. Американське панування та його геостратегічні імперативи. – http://club12.at.ua/books/velyka_shahivnytsia.pdf

4. Бжезінський З. Україна у геостратегічному контексті. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 108 с.

5. Зонова І. «Яструб Пентагону» Збігнєв Бжезинський народився у Харкові? Його стежками пройшов наш кореспондент // 33 канал. – № 2. – 4 січня 2012. – http://33kanal.com/12-2/4124-12-2-19

6. Фюле Ш. Одновременная экономическая интеграция Украины с ЕС и другими объединениями невозможна. –http://interfax.com.ua/news/economic/139546.html#.URekavrD-g

7. Кудряченко А. І. Євроатлантичний поступ України та її відносини з Росією // Україна дипломатична. – К., 2009.

8. МЗС звинуватило опозиціонерів, які закликають ЄС не підписувати Угоду з Україною, в підіграванні Митному Союзу // Українські новини. – 27 листопада 2012. – http://un.ua/ukr/article/433737.html

9. Новакова Н.О. Геополітичний вимір відносин України та ЄС // Віче. – 2011. – № 2. – С. 4–6.

10. Пряма онлайн-трансляція 9-го форуму Ялтинської європейської стратегії (YES). – http://korrespondentua.livejournal.com

11. Сидорук А. // Дзеркало тижня. – 22 березня 2008. – № 11. –http://gazeta.dt.ua/authors/arkadiy-sidoruk

12. Угода про асоціацію. Євросоюз не поступатиметься цінностями // Українська служба Deutsche Welle. – 4 грудня 2012.

13. Вірити словам чи діям? – 14 вересня 2012. – http://www.unian.net/news/552088

14. Форум «Прагнення України до зрілої державності». – Варшава, 2007 р. – http://www.chasipodii.net/article/5740/?vsid=fc5ad465d33eab109de6107

15. Фюле Ш. Для подписания ассоциации с ЕС у Украины есть время до ноября 2013 года. – http://korrespondent.net/ukraine/politics/1497344

16. Халупа І. Збіґнєв Бжезінський: наступні 5 років вирішать майбутнє України. – http://www.radiosvoboda.org/content/article/24260275.html

17. Эмерсон М. Слон и Медведь. Европейский Союз, Россия и их ближнее зарубежье. – Брюссель, Москва: Центр европейских политических исследований, Институт Европы Российской АН, 2001. – 360 с.

18. Якщо ж Грузія чи Україна не вистоять, Росія знову перетвориться в імперію // Голос Америки. – 22 жовтня 2009. – http://molotoff.info/rozdumi/.../269-l-r7.htm

19. Bolkestein Frits. The Geopolitics of the European Union / Frits Bolkestein [Bilderberg Conference (Stresa, 3–6 July 2004)]. – http://www.fritsbolkestein.com/ docs/ speeches/20040603_Geopolitics%20of% 20the% 20EU_en.doc 20. Gomart Thomas. The EU and Russia: The Needed Balance Between Geopolitics and Regionalism. – http:// www.ifri.org/downloads/gomartwsanglais.pdf

Ольга Дидык

«Великая шахматная доска» Збигнева Бжезинского и геополитические ориентиры европейской Украины

Аннотация. В статье освещаются основные постулаты известной книги З.Бжезинского относительно обоснования удержания контроля над Евразией ради установления мирового политического господства США; его критический анализ трудностей и преимуществ современного положения нашей страны в контексте определения ее будущего направления и возможного шанса быть творческим двигателем мировой стабильности и установления баланса на Евразийском континенте благодаря стратегическому расположению и историческому опыту Украины. Рассматривается необходимость разработки структуры отношений с Европой и Россией путем обеспечения жизнеспособности, безопасности и независимости украинского государства, утверждения приоритета европейского геополитического вектора.

Ключевые слова: геокультурная ориентация на Запад, демократические реформы, государство, Евразийский континент, Евросоюз, внешняя политика США, приоритет европейского геополитического вектора, стратегическая цель.

Olga Didyk

«Great chessboard» of Zbignev Bzhezinskyi and geopolitical landmarks of European Ukraine

Annotation. The article shows main postulates of famous book «Great chessboard» of Z. Bzhezinskyi for justification of control maintenance on Eurasia for confirmation of world political supremacy of the USA; its critical analysis of difficulties and advantages of our country modern state in the context of determination of its further way and possible opportunity to be creative mover of world stability and balance establishment in Eurasian continent owning to strategic disposition and historical experience of Ukraine. The article views the necessity to produce structural relationships with Europe and Russia by ensuring of viability, safety and independence of Ukrainian state and confirmation of priority of European geopolitical vector.

Key words: geo-cultural orientation to the West, democratic reforms, state, Eurasian continent, European Union, the USA foreign policy, European geopolitical vector priority, strategic aim.

Українознавчі родії в США

Талант Соломії Крушельницької

Музичний керівник та диригент українського хору «Думка» в Нью-Йорку Василь Гречинський виголосив доповідь, присвячену 140-й річниці від дня народження великої української співачки Соломії Крушельницької. Він акцентував увагу присутніх на її глибокому зв’язку з рідним українським народом, якому вона самовіддано служила все своє життя. Велике значення для розвитку патріотичних почувань співачки відіграло домашнє середовище: батько походив зі спадкової священицької родини, мати була дочкою галицького поета Григорія Савчинського. З дитинства дівчинку оточували портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, у старшому віці у неї зав’язується тривале листування з Михайлом Павликом, якого вона глибоко поважала як духовного та вченого наставника у пошуках відповідей на проблеми тогочасної доби. Рідні Соломії, і передусім її батько, підтримали співоче обдарування дівчинки, допомогли здобути музичну освіту спочатку у Львові, а згодом у Мілані. Чудова освіта і природний талант Соломії позначилися на її творчості, відкривши перед нею весь світ та її перед усім світом. В. Гречинський зазначив, що вона співала оперні арії та виконувала старовинні, класичні, сучасні й народні пісні сімома мовами – італійською, французькою, німецькою, англійською, іспанською, польською й російською. Вона з легкістю перевтілювалася в образи сценічних героїв, кожна опера була для неї новим тріумфом. Доповідач, цитуючи численні газетні публікації тих років, звертав увагу на те, що їх автори називали Соломію Крушельницьку незабутньою Аїдою, унікальною Джокондою, дивовижною Валькірією, ідеальною Брунгільдою, чарівною Чіо-Чіо-сан... Після Міланапротягом семи років Соломія Крушельницька була окрасою оперної сцени в далекому Буенос-Айресі. В. Гречинський особливо наголошував, що у кожному своєму сольному концерті Соломія Крушельницька виходила на сцену з українською народною піснею, несла цю пісню в життя далеко за межами Батьківщини. Її життя в камерній музиці тривало ще не одне десятиріччя після закінчення оперної кар’єри. Знаменною подією для неї було концертне турне та зустрічі з українськими емігрантами в Північній Америці у 1927 р.

Літературний ярмарок

У Нью-Йоркув Науковому товаристві ім. Шевченка відбувся традиційний «Літературний ярмарок – 2012». Свої нові твори декламували поети ДіЛана Дамерон, Лола Кундукян, Анна Фрайліх, Олександр Мотиль. Засідання вів Василь Махно.

ДіЛана Дамерон є автором збірки віршів «Як Бог завершує нас», удостоєну в 2008 р. книжкової премії у Південній Кароліні. Поезія Дамерон друкувалася в багатьох журналах та антологіях. Вона нагороджена стипендіями від Фонду мистецтв Констанції Салколстальц, Фундації Кейв Канем і Нью-Йоркського університету, де отримала диплом магістра мистецтв. Василь Махно зробив чудовий переклад з англійської мови вірша Дамерон «Тіло, Елегія».

Анна Фрайліх переїхала з сім’єю до Нью-Йорка з Польщі 1970 р. Отримала ступінь магістра з польської літератури у Варшавському університеті та захистила кандидатську дисертацію на слов’янському факультеті Нью-Йоркського університету в 1990 р. Її поезія, есе, статті та нариси були опубліковані в різних журналах Польщі, Сполучених Штатів та Європи. Доктор Фрайліх є старшим викладачем на кафедрі слов’янських мов у Колумбійському університеті в Нью-Йорку, викладає польську мову і літературу. Лауреат літературної премії Швейцарського Фонду Карельського 1981 р. та літературної премії Канадійської Фундації Турчанських 2003 р. У 2002 р. нагороджена Лицарським хрестом ордена за заслуги Польської Республіки, у 2008 р. отримала почесне звання Посла міста Щецин. У перекладі Василя Махна українською прозвучав вірш «Соната Сезара Франка для скрипки і фортепіано».

Лола Кундукян має диплом з антропології та вірменських досліджень. Вона є куратором інтернет-проекту вірменської поезії, який почала в 2006 р. Опублікувала свою першу збірку віршів «Випадковий спостерігач» у 2011 р. Її друга збірка «Порада поетові» готова до публікації. Вона є поетичним редактором вірменсько-американського журналу новин та культури «Арарат».У 2010 р. її роботи вірменською мовою лунали на ХХ Міжнародному фестивалі поезії в Медельїні в Колумбії. У липні 2013 р. вона виступатиме в Лімі, Перу, на Міжнародному фестивалі поезії. Ведучий літературного ярмарку запропонував свій переклад одного з творів поетеси –

«Подорож до Єгипту».

Олександр Мотиль, американський письменник, художник і науковець українського походження, є автором чотирьох романів – «Священик Віскі», «Хто вбив Андрія Уорхола», «Український єврей» і «Смак снігу», кількох повістей та збірок поезій і поетичних перекладів. Викладає політологію у Рутгерському університеті. Він прочитав кілька своїх нових поетичних творів.

Василь Махно, американський поет, есеїст, перекладач українського походження, живе в Нью-Йорку з 2000 р. Автор восьми поетичних збірок: «Схима» (1993), «Самотність Цезаря» (1994), «Книга схилів і годин» (1996), «Хвіст риби» (2002), «38 віршів про Нью-Йорк» (2004), «Кавярня на вулиці Корнелія: нові та вибрані вірші» (2007), «Зимові листи» (2012). Він також опублікував дві книги нарисів – «Меморіальний парк культури і відпочинку Гертруди Стайн» (2006), «Ріг достатку» (2011), дві п’єси – «Коні-Айленд» (2006) і «Пляжне покоління» (2007). Відомий як перекладач на українську мову поетичних творів класики та сьогодення. Його поезії перекладені більш ніж шістнадцятьма мовами в Польщі, Румунії та США. На поетичному ярмарку прозвучали його вірші «Чернівці» і «Тернопіль» та переклади творів інших авторів.

Доповідь Патриції Грімстед у НТШ

У лекційній залі Наукового товариства ім. Шевченка в НТШ була прочитана доповідь д-ра Патриції Грімстед,старшого наукового співробітника Українського Наукового Інституту при Гарвардському університеті, на тему «Доля мистецьких цінностей, вивезених нацистами з музеїв Києва». Ведуча програми д-р Мирослава Знаєнко у вступному слові зазначила, що д-р Грімстед досліджує трагічну долю колекцій ікон та творів образотворчого мистецтва, які до війни були власністю київських художніх скарбниць, зокрема Музею західного та східного мистецтва Варвари і Богдана Ханенків. Д-р Грімстед нагадала, що в особистих зібраннях Ханенків зосереджувалися прадавні статуї з Єгипту, бронзова скульптура, античні твори із глини й скла, скульптура Греції й Риму, предмети старовини з Візантії, ікони, тканини та прикраси Київської Русі. Вона розповідала про обставини, за яких значна частина цих цінностей під час відступу німців з Києва у 1943 р. була вивезена спочатку до Кам’янця-Подільського та Рівного, а відтак до Східної Пруссії (Кенігсберг). Найбільше руйнувань мистецькі цінності зазнали на території України: частка пошкоджених, знищених або загублених під час війни творів мистецтва становить дві третини від усіх подібних втрат на території колишнього Радянського Союзу. Після поразки Німеччини у Другій світовій війні вивезені на Захід колекції київських музеїв потрапили у руки переможців. Командуванням Совєтської Армії мистецькі цінності разом з іншими воєнними трофеями були перевезені здебільшого до Москви та Ленінграда. Навколо процесу реституції цих скарбів виникло і досі існує чимало труднощів. На її думку, втрати та збитки, завдані війною мистецьким цінностям на території Східної Європи, все ще до кінця не вивчені. Одна з причин – закритість джерел та архівів, передусім тих, що перебувають на території Росії.

У 2011 р., працюючи в архівах м. Москви, д-р Грімстед знайшла копії німецьких описів предметів старовини, вивезених з Києва до Східної Пруссії. Складені з німецькою докладністю, вони містять навіть інвентарні номери колишніх експонатів київських музеїв. Свого часу в перебігу військових дій ці описи були взяті під опіку армією США і згодом передані до Нюрнбергського трибуналу. За словами доповідачки, в результаті її контактів з дирекцією музею Богдана і Варвари Ханенків виявилося, що про наявність таких описів у Києві дотепер не знали.

Відповідну публікацію д-р Грімстед готує до друку.

Стефанія Гнатенко про правозахисний рух в Україні

У лекційній залі Наукового товариства ім. Шевченка відбулася зустріч із Стефанією Гнатенко – учасницею правозахисного руху в Україні 60–80-х років. Ведучий Василь Махно розповів про її складний життєвий шлях. Коло тем, що їх торкнулася Стефанія Гнатенко, охоплювало сумнозвісний «процес Ярослава Добоша», події навколо намагань влади придушити видання «Українського вісника», діяльність Української Гельсінської Спілки. Вона розповідала про епізоди з історії дисидентського руху в Україні, поділилася спогадами про особисті зустрічі з В’ячеславом Чорноволом, Атеною Пашко, Аллою Горською, Миколою Плахотнюком, братами Богданом та Михайлом Горинями, Ігорем Калинцем, Валентином Морозом, Святославом Караванським, Ніною Строкатою, Зиновією Франко, російськими дисидентами Володимиром Буковським, Людмилою Алексєєвою, членами Сахаровського комітету.

Знайомила слухачів із виданою нещодавно в Одесі книжкою «Українська поезія під судом КДБ: кримінальні справи Ірини та Ігоря Калинців» (за редакцією Юрія Зайцева). Цінність цього видання у тому, що в ньому вперше друкуються протоколи допитів учасників правозахисного руху 60–80-х років. Присутні ставили багато питань, могли оглянути підготовлену сином Стефанії Гнатенко Назаром унікальну колекцію портретів роботи Валерія Гнатенка та документів, які висвітлюють рух опору в Україні у 60–80-х роках ХХ ст. Особливу увагу привернули зразки поштової кореспонденції Стефанії Гнатенко, листування з багатьма учасниками правозахисного руху, які вона зберегла. У лекційній залі НТШ експонується унікальна колекція портретів роботи маляра-дисидента Валерія Гнатенка, документівта фотографій, що висвітлюють рух опору в Україні у 60–80-х роках ХХ ст.

Доповідь Володимира Мезенцева

У лекційній залі НТШ була виголошена традиційна щорічна доповідь д-ра Володимира Мезенцева, професора Торонтонського університету, одного з наукових керівників Батуринського проекту, «Археологічні знахідки у Батурині 2012р.: культурно-мистецькі зацікавлення Мазепиного двору».

Перед початком доповіді ведучий програми Василь Махно відзначив, що Наукове товариство ім. Шевченка в Америці разом з Канадським Інститутом Українських Студій, іншими українськими організаціями та приватними особами протягом дванадцяти років виступає спонсором Батуринського проекту. Цей проект здійснюється під керівництвом голови Програми дослідження Східної України ім. Ковальських КІУС професора Зенона Когута. Екс-президент НТШ проф. Орест Попович був і залишається його патроном та академічним дорадником. Про успішну реалізацію проекту свідчать численні наукові та науково-популярні публікації, регулярні доповіді на міжнародних наукових конференціях, матеріали періодичної преси. Щоліта на місце розкопин у Чернігівській області, де працює українсько-канадська археологічна експедиція, вирушають працівники та студенти-історики з Чернігівського національного педагогічного університету ім.Тараса Шевченка, наукових закладів та музеїв Києва, інших університетських міст України. Значну підтримку дослідникам надає Чернігівська обласна державна адміністрація.

Демонструючи велику кількість кольорових слайдів, доповідач відзначив, що гетьман Мазепа свідомо збудував свою резиденцію на околиці Батурина – у Гончарівці, бо намагався бути в стороні від розквартированого у місті московського гарнізону, оскільки він добре пам’ятав про долю попереднього гетьмана Дем’яна Многогрішного, заарештованого царськими стрільцями. Поряд із гетьманським палацом побудували церкву, гостьову хату (гостинний дім), де гетьман міг подалі від стороннього ока приймати і вести переговори із важливими для нього особами. Концентроване розташування названих будівель на порівняно невеликій площі уможливлює досить високу результативність археологічних розкопин саме на цьому місці. Д-р Мезенцев коментував особливості головних знахідок, виявлених улітку 2012 р. Крім прикрас, у Батуринському дворі знайдено також шахові фігурки, виготовлені за допомогою точильного обладнання, – інтерес до шахової гри свідчить про інтелектуальний рівень мешканців двору. Знайдені рештки дорогих книжкових складів – ще одне додаткове свідчення наявності у гетьмана Мазепи розкішної, за мірками того часу, бібліотеки, про яку відомо і з інших джерел.

Доповідь Володимира Кулика

У будинку НТШ в Нью-Йорку була прочитана доповідь «Поняття «національности» та «рідної мови» у незалежній Україні» доктора політології Володимира Кулика, який є провідним науковим співробітником Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса Національної академії наук України, а зараз перебуває на стажуванні у Гарвардському університеті.

Ведучий програми В. Лопух представив присутнім київського гостя, розповів про головні напрямки його наукової діяльності, відзначивши викладацьку роботу в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», Колумбійському та Стенфордському університетах.

На початку доповіді В. Кулик наголосив, що останні його дослідження пов’язані з проведенням соціологічних опитувань, удосконаленням теоретичної основи самих опитувань. Доповідач зазначив, що у фінансовій підтримці цих досліджень важливу роль відіграє грант, одержаний ним у 2012 р. від Наукового товариства ім. Шевченка в Америці, і подякував за підтримку. На його думку, соціологічні опитування вкрай необхідні, тому що в питаннях визначення національної належності, у розумінні поняття рідної мови багато суб’єктивного, розмитого, розпливчастого. В таких випадках дослідники спираються переважно на дані переписів населення, де фіксуються національність та рідна мова мешканців країни. Недоліком абсолютизації даних перепису він вважає ігнорування розбіжностей між відповідями, які люди, не особливо замислюючись, дають на питання про свою «національність» та «рідну мову», і реальними показниками, які на основі спеціальних методик можуть бути встановлені об’єктивно. У поняття рідної мови різні люди вкладають різний зміст, самовизначення носіїв мови відбиває радше те, як люди самі про себе думають, хоча й під зовнішнім впливом школи, ЗМІ, батьків, друзів та ін. Загалом, на думку доповідача, у цьому питанні превалює уявлення про «біологічність», позначається значний вплив «зовнішньої заданости» національних ознак. Такі переконання сформувалися як наслідок доктринальної національної політики у перші десятиліття існування Радянського Союзу, коли адміністративними методами реалізовувалася політика так званої «коренізації» компартійного адміністративного апарату, в якому, згідно з уявленнями тодішнього керівництва, частка керівних кадрів мала відповідати чисельності населення корінної нації у тому чи іншому регіоні.

Суперечності у визначенні згаданих понять В. Кулик проілюстрував окремими даними переписів населення в Російській імперії 1897 р., Радянському Союзі в 1959 р., в Україні в 1989 та 2001 роках. Однією з головних тез доповідача була думка про те, що всі ці терміни в уяві пересічних громадян залежать від зовнішніх обставин: фактору державної незалежності, панівних ідеологічних доктрин, соціальних умов повсякденного життя тощо. З другого боку, вважає В. Кулик, існує таке явище, як «поклик душі»: людина визначає свою національність та рідну мову, керуючись суб’єктивними емоціями про «правильність» чи «неправильність» ситуації, яка складається в практичному житті. Тобто, за словами доповідача, «люди, хоча й у вільних від терору обставинах, не цілком вільні від певного соціального тиску». Найцікавішою була та частина доповіді, в якій В. Кулик демонстрував на екрані складені ним таблиці, за якими – на підставі проведених автором у лютому 2012 р. соціологічних опитувань – можна було бачити, як з поняттями рідної мови та національності визначаються мешканці України різного етнічного походження, різних вікових категорій і наякі критерії вони при цьому спираються. «Рідну мову» опитані могли визначати за такими, наприклад, критеріями, як мова батьків, титульна мова країни проживання, особисте ставлення до цієї мови, ступінь знання мови, мова переважного вжитку, мова національності індивіда тощо. Крім даних суто індивідуальних опитувань, В. Кулик застосовував також методику так званих «фокус-груп»: інтенсивного обговорення даних питань у межах представницьких груп із 10–12 учасників. Одним із головних висновків доповідача було експериментальне підтвердження позитивної динаміки змін у часі. Інакше кажучи, якщо відповіді представників молодших вікових груп відрізняються від відповідей старших, то за інших рівних обставин десь через 40–50 років ці відмінності нівелюються.

У який саме бік ітиме нівеляція – чи в бік посилення ролі української мови як мови повсякденного спілкування, чи в бік послаблення і без того не дуже міцних її позицій, – питання залишається відкритим і залежить від факторів, далеких від суто лінгвістичних.

Презентація книги

У НТШ відбулася презентація книги-монографії доктора Марка Андрійчика «Інтелектуал як герой в українській літературі 90-х». Він є адміністратором Української програми досліджень і викладачем української літератури на кафедрі слов’янських мов і літератур. Має докторську ступінь в галузі української літератури в Університеті Торонто (2005). У Колумбійському університеті викладав кілька курсів з української літератури і культури.

У своїй монографії М.Андрійчик зазначає, що 1990-ті були періодом величезного художнього підйому, експериментів і свободи для української культури. Митці, які з’явилися в цей час, створили таку хвилю творчості, яка свідомо і агресивно міняла успадковані моделі. У своїй англомовній монографії про сучасну українську літературу він робить поглиблений аналіз культурного вибуху, який охопив Україну вперше десятиліття незалежності. Книга являє собою захоплюючу розповідь-дослідження прози провідних письменників сучасності. Автор заглиблюється в аналіз ролі інтелектуального чинника у формуванні пострадянської української ідентичності та досліджує художні тенденції, які визначали хід розвитку української літератури в 1990-х роках і продовжують формувати його сьогодні.

Українська громада Нью-Йорка вшановує пам’ять Великого Кобзаря

У приміщенні НТШ у Нью-Йорку за участю Наукового товариства ім.Шевченка в Америці, Української Вільної Академії Наук та Українського наукового інституту Гарвардського університету відбулася 33 щорічна наукова Шевченківська конференція. Конференцію відкрила науковий секретар УВАН доктор Анна Процик. З промовами до присутніх звернулися члени делегації Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ. Зокрема, Олександр Боронь виступив з доповіддю «Альбом офортів Тараса Шевченка «Мальовнича Україна» у повідомленнях російської преси 1844 року»; Олесь Федорук поділився своїми дослідженнями постаті Олекси Сенчило-Стефановського,який входив до оточення Т.Шевченка; Тамара Гундарова доповідь присвятила темі «Жінка, цивілізація та природа у повістях Тараса Шевченка». Заключну доповідь зробив голова НТШ професор Григорій Грабович.

До 199-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка Українська драматична студія в Нью-Йорку під керівництвом народного артиста України Івана Бернацького у концертному залі Народного дому підготувала виставу під назвою «Там матір добрую мою…» за мотивами трьох поем Тараса Шевченка: «Наймичка», «Утоплена», «Відьма». І. Бернацький зрежисерував виставу так, щоб показати, що тема непростої долі української жінки актуальна і зараз. Для цього в першій дії створені мізансцени, у яких молоді люди, що представляють дітей сучасної України, дзвонять своїм матерям, які перебувають на заробітках у США. В цих дзвінках і любов до матері, і розпач розлуки, і дитяче нерозуміння, чому їх полишили. Остання дія вистави також побудована на дзвінках дітей, але це вже дзвінки радості від того, що матері повертаються в Україну. Посол України до ООН Юрій Сергєєв у своєму слові після завершення вистави звернув увагу на те, що в такій інтерпретації у виставі порушуються нагальні проблеми захисту прав жінок, дітей, сім’ї. Ці проблеми актуальні як для України, так і для багатьох інших країн, де жінки з економічних причин вимушені їхати на заробітки на чужину. Він привернув увагу до певного символізму в тому, що український театр порушив тему, яка є найактуальнішою на цьогорічній березневій сесії Комісії ООН зі статусу жінок і по своєму драматизму співзвучна доповіді делегації України на цьому форумі.

Святкування Дня Соборності України у США

Багатотисячна українська громада Нью-Йорка зустрілась у залі церкви Святого Духа, що у Брукліні, на відзначення Дня Злуки. У виступах учасників говорилося про те, що «українська історична наука, долаючи кризовий стан, поступово розбирає ідеологічні завали минулої епохи, ліквідує численні історичні міфологеми, подаючи у всій складності тернистий шлях українського народу до незалежної, соборної держави. Тільки об’єктивність і правда можуть стати джерелом повчального історичного досвіду, застерегти сучасних будівничих нової України від необачних дій і помилкових рішень. Відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки – це не тільки зовнішня суспільна потреба, а й наш моральний обов’язок берегти світлу пам’ять незліченних жертв, принесених українським народом на вівтар Незалежності, Соборності та Державності». Згадали присутні і про ще одну пам’ятну дату – бій під Крутами, зазначаючи, що «до сьогоднішнього дня герої Крут надихають та надають приклад ідеалу та відданості українського патріотизму та любові до свого народу. Якщо кожен із нас запитає в себе, чи готові ми піти на такий вчинок, на який зважилися крутянці, напевне, більшість із нас не готові відповісти на таке питання. 1918-го року наші студенти сказали однозначне ТАК! Вони були 300 українськими спартанцями, які йшли на вірну смерть. Вони прекрасно це усвідомлювали, але моральна відповідальність перед Україною не дозволила їм вчинити інакше. Вони віддались ідеї Української Вільної Держави для майбутніх поколінь українців, щоб ті мали нагоду процвітати. Нам лише залишається брати від них приклад та продовжувати їхню справу. Наше завдання тут, на чужині, вберегти українство, за яке боролись та віддали своє життя наші герої, щоб їхня самопожертва не була марною».

Нью-Джерсі, Баунд-Брук. У церкві-пам’ятнику св. Андрія зібралися парафіяни, члени Консисторії Української православної церкви США, представники Постійного представництва України при ООН та Генерального консульства уНью-Йорку, щоб відслужити молебень за мир та добробут України та її народу. Молебень відслужили першоієрарх УПЦ США Високопреосвященніший митрополит Антоній та Преосвященніший єпископ Даниїл – голова Консисторії Церкви у співслужінні місцевого духовенства. У духовній єдності, з піднятим синьо-жовтим прапорому різних куточках світу об’єдналися українці різних поколінь, щоб помолитися за свій народ.

У своїх промовах-зверненнях обидва архієреї Церкви звернули увагу на те, що наші молитви та віра в Бога завжди допомагали нам піднятися з колін та далі йти вперед, не покладаючи рук. Отож ми повинні продовжувати молитися, щоб Господь дав нам силу, терпіння та любов. Після молебню дипломати та духовенство поклали квіти до Хреста Героїв, щоб вшанувати пам’ять тих, хто загинув у боротьбі за волю України.

Флорида. Церемонія відзначення Дня Соборності України розпочалася в Українському Релігійному та Культурному Осередку ім. св. Андрія виконанням гімнів Америки та України. Після виступів керівників громади було показано на екрані концерт гурту «Мандри», який виконав пісню «Не спи, моя рідна земля» з візуальними кадрами історії України та прагненням народу до незалежності. Об’єднаний хор Норт-Порту під диригуванням Любові Добровольської-Інгрем виконав три пісні: «Гей, у лузі червона калина», «Живи, Україно» та «О, Україно! О, люба ненько». Приємною несподіванкою на святі був виступ Олександра Криськіва зі Львова на тему «Увічнення пам’яті героїв».

Делегація Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка відвідала Нью-Йорк

За сприяння Постійного представництва України в штаб-квартирі ООН відбулася дискусія на тему «Внесок української школи міжнародного права у справу його вивчення і викладання».Основний доповідач Микола Гнатовський, доцент кафедри МП Київського інституту міжнародних відносин, присвятив свою двогодинну лекцію питанням історії створення та розвитку Київської школи міжнародного права, а також ролі ІМВ у справі вивчення, викладання, поширення та ширшого визнання цієї дисципліни на світовій арені. Він також приділив увагу сучасним підходам академічних кіл України до низки актуальних питань розвитку цієї галузі науки. До уваги учасників було представлено колективну монографію викладачів ІМВ з актуальних питань МП, яка нещодавно вийшла англійською мовою.

Захід був організований у рамках святкування 170-ї річниці заснування кафедри міжнародного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка та з нагоди головування України в Шостому (правовому) комітеті в ході 67-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН.

Постійне представництво України при ООН вшанувало пам’ять видатного українського дипломата, колишнього міністра закордонних справ України, Голови 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, члена Опікунської ради Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії Геннадія Удовенка. Було організовано низку протокольних заходів з ушанування його світлої пам’яті, зокрема, відкрито Книгу співчуттів, у якій свої записи залишили керівники іноземних дипломатичних представництв при ООН, Секретаріату ООН, очільники української громади США. На адресу Постпредства також надійшли численні ноти і листи зі співчуттями, у тому числі від Голови 67-ї сесії ГА ООН Вука Єремича і Голови Ради голів Генеральної Асамблеї ООН Дж. Хунте. Окремим листом, адресованим Президенту України В.Януковичу, висловив свої співчуття Генеральний секретар ООН Бан Кі-мун. Високий рівень уваги з боку дипломатичних і політичних кіл став визнанням вагомого внеску Г.Удовенка у справу втілення високих ідеалів ООН і виняткового значення його персоналії в українській і світовій дипломатії. Некрологи в пам’ять Г. Удовенка зі словами вдячності за його стійку громадянську позицію дипломата, політика і патріота України опубліковані всіма газетами української діаспори США.

Конкурс декламації в Центрі українознавства

У Філадельфії з ініціативи Центру студій спадщини, що діє при Релігійному товаристві українців-католиків «Свята Софія» (ТСС-А), та у співпраці з Нашою українською рідною школою (НУРШ) пам’ять проПатріарха Йосифа Сліпого вшанували конкурсом декламації «Per Aspera ad Astra: Через терни до зірок». Метою заходу було не лише відзначити знаменну дату – 50-ліття повернення з ув’язнення Патріарха Сліпого, а й зацікавити молоде поколіня історією катакомбної Церкви та долею її провідників. Саме тому конкурс був організований для учнів 5–12 класів НУРШ у Філадельфії, які за допомогою учителів і батьків підготували до цієї події 12 віршів про Блаженнійшого Йосифа з «Антології поезій, присвячених Патріархові Йосифу Сліпому», виданої в Івано-Франківську в 1999 р. Конкурс відбувся в Українському освітньо-культурному центрі в Дженкінтауні (штат Пенсильванія). Журі конкурсу очолив академік Леонід Рудницький, видатний літературознавець, професор Університету Ла Салль і Пенсильванського університету. Звертаючись до конкурсантів під час оголошення результатів конкурсу, академік Рудницький сказав: «Хочу сердечно подякувати вам за те, що ви сьогодні взяли участь у конкурсі, аби вшанувати пам’ять Блаженнійшого Патріарха Йосифа. Це була справді велика людина. Його можна сміло назвати героєм, бо він був дуже відважним, мав дуже сильну віру в Бога й велику любов до своєї Батьківщини України. Ці поезії, що ви їх тут так гарно нам декламували, засвідчують це все. Надіюся, що ваша участь у цьому конкурсі уможливила вам глибше пізнати цю велику історичну особу та що в майбутньому ви ще повернетеся до неї у вашому релігійному, церковному та громадському житті».

Організатори конкурсу переконані, що такі заходи за участю молоді реалізують сподівання Блаженнійшого Патріарха Йосифа Сліпого, який у своїй проповіді з нагоди початку нового академічного року в Українському католицькому університеті в Римі 15 жовтня 1972 р. сказав: «Ніхто не є вічний. Старші відходять, а на їхнє місце приходять молоді… Щасливий той народ, коли в руки беруть провід люди чесні, освічені, свідомі того, що вони покликані для праці, для добра свого народу і своєї Церкви. Той нарід може бути спокійний, бо він має такий провід, що забезпечує світле майбутнє».

Неурядові жіночі організації України в ООН

У приміщенні Постійного представництва України при ООН відбулася робоча нарада-зустріч під головуванням Постійного представника України при ООН Юрія Сергєєва з нагоди проведення у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку 57-ї сесії Комісії зі становища жінок на тему «Викорінення та попередження всіх форм насильства щодо жінок і дівчаток». У нараді взяли участь представники Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (СФУЖО), народні депутати України – голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин В.Пацкан, заступник голови Комітету І.Луценко, представники неурядових організацій України, зокрема Національної ради жінок України, Л.Яковлєва та А.Калмацька, координатор програм Всеукраїнської громадської організації «Центр – Розвиток демократії» Е.Ламах, директор Всеукраїнської громадської організації «Розрада» В.Бондаровська, директор програм Всеукраїнської благодійної організації «Мережа людей, які живуть з ВІЛ» О. Гвоздецька. На зустрічі відбулося представлення нової голови СФУЖО Орести Сушко, яка спеціально приїхала з Канади на цей захід. Учасники зустрічі висловили спільну думку щодо необхідності тісної взаємодії між громадянським суспільством, урядом, парламентом України, а також міжнародними і вітчизняними неурядовими інституціями у сфері заохочення та захисту прав жінок і дітей. Обговорювався ряд ініціатив, зокрема ініціативи, запропонованої головою Комітету ВРУ з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, щодо включення представників українських неурядових жіночих організації до складу Громадської ради при очолюваному ним Комітеті, що має бути створена найближчим часом. У свою чергу представники неурядових жіночих організацій запропонували парламентарям посилити співпрацю у напрямку взаємного обміну досвідом у сфері протидії насильству щодо дітей та жінок. Крім того, увага зосереджувалася на заходах, які вживаються Україною з метою подолання такого негативного явища, як торгівля людьми. Йшлося про прийняття Україною у 2011р. закону «Про протидію торгівлі людьми», Постанови Кабінету Міністрів «Про затвердження Державної цільової соціальної програми протидії торгівлі людьми на період до 2015 року».

Наголошувалося на необхідності впровадження тактик для роботи з жертвами торгівлі людьми, надання їм психологічної та матеріальної допомоги, забезпечення відповідного фінансування центрів по роботі з жертвами особливо тяжких випадків тощо. Учасники наради погодилися щодо необхідності та користі вжиття спільних заходів з боку держави та неурядових організацій з метою утвердження іміджу України у світі як держави, яка здійснює системні кроки у напрямку подолання проблеми викорінення насильства щодо жінок та дівчаток, захисту прав дітей та малозахищених верств населення, протидії торгівлі людьми.

Нагорода для Держкоммолодьспорту України та Українського центру «Ла Страда»

У рамках вручення щорічної премії фундації «Ейвон для жінок» Постійний представник України при ООН Ю.Сергєєв отримав спеціальну премію для Держкоммолодьспорту України та Українського міжнародного центру з питань захисту прав жінок «Ла Страда» за спільний внесок обох організацій у справу протидії насильству над жінками. Представники численних міжнародних неурядових організацій, що входили у журі премії, відзначили ефективну взаємодію українських урядових і неурядових організацій у сфері мінімізації насильства над жінками, а також створення дієвого механізму реабілітації тих, хто став його жертвами.Міжнародне журі обирало фіналістів із 425 творчих робіт від 119 організацій у 46 країнах, які були подані на участь у конкурсі «Нагорода з Комунікації: Говорячи про насилля над жінками». Наша держава була обрана серед п’ятьох фіналістів у номінації «Урядова підтримка». Нагороду вручали голлівудська кінозірка Сальма Хайєк та заступник посла США при ООН Розмарі Дикарло. Кампанія «Червона картка», організована у тісній співпраці між Держкоммолодьспорту України, ЮНІСЕФ та «Ла Страдою», була проведена під час Євро-2012 та мала на меті привернути увагу молоді до викорінення домашнього фізичного та психологічного насильства над жінками. Інформаційні матеріали кампанії «Червона картка» були поширені в усіх регіонах України за допомогою білбордів, сіті-лайтів, відеореклами і плакатів. Особами кампанії стали футболіст Андрій Шевченко, найсильніша людина світу Василь Вірастюк, співачки Гайтана та Ані Лорак. Кампанію побачило понад 80% населення в Києві таінших містах, де проходили матчі Євро-2012. Під час вручення премії Ю.Сергєєв зазначив, щопитання захисту прав жінок є одним із пріоритетів соціальної політики українського уряду, який і надалі докладатиме практичних зусиль для остаточного подолання насильства над дітьми та жінками.

В ООН вшанували День рідної мови

У приміщенні Постійного представництва Бангладеш при ООН дипломати, акредитовані при ООН, вшанували Міжнародний день рідної мови, який був започаткований ЮНЕСКО з ініціативи делегації Бангладеш у 1999р. У виступі Постійний представник України при ООН подякував організаторам заходу, що несе важливу місію – захистити мовне та культурне розмаїття народів світу, яке вважається нематеріальним спадком людства. Посол Юрій Сергєєв зазначив, що «Україна добре пам’ятає мовний геноцид у Бангладеш, коли 21 лютого 1952р. були розстріляні студенти та громадські активісти, що відстоювали власне право розмовляти та використовувати у повсякденному житті бенгальську мову. Сьогоднішнім заходом ми демонструємо солідарність з нашими бангладеськими друзями та з тими націями, на долю яких випало пережити так звані «лінгвоциди». Ми розуміємо, а тому співпереживаємо трагедію, яка стоїть за самою назвою національного дня пам’яті Мучеників Мови, що вшановується в цій країні вже багато років. Серед мов, що свого часу зазнали переслідування, була й українська мова. Дослідники порахували, що за період існування Російської імперії та СРСР було видано понад 200 законодавчих актів, які були спрямовані на нищення української мови, культури та самобутності шляхом заборони її всебічного вжитку у повсякденному та побутовому житті, обмеженні на друк книг та інформаційних видань тощо. В СРСР у 1920-х роках українська мова зазнала найбільшої поразки після офіційного впровадження нової редакції правопису. В незалежній Україні українська мова стала державною. Зараз вона входить до групи найпоширеніших мов спілкування за географією розповсюдження. Відродження української мови активно почалося також у науковому та культурному середовищі: сьогодні наша мова – це мова літератури, театру, пісні, Церкви. За версією Nеw York Times Magazine, українська мова посідає 22 місце серед найбільш уживаніших мов світу; вона є однією з найбільш досконалих писемних мов, чия історія нараховує багато віків. Мова – це найбільший історичний скарб та «генетичний код» кожної нації, міцний зв’язок між поколіннями. Мова – це ознака самобутності та унікальності кожного народу світу. Збереження мови, її розвиток та вдосконалення є важливим завданням міжнародної спільноти. Впевнений, що Міжнародний день рідної мови є гарною нагодою привернути увагу до важливості надання підтримки тим регіональним мовам, що можуть знаходитися під загрозою зникнення». Свій виступ Ю. Сергєєв завершив словамивидатного українського лінгвіста та педагога К. Ушинського, який свого часу зазначив: «Відберіть у народу усе – і він усе зможе повернути; відберіть у нього мову – і він ніколи більше не створить її. Вимерла мова в устах народу – помер і народ. Мова – це багатовікова особистість кожної нації».

Камерний музей народного артиста України Івана Бернацького

Народний артист України Іван Бернацький – відомий громадський, культурний діяч у метрополії Нью-Йорка. Маючи за плечима багатолітній стаж ведучого актора Львівського театру ім. М. Заньковецької, тут він організував Драматичний театр-студію, є його художнім керівником, режисером, театральним педагогом та актором. Друга сторона його діяльності – це поширення знань про українську народну культуру. В першу чергу йдетьсяпро його приватний Музей українського народного одягу, що знайшов гостинний притулок у двох невеликих кімнатах відомого духовного храму – церкви Святого Юра в Нью-Йорку. Зі слів власника колекції, у нього одна з найбільших приватних колекцій. Лише полтавської її частини вистачило б на сотню манекенів. Колекціюванням народного одягу Іван Йосипович займається все своє свідоме життя. Експонати він шукав і нині шукає будь-де: на базарах Галичини, Андріївському узвозі у Києві, на Полтавщині, Житомирщині, Хмельниччині... По всій Україні. Пан Іван каже, що мало знати всі деталі про придбане: історію, технологію вишивок та ткацтва, їх матеріали, манеру одягання і т.д. Треба ще грамотно його доглядати та зберігати. Він сам мінімум раз на рік пере одяг, просушує його, розкладає на спеціальні вішалки, сам дбає про вчасне провітрювання. Тому всі костюми, яким по сто років, виглядають свіжими, «живими». Українці США переконані, що тут, уНью-Йорку, І. Бернацький обезсмертнив їхні села: Торговиця, Вербівці, Воронів, Тишківці, Чернятин, Русів… Філософія його місії, як їїрозуміє І. Бернацький, проста і складна одночасно: допомагати збереженню для нащадків творчої народної спадщини,поширювати знання про неї серед земляків материкової та американської України. Цим самим конкретно сприяти відродженню національної свідомості, збереженню кращих традицій українського народного мистецтва. Служити Прекрасному в широкому розумінні слова, протиставляючи народне, традиційне, а отже, вічне, стандартним, промисловим, міщанським виробам або ж іноземному ерзацу.

Літературний вечір «Колективна пам’ять»

В Українському Інституті Америки відбувся літературний вечір «Колективна пам’ять», присвячений 40-річчю заснування «FictionCollective»– першого видавництва під керівництвом авторів, що спеціалізуються на інноваційній літературі в Америці. Цього року учасниками заходу стали Дж.Баумбах (один із співзасновників видавництва), а також чотири письменники: А.Аріас-Міссон, С.Кац, Р.Стівенсон та Ю.Тарнавський, твори окремих із них вперше були опубліковані саме у цьому видавництві.

Важливість «Fiction Collective» та його наступника, «ФК2», для американського літературного життя важко недооцінити. Видавництво надавало підтримку хвилі нових талановитих письменників, які наважилися протистояти спокусі підпорядкувати власну творчу креативність жорстким вимогам смаків функціонерів великих видавництв, залишившись при цьому вільними митцями. Ці автори у результаті й потрапили до читацької аудиторії швидше, ніж їх комерційно-орієнтовані колеги. Прикметно, що Ю. Тарнавський – єдиний український автор, який публікувався в «Fiction Collective». Він є автором більш ніж двадцяти книг у жанрі поезії, фантастики і драми, есеїстики та перекладу з української та англійської мов. Серед його книг у жанрі фантастики можна виокремити «Менінгіт», «Три блондинки та смерть», «Як кров у воді», а також збірку оповідань «Короткі хвости». Серед останніх публікацій –зібрання есе українською мовою «Квіти для пацієнта». За внесок в українську літературу у 2008 р. він був нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого.

Про українські переклади американської поезії

«Українська перекладна рецепція американської поезії» – з такою доповіддю в Науковому товаристві ім. Шевченка у Нью-Йорку виступила кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії та практики перекладу англійської мови Київського національного університету імені Тараса Шевченка Алла Пермінова. Вона наголосила, що кількісне та якісне багатство перекладних текстів, наявних у тій чи іншій літературі, – надійний показник самобутності літературної полісистеми нації.

На прикладі творчості Волта Вітмена та перекладів його творів, здійснених Іваном Куликом у двадцятих роках минулого століття, а пізніше й іншими перекладачами у збірках, укладених Віктором Коптіловим (1969), Степаном Наливайком (2002), Максимом Стріхою (2003), доповідачка схарактеризувала різні етапи української рецепції творчості цього видатного американського письменника.

З причин політичного характеру, – на переконання Алли Пермінової, – неприпустимо еклектично виглядає в українській рецепції творчість Роберта Фроста, в різні часи перекладеного зусиллями Віталія Коротича, Дмитра Павличка та Максима Стріхи. Ще один приклад – збірка українських перекладів поезії Емілі Дікінсон, видана в Києві на початку 1990-х років.

Віруючі-іммігранти: пам’ять та ідентичність

У Нью-Йорку в лекційній залі Наукового товариства ім. Шевченка відбулася лекція кандидата історичних наук Олени Панич. Тема, з якою виступала проректор Донецького християнського університету, – «Пам’ять та ідентичність віруючих-іммігрантів із країн пострадянського простору в США». Доповідачка розглянула питання історії та культурних особливостей діаспори євангельських віруючих, що виїхали з країн колишнього СРСР до США у 1980–2000-х роках.

Чисельно ця іммігрантська спільнота, за наведеними Оленою Панич даними, охоплює від 70 до 100 тисяч осіб, з яких близько половини – українського походження. Головна форма комунікації цих людей – релігійна громада протестантського типу (конгрегація). Сьогодні такі релігійні громади іммігрантів є майже в усіх американських штатах, але найбільше їх у штатах Каліфорнія, Орегон, Вашингтон. Крім того, на території США діють також численні союзи та асоціації слов’янських євангельських громад. Євангельська іммігрантська спільнота характеризується домінуванням релігійної ідентичності. Вона створює окрему релігійну культуру зі своєю системою організації, цінностями та етосом.

Олена Панич зазначила, що у 80–90-х роках ХХ ст. євангельські віруючі (поруч із єврейським населенням) становили значну частину іммігрантів з України. Це пояснюється тим, що в умовах радянського державного атеїзму мало місце переслідування людей за ознакою «свободи віросповідання», тому вони отримали від уряду США статус біженців. Проте разом з розпадом комуністичної системи становище євангеликів на території колишніх радянських республік, і зокрема в Україні, суттєво змінилося. В незалежній Україні вони не переслідуються за віру. Відтак причини їхньої еміграції у пострадянський період мали переважно економічний характер.

Світова поезія в українських перекладах: Райнер Марія Рільке

У Науковому товаристві ім. Шевченка відбулося друге читання із серії «Світова поезія в українських перекладах». Цього разу вечір було присвячено німецькому поетові Райнеру Марії Рільке (1871–1926).

Прикметною особливістю читань є те, що тексти кожного поета читаються мовою оригіналу та українською. Цього разу німецькою читав заступник голови НТШ професор Олександр Мотиль, а українські переклади Павла Тичини, Богдана Кравціва, Миколи Бажана, Василя Стуса і Мойсея Фішбейна – заступник голови НТШ Василь Махно. Вибір поетичного слова Райнера Марії Рільке для представлення широкій публіці зумовлено кількома міркуваннями: по-перше, поезія Рільке вплинула свого часу на європейський модернізм і, за висловом письменника Роберта Музіля, Рільке довів до досконалості німецьку поезію, і «ця досконалість визначається історичним становищем його ліричної творчості». По-друге, Рільке, як ніхто з іноземних поетів, удостоївся багатьох поетичних інтерпретацій, які здійснювали видатні майстри української поезії. По-третє, поетичне слово поезії Рільке несе у собі незбагненні чари і магію, відчуття справжності й довершеності, які, безперечно, відчули й присутні слухачі.

Як зазначив Василь Махно, поезія Рільке була важливою для багатьох українських поетів, і протягом тривалого часу українська поезія наче звіряла себе й свою естетичну своєрідність із рільківським модернізмом. Він зазначив, що Рільке – один із небагатьох поетів, які вгадуються навіть за назвами книжок, котрі для світової поезії стали визначальними, – «Книга годин», «Дуїнянські елегії», «Сонети до Орфея». Ці книжки стоять в одному ряду із «Квітами Зла» Шарля Бодлера, «П’яним кораблем» Артюра Рембо, «Поетом у Нью-Йорку» Федеріко Ґарсія Лорки. Майже кожен прочитаний вірш Рільке німецькою супроводжувався двома-трьома українськими варіантами. Серед поетичних українських перекладів німецького поета, які існують в українському культурному просторі, була названа книга «Речі й образи» в перекладі Богдана Кравціва, видана в 1947 р. у Німеччині, переклад Миколи Бажана «Поезії» (1974) та найновіша книжка Мойсея Фішбейна «Сто поезій». Зазначалося, що перекладацькі стратегії кожного із названих перекладачів відрізняються, бо відрізняються їхні поетичні стилі. Але, що прикметно, кожен додає до рільківського оригіналу свою своєрідну мелодику і ритміку, які базовані на естетичних переконаннях й практиках перекладачів.

Відомо, що Райнер Марія Рільке двічі відвідував Україну – у 1899 і 1900 роках. Український літературознавець Євген-Юлій Пеленський ще в 30-х роках присвятив свою розвідку зв’язкам Рільке з Україною, детально проаналізувавши українські мотиви у ранніх віршах поета. Один із таких мотивів знаходимо в «Пісні про Правду», в якій Рільке передає своє враження від співу кобзарів й українського фольклору.

Приблизно у 1904 р. Рільке завершує переклад німецькою мовою «Слова про Ігорів похід».

Презентація книжок

20 квітня 2013 р. відбулася презентація книги професора Олександра Мотиля «Солодкий сніг» (роман про голодомор), де описуються події в Україні взимку 1933 р. У той час як вирує страшний голод у сільській місцевості, таємна поліція заарештовує підозрюваних у шпигунстві в містах. Німецький аристократ, єврейський комуніст із Нью-Йорка, польський дипломат та український націоналіст з Відня опинилися в одній тюремній камері у невідомій в’язниці. В романі показано, як вони борються за виживання, переборюють жах голодної смерті, а також власні помилки, слабкості. 26 квітня 2013 р. автор Орест Стельмах представивсвій новий роман-містерію «Хлопчик з четвертого реактора». Загадкова історія, яка може змінити світ, оповідає проте, як хлопчик вижив серед закинутих водоймів-охолоджувачів Чорнобиля. Юрій Тарнавський, сучасний поет і прозаїк, драматург, перекладач, інтелектуал і революціонер поетичної мови кінця 50-х – початку 60-х років ХХ ст., лінгвіст-кібернетик, один із засновників Нью-Йоркської літературної групи і член групи американських авангардистів «Fiction Collective», презентував свою нову книжку «Квіти хворому. Статті, критика, розмови». Його вважають чи не найпослідовнішим модерністом в українській літературі, творчість якого позначена ускладненням стилістики й образності та індивідуалізацією мови. Ця книга дає відповідь на актуальне питання сьогодення, як модернізувати українську літературу в контексті світової.

Жінки ООН в Українському Інституті Америки

«Ода українській жінці під стягом ООН», «Краса українського духу», «День України в Нью-Йорку», «Зустрілися жінки з усього світу» – під такими назвами вийшли 25 квітня 2013 р. газети Нью-Йорка, сповіщаючи, що напередодні в Українському Інституті Америки відбулася подія міжнародного та національного значення. Україна приймала гостей з усієї планети. А конкретніше – тут відбулося своєрідне виїзне засідання Жіночого дипломатичного клубу при ООН, створеного в 1972 р., який об’єднує дружин постійних представників країн-членів ООН, жінок-послів, представниць неурядових міжнародних організацій. День України для членів Клубу при підтримці Союзу Українок Америки організовувала старший науковий співробітник Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії, дружина Постійного представника України при ООН Наталія Івашина. Український тижневик США «Час і Події» назвав цей захід тріумфом «жіночого царства», зазначаючи, що «така аудиторія та все, що потім відбулося, згідно з програмою, виявилося глибоко символічним знаком. Зрозуміло: де жінка з її красою, благословенним Богом материнством, а отже, закладеним природою інстинктом збереження життя, то, за Іваном Котляревським, «де згода є в сімействі, де мир і тишина». Той мир і безпеку, зберігати який на нашій Землі з її багатосотенними націями та вавилонською різноманітністю благородно замислювали батьки цієї всесвітньої організації (ООН) 68 років тому». З привітальним словом виступила голова Клубу, дружина Постійного представника Малі при ООН Амале Дау, яка сказала, що українська культура є часткою всесвітньої, тому з нею потрібно знайомити світову громадськість. Про вишивку, її місце і роль в українській культурі, використання елементів вишивки та мережив у сучасній моді розповіла присутнім Наталія Івашина. Від імені жінок української громади слово мала Уляна Зінич – заступник голови Союзу Українок Америки. Серед гостей – дружина Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна на ім’я Бан Сун-таек та дружина голови Генеральної Асамблеї ООН Вука Єремича – Наталя Єремич.

Засідання Жіночого клубу ООН за участю керівниць українських жіночих організацій США пройшло довкола театралізованого дійства – демонстрації одного з найдавніших народних мистецтв України – рукодільних строїв майстринь кінця ХІХ – початку ХХ ст. Показ старовинного українського жіночого вбрання став можливим завдяки Іванові Бернацькому – народному артистові України, директору Українського драматичного театру Нью-Йорка. Представлені на показі жіночі строї – з його приватної колекції. Показ здійснили молоді артисти Українського драматичного театру Нью-Йорка. Вони ж супроводжували його співом українських народних пісень та виконанням арій з українських опер. За задумом І. Бернацького мелодії підбиралися під характер вбрання, тому у показі відчувалася особлива гармонія й елегантність. На думку присутніх, артисти, на відміну від традиційних показів моди, представляли жіноче вбрання зовсім по-іншому.

Так, жінки ООН познайомилися з найкращими, прискіпливо відібраними І. Бернацьким зі своєї великої колекції, жіночими строями з багатьох районів України – Подільського і Буковинського, Чернівецького і Волинського, Івано -Франківського, Тернопільського, Полтавського, Прикарпатського. «Я хотів, – сказав І. Бернацький, – проспівати оду Україні, українській землі. А найбільше – українським жінкам – авторам неземної краси, які мали талант від Бога. Вони створили високоелітарні речі. Ці майстрині – не єдині. Талановитим є весь наш народ».

Красномовними є коментарі американських газет. Ось деякі з них.

«Артисти Українського драматичного театру не просто продемонстрували унікальні вбрання, вони створили чудові образи, наділені національними рисами характеру, повні гумору і завзяття, зворушливі і безпосередні. Елементи національного танцю, чудовий спів і Чудова музика перетворили театралізований показ у феєрію, а глядачів – у співавторів та учасників незабутнього свята» (тижневик «Елегантний Нью-Йорк»).

«Коли вродливі дівчата, молодиці та хлопці поважно виходили наподіум, то краса, яку вони демонстрували присутнім, буквально зачаровувала. Ось яка вона, справжня Україна! Таке вбрання може бути тільки у великого народу» – йдеться у передовій статті «Нової газети».

Кореспондент чиказького тижневика «Час і Події» Лідія Корсун підсумовує: «Без перебільшення було чим пишатися перед іноземними гостями в День України і нашим дипломатам, і нам усім. Не приховуватиму: мене особисто поява кожної нової моделі розчулювала до сліз. Адже кожен новий костюм був кращим, ніж попередній, неповторним, ексклюзивним. Це була година, коли, впевнена, не тільки моя, а й душа кожної українки, якій вдалося в цей день бути в цих стінах, наповнювалася захопленням, гордістю за наш народ, за Україну… Це був тріумф! Тріумф, перш за все, української жінки-майстрині».

Виставка сучасного декоративно-прикладного мистецтва

В Українському музеї Нью-Йорка відкрилася виставка «Сучасне декоративно-прикладне мистецтво», наякій представлені роботи 35 сучасних художників українського походження з України, США та Канади. Метою виставки є демонстрація робіт з інноваційних галузей сучасного мистецтва і дизайну, які кореняться в традиціях і естетиці українського народного мистецтва. Кераміка, ювелірні вироби, текстиль, одяг, аксесуари, а також декоративні елементи, виготовлені з дерева, скла та срібла тощо, всього понад 150 найменувань. Виставці присвячено ілюстрований каталог з передмовою професора Ярослава Лешка та статтями Таміли Печенюк і Галини Куско, вчених-мистецтвознавців кафедри художнього текстилю Львівської національної академії мистецтв.

На думку організаторів, відмінною особливістю цьогорічної виставки є українське походження художників – громадян різних держав. У їхній самобутній творчості є спільне – симбіотичний зв’язок з багатою історією українського декоративно-прикладного мистецтва.

Урочисте відкриття щорічного фестивалю українського кіно у Нью-Йорку «Кінофест»

4 квітня 2013 р. в Українському Інституті Америки відбулося урочисте відкриття тринадцятого щорічного кінофестивалю українського сучасного кіно «Кінофест». Постійний представник України при ООН Ю.Сергєєв був обраний Почесним президентом цьогорічного заходу. Відкриваючи фестиваль, Ю.Сергєєв зазначив, що «Кінофест» став доброю традицією для кіноманів США та української громади, адже під час його насиченої культурної програми глядачі мають змогу побачити низку короткометражних та повнометражних авторських фільмів, які знаменують собою нову сторінку у розвитку вітчизняного кінематографа.

У своїй промові він висловив упевненість, що «нинішнє молоде покоління українських кінорежисерів продовжить славетну справу розвитку вітчизняного кіно, започатковану такими видатними постатями, як С.Параджанов, О.Довженко, Є.Деслав, Ю.Іллєнко та ін. Нашим кіномитцям є що сказати світові».

Ю.Сергєєв також привернув увагу учасників та гостей фестивалю до знаменної дати, яку Україна святкуватиме наступного року, а саме – 120-річчя від дня народження класика українського кіно О.Довженка, і виразив сподівання, що наступний «Кінофест» не омине увагою кіноспадщину цього видатного українця.

Наталія ІВАШИНА

старший науковий співробітник відділу міжнародного менеджменту українознавства ННДІУВІ

Науковий семінар "Українськими стежками Санкт-Петербурга

14 – 15 травня 2013 р. у Києві відбувся ХІІІ Міжнародний науковий семінар «Українськими стежками Санкт-Петербурга». Традиційно тема семінару присвячена українським реаліям Північної Пальміри: як впливу діячів на культурне життя Санкт-Петербурга, так і українській топоніміці колишньої російської столиці. 14 травня в Академії адвокатури України присутніх привітали організатори семінару Тетяна Конончук, Тетяна Лебединська. Вступне слово виголосила ректор Академії адвокатури Тетяна Варфоломєєва. Також колег привітав генеральний консул Генерального консульства України в Санкт-Петербурзі 2004 – 2009 рр. Микола Рудько. Вітанням від фольклорного гурту «Чумаки» стало виконання українських народних пісень і творів на слова Т. Шевченка. Організатори семінару висловили вдячність науковцям Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії за багаторічну конструктивну співпрацю, яка дала змогу втілити в життя перспективні проекти.

Тетяна Конончук, кандидат філологічних наук, професор, завідувач кафедри української філології та суспільних наук Академії адвокатури України, член Національної спілки письменників України, виступила з доповіддю «Російська мала проза і наука про українське буття 30-х років ХХ ст.». Дослідниця зупинилася на темі Голодомору, зіставивши оповідання В. Тендрякова «Хлеб для собаки» і сучасного автора О. Іллічевського «Воробей» (2005). Тетяна Лебединська, кандидат філософських наук, професор, член Національної спілки письменників України, у доповіді «Кирило Розумовський: між Північною та Південною Пальмірами» розповіла про українські реалії Санкт-Петербурга, у тому числі про шевченкознавчий дискурс. Владлен Гончаренко, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, завідувач кафедри кримінального процесу та криміналістики Академії адвокатури України, виголосив доповідь «Стежки Тараса Шевченка до мене», у якій розповів про власне сприйняття поезії Кобзаря з дитинства.

Доповідь Ангеліни Пономаренко, кандидата філологічних наук, завідувача відділу української філології ННДІУВІ, «Викладачі-українці в історії кадетських корпусів Санкт-Петербурга» цікава історичним аналізом, розробкою маловідомих фактів із життя Є.Гребінки, прагматичним підходом до осмислення позитивного досвіду формування військової еліти.

Володимир Синчук, кандидат медичних наук, старший науковий співробітник, член Національної спілки краєзнавців України, полковник медичної служби запасу (м. Бердичів), у російськомовній доповіді розповів про суспільну і правозахисну діяльність В. Г. Короленка. Зокрема, доповідач згадав про захист письменником удмуртів, яких звинувачували в ритуальному вбивстві.

Культурологічно-філософський дискурс із задіянням сучасних франкомовних джерел провела Оксана Паращук, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української філології та суспільних наук Академії адвокатури України. Доповідь «Питання української ідентичності в журналі «Основа» цікава передусім тим, що торкається сучасних проблем і звертається до аналізу зв’язку між епохами.

Українській топоніміці Санкт-Петербурга були присвячені доповіді Тетяни Цимбал (м. Кривий Ріг), доктора філософських наук, доцента кафедри історії України, філософії і політології Криворізького економічного інституту Київського національного економічного університету ім. В. Гетьмана, та Павла Скавронського, директора музею історії м. Бердичева Житомирської області. Доповідь П. Скавронського, написана в співавторстві з Анжелою Цвєтковою (головою Бердичівського міського комітету профспілки працівників освіти), містила статистичні дані та історичний аналіз. Дослідники зосередилися переважно на українських назвах вулиць, провулків і площ Північної Пальміри. До компаративного аналізу звернулася Леся Король, аспірантка кафедри української літератури Запорізького національного університету, у доповіді «Модель історичного роману «Без права на повернення» та повісті-есе «Лінія Маннергейма» В. Чемериса як творця жанрового різновиду. Історичні істини та художні інтерпретації».

15 травня у Національному музеї Тараса Шевченка науковий семінар продовжив свою роботу. Микола Сулима, доктор філологічних наук, член-кореспондент АН України, заступник директора Інституту літератури НАН України ім. Т. Г. Шевченка, у доповіді «Михайль Семенко: Петербург – Ленінград» проаналізував маловідомі факти біографії футуриста, пов’язані з Північною Пальмірою, і здійснив дослідження еволюції авторського стилю від епігонського до оригінального. Тетяна Чуйко, заступник генерального директора з наукової роботи Національного музею Тараса Шевченка, представила доповідь «Образ Петербурга у живописі та графіці ХХ ст. на шевченківську тематику», ілюстровану репродукціями. У доповіді йшлося про образ Т. Шевченка в радянській графіці.

Виступали наукові співробітники відділу української філології ННДІУВІ. Ольга Смольницька, член Національної спілки письменників України, в доповіді «Лірика Володимира Нарбута: петербурзький і український контекст» здійснила філософський аналіз поезії акмеїста, навівши власні переклади віршів українською мовою. Надія Клименко в доповіді «Співпраця Федора Вовка та Пелагеї Литвинової-Бартош» зупинилася на епістолярній спадщині вчених; матеріалом аналізу були архівні записи. Дослідниця здійснила ґрунтовну роботу з чернетками і висвітлила маловідомі деталі розвідок П. Литвинової-Бартош. Альона Гулай зробила комплексний аналіз сприйняття поетом і художником колишньої російської столиці у доповіді «Візія Петербурга у «Щоденнику» Тараса Шевченка». Шевченківської теми також стосувалися доповіді М. Конончука, В. Гнатенко, М. Желєзняка, Н. Покормяко, Ю. Шиленко та ін. Зокрема, Михайло Конончук, кандидат філологічних наук, доцент кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, член Національної спілки журналістів України, звернувся до теми взаємин Т. Шевченка та І. Сошенка у доповіді «Тарас Шевченко та Іван Сошенко: доля чи випадок». Серед українських постатей, які найбільше цікавили доповідачів, можна назвати М. Гоголя, Т. Шевченка, Є. Гребінку, І. Сошенка, С. Петлюру, а також діячів «розстріляного відродження». Варто відзначити виступи студентів Академії адвокатури, позначені інтересом до показових подій і реалій української культури. Уже в цих ранніх дослідженнях помітні авторська концепція і ґрунтовна робота з джерелами. Загалом усі доповіді мали різнобічний характер, оскільки були присвячені малодослідженим, але актуальним питанням історії, літературознавства, мовознавства, філософії, медицини, мистецтвознавства. Використані описовий і аналітичний методи, текстологічний, біографічний, компаративний та ін. свідчать про високий рівень учасників семінару. Проведений аналіз підтвердив значний український вплив на культурне життя Санкт-Петербурга, а також перспективність подальшого розроблення цієї теми в українознавчому аспекті.

Ольга СМОЛЬНИЦЬКА

науковий співробітник відділу української філології ННДІУВІ

« до списку новин

Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet