головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
23.01.2014 - Розділ VІ. Україна - Етнос. №2(47) 2013

Зміст розділу VІ:

Фігурний Ю. Українське державотворення на Лівобережжі в 1741-1796 роках в українознавчому вимірі.

Ворожбит І. Звичаї, вподобання та дозвілля шляхтича на сторінках "Хроніки еврапейської Сарматії" А.Гваньїні та "Опису України" Г.Л. де Боплана: система порівнянь.

Червінська Т. Культура вживання алкоголю козацькою старшиною ХVІІІ століття (на матеріалах щодеників Я.Марковича та М.Ханенка).

Українське державотворення на Лівобережжі в 1741-1796 роках в українознавчому вимірі

Юрій ФІГУРНИЙ

кандидат історичних наук, завідувач відділу української етнології ННДІУВІ

Анотація. У статті аналізується українське державотворення на Лівобережжі в 1741–1796 рр. в українознавчому вимірі. Автор переконаний, що головним завданням метрополії, спочатку Московського царства, а з 1721 р. – Російської імперії, протягом усього XVIII ст. було насамперед вгамувати сепаратистські тенденції на Лівобережній Україні, потім активно використовувати Гетьманщину у своїй зовнішньо- і внутрішньополітичній діяльності й, зрештою, після досягнення найголовнішої геополітичної мети – перетворення другорядної східноєвропейської держави в одного з чільних геостратегічних євразійських лідерів континенту – остаточно ліквідувати українське автономне державне утворення, що й сталося у 90-х роках XVIII ст.

Ключові слова: Україна, українці, українське державотворення, Лівобережжя, Гетьманат, козаки, українознавчий вимір.

Актуальність вивчення заявленої нами тематики полягає у тому, що, аналізуючи українське державотворення на Лівобережжі в 1741–1796 рр. в українознавчому вимірі, ми намагаємося не тільки осягнути важливі події минулого Батьківщини, а й докладаємо чималих зусиль, щоб переосмислити їх з висоти сьогодення та надбань, втрат і перспектив України. Попри значну кількість напрацювань, присвячених цій проблематиці, на нашу думку, недостатньо досліджень, у яких комплексно вивчаються українські державотворчі процеси на Лівобережжі в 1741–1796 рр. в українознавчому вимірі.

Об’єктом дослідження є Україна й українці в їх поступальному часопросторовому розвитку; предметом – науковий аналіз вітчизняного державотворення на Лівобережжі в 1741–1796 рр. в українознавчому вимірі. Хронологічні рамки праці охоплюють майже століття (1741–1796 рр.). Географічні межі дослідження пов’язані передусім із Лівобережною Україною.

Ця праця реалізується в межах виконання науково-дослідної роботи, що фінансується з державного бюджету, «Україна і світове українство в системі українознавства. Українці в світовій цивілізації і культурі», керівником якої є проф. П. Кононенко. Вона виконується в ННДІУВІ відповідно до напряму планової роботи відділу української етнології.

Вивчення поставленої мети передбачає виконання таких головних завдань: 1) проаналізувати стан розробки теми та визначити теоретико-методологічну основу дослідження; 2) дослідити другий етап розвитку державотворчих процесів на Лівобережній Україні 1741–1762 рр.; 3) дослідити третій етап розвитку державотворчих процесів на Лівобережній Україні 1763–1796 рр.; 4) підбити підсумки здобутків і втрат України й українців на ниві державотворення в 1708–1796 рр. Аналіз публікацій, в яких досліджується дана наукова проблема і на які мав змогу опиратися автор, засвідчив, що вона потребує подальшого вивчення. Оприлюднюємо лише останні праці, які безпосередньо дотичні до цієї українознавчої теми: Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII–XVIII століть: проблема формування, еволюції, реалізації. – К., 1997; Когут З. Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К., 2004; Камінський-Сулима А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505–1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура: Пер. з пол. – К., 2011.

Необхідно наголосити, що в цьому комплексному українознавчому аналізі був задіяний один із головних наукових методів пошуку істини – принцип історизму, себто неупереджене висвітлення й характеристика українського державотворення на Лівобережжі в 1741–1796 рр. Також ми активно послуговувалися порівняльно-історичним методом, коли аналізували, як, позитивно чи негативно, впливала на українські державотворчі процеси зміна геополітичної ситуації в Центрально-Східній Європі, а саме значне посилення Московського царства, а згодом Російської імперії. Другий етап державотворення на теренах Лівобережної України (1741–1762) визначається тимчасовим зупиненням активної інкорпорації Гетьманату до складу Російської імперії, хоча це поглинання і надалі мало місце, але визначальним стало відновлення інституту гетьманства та намагання К. Розумовського кардинально оновити й реформувати Гетьманщину і якимось чином більш чи менш безболісно реструктуризувати козацьку автономію та знайти їй прийнятне місце в абсолютистській Росії.

Після смерті цариці Анни й усунення від влади спочатку її колишнього фаворита, а тепер регента Бірона, а невдовзі й племінниці покійної – Анни Леопольдівни (офіційним правителем вважалося немовля Іван VI Антонович) імператрицею стала дочка Петра І Єлизавета (1741–1762). Здавалося, для української державності й українців така швидка зміна монархів у Санкт-Петербурзі не має великого значення. Проте Єлизавета, ще будучи просто царівною, познайомилася з вродливим юнаком, українцем Олексою Розумовським. Як писав Д. Дорошенко, цей парубок був звичайним козаком з-під Козельця на Чернігівщині, що завдяки гарному голосу попав до столичної придворної хорової царської капели й там зробив гарну кар’єру. Дружба росіянки й українця переросла у закоханість, а згодом молодята таємно обвінчались. Олекса був не тільки сміливим і відважним (безпосередньо брав участь у палацовому перевороті й активно посприяв отриманню Єлизаветою імператорської корони), а й розумним, мислячим українцем, який щиро любив свою Батьківщину й бажав щастя Україні та українцям і намагався зберегти українську державність. Свою любов і повагу до рідного краю він зумів деякою мірою прищепити Єлизаветі. У 1744 р. вона відвідала Гетьманщину, побувала в Києві, де поклонилася православним християнським святиням. Місцеве населення зустрічало її дуже радісно й щиро. Ця гостинність надзвичайно зворушила імператрицю. Тут же, у Києві, до неї звернулася козацька старшина з проханням відновити гетьманство. В 1745 р. до метрополії прибула спеціальна українська делегація з цим клопотанням. Зрештою, враховуючи приязне ставлення до України Єлизавети, позитивний вплив на неї її чоловіка, було прийнято рішення на найвищому рівні про відновлення інституту гетьманства та ймовірного кандидата на цю посаду. Ним мав стати молодий брат Олекси – Кирило Григорович Розумовський (1728–1803), але оскільки він на той час був ще дуже молодим і непідготовленим, можновладці вирішили, як зазначав Д. Дорошенко, направити його навчатися за кордоном і дочекатися відповідного віку, щоб претендент мав змогу зайняти призначену для нього відповідальну посаду [2, 423].

Проте, на думку сучасного дослідника О. Гуржія, у відновленні інституту гетьманів і вибору відповідальної кандидатури мали місце не тільки суб’єктивний чинник (стосунки між Єлизаветою І й О. Розумовським. – Ю.Ф.), а й об’єктивні причини: «Наприкінці 40-х і на початку 50-х років ускладнення міжнародного становища спонукало російське керівництво і безпосередньо імператрицю Єлизавету Петрівну (1741–1762) задовольнити деякі домагання козацької старшини, зокрема, щодо «обрання» (фактичного призначення) нового гетьмана» [1, 71–72].

Загалом у другій половині 40-х років XVIII ст. метрополія у стосунках з Гетьманатом суттєво послаблює свій наступ і колонізаційний тиск. У 1745 р. відновлено Київську метрополію і дозволено висвятити на митрополита Рафаїла Зборовського (тоді як після смерті митрополита Йосифа Крюковського імперці не дозволили українському духівництву вибирати нового владику, тим самим намагаючись звести Україну на становище звичайної єпархії). Коли ж у 1746 р. помер черговий президент «Правління гетьманського уряду» Бібіков, нового очільники вже не призначали, і сам колективний імперський орган поступово згортав свою діяльність [2, 424]. А вже наступного, 1747, року 16 травня (5.05 за ст. ст.) було оголошено указ Сенату про відновлення гетьманської посади: «…Ныне в Малороссии Гетману, по прежним тамошним правам и обыкновениям быть, и оного во всем на таком основании учредить…» [4, 85].

Після досягнення Кирилом відповідного віку (22 років), кваліфікаційної підготовки (побував у Німеччині, Франції, Італії, навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга) і придворного статусу (імператриця одружила його зі своєю родичкою, троюрідною сестрою Катериною Наришкіною) на початку 1750 р. у Глухові були проведені гетьманські вибори, на яких найвищим очільником Гетьманщини обрано з надзвичайною урочистістю К. Розумовського. Згодом, 16 червня (5.06 за ст. ст.) 1750 р., був оприлюднений указ Єлизавети І про затвердження К. Розумовського гетьманом України і підпорядкування Гетьманщини вкотре Колегії іноземних справ [4, 85–86]. 24 березня (13.03 за ст. ст.) 1751 р. гетьман урочисто присягнув на вірність імператриці [4, 86–87] і вже незабаром отримав від неї Жалувану грамоту на гетьманство, у якій, зокрема, зазначалося: «…повелели сию милостивую Жалованную грамоту на утверждение того уряда гетманского дать и силой сей Е.И.В. Жалованной грамоты соизволять ему, подданному нашему гетману, войсковую армату или артилерию и данные гетманского достоинства знаки иметь так, как прежние гетманы, в верности своей к нам бывшие, содержали, воинские и гражданские всякие в Малой России дела управлять по войсковым правам, по прежним обычаям и по постановленным пунктам…» [4, 87–89].

Так розпочався і тривав майже 4 роки (1750–1753) т. зв. «медовий місяць» у стосунках між метрополією і Гетьманатом. Щодо цих взаємовідносин О. Гуржій зазначає: «Спочатку Єлизавета Петрівна пішла на значні поступки новообраному гетьманові. Нею особисто чи з її відома були повернуті всі рангові маєтності «на булаву», відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні, відкликані російські сановники зі старшинської адміністрації, генерального суду, Комісії економії тощо, а також скасована Канцелярія міністерського правління. 24 липня 1751 р. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав його до канцелярії К. Розумовського. Тобто цими заходами практично скасовувалося більшість адміністративних «реформувань» Петра І, Петра II та Анни Іванівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який існував на період обрання гетьманом І.Скоропадського» [1, 72].

Ймовірно, імперці сподівалися, що для юнака-«мажора» гетьманська булава буде лише гарною цяцькою, а гетьманство – тільки синекурою, забавкою, як, наприклад, посада президента Російської академії наук (1746), подарована з ласки самодержиці. На нашу думку, ці розрахунки були не безпідставними. Так, Д. Дорошенко з цього приводу писав: «Молодий гетьман своєю вдачею нагадував свого старшого брата, чоловіка цариці. Це була людина добра й лагідна. Розумовський встиг призвичаїтися до петербурзького двору й перейнятися його інтересами. Одначе він зберіг любов до своєї батьківщини, любив українську мову (один із поетів XVIII ст. Опанас Лобисевич присвятив йому, як любителеві української мови, український переклад еклог Вергілія), пісню, взагалі побут, хоч усе це в його очах і було провінціалізмом у порівнянні з життям, до якого він звик у Петербурзі. Він нудився в скромному Глухові й при кожній нагоді старався виїздити до Петербурга й подовше там залишатись» [2, 424].

Разом з тим як український патріот, яким, без сумніву, на нашу думку, був К. Розумовський, він у міру своїх сил і можливостей переймався справами Батьківщини.

Ці його дії згодом викликали спочатку пасивний, а потім активний спротив і протидію метрополії. З цього приводу О. Гуржій наголошує: «Проте саме тоді, у 1754 р., дуже підозрілий до дій К. Розумовського, царський уряд завдав кілька ударів по розбудові Української держави. В липні Сенат законодавчо ліквідує і до того досить прозорий кордон між Україною й Московією, припиняє функціонування державних митниць у цьому районі, запроваджує на території першої загальноімперську митну систему. В радянській історіографії ці заходи царизму розглядалися головним чином як позитивні: в контексті поліпшення економічних зв’язків між Україною і Росією, сприяння їх спільному народногосподарському розвитку. Насправді ж цим скасовувалася одна із найбільш важливих ознак української автономії» [1, 73–74].

Так, приблизно з 1754 р. розпочинається період охолодження у стосунках між Гетьманатом і метрополією. Ми повністю солідаризуємося з О. Субтельним, який зазначає: «Однак загалом прихильна Єлизавета не сприймала багато з гетьманових ініціатив. Коли він попросив дозволу встановити дипломатичні стосунки з європейськими дворами, його петицію було відхилено. Намагання Розумовського звільнити українське військо від участі у війнах, прямо не пов’язаних з українськими інтересами, теж зустріли негативну реакцію. Навіть у цей сприятливий для автономії Гетьманщини час форсувалися деякі централізаторські заходи імперії. Так, у 1754 р. бюджет Гетьманщини було поставлено під російський контроль, а митні кордони між Росією та Україною скасовано. Коли Розумовський добивався права вільно розподіляти землі на Лівобережжі, йому повідомили, що цією прерогативою користується лише імператриця. Очевидними були певні рамки, в яких українцям дозволялося вести власні справи» [5, 219].

Враховуючи ці обмеження, які накладала центральна влада на гетьмана та його однодумців, вони, у свою чергу, намагалися хоч якось реформувати Гетьманщину та її життєдіяльність як самодостатнього автономного державного утворення у складі імперії. Проте чергова зміна самодержавців на російському престолі знову поставила під питання існування Гетьманату. Зразу ж після смерті Єлизавети Петрівни, 5 січня 1762 р. (25 грудня 1761 р. за ст. ст.), імператором був проголошений онук Петра І (син дочки Анни Петрівни) – Петро ІІІ Федорович. Але правив він Росією всього 186 днів, з 5 січня по 9 липня (28.06 за ст. ст.) 1762 р., і був позбавлений влади внаслідок гвардійського заколоту, в якому, до речі, активну участь взяв і К. Розумовський. Гвардія присягнула жінці Петра ІІІ – Катерині Олексіївні (1729–1796), й вона стала імператрицею Катериною ІІ (1762–1796). Проте навіть особиста дружба і приязнь між гетьманом і царицею не гарантували ні йому, ні Гетьманщині безхмарного життя за нового монарха, тоді як за коротке правління попереднього – Петра ІІІ – у К. Розумовського не виникало ніяких проблем. З цього приводу З. Когут зазначає: «Як і більшість військових Єлизавети, його постійно принижував Петро III, примушуючи публічно виконувати нові прусські правила муштри, яких Розумовський не схвалював. Але за час короткого правління Петра влада і вплив гетьмана були необмеженими. Він залишився генерал-фельдмаршалом, командиром Ізмайловського полку і президентом Академії наук. Він навіть зміцнив свою владу в Гетьманщині, повернувши місто Київ під свою юрисдикцію, і знову почав призначати полковників. Усі рекомендації гетьмана стосовно призначень, звільнень і винагород для українських урядовців без жодних зауважень схвалювалися у Санкт-Петербурзі. Але блискавична кар’єра за Петра III ще одного українця – Андрія Гудовича викликала у гетьмана похмурі передчуття. Гудович, що служив Петрові III, коли той був ще наслідником, став тепер його генерал-ад’ютантом і навіть їздив у Пруссію з пропозиціями миру та союзу. Тоді як Гудович все більше виростав як фаворит Імператора, двір переповнювався плітками, що він має заступити Розумовського на посаді гетьмана. Все це дедалі більше й більше затягувало амбітного гетьмана у табір заколотників» [3, 79].

Вибір було зроблено, Рубікон перейдено, й особисто для К. Розумовського і Гетьманату наступали нові переломні часи. Надаємо слово вченим для підсумкового аналізу діяльності останнього українського гетьмана XVIII ст. На думку О. Субтельного, «за Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії. Проводячи більшу частину часу в Санкт-Петербурзі, де він брав активну участь у придворній політиці, Розумовський також підтримував тісні контакти з Лівобережжям. Розуміючи, що суспільство Гетьманщини стало надто складним, щоб старшина могла виконувати в ньому судові, адміністративні та військові функції, Розумовський починає організовувати окрему систему судочинства. У 1763 р. після тривалої підготовки Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен із власними судами, які розглядали карні, цивільні та межові (земельні) справи. Суддів обирали звичайно з маєтної знаті. Як і раніше, міщани судилися власними судами.

Розумовському ще раз удалося підпорядкувати Київ і запорожців. Крім того, він розпочав дещо поверхову модернізацію козацького війська шляхом систематизації його вишколу, забезпечення уніформою та вдосконалення артилерії. Планувалося заснувати університет у давній столиці Мазепи Батурині, а також охопити початковою освітою всіх козацьких синів. Проте політичні події перешкодили здійсненню цих планів» [5, 218].

З. Когут наголошує: «Правління Кирила Розумовського піднесло в Гетьманщині дух незалежності й опору. Гетьман Розумовський відновив права свого уряду принаймні до рівня 1709 р., коли гетьманом був Скоропадський. Йому вдалося знову розширити юрисдикцію Гетьманщини на місто Київ й Запорозьку Січ. Наприкінці 1750-х – початку 1760-х рр. гетьман Розумовський та українська адміністрація спробували зреформувати та відродити традиційні інституції Гетьманщини. Козацькі полки одержали свої штандарти та форму одягу, розпочався військовий вишкіл. Були відреставровані Глухів і колишня столиця Мазепи – Батурин, що знову планувався на майбутню столицю Гетьманщини. Розпочалася підготовка до реформи судової системи. Віра української еліти у майбутнє Гетьманщини проявилася у відродженні українських автономістських настроїв, що, зокрема, відобразилось у відомій тогочасній поемі «Разговор Великороссии с Малороссиею». За часів правління Розумовського Гетьманщина вступила у ще одну еру відродження й реформ. Доля останніх спроб незалежного розвитку великою мірою залежала від примх царя та українського впливу при дворі. Гетьман Розумовський займав дуже вигідні позиції і міг захищати інтереси Гетьманщини в імперії, але з 1762 р. доля стала залежати від нової імператриці – Катерини» [3, 72–73].

Так завершується другий період (1741–1762) державотворчих процесів на Лівобережній Україні, який, на наше тверде переконання, відзначився порівняно з попереднім суттєвим відновленням де-юре і де-факто автономних прав і вольностей української державності, деяким тимчасовим зупиненням активної інкорпорації (пасивна мала місце) Гетьманату до складу Російської імперії. Третій етап (1763–1796) державотворчих процесів на Лівобережжі характеризується абсолютним переходом імперських сил в наступ на українську державність, відставкою К. Розумовського, знищенням інституту гетьманства, остаточною ліквідацією Гетьманщини як автономного державного утворення та тотальною інкорпорацією Лівобережної України й українців до складу Російської імперії. Зрештою, Катерина ІІ у кінці XVIII ст. завершила те, що розпочав Петро І на його початку. Дуже влучно й образно у поемі «Сон» про це написав Тарас Шевченко: «Це той первий, що розпинав / Нашу Україну / А вторая доконала / Вдову сиротину» [6, 111].

Катерина ІІ була доволі освіченою людиною і, посівши престол у досить зрілому на той час віці (приблизно у 33 роки, символічно, що з К. Розумовським вони’ були майже ровесники – український гетьман старший за імператрицю на один рік), мала власну концепцію розбудови Росії, яка базувалася передусім на популярних тоді в інтелектуальному середовищі теоріях «просвітницьких ідей», «просвітницького правління», «освіченого деспота» тощо. У зв’язку з цим З. Когут наголошує: «В основі програм Катерини лежала мета унітарної держави. Оскільки діяльність уряду мала базуватися на засадах розуму, або універсальних принципах, його закони та інститути повинні були однаково добре служити для всіх суб’єктів імперії, незалежно від того, де вони жили – у Москві, Сибіру або Гетьманщині. Національним особливостям – хоча вони й визнавалися – не надавалося значення; вважалося, що вони просто відображають різницю у рівнях розвитку. Катерина вірила в те, що з адміністративною інтеграцією та більш однорідним розвитком регіональні відмінності зникнуть. Кінцевою метою була, за визначенням Марка Раєва, «інституціональна русифікація» – інтеграція, що «мала привести до однорідності: передусім – адміністративно-економічної, потім – інституціонально-соціальної і, нарешті, – культурної». Прагнучи такої однорідності, Катерина, як її молодший сучасник Йосиф II в Австрії, використовувала новий раціональний лад як зброю у боротьбі проти давніх «феодальних» привілеїв окремих історичних регіонів. Для Катерини останні були допотопними реліктами, що тільки і перешкоджали її головній меті – створенню унітарної, добре регульованої держави» [3, 78].

Імператриця готова була розпочати реалізацію своїх задумів, але їй конче був потрібен привід для початку кардинального реформування Гетьманату та його остаточної ліквідації, й за цим справа не стала. О. Субтельний так описує передумови відставки К. Розумовського з гетьманської посади: «Коли у 1762 р. до влади прийшла Катерина II, Розумовський повертається в Гетьманщину й займається її справами. У 1763 р. він збирає старшину на важливу раду в Глухові. Спочатку її метою було обговорення реформ судочинства. Але ця дискусія швидко поширилася й на проблему занепаду політичних прав Гетьманщини. Під кінець ради делегати ухвалили надіслати імператриці петицію з рішучим закликом повернути втрачені вольності й створити на Лівобережжі шляхетський парламент на кшталт польського сейму. В основі Глухівської петиції лежали посилання гетьмана й старшини на те, що їхня країна є окремим політичним та економічним цілим, пов’язаним з Росією лише в особі монарха. На думку Зенона Когута, ця петиція містила найбільш самостійницькі погляди, які не висловлювалися так відкрито з часів Мазепи. Слідом за цим Розумовський звернувся до імператриці зі сміливою пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його родині. Інакше кажучи, українці просили Катерину взяти постійне зобов’язання шанувати їхню автономію. Але українська знать прорахувалася. Саме тоді під впливом нападок на українську автономію, що містилися у записці Теплова, колишнього вчителя Розумовського, Катерина II вирішує скасувати цю автономію взагалі» [5, 219].

У свою чергу З. Когут переконаний, що виступ Катерини ІІ проти української автономії був пов’язаний не лише з придворними інтригами або антиукраїнською атмосферою при дворі, вибух стався передусім тому, що петиції Глухівської ради та гетьмана Розумовського йшли врозріз із фундаментальними поглядами та цілями Катерини ІІ, особливо з її бажаннями раціоналізувати імперські закони та уряд і повністю вивільнити людський та економічний потенціал імперії [3, 94]. На початку 1764 р. імператриця викликала гетьмана до себе в столицю і зажадала його відставки. Як зазначено вище, К. Розумовський був українським патріотом, але його перебування майже одночасно у двох вимірах – імперському (при монаршому дворі в Санкт-Петербурзі) і гетьманському (Глухів–Батурин) – сформувало в нього, на нашу думку, деяку політично-психологічну й особистісно-ментальну роздвоєність. Зрештою, коли самодержиця поставила йому жорсткий ультиматум щодо зречення ним своєї посади, він дав згоду. Отже, перебуваючи перед дилемою – Гетьманщина чи Російська імперія, він обрав останню. Як легко він став гетьманом, так і майже безболісно позбувся гетьманської булави. Хоча деякі дослідники вважають, що К. Розумовський деякий час чинив пасивний спротив імператриці й не погоджувався йти у відставку, проте це, на наше переконання, було пов’язане не з його фрондою, а внутрішньопалацовими інтригами.

Катерина ІІ послідовно проводила свою лінію. Так, у квітні 1764 р. вона надсилає секретну інструкцію генерал-прокурору князю О. В’яземському, в якій, зокрема, йшлося: «...Малая Россия (и другие сепаратные области) суть провинции, которые правятся конфирмованными им привилегиями... Сии провинции надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб оне обрусели и перестали бы глядеть, как волки к лесу. К тому приступ весьма легкий, если разумные люди избраны будут начальниками в тех провинциях. Когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтобы весь и имя гетманов исчезло, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство» [4, 110].

Врешті-решт, 21 листопада (10.11 за ст. ст.) 1764 р. Катерина ІІ видала низку указів, згідно з якими було оголошено про відставку гетьмана К. Розумовського з підтвердженням його прав на майно, набуте під час царювання Єлизавети Петрівни, й відшкодуванням його витрат пенсією в розмірі 10 тис. карбованців щорічно та проголошено скасування гетьманського уряду і формування нової-старої імперської адміністративної структури – Малоросійської колегії на чолі з генералом Петром Рум’янцевим для управління Гетьманщиною [3, 95]. Катерина ІІ підготувала йому інструкцію, в якій було сформульовано найголовніші завдання діяльності президента Малоросійської колегії щодо остаточної ліквідації Гетьманату й повної інкорпорації української державності й українців імперією. Імператриця особливо наголошувала, що Україна – багатий і заможний край, але завдяки своїм особливим автономним порядкам Росія не має від неї майже ніякої користі й прибутків, особливо за гетьманування К. Розумовського. Також вона зазначала, що між місцевими жителями (українцями) й росіянами існує несприйняття один одного, й особливо воно помітне в середовищі української старшини, яка має фальшиве розуміння про якусь свою свободу й станові привілеї та провокує цим самим в українському народі відчуженість від росіян. А наостанок наголошувала, що ця інструкція є таємною й конфіденційною [4, 110–113].

Загалом т. зв. Друга Малоросійська колегія (1764–1781) під керівництвом її президента генерал-губернатора П. Рум’янцева складалася з 8 членів – чотирьох чиновників-росіян і чотирьох українських старшин – і в адміністративному плані підпорядковувалася власне канцелярії малоросійського генерал-губернатора. Цей імперський колоніальний орган діяв спочатку дуже обережно, але послідовно й систематично, крок за кроком нищив українську державність й українські права та вольності і поступово готував лівобережних українців до їх остаточного входження у політичне, правове, економічне, культурне поле Російської імперії. О. Субтельний так охарактеризував діяльність Другої Малоросійської колегії та її очільника зокрема й усієї російської імперської потуги загалом: «Румянцев виконав свої обов’язки. Спочатку він уникав проведення глибоких змін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначення багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий перегляд суспільно-господарського становища земель. Прагнучи показати, яким освіченим є її правління, у 1767 р. Катерина II засновує свою знамениту «Комиссию для сочинения нового уложения». У Москві зібрали послів від усіх (за винятком селян) верств суспільства з усіх регіонів з метою висловити імператриці свої побажання та погляди. На велику прикрість Катерини й Румянцева ряд українських послів на чолі з Григорієм Полетикою скористалися нагодою, щоб знову заявити про прагнення відновити гетьманство й повернути давні українські вольності. Посли інших порубіжних земель теж викликали занепокоєння уряду. Під приводом близької війни з Туреччиною імператриця назавжди «відклала» засідання комісії. Після російсько-турецької війни 1768 – 1775 рр. Румянцев удається до рішучих кроків. Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. було зруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини черга дійшла в 1781 р., коли у зв’язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. Натомість засновувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. За територією та організацією вони були ідентичні решті з 50 губерній імперії. Одночасно українські адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалуженнями імперської бюрократичної системи. Потім скасували й славетні козацькі полки. У 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк набирали селян і неукраїнців. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо. Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжя російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю українських селян. У1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів – саме так, як це колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лівобережне селянство ставало юридично закріпаченим. Зате українська знать від цих змін виграла. Селяни нарешті потрапили під її цілковиту владу. В 1785 р. за «Жалуваною грамотою дворянству», виданою Катериною ІІ, знать звільнялася від усякої військової служби для уряду, зрівнявшись у правах із російським дворянством. Із цих причин верхівка колишньої Гетьманщини без будь-якого ремствування погодилася з ліквідацією автономії. Траплялися лише поодинокі випадки протесту: так, у 1791 р. Василь Капніст спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії в намаганнях відновити Гетьманщину. Але таких дій було недостатньо, щоб запобігти поглиненню Козацької України Російською імперією» [5, 220–221].

У свою чергу З. Когут, проаналізувавши поступальний розвиток російського імперського абсолютистського централізму та його затяту боротьбу з українським автономним державним утворенням у форматі Гетьманщини, прийшов до таких висновків: «Російський централізм має глибокі коріння ще в історії Московії, а ідея всемогутнього монарха як помазаника Божого забезпечила створення механізму легітимності й єдності імперії. Концентрація влади запобігала виникненню будь-яких незалежних центрів. У процесі розширення своїх володінь Московія поширювала своє розуміння влади на ці території, знищуючи там усі місцеві особливості. Поступово вона перетворилася у величезну багатонаціональну, але централізовану імперію.

Процес створення унітарної держави був складний і неоднозначний. На цьому шляху Росія не лише крокувала вперед, але й відступала назад. Збираючи «російські землі» й поширюючи свою владу на віддалені території, Московія зустрілася із значним опором централізмові, що змушувало її іти на поступки місцевим осілим і кочовим народам, а також порубіжним козацьким формуванням. Більше того, посуваючись на захід, Росія набула території й народи, що вже мали добре розвинуті концепції регіональних і корпоративних прав та інституції самоврядування. Цей міцний регіоналізм серйозно загрожував ідеям централізованої та унітарної Російської імперії. Великою мірою в Гетьманщині Росія вперше зіткнулася з таким типом західного регіоналізму та самоврядування. Боротьба між доцентровими силами, що виступали за єдність в адміністрації, соціальній структурі та способі життя, і відцентровими, які вимагали збереження автономних органів урядування, місцевого укладу і звичаїв, досягла свого апогею за часів правління Катерини II. Нові західні концепції та погляди підштовхнули поступ Росії до централізму й єдності. Під впливом камералістської думки, Просвітництва і концепції добре зорганізованої поліцейської держави Катерина намагалася досягнути більшого контролю над провінціями, раціоналізувати та збільшити прибутки держави, принести своїй імперії прогрес, просвітництво та добробут. Інструментом цього мав бути більш раціональний та активний уряд. Автономні землі, регіональні права та спеціальні соціяльно-економічні прерогативи вважалися тільки перешкодою на шляху до створення нового, просвітницького ладу. Тому, реорганізуючи Росію, Катерина запровадила нову адміністрацію в усіх куточках імперії, включно з територіями, що мали певні привілеї. В результаті автономні інституції Гетьманщини були скасовані, а регіон поступово інтегрований в Російську імперію. Процес пройшов дві стадії: первісну і другу, яка принесла дійсне запровадження імперської адміністрації та інституцій. Перша стадія розпочалася 1764 р. з вимушеної відставки Розумовського і формулювання Катериною чіткої політики, спрямованої на поступову інтеграцію всіх автономних земель. Між 1764 і 1782 рр. основні українські інституції залишалися недоторканими, але генерал-губернаторові Рум’янцеву вдалося заплутати їх у тенетах імперської бюрократії і зробити залежними від імперських інституцій. Коли цей процес завершився, Гетьманщина вже була підготовлена для остаточного скасування автономії. Незадоволення, викликане скасуванням гетьманського уряду, вщухло, а ворожнечу між українською новою шляхтою та генерал-губернатором Рум’янцевим замінили співробітництво і навіть дружба. Коли Катерина, стривожена соціяльно-політичними заворушеннями, приступила до розробки плану реорганізації Росії, доля Гетьманщини була остаточно вирішена. Із запровадженням провінційної реформи в Гетьманщині 1782 р. розпочалася друга, вирішальна стадія інтеграції. Були ліквідовані українські адміністративна, фінансова і судова системи, церква втратила свої багатства і залишки будь-яких місцевих особливостей. Козацькі військові формування розпустили, а на населення розповсюдили імперську військову повинність. Наприкінці правління Катерини Гетьманщиною, за окремими винятками, вже управляла імперська бюрократія згідно з імперськими нормами» [3, 259–260].

Так завершився третій, і останній, період (1763–1796) державотворчих процесів на Лівобережній Україні, що, на наше переконання, став фінальним акордом у майже столітньому протистоянні спочатку Московського царства, а згодом і Російської імперії з Українською Козацько-Гетьманською Державою, яке завершилося цілковитим поглинанням Гетьманщини Росією. Саме імператор Петро І сформував основні принципи й ідеологію російського імперіалізму та заклав підґрунтя тогочасної абсолютистської держави, головне завдання якої полягало в екстенсивному й інтенсивному зростанні, завоюванні й асиміляції нових земель з метою досягнення безроздільного панування в Європі й Азії. Зрештою, всі його спадкоємці тією чи іншою мірою намагалися побудувати таку імперію, проте найбільше на цьому шляху просунулася Катерина ІІ. За її правління було кардинально реорганізовано адміністративно-урядовий апарат та реформовано російську державу і суспільство. Внаслідок цих доленосних пертурбацій, реорганізацій і реформувань Російська імперія перетворилася на одну з найбільших геополітичних потуг Європи і світу (Євразії), а Українська Козацько-Гетьманська Держава – ліквідована.

Отже, в розвитку державотворчих процесів у XVIII ст. (1708–1796), які мали місце на українських етнічних землях, що на той час перебували у складі Московського царства (з 1721 р. – Російської імперії), можна наголосити на таких визначальних аспектах: 1) Московія, яка з XVIII ст. здійснювала дуже активну загарбницьку політику, конче потребувала слухняного спільника, який не тільки б надійно захищав її кордони, приймав на себе агресивні ворожі удари, а в разі потреби першим вступав би у війну й докладав чималих власних зусиль (матеріальних і людських) для успішного її завершення – саме таким союзником для Російської імперії стала Гетьманщина; 2) допускаючи існування козацької автономії, насамперед для власних геополітичних і геостратегічних потреб, метрополія постійно намагалася суттєво обмежити її права і збільшити обов’язки, тому що всі російські володарі та їхнє провладне оточення розуміли одну просту істину: допоки існує українська державність у форматі Гетьманщини, українці будуть самодостатнім народом і не розчиняться в «русском море»; 3) згодом, внаслідок суттєвого послаблення основних суперників Росії – Речі Посполитої, Османської Порти і Кримського ханства – та активної розбудови Катериною ІІ централізованої й абсолютистської монархії, в якій уже не було місця квазідержавним утворенням на кшталт Гетьманщини, потреба в існуванні української автономії відпала; 4) загалом головним завданням метрополії протягом XVIII ст. було спочатку вгамувати сепаратистські тенденції на Лівобережжі, потім активно використовувати Гетьманщину у своїй зовнішньо- і внутрішньополітичній діяльності й, зрештою, після досягнення найголовнішої геополітичної мети – перетворення другорядної східноєвропейської держави в одного з чільних геостратегічних євразійських лідерів континенту – остаточно ліквідувати українське автономне державне утворення, що й сталося у 90-х роках XVIII ст.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII–XVIII ст.: кордони, населення, право. – К., 1996.

2. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів, 1991.

3. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К., 1996.

4. Політична історія Гетьманщини XVIII ст. у документах і матеріалах / Л.Г. Мельник. – К., 1997.

5. Субтельний О. Україна: історія: Пер. з англ. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К., 1993.

6. Шевченко Т.Г. Кобзар. – К., 2003.

Юрий Фигурный

Украинское государствосозидание на Левобережье в 1741–1796 годах в украинознавческом измерении

Аннотация. В статье анализируется украинское государствосозидание на Левобережье в 1741–1796 гг. в украинознавческом измерении. Автор убежден, что главной задачей метрополии, сначала Московского царства, а с 1721 г. – Российской империи, на протяжении всего XVIII в. было прежде всего усмирить сепаратистские тенденции на Левобережной Украине, затем активно использовать Гетманщину в своей внешне- и внутриполитической деятельности и, наконец, после достижения главной геополитической цели – превращения второстепенного восточноевропейского государства в одного из главных геостратегических евразийских лидеров континента – окончательно ликвидировать украинское автономное государственное образование, что и произошло в 90-х годах XVIII в.

Ключевые слова: Украина, украинцы, украинское государствосозидание, Левобережье, Гетманат, казаки, украинознавческое измерение.

Yuriy Figurnyi

Ukrainian state-building on Left-bank Ukraine in 1741–1796 in Ukrainian studies dimension

Annotation. The article analyses Ukrainian state-building on Left-bank Ukraine in 1741–1796 in Ukrainian studies dimension. The author is convinced that mother country’s main task, first of the Moscow kingdom and from 1721 – of the Russian empire, during the whole XVII century was first of all to calm down separatist tendencies on Left-bank Ukraine and then use Hetmanshyna in its outer and domestic policy and, finally, after the main geopolitical aim – transformation of secondary East-European state into one of prominent geostrategic Euro-Asian leaders of the continent, one and for all liquidate Ukrainian autonomic state formation and so happened in the 90th of the XVII century.

Key words: Ukraine, Ukrainians, Ukrainian state-building, Left-bank Ukraine, Hetmanat, the Cossacks, Ukrainian studies dimension.

Звичаї, вподобання та дозвілля шляхтича на сторінках "Хроніки еврапейської Сарматії" А.Гваньїні та "Опису України" Г.Л. де Боплана: система порівнянь

Ірина ВОРОЖБИТ

студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Анотація. У статті проаналізовано спосіб проведення дозвілля шляхтою, культуру вживання алкоголю, систему шляхетських уподобань та звичаїв на основі аналізу «Хроніки європейської Сарматії» Алессандро Гваньїні та «Опису України» Гійома Левассера де Боплана. В ході дослідження було враховано основні принципи методики роботи з джерелами особового походження: особистість автора, мету написання та читацьку аудиторію пам’яток тощо. Автор акцентує увагу на тому, що наведені сюжети з життя шляхтича репрезентують свою схожість в обох текстах, що може свідчити про їхню стійкість протягом досліджуваного періоду.

Ключові слова: шляхта, Гваньїні, Боплан, дозвілля, бенкетування, алкоголь.

Шляхта репрезентує еліту річпосполитського соціуму, котра визначалася високим рівнем станового самоусвідомлення. Безперечно, шляхта витворила власну неповторну культуру життя та стереотипи поведінки, систему вподобань тощо. На наше переконання, видається можливим протиставляти шляхетську культуру культурі «безмовної більшості», оскільки вираження першої яскраво проступає до читача у тогочасних літературних та зображальних пам’ятках.

Постаті Алессандро Гваньїні (1538–1614) та Гійома Левассера де Боплана (близько 1595–1685) є досить відомими як у вітчизняній, так і зарубіжній історіографії. Дослідників творчості Гваньїні цікавили більшою мірою «білі плями» в біографії хроніста або ступінь оригінальності пам’ятки порівняно з твором М.Стрийковського. Слід відмітити вагомий внесок представників «дніпропетровської школи» джерелознавців на чолі з професором М.Ковальським у розроблення даної проблематики. О.Дячок захистив кандидатську дисертацію та створив цикл статей, присвячених Гваньїні та його хроніці; Ю.Князьков простежив вплив хроніки на український хронограф 2-ої редакції; Ю.Мицик переклав та опублікував пам’ятку, подав до неї передмову.

Особистості Г. Л. де Боплана в науковій літературі також приділена належна увага. Бопланіада стала нині напрямом наукових студій завдяки працям О.Хорошкевич, З.Борисюк, Я.Дашкевича та ін. Боплан та його творча спадщина ставлять перед дослідниками широке коло проблем: особистість Боплана, аналіз та інтерпретація твору «Опис України», картографічний доробок автора тощо.

В історіографії досі не порушувалося питання зображення шляхти в творах Боплана та Гваньїні. Наукова новизна цієї розвідки полягає в намаганні автора використати тексти Гваньїні та Боплана для дослідження шляхетського дозвілля, звичаїв та побуту.

У процесі розроблення даної тематики перед нами були поставлені такі завдання: 1) проаналізувати тексти Гваньїні та Боплана; 2) визначити мету написання творів та їх читацьку аудиторію; 3) порівняти сюжети з життя шляхетської культури за текстами обох іноземців.

«Хроніка європейської Сарматії» А.Гваньїні розкриває деякі аспекти побутового життя шляхти, її поведінкові стереотипи, звичаї, вподобання тощо.

Г. Л. де Боплан в «Описі України», який був створений більш як на півстоліття пізніше від хроніки Гваньїні, також подає читачеві розлогі характеристики шляхти, її способу життя.

Обидва автори потрапили до Польщі як військові найманці, брали активну участь у виправах, а також, що найважливіше, постійно перебували в середовищі шляхти, про яку, власне, писали. Безперечно, саме це середовище «впливало» на авторські характеристики, оцінки та судження, а також давало можливість побачити життя шляхти зсередини, відображення якого спостерігаємо в обох пам’ятках. Тому доцільно подати у порівняльний спосіб інтерпретації авторів різних аспектів шляхетського життя.

А.Гваньїні характеризує шляхтичів як «людей гострого розуму»[2, 285], пояснюючи це тим, що вони «…знають мови різних народів, а латинською мовою володіють настільки добре, що хтось може сказати, що це їхня рідна мова, а це звичайна річ серед багатих і серед вбогих»[2, 285]. На наше переконання, автор невипадково так патетично пише про високий рівень володіння латинською мовою, адже від початку свого перебування у Польщі, до того, як Гваньїні «…вивчив мову, звичаї, вчинки і права коронні…»[2, 37], він спілкувався саме латиною, як на службі, так і в побуті.

Г. Л. де Боплан в «Описі України» зазначає з цього приводу: «…вони (шляхтичі. – Авт.) з юних років вивчають латинську мову, тим більше, що всі їхні закони написані даною мовою»[1, 337]. Коментуючи цитату, варто зважати на те, що Боплан тут дещо перебільшує, адже традиція ведення публічно-правової практики виключно латинською мовою була порушена у 1543 р. Щоправда, в судочинстві цей закон не прижився, хоча в урядовій документації (сеймових рішеннях, універсалах) із середини XVI ст. використовувалася польська мова[1, 485]. Попри це, незаперечним залишається той факт, що латинською мовою легко володіла більша частина шляхти[3, 69–70]. Для нашого дослідження важливим є те, що обидва автори акцентують неабияку увагу на вільному володінні латиною. Це не є випадковим, адже для обох іноземців саме вона була мовою для спілкування.

Надзвичайно цікавими для розуміння шляхетських уподобань та захоплень є такі рядки Гваньїні: «Шляхта дуже захоплюється добрими конями, військовим обладунком та дорогими шатами» [2, 285]. Їзда верхи була не тільки розвагою для шляхти, а й важливою складовою процесу виховання майбутнього воїна. Верхова їзда постійно супроводжувала повсякдення шляхтича: виступала як засіб пересування у господарських справах, на війні, полюванні тощо[4, 128]. На нашу думку, цим і пояснюється любов шляхти до гарних коней.

Традиційна культура шляхетського середовища характеризувалася небайдужістю шляхти до пишного вбрання. Свій статус людини, перш за все військової, шляхта демонструвала в щедрому оздобленні обладунку. Магдалена Барткевіч зазначає, що найкращою нагодою для тодішніх «показів мод» ставали сеймові засідання, організовані забави при королівському дворі[4, 149].Як відомо, А.Гваньїні був присутнім на Люблінському сеймі 1569 р., де міг спостерігати особливості одягу магнатів, середньої та дрібної шляхти. Дорогі тканини та прикраси, виготовлені зі срібла та золота, могли дозволити собі в повній мірі лише магнати та князі. Середня та дрібна шляхта постійно намагалася їх наслідувати, витрачаючи на це чималі кошти, замінюючи дорогоцінні метали чеською біжутерією тощо.

Г. Л. де Боплан також висловлює здивування з приводу вигляду військового обладунку шляхтичів: «Коли ці люди йдуть на війну, вони споряджаються настільки старанно, що, якби схожі опинилися в нашій армії (французькій. – Авт.), то їх скоріше б роздивлялися (курсив. – Авт.), ніж боялися…»[1, 351]. Костюм шляхтича Боплан характеризує таким чином: «Вони величні та розкішні в своєму одязі…»[1, 349]. Показовість убрання шляхти особливо гостро кидалася в очі іноземцям[4, 149–150],що можна спостерігати в текстах Гваньїні та Боплана.

У надзвичайно цікавий спосіб вони змальовують поведінку шляхтичів на бенкетах, супроводжуючи свої виклади авторськими оцінками: «Якби цьому шляхетному народу не перешкоджали надмірне пияцтво та марнотратство, то він, мабуть, перевищив би всі народи за вродженими чеснотами і силою духу» [2, 286].

«І якщо їхнє (шляхти. – Авт.) озброєння та військові прийоми здаються доволі відмінними від наших, то в подальшому викладі ми хочемо показати вам, що їхні бенкети і дотримувані при цьому звичаї зовсім відрізняються від того, що прийнято у більшості народів світу» [1, 355].

Як бачимо, Гваньїні починає свою розповідь з явним осудом, характеризує згадані явища як найбільшу ваду «цього шляхетного народу». У моралізаторсько-дидактичних текстах того часу прослідковуємо схожі мотиви: «Доводь свою мужність не за келихом міцного, // Тільки якщо є справжня для того потреба, // З Татарією, з Москвою на полі себе проявляй, // І кордони охороняй…» (Dokazuj męstwa nie za kuflem cnego, / Lecz gdzie potzeba poczćiwa do tego / Wzywa, s Tatary, z Moskwą w poluczynić, / A granic bronic…[5, 491]). Така авторська позиція пояснюється насамперед метою написання хроніки, що полягала у її моралізаторсько-виховному характері.

«Опис України» Боплана був зорієнтований в першу чергу на французького читача і також не позбавлений елементів напучування. Але, на відміну від Гваньїні, у Боплана сюжети з шляхетського повсякдення зображені незаангажовано і виконують здебільшого інформативну, розважальну функції. В «Описі України» він намагається зобразити речі, котрі його особливо дивують, з чим він не був знайомий раніше. У розділі «Про Польщу», в якому зображена шляхта з різних боків – від участі в політичних подіях до описів її побутового життя, Боплан сім разів робить виклад інформації у порівняльний спосіб. На наше переконання, автор постійно проводить паралелі з «іншими народами світу» для того, щоб читач краще сприймав «вдачу польської знаті» та її звичаї:

– «Серед них немає вищих, як у Франції, Німеччині, Італії, Іспанії та інших країнах…» (курсив. – Авт.)[1, 337];

– «…але все-таки торгівля нею (землею. – Авт.) заборонена, точно так само, як і у Франції» (курсив. – Авт.)[1, 341];

– «якби схожі опинилися в нашій армії (французькій. – Авт.), то їх скоріше б роздивлялися, ніж боялися…» (курсив. – Авт.) [1, 351];

– «…озброєння та військові прийоми здаються доволі відмінними від наших (курсив. – Авт.), … їхні бенкети і дотримувані при цьому звичаї зовсім відрізняються від того, що прийнято у більшості народів світу» (курсив. – Авт.)[1, 355];

– «…оскільки тут роблять не так, як в інших країнах…» (курсив. – Авт.)[1, 357];

– «…але в дечому вони перевершують наші (страви. – Хорошкевич О. Л.)...» (курсив.

– Авт.)[1, 365];

– «В умінні готувати рибу вони перевершують всі інші народи…» (курсив. – Авт.)[1, 365].

Отже, авторські оцінки способу шляхетського бенкетування дещо різняться. На нашу думку, це спричинено насамперед різною читацькою аудиторією творів та самим середовищем, серед якого перебували Гваньїні та Боплан.

Окрім авторських оцінок, обидві пам’ятки подають неабиякий інформативний матеріал щодо шляхетської культури вживання алкоголю.

«Чимало їх через таке надмірне пияцтво хворіє. Буває часто й таке, що коли один до другого п’є за його здоров’я, то не тільки в склянку, а і в дерев’яний кухоль голову свою всадить по вуха, а випивши, розбиває собі об голову. Другого ж дня, вставши, хворіє, хилиться ніби від вітру очерет, нарікає на вино, що від нього болить голова…» [2, 286].

«Після того, як пани добре наїдяться за столом …, вони починають пити уже по-справжньому за здоров’я один одного… Після того, як хтось п’є за здоров’я товариша, він подає йому ту саму склянку, наповнену таким самим вином, для відповідного тосту…» [1, 367].

Обидва автори зазначають про надмірне вживання шляхтою спиртних напоїв під час бенкетів. За підрахунками польського історика З.Куховіча, у середовищі середньої шляхти річна норма споживання горілки та вина сягала 20 літрів на особу, що становило 6 л 100% спирту. Що стосується дрібної шляхти – 3 л: 1 л 100% спирту відповідно. Така різниця пояснювалася тим, що вино й горілка були напоями дорогими, тому більшою мірою доступними заможнішій частині шляхетського стану. Дослідник наголошує на тому, що за рівнем споживання алкоголю поляки в XVI–XVII ст. не були на першому місці в Європі[4, 144]. Але висновки Куховіча стосуються переважно кількісних показників, нас же цікавить саме культура вживання спиртних напоїв. Гваньїні характеризує її як «надмірне пияцтво», Боплан пише, що шляхтичі п’ють по-справжньому, внаслідок чого «ніхто не уникає дії вина: і пани, і їхні слуги, і музики – всі п’яніють»[1, 369]. Як бачимо, описи способів бенкетування шляхти співпадають в обох авторів, що дає можливість висловити припущення про стійкість такого своєрідного елементу шляхетської культури.

Надзвичайно цікаві для нашого дослідження знаходимо сюжети про слуг шляхти. Хоч це здебільшого стосується соціального зрізу життя шляхти, але згадані автори подають нам дану інформацію з точки зору побуту. Для того щоб не розривати контекст, вміщуємо її тут. Перш за все варто з’ясувати, до якої соціальної категорії належать слуги, про яких пишуть А. Гваньїні та Г. Л. де Боплан.

«Навпаки, народи із західних країн уважають непристойним, щоб шляхтич служив шляхтичеві,…Але у наших сарматів інакше» [2, 287]. «…Значна її частина (шляхти. – Авт.) … не вважає для себе принизливим … іти на службу…, в свиту найбільших вельмож» [1, 345].

У творах Гваньїні та Боплана йдеться про те, що на службі у шляхти перебувала сама шляхта. Слугами при магнатських дворах були насамперед дрібні шляхтичі, які виконували найрізноманітніші обов’язки, що нерідко дублювали функції служби при королівському дворі: маршалки, підскарбії, комірники тощо. Окрема шляхта несла військову службу у складі дворових хоругв своїх панів та в їх особистих «почтах». Нерідко з такого роду служби починала свою кар’єру малозаможна шляхетська молодь і діти васальної шляхти, котрі володіли наділами в магнатських латифундіях на ленному праві із зобов’язаннями нести ту чи іншу службу своєму сюзеренові[1, 489–490].

Показовим є те, що обидва тексти допомагають прослідкувати поведінку слуг-шляхтичів, зокрема під час бенкетів.

«Як тільки пан за стіл, то й слуги разом з ним сідають по порядку. А якщо двір великий, то слуги сідають аж за кількома столами, бо кожен з них зі своєї тарелі може кількох утримати…Часом пан по три-чотири дні не може витягти свого слуги з корчми або відтягти від товариства…» [2, 287].

«Але все, що роблять пани, ніщо в порівнянні з тим, що роблять їхні слуги, так як вони зробили багато збитків під час обіду, то під час пиятики роблять збитки не порівняно більш значні, випиваючи вина в десять разів більше, ніж їхні господарі…» [1, 369].

Зміст текстів іноземних авторів наочно показує, що слуги-шляхтичі під час бенкетів сидять поряд зі своїми панами, є активними учасниками, членами товариства. Безперечно, таке становище слуг знайшло відображення в обох авторів, оскільки воно не було співзвучним із ситуацією в Західній Європі, тому Гваньїні та Боплан зі щирим подивом фіксують такий стан речей. Авторське ставлення до нього різниться в творах. Гваньїні таким становищем слуг намагається підкреслити постулат про шляхетську рівність: «Адже шляхта шляхті як рівному в чеснотах і походженні служить, бо шановні та пристойні послуги чинить» [2, 287]. Ідея шляхетської рівності в різних частинах тексту підкреслюється автором, це пояснюється особливостями авторського задуму щодо читацької аудиторії «Хроніки європейської Сарматії», котра була зорієнтована перш за все на середню та дрібну шляхту, чиї інтереси захищалися та пропагувалися.

Боплан же неприховано засуджує таку поведінку слуг, оцінюючи її як «зухвалу». Для нього таке становище слуг та їхня поведінка були явищем незвичним та незрозумілим, як і, власне, для французького читача, тому автор вміщує цей сюжет як чергову сторінку «вдачі польської знаті».

Зазначимо, що сюжети, котрі репрезентує Боплан, є повнішими та яскравішими. Він приділяє неабияку увагу напоям та стравам, котрі мають місце на бенкетах, а також послідовно описує всі «етапи» бенкетування шляхтичів. Гваньїні не виділяє цієї тематики в окремий блок, його описи є дещо поверхневими та неповними. Причиною різного ступеня зацікавленості авторів до побутового життя шляхти, як уже було зазначено, є різна читацька аудиторія.

Отже, проаналізувавши зміст «Хроніки європейської Сарматії» А.Гваньїні та «Опису України» Г. Л. де Боплана, ми дійшли таких висновків. Хроніка Гваньїні була адресована насамперед шляхетському загалу з моралізаторсько-виховною метою, а твір Боплана – французькому читачеві і мав пізнавально-розважальне спрямування. Цим, власне, і пояснюємо факт різних авторських оцінок щодо тотожних сюжетів. Наявність схожих описів шляхетського повсякдення, культури проведення дозвілля шляхтою, а також уподобань та звичаїв може свідчити про їхню стійкість протягом досліджуваного періоду, а також про те, що саме ці сюжети слугували маркерами шляхетської культури в системі її сприймання іноземцями.

ЛІТЕРАТУРА

1. Боплан Гийом Левассер де. ОписаниеУкраины: Пер. с фр. З. П. Борисюк; ред. перевода А. Л. Хорошкевич, Е. Н. Ющенко. – М., 2004. – 576 с., илл.

2. Гваньїні Олександр. Хроніка європейської Сарматії / Упор. та перекл. з пол. о. Юрія Мицика. – К., 2007. – 1006 с., іл.

3. Малинин Ю. П.Прощание с Польшей: политико-поэтический эпизод из истории французско-польских отношений XVI в. // Проблемы социальной истории и культуры Средних веков и раннего Нового времени / Под. ред. Лебедевой Г. Е. – Вып. 5. – СПб., 2005. – С. 67 – 74.

4. Kuchowicz Z. Człowiek polskiego baroku. – Łódź, 1992. – 418 s. + il.

5. Stryjkowski M.Goniec cnothy do prawych slachciczów, uczyniony, w którym są przykłady piękne spraw mężów zacnych, postęmki Sarmatów i królów Polskich, ksążiąt Litewskich i ich narody sławnego wywód, i sprawy skuteczne z dawna w prochu zakryte, a od żadnego przedtym nie wydane, od początku ich aż dodzisiejszego z łaski Bożej króla Henryka // Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, żmódska i wszyskiej Rusi. – Warszawa. Nakład Gustawa Leona Glucksberga, Księgarza, 1846. – T. II. – S. 467 – 558.

Ирина Ворожбит

Обычаи, предпочтенияи досуг шляхтича на страницах «Хроники европейской Сарматии» А.Гваньини и «Описания Украины» Г.Л. де Боплана: система сравнений

Аннотация. В статье проанализированы способ проведения досуга шляхтой, культура употребления алкоголя, система шляхетских предпочтений и обычаев на основе анализа «Хроники европейской Сарматии» Алессандро Гваньини и «Описания Украины» Гийома Левассера де Боплана. В ходе исследования были учтены основные принципы методики работы с источниками личного происхождения: личность автора, цель написания, читательская аудитория памятников и т.п. Автор акцентирует внимание на том, что приведенные сюжеты из жизни шляхтича представляют свое сходство в обоих текстах, что может свидетельствовать об их устойчивости на протяжении исследуемого периода.

Ключевые слова: шляхта, Гваньини, Боплан, досуг, пиршество, алкоголь.

Iryna Vorozhbyt

Customs, tastes and leisure activities of noblemen on the pages of «European Sarmatia chronicles» by A.Guagnini and «Ukraine description» by G.L.Boplan: system of comparison

Annotation. The article analyses the noblemen’s leisure activities, alcohol drinking culture, system of noblemen tastes and customs based on the analysis of «European Sarmatia chronicles» by Alessandro Guagnini and «Ukraine description» by Gijom L’evaser de Boplan. In course of the research main principles of methodological work with personal sources like author’s personality, aim of writing and readers audience were taken into consideration. The author pays its attention to the fact that plots given from the life of noblemen represent its similarity in both texts, which can witness their firmless during the perion researched.

Key words: noblemen, Guagnini, Boplan, leisure activities, feast, alcohol.

Культура вживання алкоголю козацькою старшиною ХVІІІ століття
(на матеріалах щодеників Я.Марковича та М.Ханенка)

Тетяна ЧЕРВІНСЬКА

студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Анотація. У статті на основі щоденників представників козацької старшини XVIIIстоліття Якова Марковича та Миколи Ханенка проаналізовано культуру вживання алкоголю. Розглянуто види, частотність закупівель та споживання хмільних напоїв представниками козацької старшини протягом конкретних років, у тому числі і під час християнських свят та постів. Базуючись на аналізі церковних та світських свят, виокремлено роль алкоголю, який був невід’ємною частиною соціокультурного життя козацької старшини XVIII ст. У дослідженні робиться спроба провести паралель між вживанням міцних напоїв козацькою елітою та дотримуванням релігійних догм, у тому числі постів.

Ключові слова: Я. Маркович, М. Ханенко, козацька старшина, алкоголь.

Історія повсякдення як напрям української історіографії лише починає розвиватись. Щоденники представників козацької старшини Якова Марковича та Миколи Ханенка давно відомі історичній науці. Вони були в полі зору джерелознавців В. Антоновича, М. Марченко, Л. Литвиненко. Біографії самих авторів щоденників, їхні старшинські роди, які вони представляли, досліджували В. Модзалевський, В. Томазов, А. Маркевич, О. Дзюба. У даній статті робиться спроба використати щоденники як джерело для вивчення історії повсякдення, дослідити соціокультурний зріз Гетьманщини XVIII ст., побутову обрядовість та практику вживання алкоголю тогочасною елітою. Порівняльний аналіз джерел особового походження дає змогу не лише реконструювати побут та раціон кожного окремого представника, а й зробити узагальнюючі висновки про спосіб життя політичної верхівки в цілому. У дослідженні залучені додаткові статистичні матеріали. Запропонована таблиця видів напоїв широко розкриває усі назви, що згадуються у щоденниках. Діаграми складені на основі підрахунків за певний проміжок часу, ілюструють закупівлю та споживання алкоголю.

У колах соціальної еліти XVIII ст. сформувалася певна культура вживання алкоголю, яку не варто прирівнювати до звичайного пияцтва. Слово «алкоголь» арабського походження. Його відкрили алхіміки у VIII ст. для медичних потреб [8,39].Алкоголь та його вживання становило передусім складову життя для еліти, він був невід’ємним атрибутом у побуті. Саме тому важливо дослідити частотність вживання різних напоїв, їх види, прослідкувати взаємозв’язок між постами та вживанням алкоголю. Важливо й те, що він нерідко виконував функцію медичних препаратів у поєднанні з різними інгредієнтами. Левова частка придбаних напоїв купувалася саме з метою виготовлення тих чи інших панацей для лікування різного спектра хвороб.

Широковживаними серед козацької старшиниXVIII ст. були вина різного ґатунку та виробництва (Табл.1). Варто зауважити, що навіть у XVIII ст. вино пили люди заможні. У документах XVIII ст. під загальною назвою «вино» фігурувало різноманітне спиртне. У праці «Словарь Академии Российской», виданій у 1789 р., під словом «вино» розуміється виноградний виріб, будь-який хмільний напій з ягід чи хліба «посредством перегонку чрез куб доставаемый» [7,139].Я. Маркович та М. Ханенко досить часто купували вина, занотовуючи до щоденників його різновид та ціну. У їхніх записах фігурують сорти, які вони купували постійно, в середньому раз на декілька тижнів. Цікавим є і те, що кримські вина купувались об’ємом у «бутилку», тоді як «заморські» – угорські, німецькі, французькі – бочками. Я. Маркович так фіксує свою покупку: «крим. 3 бут.»[3,178], коли ж йдеться про вино іншого виробництва, він завжди надає перевагу великим одиницям спиртного: «3 бочки вина немецкого» [3,192].Досить часто закупівля як вина, так і іншого алкоголю проводилась великими партіями, з розрахунку на подальшу перспективу вживання. Наприклад, Я. Маркович, заїжджаючи до «склепу», часто купує «вина зъ бочокъ, доброго по 6 квартъ, фран. и гиш…, по 2 фляги разного, да бутилокъ доброго по 5, да француж. 2 бутилки, да зъ антала, изъ барила и зъ барилця по бутилці» [3,231].

Що стосується частотності закупівель вина, то М. Ханенко у 1732 р. купував різні сорти вин 11 разів, у деякі місяці фактично кожного дня, а в деякі – раз на кілька місяців, у 1733 р. – 9 разів, тоді як Я. Маркович у 1732 р. – 12. Бачимо, що частотність закупівель вина в середньому однакова. Проте Я.Маркович завжди купував більше одиниць у великих об’ємах, можливо, з метою заповнення власного винного погреба. У 1727 р., частину якого провів у Сулацькому поході, він лише частково фіксує своє вживання алкоголю (за цей рік зроблено лише 6 записів, пов’язаних з вином).

Горілка – алкоголь, який здавна пов’язують з козаками. Політична верхівка XVIII ст. впевнено продовжувала традицію вживання цього хмільного напою, виокремлювала для себе безліч його видів. На думку провідного французького дослідника історії повсякдення Ф.Броделя, поява горілки та зернових спиртів стала справжньою революцією. У ХVI ст. спиртне лише створюється, ХVII ст. забезпечує йому просування, а ХVIII ст. його популяризує. Горілка довго залишалась лікарським засобом, особливо від чуми, подагри, втрати голосу. Ще в 1735 р. «Трактат про хімію» твердив, ніби спирт є своєрідною панацеєю. Хоча доти він уже тривалий час прислуговувався для наливок[1,201]. У записах представників старшини знаходимо згадки, що ілюструють горілку як ліки, елемент для виготовлення наливок і власне алкогольний напій.

Порівняно з вином фіксується не лише придбання даного алкоголю, а й безпосереднє його вживання, що часто стоїть у парі з прикметником «подпияхомъ». Так, М.Ханенко за 1732 р. зробив 6 записів, що стосуються вживання міцного напою, тоді як Маркович – 27. У 1733р. М.Ханенко зробив 14 записів, пов’язаних з безпосереднім уживанням алкоголю, Я. Маркович у 1727 р. – 18 зафіксованих згадок. Загалом частотність вживання оковитої в обох представників старшини у середньому однакова, якщо брати до уваги як спільні роки, так і різні для кожного з них.У Діаграмі 1 подано дані у відсотковому відношенні. У щоденнику М.Ханенка горілка згадується у такому контексті: «Для поминок въ домъ умершого станъ горълки и денег 1 р.» [5, 101]; «у отца духовского была свадьба, которого и зятя его обослано зъ дому моего дробыною, хлебомъ и водкою»[5, 120]. У першому випадку він надсилав спиртне на поминки разом з грошима, у другому – дарував нареченому горілку та хліб. Це може свідчити про те, що даний продукт в той час був досить дорогим та цінним.

На сторінках щоденників також часто зустрічаємо згадки про інші алкогольні напої, зокрема пиво. Завдяки високій поживності й низькому вмісту алкоголю пиво здавна вважали за «добрий» алкоголь, на противагу міцнішим напоям на кшталт горілки. Де владарює пиво, там люди ситі та щасливі[6, 36].У Московії, де все запізнювалося, споживач ще 1655 р. діставав ячмінне пиво («cervoise») [1, 199].УXVІII ст. пиво достатньо відоме на території Гетьманщини, що підтверджують записи щоденників. Поруч з пивом у щоденниках часто зустрічається й інший хмільний напій – «мед питний», чи просто мед. М. Ханенко нерідко купує пиво та мед разом, наприклад: «На мед медъ и пиво 6 к.» [5, 104]. Всього за 1727–1733 рр. він придбав пива 18 разів, меду – 14. Я. Маркович надавав перевагу більш міцному алкоголю, а відтак за 1732 р. він лише кілька разів купував мед і пиво.

Популярність того чи іншого напою для окремого представника старшини визначено у Діаграмі 2. Я. Маркович у 1732 р. (як і в інші роки) надає перевагу горілці, тоді як М. Ханенко – вину.

Варто також звернути увагу на вживання алкоголю під час посту, оскільки свята у повсякденні козацької старшини займали не останнє місце. Піст – час покаяння, утримання від спокус, молитви та навернення. На прикладі козацької еліти бачимо, що вона не завжди утримувалась від спиртного. Старшина під час посту вживала алкоголь, проводила час на банкетах. Так, у Різдвяний піст 1732 р. вона відзначала чотири свята: іменини цесарівни Катерини Іоанівни, свято кавалерії російської Андрія Первозваного, іменини гетьмана та цесарівни Єлизавети Петрівни. Звісно, святкування такого роду супроводжувалось хмільними застіллями.

Проаналізувавши пізніші роки ведення щоденникових записів, читаємо, що М. Ханенко у 1742 р. під час Різдвяного посту лише раз купує вино: «привезено зъ Стродуба вина бочку лагонского»[5, 184], чотири рази за піст фігурують записи на зразок «много пили», «и до позна гуляли доволно» [5, 182,186]. Що ж стосується Я.Марковича, то у 1740 р. знаходимо лише один запис про святкування дня народження Єлизавети Петрівни: «Сей день торжествен, ради рожденія ея височества гсдрнъ цесаревни Елизавети Петровни, и подпіяхом у генерала Кейта» [4, 383], більше відомостей ні про покупку, ні про вживання алкоголю у його щоденнику немає. Під час Великоднього посту Я. Маркович купує чотири рази спиртні напої (вино різних сортів, пиво, горілку)[3,178, 181–184], причому вкінці посту, напередодні самого свята, аналогічно й М. Ханенко – 3 покупки (вино бранне червоне, пиво, вино фронтилгияк) [5, 38,42].

Абсолютно не об’єктивним буде твердження, що козацька старшина нехтувала часом посту, так само, як і твердження, що вона дотримувалась його. Порівняно з іншими днями, дійсно, динаміка вживання та купування алкоголю спадає, проте вона не дорівнює нулю – банкети, гуляння, часті похмілля опісля – це все бачимо і у період постів. Справді, як Маркович, так і Ханенко в першу чергу люди світські, які мали зв’язки, певний статус у суспільстві і зобов’язані були вести відповідний спосіб життя. Вони глибоко шанували традиції православної церкви, постійно відвідували богослужіння. Загалом алкоголь у повсякденні козацької старшини займав не останнє місце. На нашу думку, культуру вживання алкоголю представниками козацької старшини слід розглядати не як пиятику, а як певне культурне явище, що було породженням тогочасних систем та норм поведінки. Це, зокрема, підтверджує різноманіття алкогольних напоїв, котрі зафіксовані у щоденниках Я. Марковича і М. Ханенка. Завдяки порівнянню інформації про закупівлю хмільних напоїв, їхнього асортименту та відповідних щоденникових записів про їх вживання ми дійшли висновку, що вживання алкогольних напоїв на свята було невід’ємною частиною соціокультурного життя козацької старшини XVIII ст.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бродель Фернан. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст. – Том 1. Структура повсякденності: можливе і неможливе: Переклад з французької Г.Філіпчук.– К.: Основи, 1995. – 543 с.

2. Дневникъ генерального підскарбія Якова Марковича //Изданіе «Кіевской Старины» подъ редакціей Ал. Лазаревскаго. – Часть вторая (1726–1729 гг.). – К., 1895. – 342 с.

3. Дневникъ генерального підскарбія Якова Марковича //Изданіе «Кіевской Старины» подъ редакціей Ал. Лазаревскаго. – Часть вторая (1730–1734 гг.). – К., 1895. – 418 с.

4. Дневник Якова Марковича. Том IV: 1735–1740 роки / Видав Вадим Модзалевський. – Київ–Львів, 1913. – 384 с.

5. Дневник генерального хоружего Николая Ханенка. 1727–1753 // Пріложеніе къ журналу «Кіевская старина». – К., 1884. – 514 с.

6. Шивельбуш Вольфганг. Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів: Переклад з німецької Ю. Прохаська // Критика. – К., 2007. –256с.

7. Яременко Максим. Насолоди освічених в Україні XVIII століття (про культуру вживання церковною елітою чаю, кави та вина) // Київська академія. – Вип. 10. – 229 с.

8. Kuchowicz Zbigniew. Człowiek polskiego baroku. Wydawnictwo Łodykie. – Łodż, 1992. – С. 419.

Татьяна Червинская

Культура употребления алкогольных напитков казацкой старшиной XVIII века (на материалах дневников Я. Марковича и Н. Ханенко)

Аннотация. В статье на основе дневников представителей казацкой старшины XVIII в. Якова Марковича и Николая Ханенко проанализирована культура употребления алкоголя. Рассмотрены виды, частота закупок и употребления хмельных напитков представителями казацкой старшины на протяжении конкретных годов, в том числе во время христианских праздников и постов. Базируясь на анализе церковных и светских праздников, выделена роль алкоголя, который был неотъемлемой частью социокультурной жизни казацкой старшины XVIII в. В исследовании делается попытка провести параллель между употреблением крепких напитков казацкой элитой и соблюдением религиозных догм, в том числе постов.

Ключевые слова: Я. Маркович, Н. Ханенко, казацкая старшина, алкоголь.

Tetiana Chervinska

Culture of consummation of alcohol by Cossacks foremen in XVII century (On the materials of Y.Makarovych and M.Khanenko diaries)

Annotation. The article analyses culture of consummation of alcohol basing on the diaries of XVII Cossack foremen representatives Yakov Makarovych and Mykola Khanenko. Types, heady drinks purchase and consumption frequency by the representatives of Cossacks foremen during specific years, including time during Christian holydays and Lent. Basing on the analysis of church and secular holydays the role of alcohol, which was inalienable part of social and cultural life of Cossacks foremen in XVII century, is distinguished. In this research an attempt is made to draw an analogy between strong drinks consumption by Cossacks elite and following religious doctrines, including Lent.

Key words: Y. Makarovych, M. Khanenko, Cossacks foremen, alcohol.

« до списку новин

Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet