головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
22.01.2014 - Розділ ІІІ. Історія.Теорія.Методологія. №2(47) 2013

Зміст розділу ІІІ:

Крисаченко В. Україна -Крим: дипломатичні взаємини козацько-гетьманських часів

Ярошинський О. Рубіжний етап становлення новітнього українознавства і формування його сучасних теоретико-методологічних засад

Хоменко О. Передумови становлення науково-аналітичної концепції розвитку української художньої словесності

Лазарєва В. Державотворчі погляди Пантелеймона Куліша як об'єкт наукового дослідження

УКРАЇНА – КРИМ: ДИПЛОМАТИЧНІ ВЗАЄМИНИ КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКИХ ЧАСІВ

Валентин КРИСАЧЕНКО доктор філософських наук, професор, завідувач відділу геополітики та глобалістики ННДІУВІ

Анотація. У козацько-гетьманські часи Україна продовжувала залишатися не лише в центрі, але й на вістрі геополітичних подій. Визначальними причинами цих явищ виступали як внутрішні, так і зовнішні чинники. До внутрішніх слід віднести постійні зусилля української нації зі збереження власної етнічної, культурної та релігійної ідентичності та утвердження державної незалежності, до зовнішніх – неминучість звернення уваги до України основних політичних гравців Європи та Азії як до одного з визначальних геополітичних центрів світу та зони власних інтересів. Аналізуючи міждержавні відносини України з Кримом у козацько-гетьманські часи, автор насамперед звертає увагу на такі обставини: особливості державного та соціально-політичного устрою України; засадничі принципи та акти державотворення; двобічні договори, угоди та домовленості України з Кримом; уроки та висновки для сучасного етапу українського державотворення.

Ключові слова: Україна, Кримське ханство, козацько-гетьманські часи, українсько-кримський союз, українсько-кримські відносини, дипломатичні договори, двосторонні угоди.

Витоки відносин України і Кримського ханства сягають ще княжих часів, коли Київська Русь зазнала спустошливих нападів з боку імперії Чингісхана. 31 травня 1223 р. відбулася битва русько-половецького війська з монголо-татарами на р.

Калці, після чого частина війська Джучі-хана рушила в Крим під Судак на зимівлю.

Наприкінці 1228 р., після смерті Джучі-хана (1227 р.), новий хан Угедей оголошує похід на захід, і в 1229 р. Судак знову був зруйнований. Згодом тиск загарбників на українські землі почав невпинно зростати.

Так, у 1237 – 1238 рр. монголо-татарами була завойована Північно-Східна Русь, у 1239 р. нападу піддалися Переяславщина і Чернігівщина, 6 грудня 1240 р. війська Бату-хана взяли Київ, у 1241 р. вони вриваються в Галичину та Причорномор’я. Завоювання нових земель стало підставою для створення у 1242 р. нової столиці Золотої Орди міста Сарай-Бату на Волзі; Таврида входить до її складу у вигляді окремого улусу зі столицею в місті Кирим, що розташовувався в долині річки Чурук-Су (правитель улусу – хан Мавал, брат Бату-хана).

У 1257 р. золотоординці під проводом хана Куремси грабують Волинь, а в 1259 р. на чолі з ханом Бурундаєм –Галицько-Волинське князівство; наприкінці ХІІІ ст. війська темника Ногая рушають на Дністро-Дунайське межиріччя. Тим часом у самому Криму (починаючи із середини ХІІІ ст.) оселяються турки-сельджуки та створюються перші генуезькі міста-факторії.

У 1362 р. литовсько-руські війська у битві під Синіми Водами на Поділлі розтрощили золотоординців; Київщина, Переяславщина, Волинь та Поділля стають автономними частинами Литовської Русі, а українська земля – практично повністю вільною від монголо-татар. Згодом були взаємні сутички та протистояння: у 1397 – 1398 рр. князь Вітовт намагається витіснити ногайців і татар з Північного Причорномор’я, але і сам 12 серпня 1399 р. зазнає поразки від золотоординців на р. Ворскла.

Власне кажучи, кінець ХІV ст.¬¬ – початок ХV ст. прикметні посиленням активності Золотої Орди: 8 вересня 1380 р. відбувається Куликовська битва – Дмитрій Донськой перемагає хана Мамая, який у тому ж році помирає в Кафі (Судаку), а хан Тохтамиш укладає угоду з генуезцями про взаємні територіальні володіння в Криму. Проте вже в 1382 р. він захоплює і грабує Москву, а потім хан Едигей знову нападає на Москву (1408 р.) та на Київ (1416р.).

У 1433 р. Кримський улус проголошує свою незалежність – утворюється Кримське ханство на чолі з ханом Девлєт-Бірди (Хаджи-Девлет-Гіреєм), у 1447 р. відбувається перший напад кримського війська на українські землі. Зрештою, самі кримські татари відчули тиск на себе з боку сильнішого сусіда: в 1475 р. турки під проводом Гедик Ахмед-паші вриваються в Крим, руйнують Кафу, і Кримське ханство стає васалом Оттоманської Порти (аж до 1774 р.).

Саме з цього часу Кримське ханство перебувало у стані, який був значною мірою аналогічний стану України: вони, з одного боку, намагалися вести самостійну внутрішню та зовнішню політику, а з іншого – завжди мусили рахуватися з волею свого сюзерена: Кримське ханство – з Оттоманською Портою, Україна – з Річчю Посполитою, а згодом з Московським царством. У повсякденній «міждержавній» практиці Україна і Крим «взаємодіяли» переважно у збройних сутичках, боротьбі за ресурси, людей тощо.

Далі розпочинаються постійні незгоди та протистояння: 1482 р. – напад на Київ війська кримського хана Менглі-Гірея, який він повторював неодноразово у 1488, 1500, 1502 і т.д. роках. Зрештою, йшло змагання за зверхність у Золотій Орді між трьома основними претендентами: Казанню, Кримом і Москвою. Прикметно, що у 1521 р. кримський хан Сафат-Гірей прийшов до влади у Казанському ханстві, а його наступник Мухамед-Гірей І одразу рушив на Москву. І як наслідок – у 1524 р. Казанське ханство визнає себе «юртом», тобто улусом, султана Сулеймана Пишного, ідучи шляхом Кримського ханства.

Такою була безжалісна боротьба за верховенство у Золотій Орді; зрештою перемогу в ній здобув найсильніший улус – Московське царство. У 1502 р. хан Менглі-Гірей І завдає нищівного удару по Сарай-Бату, здійснює похід на Галичину і укладає як зверхник Золотої Орди союз із Литовською Руссю (1507 р.). Але вже в 1512 р. під Вишневцем українське військо князя К. Острозького вступає в битву з татарами Менглі-Гірея І. У 1521 р. хан Мухамед-Гірей І наступає на Москву, а на Казанське ханство наставляє кримського хана Сафу-Гірея.

І знову активізація дій української сторони. У 1527 р. відбувається битва війська князя К. Острозького з армадою хана Саадет-Гірея І під Вільшаницею (Київщина). У 1528 р. відбувається похід козаків під проводом черкаського старости Є. Дашкевича на Очаків, який вони вже здобували у 1515 р. Неодноразово ходив на татар Д. Вишневецький – на фортеці Іслам-Кермен (1556р.), Азов (1559р.) та ін. Навзаєм Білогородська орда розорила Поділля (1561 р.), Астрахань (1569 р.), під зверхництвом хана Девлет-Гірея спалила Москву (1571 р.).

У ХVІІ ст. українсько-кримськотатарське протистояння посилилося з обох сторін. У 1594 р. татарсько-турецькі війська напали на Покуття та Галичину. Навзаєм у 1606 р. запорожці напали на Кафу, 1609 р. – на Ізмаїл, Кілію, Аккерман, у 1616 – 1621 рр. – під проводом гетьмана П. Сагайдачного – практично на всі найважливіші центри Кримського ханства. Очевидно, вершиною українського впливу на Крим був період урядування гетьмана М. Дорошенка (1623 – 1628 рр.), під час якого Кримське ханство практично повністю залежало не стільки від Оттоманської Порти, скільки від Запорозької Січі. Мабуть, це і стало передумовою тих угод, які склалися між Україною і Кримським ханством під час Визвольної війни українського народу 1648 – 1657 рр.

З огляду на викладене Б. Хмельницький перед початком війни з Річчю Посполитою у лютому 1648 р. укладає союзний договір з Кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ (1644 – 1654 рр.). І лише потому, у квітні–травні того ж року, Б. Хмельницький, маючи, на його думку, надійний тил, рушає на битву з поневолювачем України – Річчю Посполитою.

Нагадаємо, що немає, мабуть, більш складної проблеми в осягненні української історії, ніж взаємини України зі своїми могутніми південними сусідами: Оттоманською Портою та особливо з її васалом – Кримом. Розділені вірою, звичаями, мовою, культурою, Крим та Україна невпинно протистояли один одному. Незліченні страждання приносили татарські орди на нашу землю. Однак геополітичні інтереси обох держав штовхали їх до союзу: Крим, як і Україна, потерпав від залежності свого могутнього сюзерена, а його європейські амбіції стримувалися могутністю Москви, Польщі, Священної Римської імперії та ін. Граючи на цих та інших нюансах, Б. Хмельницький залучив до спільної боротьби кримського хана, готував серйозні пропозиції щодо союзу з Туреччиною.

Слід відразу наголосити: від союзу України та Криму вигравали обидві сторони (варто згадати «україно-турецько-татарську» коаліцію 1648–1649 рр., за Н. Полонською-Василенко). Так само обидві держави програли, коли стосунки між ними розладналися: як пише Н. Полонська-Василенко, «Союз України з Москвою викликав союз Криму з Польщею. Спільні дії татар та поляків почали з осені 1654 року руйнувати Поділля, Брацлавщину...». Навіть одна ця обставина перекреслює значення Переяславської угоди... Згодом, борючись поодинці, і Україна, і Крим як державні утвори були повністю зліквідовані. Це гіркий, але повчальний урок історії. Але повернемося до кращих часів в українсько-кримських відносинах, а саме, коли взаємні інтереси привели до утворення українсько-кримського союзу. 22 травня 1648 р. під Корсунем, практично відразу після розгрому польського війська, Б. Хмельницький пише листа до хана Іслам-Гірея ІІІ. Зміст послання однозначно свідчить про повне порозуміння між союзними сторонами: військова допомога з боку Криму силами перекопського мурзи Тугай-бея, з одного боку, та плата за підтримку Запорозького Війська польськими бранцями (з наступним їх викупом Польщею на користь хана) – з другого. Натомість гетьман, зважаючи на нове польське рушення, «вельми просить у ханської ясності прислати йому орди ще тисяч кілька»[3, 96]. І це – випробування хана на союзницькі угоди, бо ж сам гетьман відправив тисячу полонених татар з Тугай-беєм до хана. І віддай мені сина, – наголошує Б.

Хмельницький, який у той час був заручником. Бо ж татари ніколи не дотримувалися своїх зобов’язань, а завжди вирішували справи на свою користь. Принаймні у трьох вирішальних битвах (під Збаражем, Зборовим та Берестечком) кримськотатарські війська чинили підступно щодо української сторони.

Саме про таку непевну позицію союзника нагадує хану Іслам-Гірею ІІІ гетьман у листі від 16 квітня 1654 р.: «Те, що ми через наших попередніх послів нагадували про відновлення присяги (підкреслено мною. – В.К.), мусило статися не з моєї волі, але з волі всього нашого війська». І далі Б. Хмельницький вкотре звертає увагу на смисл українсько-московських угод як на один із кроків по налагодженню вигідних стосунків з усім «ближнім зарубіжжям»: «Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то ми це зробили згідно з порадою вашої царської милості. А з усього бачимо, що ляхи стягають людей з різних земель на нашу загибель, то чому б і ми не мали цього робити? Бо краще мати більше друзів» [1, 101]. Коли Б. Хмельницький пише, що «ляхи стягають людей з різних країн», то і вказує конкретно, що у війську гетьмана Потоцького було п’ять тисяч угорців та ще й волоське військо під проводом «великого старшини» Глігоруса Гурмаса; і всі ці люди вдерлися в Умань… Лукавство кримського хана виявилося через короткий час. 10 липня 1654 р. укладається союзний договір між Річчю Посполитою і Кримським ханством, обидві сторони фактично взяли Україну в лещата, причому діяли вони з однаковою жорстокістю та безчинством. Особливих руїн та спустошень з татарського боку зазнали Уманщина, Брацлавщина, Переяславщина, Полтавщина та Південна Київщина. Протягом 1654 – 1657 рр., тобто в часи від переходу Криму на бік Польщі до смерті Б. Хмельницького, бойове розмежування декілька разів пересувалося з заходу на схід і навпаки, а також між півднем і північчю. Татари палять містечка та села, нищать церкви, женуть до Криму бранців, не кажучи вже про власне криваві зіткнення. Все це відображено в свідченнях очевидців та документах епохи, які Г.Санін звів у Таблицю 4.1 [4, 240–243]:

Таблиця 4.1

Навали кримських та турецьких військ на Росію й Україну у 1654 – 1657 рр.

Дата події Чисельність та хто нападав Напрями навал і райони дії нападників Збитки від навал
18 серпня 1654 р. «Численний» загін кримських татар. Під Полтаву Не встановлено
28 вересня 1654 р. «Численний» загін кримських татар Під Полтаву Захопили «великий полон» та багато худоби. Козаки Полтавського полку на р. Коломак відбили здобич
вересень 1654 р. Війська сілістрійського паши Переправились через Дунай та зосередились на кордоні з Україною -------
вересень 1654 р. Кримські татари малими загонами Нападали на південні кордони Чигиринського, Корсунського, Уманського і Брацлавського полків «Много шкот починили»
вересень 1654 р. Дрібні загони кримських татар Під Чечельник і Саврань (південний кордон Уманського та Брацлавського полків) «Много шкот починили»
листопад 1654 р. 150 чоловік ногайців та білгородських татар Підійшли до Шаргорода і з’єднались з польськими військами> «Много шкот починили»
27 грудня 1654 р. – середина березня 1655 р. 30 тис. ногайських, білгородських татар Під командою калги з’єднались у районі Брацлава з поляками. Пішли на Умань, Ахматов, блокували Ставище та Білу Церкву. Після поразки в Дрижопільському бою татари базуються на Брацлавщині під м. Животовим, звідки нападали на Умань, але атака була відбита Спільно з польськими шляхтичами пограбували більш ніж 50 містечок і сіл на Брацлавщині, де взяли 50 – 52 тис. чоловік у полон. Грабували Правобережну Україну в районі Чигирин – Біла Церква – Черкаси
січень 1655 р. 40 тис. кримських татар Під командуванням калги Кази-Гірея напали на Запоріжжя Попалили «чайки»
кінець травня 1655 р. Чисельність кримських татар не відома Брацлавський полк три дні бився на переправах у низинах Дніпра, тримаючи оборону від татар Форсувати Дніпро татарам не вдалося
червень 1655 р. Розвідувальні загони кримських татар Напад на прикордонні українські села та містечка Не встановлено>
червень – липень 1655 р. Розвідувальні загони кримських татар Розвідка та добування «язиків» на Дону Не встановлено
серпень 1655 р. Невеличкий загін (ногаї?) Околиці Полтави. На Солоні Води Захопили 20 чоловік. На зворотному шляху загін був знищений козаками Гадяцького полку
початок вересня – жовтень 1655 р. Малі загони кримських, ногайських та інших татар Чигирин, Черкаси, Фастів, Київ Перехоплювали козацькі роз’їзди, відправлені з трофеями з армії Хмельницького, яка тримала в облозі Львів
жовтень – початок листопада 1655 р. 100 тис. кримських, ногайських, білгородських, буджацьких татар Діючи між ріками Дністром та Бугом Відрізали армію Хмельницького та Бутурлина від тилових баз. Нападали в районі Києва, Білої Церкви, Кодака, потім, рухаючись у бік Кам’янця-Подільського та Львова, перехоплювали козацькі загони, відпущені з-під Львова. Отримали поразку під Озерною
грудень 1655 р. Дрібні загони. Спостерігають за кордоном у районі Дону та України Боючись «безвісного підходу» калмиків та козаків
січень 1656 р. Невеличкі загони ногаїв Напад на Брацлавський полк Пограбовані кордонні містечка
12 січня 1656 р.> 1500 чоловік азовців, кримців, кабардинців Черкаськ Пограбували околиці
лютий 1656 р. Незначні загони азовських татар Безперервні напади на Дон, захоплення «язиків» За січень та лютий захопили більш ніж 30 чоловік>
16 лютого 1656 р. 300 чоловік азовських татар Черкаськ. Бій під містом Не встановлено
20 лютого 1656 р. Чисельність не встановлена, азовські татари Низини Дону Захопили декілька рибалок
червень 1656 р. 300 чоловік азовських та кримських татар Царєв-Борисів, Тамбов, Шацьк Відігнали стада з худобою та кіньми, взяли незначний полон
липень 1656 р. Не встановлено В район Тора «Немало людей погубили і шкоди вчинили»
17 лютого 1657 р. Чисельність не встановлена, азовці, кримчаки, темрюки, малі ногаї, кабардинці, черкеси Осадили Черкаськ Не встановлено
24 квітня – 6 липня 1657 р. 150 тис. кримських, ногайських, білгородських татар та турецьких загонів Бої у гирлі Дніпра і Дністра з російськими, українськими, молдавськими і волоськими загонами. Мета походу – пробитися на з’єднання з поляками, щоб разом діяти проти Ракоці і Ждановича Татари затримані на Дніпрі та Дністрі
6 серпня – 26 серпня 1657 р. 30 – 40 тис. кримських, ногайських, білгородських татар> Відхід від Дніпра до Кам’янця-Подільського та розорення містечок України, які межують з Диким Полем. Розгром війська Ракоці очолює сам хан Дуже невеликий полон в Україні та 19 – 20 полонених з війська Ракоці
6 липня – 5 вересня 1657 р. 30 – 40 тис. кримських та ногайських татар Після поразки у гирлі Дніпра та Дністра відійшли під командуванням калги Кази-Гірея до Перекопу для оборони півострова
29 серпня – 5 вересня 1657 р.> 30 – 40 тис. кримських татар Знаходились під Перекопом для допомоги загону калги Командував хан Магомет-Гірей
30 – 31 серпня 1657 р. Ногаї та кримські татари Напад на м. Валуйки Захопили у полон декілька чоловік
початок жовтня 1657 р. 2000 чоловік малих ногаїв Біля Молочних Вод для оборони від калмиків та розвідки
жовтень 1657 р. 60 чоловік кримських татар У район Полтави, за «язиками» Загін перебитий та взятий у полон донськими козаками
3 листопада 1657 р. Кримські татари Напад на м. Кишеньку (на Україні) Напад відбито
листопад 1657 р. 6000 кримських татар Зосередились під Чигирином в урочищі Чорний Ліс, звідки послали чамбули під Умань та інші міста Правобережжя. Взимку мають наміри йти усіма силами на Україну Не встановлено
листопад 1657 р. Азовські татари Навали дрібних груп на Валуйки, Новий Оскол, Тор та ін. Не встановлено

Вкотре Б. Хмельницький намагається знайти спільну мову і порозумітися із зверхниками Кримського ханства. 22 січня (1 лютого) 1656 р. він надсилає листа до кримського салтан-калги, другої особи в кримській ієрархії і наступника хана, про перемир’я і взаємний обмін (повернення) полонених. Гетьман нагадує адресату, що «ми не тільки тепер, але й раніше цілком додержувалися нашої присяги…». Кримська ж сторона діяла не завжди відповідно до своїх зобов’язань. Тому, «мої милостиві панове, – звертається Б. Хмельницький, – зі свого боку звольте пильно перестерегти, щоб не був даний найменший привід до розриву братерства. Особливо попередьте ногайців, які завжди звикли давати привід (підкреслено мною. – В.К.), і звольте в.м.м.п., тримати їх в узді» [1, 104]. І це було цілком справедливим зауваженням, оскільки ногайці, будучи підданими кримського хана, ніколи не утримувались, щоб не піти на розбій та грабунки, попри будь-які існуючі міждержавні угоди.

Практично одночасно із згаданим листом до салтан-калги 31 січня (10 лютого) Богдан Хмельницький відправляє листа до хана Мухаммед-Гірея IV (Каміль-Мухаммед-Гірея), в якому йдеться про ті ж самі проблеми в українсько-татарських відносинах, а також військово-політичні польсько-татарські стосунки. Вони провадилися без інформування української сторони, про що пише гетьман: «Тільки просимо вашу царську милість, якщо поляки з чим пришлють людей до вашої царської милості, зволь нас про це повідомляти» [1, 105]. Втім з контексту листа стає цілком зрозумілим, що взаємні союзницькі стосунки України і Кримського ханства давно вже зійшли нанівець. Надалі вони були переважно ситуативними, головним чином через те, що кожна зі сторін шукала конкретної вигоди насамперед для себе самої. Так, у 1657 р. відбувалися бої козацького і татарського військ поблизу турецької фортеці Шен-Кермен на Дніпрі, а також на Волині; у тому ж році татарське військо розгромило семиградське (союзника запорожців) військо під Вишнівцем на Поділлі. 28 – 29 червня 1659 р. під Конотопом полки гетьмана Івана Виговського спільно з татарами розгромили московське військо. У 1661 р. хан Каміль-Мухаммед-Гірей IV знову рушив на Поділля, а потім разом з полками гетьмана Ю. Хмельницького брав участь у поході на Львів.

У свою чергу неодноразово запорожці під проводом кошового І. Сірка здійснюють походи на Кримське ханство: у жовтні 1663 р., 1667 р., а в 1676 р. – на Очаків. У 1667 р. гетьман П. Дорошенко разом з ханом Адиль-Гіреєм вчиняють спільні дії проти польського війська Я.Собеського в Галичині, але практично відразу потому розривають свої домовленості. До речі, І. Сірко вів із кримчанами не лише військові, але й дипломатичні перемовини, втім з ознакою козацької відвертості, притаманній, наприклад, стилю знаменитого листа запорожців султану Мухамеду IV. Зокрема, у листі до кримського хана від 23 вересня 1675 р. кошовий нагадує про його підступні дії щодо Запорожжя середини того ж року, коли хан спільно з яничарами султана намагався зненацька знищити Січ. І відповідає на це: «И так как ваш поступок огорчил нас и причинил нам, Войску Запорожскому досаду, то мы, по приміру древних предков и братьев наших, рішили постараться за обиду и огорченіе воздать и отомстить вашей ханской мосціи всему ханству равным за равное, но не тайно, как вы поступили, а явно, по рыцарски. И бог-сердцевидец за нашу правду помог нам лучше погостить в вашем Крымском панстві, нежели вам в нашей сичевой кучке». І далі І. Сірко нагадує кримському хану основні попередні звитяги козаків проти його ханства: походи гетьманів Самуся Кішки, Петра Конашевича Сагайдачного, Сулими, Богдана Хмельницького та інших полководців. «По всему этому нам, наслідникам их, кто же может запретить идти тім же славным воинским путем наших предков? – риторично запитує І.Сірко. – И так мы, Войско Запорожское низовое, не желаем воевать и быть в распрі с вашей милостію и со всім Крымским панством; однако, если снова увидим с вашей стороны повод к войні, то мы взаимно не побоимся напасть на Крымское ханство» [6, 232]. Наразі всі акценти розставлені, що й стало підсумком постійної непевності у діях кримського хана.

Надалі тиск кримськотатарської потуги на українські землі посилюється ще більше. У 1677–1681 рр. точиться московсько-турецька війна за Правобережну Україну. Протягом 9 липня – 11 серпня 1678 р. триває облога Чигирина турецько-татарським військом; московсько-українські формування Г. Ромодановського та І. Самойловича відступають, а Чигирин – зруйнований. У 1680 р. на Слобідську Україну знову вривається татарська орда – розорюються землі Харківського, Богодухівського, Валківського та Охтирського полків.

Для всіх воюючих сторін українська земля (її населення та чільники) постає лише як об’єкт амбітних зазіхань учасників протистояння. Саме в цьому контексті і слід сприймати московсько-кримський договір 1681 р., де Україна виступала в ролі розмінної монети у налагодженні інтересів сторін. 13 січня (3 січня за старим стилем) 1681 р. у Бахчисараї був укладений мирний договір між Москвою, Туреччиною і Кримом про 20-річне перемир’я. За його умовами під Московську державу підпадали Лівобережна Україна, а також Київ з околицями; Поділля залишилося під протекторатом Туреччини; землі між Бугом і Дніпром оголошувалися безлюдними, тобто незаселеними. Найбільше втрат, таким чином, від Бахчисарайського миру зазнали Україна і Кримське ханство. Мир цей проіснував недовго, і вже невдовзі, після страти Ю. Хмельницького, Порта поширила на Дніпро-Бузьку територію свою владу. Масові виступи українських козаків не забарилися. Турки і молдавани мусили відступити у свої кодри.

У звіті московських посланників В.Тяпкіна і М. Зотова, надісланому до царя Федора Олексійовича, описано основні умови укладеного миру. Для Москви було важливо також забрати з полону своїх знатних людей – Шереметєва і стольника Ромодановського. Перший досить скоро жорстоко відплатить кримським татарам за свій полон – варто згадати взяття Кизи-Кермені. «І на той договір, – писали посланники, – для міцнішого ствердження його прислати до великого государя, його царської величності, з тими його царської величності посланниками султана турецького і хана кримського шертні грамоти за золотими печатями, на яких грамотах хан і калга і нуреддин-султани за султана турецького, і за себе, і за весь Крим шертували [присягали]…»[5, 353–354]. Загалом Бахчисарайський мир проіснував недовго. Українська сторона відреагувала на Бахчисарайську угоду власними «куцими» можливостями. Гетьман Лівобережної України у 1672 – 1687 рр. І. Самойлович «прохав» про милість.

Це були часи відносного спокою, особливо якщо їх порівняти з Руїною. І. Самойлович намагався аристократизувати гетьманське правління, зробити його спадковим. Він пробував обмежити політичну активність Запоріжжя і об’єднати Україну обабіч Дніпра. Досить обережно ставився І. Самойлович до антикримської політики Москви, усвідомлюючи значення українсько-татарської противаги проти її амбіцій на Чорному морі.

1687 р. «Священна ліга» розпочала антимусульманську кампанію: Австрія, Венеція свій удар спрямували на Порту, а Росія – на Кримське ханство. Виконуючи останній план, гетьман Самойлович разом з князем Голіциним повели українські та російські війська на південь. Похід виявився невдалим, і всю провину за це Москва поклала на Самойловича, звинувативши його, зокрема, у зв’язках з татарами. Його було заарештовано і вислано у Тобольськ.

У серпні 1681 р. гетьман Самойлович надсилає листа до царя Федора Олексійовича. Він практично повністю присвячений кримсько-українським відносинам, і тут гетьман постає ревним оборонцем прав і вольностей запорожців. У цих питаннях Самойлович повністю взяв сторону Запорізької Січі, яка вкотре намагалася досягти нормальних, мирних стосунків з Кримським ханством. Але вельми прикметною є вже сама мова гетьмана до московського царя: з одного боку (з української сторони), це «слуга найнижчий», сторона, яка падає «ниць до лиця земного перед найяснішим вашим монаршим престолом до стін», з другого – це «ваша царська пресвітла величність», «найясніший ваш государів престол» тощо [6, 374–375].

Втрата обопільної рівності у міждержавному спілкуванні вже стала очевидною. Цей лист відправлений 12 серпня 1681 р. з Батурина, тобто тоді, коли Бахчисарайський договір був уже підписаний. І, зрозуміло, жодною зі сторін договору – антиукраїнського – він уже не міг бути порушеним.

Кінець ХVІІ ст. – напружений період в історії не тільки України, але й Кримського ханства. Крім численних проблем із ближніми сусідами, дедалі складнішими стають стосунки з Росією, яка, проте, все ще продовжувала платити татарам данину.

1692 р. – непевний час в історії Росії: державою формально правили, проголошені царями ще підлітками у 1682 р., Іоанн Олексійович та Петро Олексійович; справжніми правителями були царівна Софія, князь В. Голіцин, «Наришкінська партія» загалом. Саме під проводом В. Голіцина, разом із 40-тисячною армією Мазепи, був вчинений навесні 1689 р. похід на Перекоп. Війни між Москвою і Кримом тривали постійно, однак істотних зрушень у співвідношенні сил не наступало. Саме на такому тлі і виникли т.зв. «Мирні статті» 1692 р., котрі мали, на думку Москви, закріпити новий устрій на теренах Європи.

Лист із текстом «Мирних статей» був відправлений 27 лютого 1692 р. від імені двох царів – Іоанна і Петра – на ім’я хана «Великої Орди Кримського юрту» Саадет-Гірея ІІ. Він є немовби відповіддю на відповідне звернення до Москви Кримського ханства, послане із послом Василієм Айтеміревим. Договір у поданому вигляді, по суті, так і не був прийнятий, однак відома позиція кримської сторони з кожної його статті. Крим без застережень прийняв першу, п’яту, шосту і сьому статті, тобто ті з договору, де фактично сторони домовляються про мир.

Про другу статтю зауважено, що Гроб Господній знаходиться на території Порти, а тому це – у її віданні. До третьої статті було зроблено уточнення, що це давня проблема; оскільки ж руських бранців у Криму немає, то і проблеми не існує (принаймні з боку Криму). Четверта стаття була чи не найбільш дискусійною і кримська сторона її не прийняла, аргументуючи тим, що це давній звичай, і нинішні хани, щоб не осоромитися, мають і надалі брати дарунок з Москви, як і їхні предки. Щодо змісту восьмої статті було застережено, що раніше завжди Шертні грамоти видавалися у Криму послам, а не кримські посли возили їх у Москву; тому такий устрій сумнівний.

З тексту «Мирних статей» простежується також, що Москва не дуже хотіла їхнього прийняття. Принаймні у цьому переконує контекст договору, пов’язаний з Портою. Попри очевидну і відому для Москви роль Туреччини у тогочасному світі, зокрема і як сюзерена Криму, турецький султан постійно згадується, по суті, як залежний від кримського хана. Інакше кажучи, в текст документа була закладена образа Османської Порти, і Кримське ханство, зрозуміло, не могло піти на укладання запропонованих умов. Очевидно, Росія, утверджуючи свої інтереси на Чорному і Азовському морях, зовсім не бажала миру з Кримським ханством.

Дипломатична образа щодо т.зв. союзників була закладена у визначенні прав між Турецькою Портою та іншими договірними сторонами: «1. Бути між державою Московською і всією Українською Козацькою, яка належить до Московської держави, і державою турецькою і Кримським юртом від цього числа наперед міцному і постійному миру, а війні, і ніяким недружбам ні за що не бути» [2, 58–62]. Так проблеми України вирішувалися без її участі…

Але є в історії українсько-кримських відносин ще одна досить непересічна і маловідома спроба налагодження взаємних сусідських та взаємовигідних відносин. Йдеться про діяльність гетьмана Петрика та спроби Війська Запорізького створити нову коаліцію між Україною та Кримським ханством.

У пошуках шляхів здобуття Україною незалежності Петро Іваненко звертається до Кримського ханства. Він обіймав важливі посади у Генеральній Військовій Канцелярії, був військовим писарем Запоріжжя. У 1692 р. П. Іваненко подався налагоджувати стосунки з кримськими татарами. Підсумком був укладений договір між кримським ханом і Військом Запорізьким, яке, як вважав хан, і представляв військовий писар. Після укладання цього договору Іваненко, який вже волів, щоб його іменували «гетьман Петрик», склав 11 квітня присягу. Щоправда, у тексті присяги він і далі іменується «писарем Війська Запорізького». У будь-якому разі, наміри Петрика були проявом давньої тенденції українського народу шукати в південному сусідові не лише ворога, але й союзника.

22 червня 1692 р. з метою схилити до союзу з Кримським ханством Запоріжжя Петрик надсилає туди листа. У ньому він переконує лицарство кинути Москву і обрати союз із Кримським ханством. Петрик згадує союз із кримським ханом Хмельницького і те, яка була від цього користь у звільненні від короля польського. Вiн нагадує про причини незгод України з Кримом і вбачає головну причину у примусах Москви запорожцям завдавати неспокою кримцям. Петрик звертає увагу на ті умови, за яких він пішов на союз з Кримським ханством, і на те, які політичні та економічні вигоди буде мати український люд, зокрема запорозьке козацтво, від таких мирних зносин з Кримом. Добірними і правдивими словами автор листа змальовує поступову і задушливу експансію Москви на Україну і те, як цьому сприяли українські гетьмани Многогрішний, Самойлович та ін. Як дипломат, Петрик оцінює міжнародну ситуацію того часу, впевнено стверджуючи, що вихід із залежності від сусідів для України та Криму – лише у військово-політичній злагоді між ними. Є в тексті листа і дуже цікавий факт про те, що «задніпровський гетьман» готовий разом з Петриком і кримським ханом повести свої війська на Москву. Якщо це не пропагандистський прийом, то, очевидно, Петрик мав на увазі гетьмана Івана Мазепу. Втім, можливо, що йдеться про А. Ковилу, правобережного гетьмана з 1685 р. Проте та обставина, що останній був у підпорядкуванні польського короля, а згаданий Петриком гетьман обіцяв відійти від Москви, робить аргументи на користь І. Мазепи переконливішими. Це означає, що свої незалежницькі інтереси гетьман Мазепа намагався утвердити ще на початку 1690-х років. Таким чином, гетьман Петрик укладає відповідно договір з Кримським ханством.

Положення договору однозначно свідчать про «незнищенність українського духу». Вже перша стаття договору однозначно вимагає: «Княжество Киевское и Черниговское со всем Войском Запорожским и народом Малороссійским имеет быть выделенное при всяких своих вольностях»; «Княжеству Малороссійскому і всему Войску Запорожскому как даст Господь Бог волное Государство, чтоб права себе природное и порядок, который полюбитца, учинить волно» [3, 88–103]. На жаль, під документом стояв підпис не хана Сафа-Гірея І, міждержавний договір затвердив Кемен-мурза в Кизи-Кермені, а «со стороны Государства Малороссійского в Переволочні» – гетьман Петрик.

Він і надалі продовжує свою наполегливу українсько-татарську співпрацю і дуже скоро укладає наступну угоду. «Тільки ж ви, ваша милість, добрі молодці, стійте на одному слові – зробити щось собі й Україні добре… Я ж вам, добрим молодцям, і раджу і прошу вас: візьміться ви з усією своєю міццю за свої військові вольності й за цілість усього українського і, користуючись великою масою орди, ідіть, ваша милість, з усім товариством і клейнодами військовими негайно, і ми сподіваємось, що як тільки ви підете, то ми погодимося з усім краєм і з допомогою Бога від Москви звільнимось» [7, 109].

ЛІТЕРАТУРА

1. Крисаченко В.С. Українознавство: Хрестоматія-посібник: У 2 кн. – К.: Либідь, 1997. – Кн. 2.

2. Лашков Ф. Письмо царей Иоанна и Петра хану Саадей Гирею // Изв. Таврич. ученой архивн. комиссии. – № 12. – Симферополь: Типография газеты «Крым», 1891. – С. 58–62.

3. Оглоблин О. Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 // Київ. старовина. – 1894. – № 6. – С. 88–103.

4. Санин Г.А. Отношения России и Украины с Крымским ханством в середине ХVІІ в. – М.: Наука, 1987. – С. 240–243.

5. Хрестоматія з історії Української РСР / За редакцією О.І. Гуржія. – К.: Рад. школа, 1959. – Т. І: З найдавніших часів до кінця 50-х років ХІХ ст. – С. 353–354.

6. Яворницький В.І. Історія запорізьких козаків: У 3-х томах. – Львів: Світ, 1991. – Т. 2.

7. Яворницький В.І. Історія запорізьких козаків: У 3-х томах. – Львів: Світ, 1992. – Т. 3.

Валентин Крысаченко

Украина – Крым: дипломатические взаимоотношения казацко-гетманских времен

Аннотация. В казацко-гетманские времена Украина продолжала оставаться не только в центре, но и на острие геополитических событий. Определяющими причинами этих явлений выступали как внутренние, так и внешние факторы. К внутренним следует отнести постоянные усилия украинской нации по сохранению собственной этнической, культурной и религиозной идентичности и утверждение государственной независимости, к внешним – неизбежность обращения внимания к Украине основных политических игроков Европы и Азии как к одному из определяющих геополитических центров мира и зоны собственных интересов.

Анализируя межгосударственные отношения Украины с Крымом в казацко-гетманские времена, автор в первую очередь обращает внимание на следующие обстоятельства: особенности государственного и социально-политического строя Украины; основные принципы и акты создания государства; двусторонние договоры, соглашения и договоренности Украины с Крымом; уроки и выводы для современного этапа украинского государствосозидания.

Ключевые слова: Украина, Крымское ханство, казацко-гетманские времена, украинско-крымский союз, украинско-крымские отношения, дипломатические договоры, двусторонние соглашения.

Valentyn Krysachenko

Ukraine – Crimea: diplomatic relationships of Cossacks-Hetmans times

Annotation. During Cossacks-Hetmans times Ukraine continued to remain not only in the center but at the forefront of geopolitical events. Determinative reasons of these events appeared to be as inner factors as outer one. Constant efforts of Ukrainian nation to preserve its own ethnic, cultural and religions identity and national independence consolidation can be taken to inner factors. Inevitability of paying attention to Ukraine by main political players of Europe an Asia as to one of the most determinant geopolitical centers of the world can be taken to outer factors.

Analyzing interstate relationships between Ukraine and Crimea in Cossacks-Hetmans times, the author pays his attention to such circumstances: peculiarities of state and social-political order of Ukraine; bilateral pacts, covenants and agreements between Ukraine and Crimea; lessons and conclusions for modern stage of Ukrainian state-building.

Key words: Ukraine, Crimean khanate, Cossacks-Hetmans times, Ukraine-Crimean union, Ukrainian-Crimean relationships, diplomatic conventions, bilateral pacts.

РУБІЖНИЙ ЕТАП СТАНОВЛЕННЯ НОВІТНЬОГО УКРАЇНОЗНАВСТВА І ФОРМУВАННЯ ЙОГО СУЧАСНИХ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ЗАСАД (ДО 20-РІЧЧЯ МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ 15–17 ЖОВТНЯ 1992 РОКУ)

Олег ЯРОШИНСЬКИЙ

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник відділу освітніх технологій ННДІУВІ

Анотація. Висвітлюються творчі напрацювання учасників міжнародної конференції «Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства» (м. Київ, 15–17 жовтня 1992 р.) щодо перспектив розвитку українознавства. Досліджується їх внесок у розроблення концепції українознавства як унікальної системи знань, інтегральної і універсальної науки. Значна увага приділяється аналізу проблематики виступів та їх змістового наповнення, вивченню різних пропозицій щодо розробки предметного поля українознавства. Розкривається рубіжне значення конференції для інституалізації українознавства як системи наукових інтегративних знань про Україну та українство.

Ключові слова: новітнє українознавство, концепція українознавства, система українознавства, міжнародна конференція, 1992 р.

Важливим джерелом про міжнародну конференцію «Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства» (15–17 жовтня 1992 р.) є опублікований у 1993 р. університетським видавничо-поліграфічним центром «Київський університет» збірник матеріалів під назвою «Українознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку» [22]. Редакцію поданих статей і матеріалів здійснив П. Кононенко. У збірнику вміщено понад 80 текстів виступів учасників конференції. Крім авторів з України, тут також поміщені матеріали доповідачів із Польщі (4), Словаччини (2), Китаю (2), Сполучених Штатів Америки (1), Російської Федерації (1), Франції (1), Болгарії (1), Угорщини (1), Іспанії (1). Структурно збірник складається з трьох частин: у першій – різнобічно висвітлюється поставлена у заголовок книжки тематика, друга частина об’єднана під назвою «Українознавство в системі виховання та освіти», третя має підзаголовок «Українознавство у світі».

Збірник відкривається зверненням-привітанням Президента України Л. Кравчука до учасників та гостей конференції. Глава держави бачив такими мотиви зібрання «представників українознавства з багатьох країн світу»: «Вас зібрало шляхетне бажання допомогти українському народові у розбудові демократичної, правової держави, зміцненні її духовних підвалин, організації сучасних наукових досліджень з широкого кола актуальних проблем минулого і сьогодення». Л. Кравчук висловив переконання, що розробка учасниками конференції «рекомендацій теоретичного та організаційного характеру по впровадженню українознавства як політики і філософії нашої молодої держави в систему освіти, науки, культури, мистецтва, родинного виховання буде сприяти дальшому поступу у творенні українського суспільства на засадах правди, добра і справедливості» [11].

Наступним у збірнику надруковане коротке, але змістовне вступне слово тодішнього ректора Київського університету імені Тараса Шевченка, академіка АН України В. Скопенка. Доповідач вважав «закономірним», що «перша міжнародна конференція з українознавства» відбувається саме в Київському університеті. Адже ще перший ректор цього університету – М. Максимович – «в основу і особистої, й університетської діяльності поклав принцип: пізнання та розвиток рідної землі», а найефективнішим засобом досягнення мети вважав «освіту й науку, українознавство як всебічну систему пізнання й розвитку України, її історії, матеріальної та духовної культури» [22, 8]. В. Скопенко навів приклади з історії університету, коли в ньому «концентрувалися сили й ідеї, що єднали Україну з Європою», дбалось про «розквіт України», й коли було «витіснення науки ідеологією і, тим самим, витіснення, а то й переслідування українознавства» [22, 8]. Він висловив упевненість, що на нинішньому етапі державного й духовного відродження «має повернутися до активного творення нової України й наукове українознавство». Шлях відродження України «сконденсований», на думку ректора, «у великій традиції: вивчення й висвітлення генезису українського етносу, щоб усвідомити, як писав Шевченко, хто ми, що ми, чиїх батьків діти? Вивчення й висвітлення природи та історії Батьківщини, її матеріальної й духовної культури, щоб знати й любити рідну Вітчизну, виховувати покоління патріотів-професіоналів, спроможних забезпечити щасливе майбутнє, злагоду і процвітання» [22, 8]. На його переконання, конференція «стане важливим етапом у розвитку науки, спрямованої на розвиток нації, її держави й культури, на благо всіх, хто вважає Україну своєю рідною Вітчизною» [22, 8]. Вступне слово В. Скопенка свідчило про добру його обізнаність із концепцією українознавства, що висувалася П. Кононенком та новоутвореним підрозділом університету – Інститутом українознавства.

Ключовою стала доповідь директора Інституту українознавства Київського університету імені Тараса Шевченка проф. П. Кононенка «Українознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку». Надрукований у збірнику матеріалів конференції текст – це дещо доповнений варіант доповіді П. Кононенка, що була опублікована в газеті «Літературна Україна» (22 жовтня 1992 р.) відразу ж після її виголошення. У доопрацьованому варіанті її автор П. Кононенко повідомляв, що для участі в конференції зголосилося понад 300 фахівців різних професій, країн, регіонів, зареєструвалося понад 500 учасників. Серед них – представники України, Австралії, Білорусії, Грузії, Болгарії, Канади, Німеччини, США, Азербайджану, Росії, Чехії, Молдови, Румунії, Франції, Югославії, Литви, Китаю, Іспанії, Киргизії, Польщі. У тому числі було 12 академіків, 114 докторів наук і професорів, діячі освіти, культури, мистецтва, керівники держави. На думку П. Кононенка, це було свідченням того, що «українознавство стало не лише загальнодержавною, а й світовою проблемою, що зумовлюється як станом, характером розвитку України, так і її місцем на геополітичній карті світу» [10, 8].

До оновленого тексту внесено речення про те, що «як самосвідомість нації українознавство на грані зникнення» [10, 9]. Детальніше розтлумачено зміст концентра (в автора – «галузі». – О.Я.) «Україна – нація та Україна – держава»: повернути українцям правду про їхню праісторію, націю, «тисячолітню енергію державотворення»; відродити в них «коріння самосвідомості та патріотизму»; «Мусимо стати на шлях шукання істини й розкрити собі та світові «хто ми, що ми?» в історичному генезисі людства; підтвердити історичне право України бути незалежною державою… для цього маємо перетворити українознавство в філософію й політику освіти, науки, держави» [10, 11]. Концентр «Україна – суб’єкт міжнародного співтовариства» дістав назву «Україна у міжнародних відносинах» [10, 11]. Огляд основних концентрів українознавства П. Кононенко завершив зауваженнями прогностичного характеру: «українознавство має стати серйозною галуззю науки та державної політики, а вирішити цю проблему неможливо без підготовки кадрів українознавців» [10, 11]. Пропозиція введення курсу «українонародознавства» в школах замінена на «введення курсу українознавства як обов’язкового предмета у школах». Так само пропонована раніше спеціальність «українонародознавство» у вищих навчальних закладах змінена на «українознавство». Також додано речення про необхідність організації кафедр українознавства [10, 11]. Проте виправлення слова «українознавця» в газетній публікації на слово «українознавства», там де йшлося про «головні принципи сучасного українознавця», дещо змінювало суть попереднього твердження [10, 10]. Адже одна справа, коли до праці спрямовуються певні українознавці (на «наукове прочитання, переосмислення, висвітлення всього, що торкається історії та землі української, корінної й інших націй, держави, війська і конфесій…»), а інша – коли тлумачиться термінологія «універсальної, справді наукової системи».

Досить продуктивною, на наш погляд, видається стаття «Українознавство в системі гуманітарної політики України» академіка АН України, директора Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України, віце-прем’єр-міністра України з питань гуманітарної політики М. Жулинського. Він порівняв завдання, що стоять перед науковою спільнотою незалежної Української держави, із завданнями, які стояли наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. і певною мірою були тоді реалізовані. М. Жулинський мав на увазі, що передусім українська творча інтелігенція брала на себе пріоритетні напрями щодо формування політичних позицій, які могли б об’єднати українські сили з метою здобуття незалежності. Основою для цього формування стала національна ідея, що мала об’єднати суспільство, витворювати і формувати суспільні настрої, мобілізувати духовну енергію мас на продукування цієї ідеї в різних формах національної культури. Однак цю ідею потрібно було сформулювати, надати їй історичної закономірності визрівання. Тому саме наука, на його думку, могла досягти нового етапу свого розвитку за умови використання набутих досягнень і мала обґрунтувати цей визначальний «контрапункт» історичного буття народу, який «запліднить національну ідею». Такі учені, як М. Грушевський, І. Франко та ін., скерували всі свої зусилля на наукове обґрунтування історичного буття українського народу, його культурного розвитку, піднесення авторитету української мови тощо [6, 12].

Говорячи про сутність сучасного українознавства з погляду наукознавства, М. Жулинський, очевидно, мав певні застереження, коли писав, що можна «дискутувати, наскільки це наукова дисципліна» [6, 12]. На думку вченого, українознавство є «система, викликана нашими історичними умовами, система, яка мала б об’єднати різні дисципліни для того, щоб якоюсь мірою стимулювати й відкрити нові перспективи розвитку наукових дисциплін на сучасному етапі» [6, 12]. М. Жулинський усвідомлював, що на той час потрібна була консолідація всіх сил для цілеспрямованої, обґрунтованої, різнобічної діяльності у різних сферах культурного, наукового і політичного життя. До першочергових завдань такої консолідованої роботи він відносив піднесення політичної культури українського суспільства на основі ідеї творення незалежної держави як гарантії розвитку і українського народу, і тих народів, які живуть на території України. М. Жулинський бачив розвиток українознавства «як цілої системи наукових дисциплін», об’єднаних однією (державницькою) ідеєю, «але заангажованих різними сферами, такими як культура, етнологія, політологія, література і т.п.». Ці дисципліни в різний спосіб дають можливість «системно подивитися на нашу сьогоднішню ситуацію у науці…» [6, 13].

Він сподівався, що «з часом вдасться консолідувати вчених різних дисциплін для того, щоб розробити концептуальні засади українознавства як системи наукових дисциплін, спрямованих на те, щоб прискорити введення їх на нових методологічних принципах у систему школи й вищих навчальних закладів і взагалі в систему засобів масової інформації». Досягнути необхідного впливу на формування суспільних настроїв, переживань, умонастроїв, витіснення залишків тоталітарної свідомості з людей неможливо, в першу чергу, без засобів масової інформації. «Отже, – резюмував М. Жулинський, – переформування нашої суспільної свідомості на сьогодні є основним завданням і основною політичною необхідністю нової України» [6, 13].

Член-кореспондент АН України, голова Комісії Верховної Ради України з питань освіти і науки П. Кислий у статті «Освітньо-наукова політика Верховної Ради і розвиток українознавства» зазначав, що нинішній період українського національного відродження потребує різнобічної діяльності, яку має забезпечити українознавство. У свою чергу «одним з основних моментів українознавства є сприяння усвідомленню українства, причетності українців до своєї героїчної історії, епохи докиївської держави і часів Київської Русі» [7, 13]. На його думку, українознавство має сприяти набуттю національної самосвідомості, викорінювати у «наших людей» рабську покору, що була набута від різних поневолювачів, виховувати волелюбність. Для цього потрібно розгорнути вивчення справжньої історії українського народу, що дасть можливість відтворити історичну пам’ять та побачити древні корені свого народу. Доповідач відзначив, що на цих положеннях «будується нині державна політика України в галузі освіти» [7, 13]. Великого значення П. Кислий надавав розвитку вищої освіти, яка мала б «виступити не як фабрика для штампування фахівців, якою вона була досі, а як інструмент трансляції культури, де відбувається вироблення новітніх культурних цінностей і їх розповсюдження з метою підвищення інтелектуального потенціалу суспільства» [7, 13]. Тільки освіта, на його думку, може «втиснути в розум молодого покоління усвідомлення приналежності до великого народу і гордості за те, що народ вистояв у роки довгого і нищівного геноциду» [7, 14].

Відомий політик, митець і громадський діяч І. Драч у статті «Українська держава і світове українство» у властивій йому манері викладу пише про свої спостереження над станом інтелектуальної свободи перших років незалежності, яка стала «розпачливою …, невротичною, занепадницькою, декадентською». «У потік і потічки національної свідомості від витоків до гирла неначе хтось скидає каламутні й отруйні відходи імперської і колоніальної психології, забруднює наші голови й душі, нашу кров зневірою, деморалізує українство продукуванням суспільної поразки, а отже, безплідності наших незалежницьких зусиль…» [4, 14]. На кшталт «очисної споруди» від таких «нервово-паралітичних домішок» бачилась йому конференція «Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства». Великий обшир проблематики конференції («розвою українства») вселяє віру й надію у невичерпність «інтелектуальної вольової напруги нашого самоусвідомлення», «вільного дихання, ясного бачення», які починають кристалізуватися «в нашу волю й державотворчі дії в духовній і матеріальній сферах життя суспільства» [4, 14]. І. Драч детальніше зупинився на вирішальному факторі – факторі державності, без якого неможливо, за його словами, сподіватися на «історичний злет українства». Саме для розбудови Української держави вкрай потрібна практична робота, в т.ч. й пошукова робота «української думки, творчі зусилля українського інтелекту», «мозкова атака кращих умів світового українства». Науково-практичні і теоретичні дослідження, висновки й прогнози, на його думку, знадобляться і політикам, і практикам. Нестача знань, інформації про сьогочасну Україну й світове українство, їхні продуктивні сили й можливості співпраці мають спонукати українознавців на створення всеукраїнського єдиного інформаційного простору, банку інформації, економічної освіти, які можна і потрібно використати у різних програмах відродження України. Тобто І. Драч на той час пріоритетним в українознавстві вважав вивчення конкретних продуктивних сил України з подальшим використанням такого знання у державному будівництві. Член-кореспондент АН України В. Євтух у своїй статті намагався виокремити внесок Республіканської асоціації українознавців (РАУ) у розвиток українознавства за минулих три роки її існування. За своїм статутом РАУ «об’єднує на добровільних засадах дослідників на терені українознавства». Основною формою діяльності асоціації є проведення наукових конференцій. «Найголовнішим моментом» у завданнях РАУ В. Євтух вважає «стимулювати розвиток українознавства», тому що воно, на його думку, перебуває у занедбаному стані. До безсумнівних здобутків РАУ В. Євтух зараховує започаткування власне наукової дискусії з проблем, які «стосуються України», проблем, котрі до певного часу були своєрідним «табу» [5, 16]. Такими актуальними питаннями, що свого часу привернули увагу широкої громадськості, стали теми міжнародних конференцій, які організовувала РАУ: «Україна в сучасному світі» (червень 1990 р.), «Україна і Росія» (грудень 1990 р.), «Проблеми українсько-єврейських відносин» (червень 1991 р.), «Робітничий клас і національне питання» (грудень 1991 р.), «Польща–Україна: історична спадщина і суспільна свідомість» (травень 1992 р.) та ін.

Доктор історичних наук, завідувач відділу народознавства Інституту українознавства В. Сергійчук актуальні проблеми сучасного вивчення України називає «актуальними проблемами сучасного народознавства» [20, 17]. Першочерговими завданнями в «галузі народознавства України», на його думку, є донести до свідомості «широких мас», що наш народ мав глибоку традицію державності, розповісти світові, хто такі українці, дати оцінку ролі українства в історії світової цивілізації, виправити усталені помилки у ставленні до багатьох відомих українців як представників інших народів, подавати у правдивому світлі болючі сторінки міжетнічних стосунків. Також потрібно написати об’єктивну історію західної діаспори, висвітлити історію поселення в Україні представників різних національностей, сучасних міжетнічних процесів, донести «до свідомості» людей історію української армії і флоту, відродження справжніх українських традицій. До інших проблем «на ниві українського народознавства» В. Сергійчук відносить питання походження українського етносу, історії української церкви, соціально-економічної, філософської думки, українського права тощо. Важливою справою є також створення «посібників з народознавства» для школи [20, 18].

Проблемами українознавства переймалися й інші учасники конференції. Так, доктор історичних наук С. Павлюк у статті «Етнографічна наука України: проблеми і майбутнє» відзначав відчутну диспропорцію між наявним станом дослідження феномену народно-традиційної культури і тим, який міг би бути, якби не опіка української етнографії з московського етнографічного центру, жорстока місцева цензура тощо. Він писав, що «сьогодні ми зобов’язані з найбільшою відповідальністю взятися за освітлення багатства всього спектру традиційної культури, ментальності українця» [14, 19]. Адже, на думку вченого, поряд з такими органічними для держави складовими, як військова оборона території, національна економіка, грошова одиниця, податкова, банківська системи тощо, «паралельно» не менш важливим елементом є етнопсихологічний стан, ментальність народу, його душа. «Тільки у єдності філософії держави із національною вдачею, – зауважує С. Павлюк, – можлива вільна й незалежна Україна» [14, 19]. Отже, до актуальних проблем він зараховує вивчення психоповедінкового стереотипу українця, що виробився упродовж тисячолітньої історії боротьби за своє природне і державне «Я», його усвідомленої ідентичності, освоєного соціокультурного простору, українського характеру, ментальності, інтелектуальних здібностей народу, духовності, етносвідомості, світогляду, феномену незнищенності української нації, етногенезу українського народу як на теренах України, так і в зарубіжжі, важливих компонентів життєдіяльності – обрядовості, звичаїв, традицій, що живлять національний організм, об’єднують покоління, є одним із феноменів вічності української нації [14, 19].

Важливість такої праці для українського державотворення, на думку С. Павлюка, «вимагає» уваги до неї з боку держави, наукової громадськості, мобілізації «ентузіастів-аматорів, симпатиків українського народознавства» до «систематичної і системно-продуманої праці», «максимально всеосяжного дослідження» народної культурної спадщини, формування «логічно вмотивованих програм» всебічного вивчення етнокультурного багатства України, створення синтетичних праць з окремих явищ народно-традиційної культури, вироблення відповідного до наукової об’єктивності та історичної справедливості методологічного забезпечення (інструментарію), відкриття етнографічних кафедр у ВНЗ, предмета народознавства у школах, ліцеях, гімназіях, ВНЗ тощо [14, 20].

Таким чином, стаття С. Павлюка ілюструє як тодішній етап інституалізації «української народознавчої науки», так і певне бачення ученим розвитку українознавства.

Наступний автор – професор, декан історичного факультету Київського університету А. Слюсаренко – у своїй статті зупинився на ролі історії у підготовці спеціалістів для розбудови Української держави. Він, зокрема, зазначив, що не можна зрозуміти сучасності, не осмисливши минулого, адже день учорашній набагато визначає день сьогоднішній і завтрашній. А. Слюсаренко закликав до написання «правдивої вітчизняної історії» без застарілих догм і стереотипів, міфів та легенд, що дасть можливість вилікувати і відновити історичну пам’ять народу. Справжній історик, на його думку, – це не сторонній спостерігач, який стоїть над подіями, він «активний боєць, який шукав і шукає відповіді на важливі питання, що їх ставить життя». Крім того, учений зазначив, що важливі відкриття часто робляться на стику та в тісній взаємодії різних галузей науки, завдяки творчому контакту між гуманітарними науками та їх зв’язку з іншими галузями знань з’являються нові напрями в науці, нова методика і засоби у висвітленні фактів, навіть нові наукові дисципліни. «Велике значення для взаємодії дисциплін, – наголошує А. Слюсаренко, – мала міжнародна конференція українознавців, «під дахом» якої зібрались спеціалісти «усіх галузей знань» [21, 22]. Ряд інших публікацій, вміщених у збірнику матеріалів міжнародної конференції, також дають уявлення про тогочасне бачення їхніми авторами шляхів розвитку українознавства. Так, академік АН України, директор Інституту мовознавства АН України В. Русанівський після огляду доробку інститутів Академії наук України гуманітарного профілю початку 90-х років ХХ ст. зробив висновок, що «головним продуцентом» наукової літератури в Україні, «а заодно й популяризатором української культури» були на той час академічні установи [18, 23]. Учений акцентує увагу на «поліпшенні» наукової роботи у зазначений період, очевидно, маючи на увазі саме «продукування» та «популяризування» на українську тематику як головне завдання української науки, яка, окрім того, має «раз і назавжди звільнитися від будь-якого диктату» [18, 22].

Кандидат філософських наук Л. Шкляр вважав, що одним із важливих завдань українознавства має стати розширення його предмета, включення до нього насамперед питання про генезу та форми існування державності в Україні протягом тривалих віків її історії. Орієнтиром для «розмаїтих українознавчих студій» мала стати, на його думку, українська ідея в значенні ідеї державницької. Без такого орієнтиру українознавство може зупинитись на межі фольклорно-етнографічної екзотики, зрозумілої для «традиційно сільського, але недостатньої для урбаністичного світогляду сучасних українців» [24, 28]. Л. Шкляр висловив переконання, що українська нація ставить за мету не лише відродити національну духовність, а й реалізувати свої творчі сили в інститутах державності, тобто вона має знайти власний «код» державницького шляху. Цьому може посприяти така модель українознавства, яка критично оцінюватиме минуле, дошукуючись в історії підстав, які змінили б стереотип не лише імперської, а й національної історіографії про т.зв. «бездержавність» української нації [24, 28]. Він стверджував, що сучасне українознавство «може прислужитися» справі національно-державного відродження, якщо воно «позбудеться історично обумовлених схем, усвідомивши їхні вади, озброїться знаннями істини і стане інструментом дії: на ниві просвітництва, виховання, політики, інформації та ін.» [24, 28].

Декан факультету журналістики Київського університету професор А. Москаленко у статті «Роль «четвертої влади» у розвитку українознавства» підкреслив значення співпраці вчених і публіцистів в осягненні фундаментальних національних цінностей, утвердження державності України, у підготовці для преси яскравих матеріалів виховного значення, виробленні орієнтирів і конкретних рекомендацій для практики. Такими орієнтирами має стати праця на утвердження державності України, перетворення її в могутню європейську країну під кутом зору національного інтересу України. В газетно-публіцистичному мовленні, на його думку, недопустимо «бавитися у безконечний демократизм, вправлятися в абстрактному західному лібералізмі чи скочуватися до інформативного космополітизму... і не опускатися до банального націоналізму» [12]. А. Москаленко висунув ідею створення при Інституті українознавства пресово-інформаційного аналітичного центру, який мав би виробляти стратегію національної інформаційної культури [12, 37].

Журналіст М. Розумний порушив проблему національного культурного самовизначення і світогляду індивідуумів, які самі по собі є явищами самообумовленими. З одного боку, – писав він, – українознавчі дисципліни покликані забезпечити культурне самовизначення національної інтелігенції (у т.ч. й у системі вищої освіти), з другого – значну загрозу становить нова нормативність, яка заважає вільному самовираженню творчих особливостей. «Найгірше, що може нас спіткати, – вдався до застережень М. Розумний, – це створення «Короткого курсу» українознавства» [17, 47].

Кандидат філологічних наук Ю. Ковалів у своєму повідомленні на тему «Концепція українознавства в системі національної освіти України» висловив переконання в тому, що «така наука, як українознавство», покликана «працювати над проблемою і методами» формування національно свідомої особистості. Адже, на його думку, тільки національно свідомі особистості спроможні протистояти васальному менталітету та національному нігілізму маргінальної частини українського народу, будувати цілісну незалежну Україну. Зумовлене потребами відродженої України, українознавство «зобов’язане не допустити розпорошення щойно пробудженої пасіонарної енергії, спрямувати її на перетворення маргінальної маси в народ, у суб’єкт історичного процесу, рівний серед рівних, вільний серед вільних» [8]. Тому першим кроком до розв’язання цієї важливої проблеми, на думку Ю. Коваліва, має бути інтеграція знань про Україну від найдавніших часів до сьогоденних просторових вимірів, формування мобільного банку інформації про українство, осмислення її з позицій об’єктивного історизму та перспектив розвитку Української держави [8]. З огляду на це «українознавство постає як універсальна наукова дисципліна, що охоплює всі сфери життя нашого народу, не замикаючись на традиційній етнографії, етнології, антропології, фольклорі чи народних промислах, сприяє повному структуруванню занедбаної нашої культури до рівня європейської, світової, наповнення системи освіти достеменним національним змістом» [8]. Для дисципліни «Українознавство», за його висловом, «характеристична» комплексна інтеграція. Крім того, українознавство покликане стати осердям інтелектуального українства, тобто творчого і розбудовчого потенціалу – національної еліти, без якої «народ перетворюється на масу, на механічну сукупність маргіналів, що стає легкою здобиччю авторитаризму» [8]. Таким чином, на думку Ю. Коваліва, українознавство набуває ознак не тільки «теоретичного, інтелектуально-інтегрального статусу, а й методично-прикладного орієнтира в системі сучасної освіти та культури на початках розбудови її структурної повноти» [8].

Проректор Київського університету професор Л. Губерський у своїй статті поставив за мету окреслити місце такого специфічного феномену, як ідеологія в системі українознавства . Він вважав зазначену тему «надзвичайно актуальною й водночас багатоаспектною» [1]. Отже, на нашу думку, не буде перебільшенням вважати перелічені тези в праці Л. Губерського під назвою «Ідеологія в системі українознавства» такими, що належать до завдань українознавства. На його переконання, не слід апологетизувати або ж, навпаки, повністю усувати всяку ідеологію. Крім того, потрібно зосередити зусилля не лише на знищенні попередньої панівної ідеології на теренах України, яка мала антиукраїнський, антидемократичний, антигуманний, антинауковий, реакційний характер, а й на створенні такої системи, що сприяла б розбудові України як суверенної, демократичної держави, а в світлі цього – виховувала б покоління борців за ідеали гуманізму: людей з високим почуттям гідності, честі, свободи і справедливості, патріотизму. Виправляти становище необхідно, на думку Л. Губерського, усіма засобами загальнодержавного впливу, включаючи інституції освіти, виховання, науки, державного управління тощо [1].

З огляду на сказане вище Л. Губерський загострює увагу на історико-теоретичних аспектах вивчення цієї проблеми, які, на його думку, набувають «особливої актуальності». Йдеться про вивчення історії ідеологічного забезпечення розвитку держави, суспільства, людини, культури та узагальнення досвіду й розробку теоретичних основ створення нової ідеології на сучасному етапі. Адже ідеологія може поставати і базованою на наукових, суспільно-досвідних засадах, і міфологізованою. Тому не слід допускати заміни старої ідеології протилежною (чи іншою), але не менш міфологізованою. Формування інтегративної, тобто базованої на засадах науки та історичного досвіду, ідеології означає створення її не мобілізаційно-дієвою, а культурно-виховною, спрямованою на досягнення дійсно гуманістичних інтересів людини й суспільства, заснованих на наукових методах аналізу існуючих та творення відповідних ідеалам нових принципів. Для цього потрібно вироблення й генерація ідей, спроможних консолідувати громадян та спрямувати їх на здійснення державотворчої й демократичної за своєю суттю програми, зорієнтувати на життєво змістовні напрями онтологічного буття людини як особистості та створення нової ідеологічної парадигми, що виключала б класову, національну та конфесійну конфронтації, орієнтувала на їхню взаємозацікавлену діяльність, спряла розвиткові фізичних і духовних сил та гуманістичних цінностей [1].

Л. Губерський також накреслив перспективні, на його думку, напрями теоретичних досліджень ідеології, що торкаються політичної, філософської, релігійної, культурно-естетичної сфер. До перспективних він відносив такі питання: ідеологія і особистість, сім’я; ідеологія і класові, міжнаціональні, міжконфесійні відносини; ідеологія і сфери освіти, культури, мистецтва; ідеологія і держава; ідеологія і світосприйняття та світорозуміння народу; ідеологія й філософія; ідеологія й культура, мистецтво; ідеологія і наука; наука і релігія [1]. Орієнтація України на суверенітет, демократизацію і гуманізацію життя початку 90-х років ХХ ст. давала йому підстави для успішного, дійсно наукового розв’язання зазначених аспектів проблеми розвитку відповідної «духові часу» ідеології.

Професор О. Семашко у своїй опублікованій доповіді зазначив, що становлення українознавства відбувається в складній соціально-культурній ситуації, коли диференціація та предметне поновлення народознавчих дисциплін ще не досягли такого рівня зрілості, щоб уможливлювали їх синтез у створенні цілісної теорії предмета [19, 80]. Водночас він зазначив, що серцевиною науки про український народ має бути культурологія (культурознавство), оскільки культура є ядром самобутності народу та потенціалом його сучасного розвитку. Культурознавство, на думку О. Семашка, є не тільки базовим і таким, що закладає основи комплексного, системного розв’язання проблем українознавства, а й формує його методологічні принципи, які, в свою чергу, ще не визначені [19, 80].

Наприкінці досліджуваного збірника поміщена стаття кандидата філологічних наук Т. Гундорової, присвячена австралійській україністиці. Вивчення певних тенденцій формування еміграційної української гуманітаристики дало дослідниці підстави для висновків про тяжіння українознавства в Україні до закритого типу наукового мислення, на відміну від утверджуваного в постмодерному світі нового рівня гуманітарного мислення, визначальною особливістю якого є його інтегрованість і відкритість: культурний, національний та історичний діалогізм [2, 125]. Т. Гундорова відзначила, що закордонна україністика перебуває у кризовому стані, адже, попри загальний значний науковий набуток і велику пророблену роботу українських наукових центрів (у т.ч. й в Австралії), прикметними ознаками останнього часу стало зменшення студентів, відхід молодих науковців від української проблематики тощо. Причиною такого стану, на її думку, є самодостатня цінність традиційної україністики. Поклавши в свою основу національну ідею, материкове українознавство «останнім часом», – вважала Т. Гундорова, – також переймає на себе прикметні риси минулого (закритого) типу наукової діяльності. Авторка ставить питання: «чи доросла українська національна свідомість в критичну?», «чи склалася україністика як нове наукове мислення?», «коли і як українознавство може перерости в науку, відірватися від подвійних оцінок буденного сприйняття, з одного боку, і від національно-патріотичного самовозвеличення, афірмативності як такої?». На її переконання, україністика (і в еміграції, і в Україні) не розвинулася відповідно до рівня і характеру світової гуманітарної науки. Про це свідчать такі факти: українознавчі конференції цікавлять майже одних україністів, на обговорення рідко виходять «загальноцікаві, науково продуктивні сучасні теми і проблеми» тощо [2, 125]. Т. Гундорова підкреслила необхідність у цій ситуації переходу «від українознавства як етновчення і національної політики до україністики як галузі гуманітарної науки, україністики як критики», закликала до створення нової української критики – інтегрованого знання, заснованого на поєднанні і взаємодії методів різних наук, здатності до критичного судження, що разом має забезпечити «прорив до нового методологічного рівня» [2, 125]. Вона зробила висновок, що українознавство «конституюється як сфера популярного знання, а методологічні критерії його передбачають зняття аналітичного негативізму, який характеризує момент людського пізнання, і розчинення його в позитивному, афірмативному змісті на рівні буденного сприйняття... Створюючи загальнодоступну популярну науку українознавства, з недовірою ставлячись до так званої елітарної гуманітарної науки, маємо, як це не парадоксально, шанс прийти до науки постмодерного типу – гетерогенної і розмитої у своїх галузях» [2, 126]. Т.

Гундорова вважала також, що метафізичність таких, за її висловом, «кінцевих істин», як «національна ідея», «українська ментальність» тощо, покладених в основу «розроблюваної україністичної науки як гуманітаристики, не може не турбувати». В цьому вона бачила симптоми «загрозливої тенденції перетворити українознавство на замкнену, консервативну галузь знання, яка все ще живиться романтичними теоріями і міфологемами та постсоціалістичною методологією» [2, 126].

Питання засвоєння і витворення нового наукового мислення на основі і в межах україністики як гуманітаристики видавалось Т. Гундоровій особливо актуальним. Без цього неможливий, на її думку, вихід (підключення) української гуманітарної науки до світового наукового процесу. Оптимальним шляхом до «прискореного розвитку наукової свідомості», критичної здатності мислення має стати, – вважає дослідниця, – підготовка кадрів і вивчення та впровадження в університетській освіті сучасної наукової теорії і методології – семіотики, психоаналітичної теорії, деструктивізму, феміністичної критики; дослідження, популяризація, перекладання найновішої західної наукової літератури; засвоєння самого рівня сучасного наукового мислення, його понятійного і аргументаційного апарату, без якого неможливий науковий діалог, тощо [2, 126].

У назвах і текстах опублікованих доповідей та повідомлень, крім слова «українознавство», зустрічаються й такі вирази: «українознавчі дослідження», «українознавчі дисципліни» (О. Ковальчук), «українознавчі студії» (Л. Шкляр), «українознавча наука» (Л. Губерський), «україністична наука» (Т. Гундорова), «наука про український народ» (О. Семашко), «в системі українознавства» (А. Ткач, Л. Губерський). «Певною системою знань», «соціально організованою системою знань» називав українознавство у своїй опублікованій доповіді кандидат філологічних наук О. Коновець [9, 25]. «Напрямком суспільно-політичного пізнання життя українського народу» вважали українознавство доктор історичних наук М. Дмитрієнко та кандидат історичних наук І. Войцехівська [3, 77]. Назву «комплексна наука українознавства» вжив член-кореспондент АН України Д. Наливайко [13, 34]. Доцент М. Паливода уявляв українознавство – «комплексну науку про Україну» – як «мозаїчне панно такого могутнього дерева, де коріння і грунт – це природно-кліматичні умови, стовбур – народ України, гілки і листя – окремі галузі людської діяльності» [15, 53]. Варто зазначити й той факт, що багато авторів досліджуваного збірника говорили про різні аспекти вивчення української проблематики, зокрема про український етнос, буття і завдання українства, виховання національної свідомості тощо, без вживання слова «українознавство», або ж коли і йшлося про українознавство, то малася на увазі «україністика». А статті з розділу «Українознавство у світі» загалом висвітлюють різноманітні питання зарубіжної україніки. У такому значенні зустрічаються й такі вирази, як: «україністика» (проф. С. Козак, проф. М. Лесів, проф. Ю. Мулинчак, проф. І. Стоянов, проф. І. Удварі, к. філол. н. Т. Гундорова), «світова україніана» (проф. С. Семчинський), «українські студії» (проф. В. Коптілов), «українознавчі дослідження» (проф. А.-С. Фенчак, проф. С. Стемпень), «українологія» (проф. Лі Мібін).

Окремі автори статей розглядали історичні аспекти розвитку українознавства (О. Коновець «Перші національні наукові товариства та їх роль в організації українознавчих досліджень (10–80-і роки ХІХ ст.)», С. Павленко «Джерелознавство історії України та проблеми українознавства», В. Онопрієнко «Українські університети 1917–1919 рр. – осередки розвитку українознавства»).

Щодо перспектив розвитку українознавства в системі освіти (зокрема, й у вищих навчальних закладах – як того вимагала сама назва міжнародної конференції: «Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства») аналізовані тези доповідей не містять більшої конкретики. Багато йшлося про глибинні проблеми українського народу, формування етнічного генофонду, національно свідомої особистості, національної еліти. На переконання деяких авторів, саме українознавство мало працювати над методами такого формування. Зокрема, Ю. Ковалів стверджував, що українознавство здатне з’єднати «онтогенетичні ланки» формування національно свідомої особистості від материнської колиски до дитячого садка, школи та спеціальних і вищих навчальних закладів [8]. М. Паливода був переконаний, що у зміцненні й утвердженні українознавства особлива роль належить вищим навчальним закладам, оскільки там готуються фахівці, а від їхнього інтелекту й світогляду залежить, якій бути Україні в майбутньому [15, 53].

Про необхідність введення курсу українознавства як обов’язкового предмета у школах, вищих навчальних закладах (як спеціальності), організації кафедр українознавства говорив проф. П. Кононенко [10, 11].

Ряд статей присвячено пошуку нетрадиційних на той час форм і методів навчання й виховання у шкільній освіті. Кандидат філософських наук І. Предборська, науковий співробітник Інституту українознавства В. Піскун висвітлювали шляхи впровадження інтегрованих шкільних курсів з гуманітарних дисциплін [16]. Кандидат філологічних наук, керівник науково-методичного центру Інституту українознавства Т. Усатенко повідомляла про створену в інституті творчу групу з розробки інтегративних курсів, які мали б бути пронизані «наскрізними ідеями народознавства, культури, інформатики тощо». Один із таких інтегративних курсів у школі, що їх почала розробляти творча група, мав назву «Українознавство» [23, 75].

Отже, спроба аналізу проблематики виступів на міжнародній конференції «Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства» 15–17 жовтня 1992 р. та їх змістового наповнення дає підстави для таких висновків:

1) конференція 15–17 жовтня 1992 р. мала рубіжне значення для інституалізації новітньої парадигми українознавства як системи інтегрованих наукових знань про Україну та українство: від утвердження самого терміна «українознавство» до обговорення його предмета, об’єкта, мети і завдань. Учасники конференції позитивно сприйняли доповідь директора Інституту українознавства при Київському університеті імені Тараса Шевченка проф. П. Кононенка, який представив нове бачення розвитку українознавства. Виголошені тези свідчать про його велику особисту внутрішню працю в напрямку пошуку шляхів оформлення власних світоглядних переконань та їх еволюцію. Ключовою ідеєю, що пронизувала доповідь, була ідея про українознавство, яке має стати «філософією і політикою» української держави. У доповіді викристалізовувалася його теорія концентрів українознавства. Виголошені ним ідеї спричинились у майбутньому до творення окремої парадигми українознавства та формування її концепції. Ключові положення цієї парадигми (концепції) відтоді поділяють члени наукового співтовариства, що гуртується навколо київського Інституту українознавства (Інститут українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка  Науково-дослідний інститут українознавства МОН України  Національний науково-дослідний інститут українознавства МОН України  Національний науково-дослідний інститут українознавства та всесвітньої історії МОНмолодьспорту України);

2) на досліджуваній конференції мала місце досить продуктивна інтелектуальна дискусія щодо подальшого розвитку українознавства. Розглянуті нами виступи учасників конференції містили не тільки певні власні пропозиції з розробки уявного проекту предметного поля українознавства та розподілу праці на цьому «полі», які можна було б додавати, систематизувати і т.п. У межах однієї ідеї – про важливість наукового вивчення малодосліджених ділянок українознавства – проглядаються різні, а подекуди й полярні методологічні підходи. Так, із запереченням авторитарних установок у формуванні національної самосвідомості виступили противники позанаукової нормативності (В. Русанівський, Л. Шкляр, М. Розумний, Т. Гундорова). Деякі автори схилялися до окреслення предметного поля українознавства у межах народознавчої науки (В. Сергійчук, С. Павлюк).

Отже, спроба дослідження процесу формування предметного поля новітнього українознавства в контексті міжнародної конференції українознавців 15–17 жовтня 1992 р. сприятиме накопиченню знань про історію українознавства як наукової системи інтегрованих знань про Україну та українство.

ЛІТЕРАТУРА

1. «Від кожної сім’ї до Президента…» / Розмову з П. Кононенком вела Л. Шевчук // Молодь України. – 15 жовтня 1992. – № 103 (16902). – С. 1, 3.

2. Дрофань Л., Неліна Т. Конференція з українознавства // Українська мова і література в школі. – 1993. – № 4. – С. 57–60.

3. Історія українознавства: Навчальний посібник / Кол. авторів: Л. К. Токар (кер. проекту та наук. ред.) та ін.; За ред. П. П. Кононенка. – К.: Академвидав, 2011. – 512 с.

4. Калакура Я. Наукова проблема і тема в українознавстві // Українознавство. – 2012. – № 1 (42). – С. 44–49.

5. Калакура Я. Українознавче дослідження: теорія та методологія. – К.; Тернопіль: Джура, 2012. – 292 с.

6. Кононенко П. «Свою Україну любіть!» // Українознавство. – 2006. – № 4. – С. 6–24.

7. Кононенко П., Кононенко Т. Україна у нас одна. – К.: Українське агентство інформації та друку «Рада», 2012. – 336 с.

8. Кононенко П. Українознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку // Літературна Україна. – 1992. – 22 жовтня. – № 42 (4503). – С. 1–2.

9. Логвиненко О. Задля ідеї державності: Нотатки учасника Міжнародної конференції українознавців // Літературна Україна. – 29 жовтня 1992. – № 43 (4504). – С. 1, 2.

10. Науковий інструментарій українознавця: Довідник / Л. К. Токар (кер. авт. кол., наук. ред.) та ін. – К.: ННДІУВІ, 2012. – 376 с.

11. Об’єднавши зусилля науковців // Літературна Україна. – 1992. – 22 жовтня. – № 42 (4503). – С. 1.

12. Події тижня // Освіта. – 1992. – 27 жовтня. – № 60–61 (4272–4273). – С. 8.

13. Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства: Програма Міжнародної конференції (м. Київ, 15–17 жовтня 1992 р.) / Ін-т українознавства Київського університету імені Тараса Шевченка. – К., 1992. – 35 с.

14. Роль вищих навчальних закладів у розвитку українознавства: Програма Міжнародної конференції (м. Київ, 15–17 жовтня 1992 р.) / Ін-т українознавства Київського університету імені Тараса Шевченка. – К., 1992. – 16 с.

15. Фігурний Ю. Українознавчі міжнародні форуми (конференції та конгреси) – важливий чинник осягнення цивілізаційного феномену України, українців та світового українства в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. // Українознавство та всесвітня історія: теоретико-методологічні засади наукових парадигм: Інформаційно-аналітичний бюлетень ХХ ювілейної Міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, 25–26 жовтня 2011 р.) / Авт.-упорядн. Ю. С. Фігурний. – К.: ННДІУВІ, 2012. – С. 32–69.

16. Чекмишев О. Чи ж довго сонце сходитиме за Сибіром? У Києві відбулась міжнародна конференція «Роль вищих навчальних закладів у розвитку українознавства» // Освіта. – 1992. – 27 жовтня. – № 60–61 (4272–4273). – С. 8.

17. Ярошинський О. Б. Українознавство в системі освіти і науки: бібліографія (1990 – 2011 рр.). – 2-ге вид., доп. – К.: ННДІУВІ, 2011. – 176 с.

Олег Ярошинский

Рубежный этап становления новейшего украинознавства и формирование его современных теоретико-методологических основ (К 20-летию Международной научной конференции 15–17 октября 1992 года)

Аннотация. Рассмотрены творческие наработки участников международной конференции «Роль высших учебных заведений (учреждений) в развитии украинознавства» (г. Киев, 15–17 октября 1992 г.) относительно перспектив развития украинознавства. Исследуется их вклад в становление концепции украинознавства как уникальной системы знаний, интегральной и универсальной науки. Значительное внимание уделяется анализу проблематики выступлений и их содержательного наполнения, изучению разных предложений по разработке предметного поля украинознавства. Установлено рубежное значение конференции для институализации украинознавства как системы научных интегративных знаний об Украине и украинцах.

Ключевые слова: новейшее украинознавство, концепция украинознавства, система украинознавства, международная конференция, 1992 г.

Oleg Yaroshynskyi

Border stage of new Ukrainian studies settling and its modern theoretic and methodological backgrounds formation (To the 20th anniversary of international scientific conference on 15–17 October 1992)

Annotation. The article gives creative works of participants of international conference «Role of higher education institutions in the development of Ukrainian studies» (Kyiv city, 15–17 October 1992) as to the perspectives of Ukrainian studies development. Their contribution in the development of Ukrainian studies concept as a unique system of knowledge, integral and universal science, is researched. Great attention is paid to the analysis of performance problems and their content filling. Border importance of the conference for Ukrainian studies institutionalization as a system of scientific integrative knowledge about Ukraine and Ukrainians is revealed.

Key words: newest Ukrainian studies, Ukrainian studies concept, Ukrainian studies system, international conference, year 1992.

ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ НАУКОВО-АНАЛІТИЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ХУДОЖНЬОЇ СЛОВЕСНОСТІ

Олександр ХОМЕНКО

старший науковий співробітник відділу української філології ННДІУВІ

Анотація. У статті аналізуються передумови становлення науково-аналітичної концепції розвитку української художньої словесності як однієї з визначальних напрямних українознавчого пошуку. У проекції на дослідження М.Грушевського, Д. Дорошенка, М. Возняка, О. Пріцака, сучасних учених, які осмислюють феномен художнього слова в парадигмальних вимірах розробленої науковцями ННДІУВІ концепції нового етапу розвитку українознавства, висвітлюється формування комплексу теоретико-світоглядних уявлень про уснопоетичні та писемні форми словесності у їхньому розвитку і діалектичній взаємообумовленості. Характеризується історична специфіка становлення методологічних принципів аналізу художньої словесності в поліфонічній системі концентрів українознавства. Ключові слова: українська художня словесність, усні і писемні форми репрезентації слова, синтез, історична специфіка розвитку словесності.

Сучасне українознавство цілком підставово відносить першопочатки осмислення універсалізму нашої художньої словесності до часу з’яви писемних фіксацій українського слова. Звичайно, це були тільки першопочатки, а не повносилий науковий розмисел з розробленим категоріальним апаратом, але певні – і то засадничо важливі – елементи рефлексії над образною субстанцією слова натоді вже оприявнювалися. В окресленій системі координат поєднувались кілька важливих модальностей: по-перше, давньоукраїнське письменство (особливо світське), на відміну від корпусу латиномовних ранньосередньовічних пам’яток Західної Європи, зміст яких був зрозумілим лише вищим прошаркам суспільства та церковному кліру, творилося т. зв. «церковнослов’янською» мовою, у модальностях якої вельми посутньо вияскравлювалися пласти живомовної лексики, особливо в передачі прямої мови дійових осіб та у відтворенні побутових деталей (щонайґрунтовніше ця проблематика висвітлена в працях А.Кримського). По-друге, сама тематика письменства Київської Русі виразно виокремлювала його з-поміж літератур інших етнічних спільнот тієї епохи: воно центрувало свою увагу не на питаннях династичних або вузькостанових, а довкола проблем, важливих для історичного буття народу і держави – єднання окремих князівств довкола Києва, консолідації зусиль у боротьбі із кочовими ордами Степу. Цей тип письменства не зовсім доречно навіть називати «книжним», настільки широко й повносило увібрало воно в себе потоки народноепічної традиції. Літописні оповіді про засновників Києва, данину хозарам, гордовитих обрів, яких покарав Бог, подвиг Кожум’яки (усе це, за Л.Дунаєвською та О.Таланчук, «оповідання чисто козацького характеру» [11, 110]), перекази на кшталт розповіді про Олега, який здолав Царгород, поставивши кораблі на колеса і перестрашивши тим греків (за М.Костомаровим, повищий літописний сюжет паралелізується з фрагментом української казки: «Казали мені їхати водою, плисти землею – поставив воза на човен і поплив, потім човна на віз і поставив вітрило – вітер сього воза й погнав» [6, 127]), – то виразні «сліди» народнопоетичних матриць найстарішого літопису. «Фольклор (доісторичний і XІV–XVІІІ ст.), літописи (починаючи від «Повісті врем’яних літ» та «Галицько-Волинського літопису»), «Слово о полку Ігоревім» і стають першопочатками не лише праісторії української словесності, а й часу, умов формування, сутнісних форм вираження її народності» [14, 227], – зазначає П.Кононенко. Але письмова фіксація артефактів народного мелосу (тим більше, коли вони авторами літописного зводу концептуалізуються виразно відмінними – типологічно, структурно, світоглядно – від візантійських зразків світської та церковної нарації) невіддільна від хоча б початкових спроб осмислення, певної методологічної структуризації художнього матеріалу. Структуризації, що вона не може не вияскравлювати в своєму оперативному полі бодай елементи аналітичного розмислу, без якого літописець не зміг би в належний спосіб оперувати наявним матеріалом.

Можливо, найбільш раннє свідчення тому – фрагмент «Повісті врем’яних літ», де йдеться про заснування Києва. Як відомо, він спирається на інтегрований у загальну структуру літописної оповіді народний переказ про трьох братів (Кия, Щека і Хорива) та сестру їхню Либідь. Одначе цей епічний фрагмент про діяння Кия був далеко не єдиним, йому – і змістом, і тональністю – суперечили наративи вже псевдоісторичного характеру. З огляду на це літописець, спираючись у своїй роботі на доступні йому писемні руські або, можливо, й візантійські джерела, спеціально докладніше спиняється на тому, чому інші свідчення – так само фольклорного кшталту – він не вважає відповідними історичній правді: «Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря (Л.Махновець, який переклав українською повний корпус «Літопису руського», припускає, що йдеться про часи візантійського імператора Юстиніана І. – О.Х.). Не знаємо[щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря…» [19, 6].

Виразні відлуння аналітичних роздумів про художню словесність оприявнюються в «Слові о полку Ігоревім», точніше – в полеміці її автора з образно-художньою манерою попередників, на його гадку – занадто ускладненою, метафорично-зашифрованою, далекою від безпосереднього вираження емоційного переживання, викликати яке найперше прагнув творець геніальної давньоруської поеми. «Такий закид, як знаємо, робив автор «Слова о полку Ігоревім» Бояновим пісням, що в них «билина», фактичний зміст, цілком пропадала серед «замишленія» – поетичних фігур, зібраних з цілого світу» [7, 17], – зауважує у цьому зв’язку М.Грушевський. Потреба в певній систематизації уявлень про художню словесність, її структуру і поетику була настільки актуальною, що диякон Іоанн, який уклав для великого князя чернігівського Святослава Ярославича відомий «Ізборник Святослава», вважав за необхідне включити до нього працю визначного візантійського граматика ІV ст., професора імператорської вищої школи в Константинополі Георгія Херобоска «Про образи». Серед двадцяти семи образних фігур, притаманних тогочасному письменству (слід підкреслити, що перекладач орієнтувався насамперед на мелос і типологію рідної йому словесності: поетичні тропи й фігури, рекомендовані в статті Херобоска, виразно актуалізуються, як стверджує Г.Нудьга [22, 40], у літературному досвіді Іларіона Київського, Нестора, Кирила Туровського, автора «Слова о полку Ігоревім», поетика якого живилась не лише фольклорними джерелами, а й високою інтелектуальною традицією книжників), в «Ізборнику Святослава» виокремлюються характерні і для поезії нашого часу «інословіє» (алегорія), «прівод» (метафора), «приклад» (символ), «нестаток» (еліпсис). Знаний українознавець, доктор філософії В.Шевченко вбачав високу невипадковість у тому, що «саме в Чернігові 1073 року… філософськи мислячий дяк Іоанн створив, за завданням чернігівського князя Святослава, «Ізборник» – перший в Україні навчальний посібник, що містив важливі філософсько-педагогічні тексти. Власне, «Ізборник» і написане в Чернігові «Поучення дітям» В. Мономаха, як показала історія, визначили ціннісно-методологічну орієнтацію всієї організації та змісту освітнього процесу в Україні по суті аж до наших днів» [34, 216].

Певна річ, не випадає вести мову за витворення в києво-руський період системно-завершеної теоретичної моделі історії розвитку художньої словесності, як не концептуалізувалась вона і в епоху латиномовного ренесансного гуманізму та бароко (з причин об’єктивних не могла постати, бо панівною свідомістю епохи в цілій Європі, а отже – і в Україні, була свідомість теологічна, яка поступово замінювалась секуляризовано-національною лише починаючи з другої половини XVІІ ст. – після періоду перших ранньобуржуазних революцій в Нідерландах, Англії та в Україні). Проте окремі концепти, які в розвитку своєму пізніше розгорнуться в матриці українознавчого осмислення цілокупного феномену словесності, продовжували уреальнюватись у формах, відповідних стилю епохи: як і в часи києво-руські, визначальними тут проявлювалися спроби рефлексії над народнопісенними текстами. Свідчення цьому – ренесансна за світоглядними напрямними «Граматика…» Я. Благослава, славетного чеського вченого, який, подаючи лінгвістично-психологічний огляд слов’янських мов та ілюструючи свій виклад найдавнішим записом повного тексту української народної пісні (баладою «Дунаю, Дунаю, чом смутен течеш?»), застановляється водночас на типологічних характеристиках як української мови, так і української словесності: «Є в тій мові пісень і віршів або рим дуже багато» [31, 19], – тут маємо першу в гуманітаристиці спробу осмислити домінантний панліризм як автентичну напрямну розгортання модальностей українського слова. І то був приклад далеко не поодинокий. Польський письменник С.Сарніцький у книзі «Аннали, або Про походження поляків і литовців» (1587) наводить першу з відомих нині згадок про українські думи («Того самого часу (1506 р.) два Струсі, молоді брати і хоробрі войовники, погибли в битві з волохами. Про них іще й досі співають жалібні пісні, що в русинів звуться думами й співаються тягливим голосом при рухах співаків, що, хитаючися по оба боки вправо та вліво чи взад та вперед, виражають те, що співають. Селянська юрба висловлює се також грою на фуярах, якою тут і там наслідує плачливі мелодії пісень» [30, 456]), про українські думи згадує також один із фундаторів національного польського письменства М.Рей. Але йшлося не лише про, так би мовити, ужинок «з чужого поля», тобто про іноетнічні відлуння мелосу української словесності: фольклорно-пісенні мотиви наснажують плач Матері-Церкви над своїми покатоличеними синами – нащадками старих князівських родів – у знаменитому «Треносі» М.Смотрицького, бадьора вітальність героїчного козацького мелосу розлита в бароковій тональності драми «Милость Божія» (1728) – першого драматичного твору, де на кін було виведено постать Богдана Хмельницького (звичайно, подібного штибу фольклорні інтенції уреальнювались авторами цілком усвідомлено, а отже – вони в певний спосіб аналізувались, їх регістри співвідносились із структурними концептами барокових поетик).

Письменство книжне теж не залишилось осторонь вияскравлення методологічного контенту рефлексії над плином власного буття. Бароковий поет І.Величковський у передмові до «чительника» збірки «Млеко, од овці пастиру належноє…» (1691 р.), називаючи себе «істинним сином Малоросійської отчизни нашої» [2, 322], наголошує на унікальності такої універсальної домінанти словесності, як мова, бо «нікоторії і ціле руськії способи (художнього відтворення дійсності. – О.Х.)… іншим язиком ані ся могуть виразити» [2, 322]. У 1665–1666 рр. з’являється «Оглавлениє книг, кто их сложил» Є. Славинецького, у якому анотовано близько 50 українських, російських і білоруських книг. П.Федченко, посилаючись на І.Франка, називає цю працю першим бібліографічним нарисом української літератури [28, 11]. Своє місце в цьому процесі належить і поетикам викладачів Києво-Могилянської академії, особливо – працям Ф.Прокоповича та М.Довгалевського. Останній у «Саді поетичному» «ілюстрував свої теоретичні постулати не лише традиційними античними та західноєвропейськими класичними художніми зразками, а й національними – творами авторитетного Ф.Прокоповича» [28, 13]. Проте було б помилково потрактовувати укладені викладачами Могилянської академії барокові поетики як спроби творення науково концептуалізованих моделей розвитку української художньої словесності: по-перше, їхні автори відповідно до норм і правил тогочасного історико-літературного дискурсу засадничо ігнорували матеріал усної народнопоетичної творчості (отже, свідомо «відсікалася» одна із галузок «дерева» художньої словесності, без якої, власне, вести мову про словесність як метадискурсивну цілісність і не випадає), по-друге, як підкреслювала відомий медієвіст, професор Альбертського університету (Канада) Н.Пилипюк, ці поетики не призначалися для публікації, маючи насамперед завдання позалітературні: «у підручниках поетики літературна теорія підпорядковувалася процесові освоєння латинської мови» [24, 75].

У досекулярну добу, отже, маємо підстави говорити про оприявнення насамперед художньо-естетичного, а не наукового способу осягнення феномену художньої словесності, оскільки лише останньому притаманна категоріальна чіткість та вивіреність наукового інструментарію. «Початки наукового дослідження української історії, етнографії, мови, письменства, – те, що ми називаємо українознавством, припадають на самий кінець XVІІІ століття» [9, 26], – зазначає в студії «Розвиток науки українознавства у XІX – на початку XX ст. та її досягнення» Д.Дорошенко. Посутньо уточнює це твердження О.Пріцак: напрямні, що в саморозвитку своєму концептуалізувалися в початки наукового українознавства, проявилися ще в епоху, що її він називає «добою військових канцеляристів» [25, 62]. Вона охоплювала майже все XVІІІ ст. (від 1708 по 1786 р.; «добу військових канцеляристів» О.Пріцак називає ще «глухівським періодом», бо саме тоді в Глухові була гетьманська резиденція та діяла Малоросійська колегія), і найприкметнішою особливістю інтелектуального сюжету її була спроба витворення системи «подвійної лояльності – імперії і місцевим традиціям» [25, 66]. Інакше кажучи, йшлося про намагання захистити український автономізм, а за сприятливих умов – і розширити державні права Гетьманщини, не порушуючи при цьому небезпечних після полтавської катастрофи 1709 р. питань політичного сепаратизму. Дискурс «глухівського періоду» центрується довкола модальностей базової для новочасної європейської історії опозиції «геоцентричне–національне»: невдала спроба мазепинців визволити Гетьманщину змусила репрезентантів автономістично налаштованої старшинської верстви по-новому поглянути найперше на вітчизняну історіографію (вона до самих початків XІX ст. залишалася найбільш структурованою дисципліною в українознавстві). Потреба в такому перегляді була доконечна: Петро І своєю концепцією Росії як імперії намагається цілковито позбавити українців києво-руської спадщини: на його замовлення виготовляється (за найактивнішого сприяння інтелектуалів Могилянської академії, необхідно визнати) конструкт т. зв. «российской истории», в якому для України ні князівської, ні литовсько-руської, ні козацько-гетьманської місця не лишалося. Натомість у Гетьманщині до «доби військових канцеляристів» за узагальнюючу працю з україно-руської історії правив «Синопсис» – праця І.Гізеля, яка витримала кілька перевидань. Написаний церковним ієрархом більш ніж за два десятиліття після початку Визвольної війни, «Синопсис» жодним словом не згадує про козацтво (новий «політичний народ» у соціальній структурі Гетьманщини) та його звитяжну боротьбу зі шляхетською Польщею, утверджуючи натомість як домінанту ідею конфесійної єдності з Московщиною. При цьому І.Гізелем повсякчас підкреслювалися безперечні, на думку цього церковного ієрарха та письменника, династичні права московського царя на володіння Києвом та українськими землями. «Київська вченість другої половини XVІІ ст. не послужила суспільству в той спосіб, на який воно могло розраховувати. Припізніла і за методами, і за змістом, вона була надто шаблонною та відірваною від життя, надто теологічною і схоластичною. Інокентій Гізель, який «присмачив свій «Синопсис» (1674) розповідями про привілеї, які дав слов’янам Олександр Македонський, про сарматів, про Мосоха, про створення Києва і т. ін., не згадує ні одним словом про Хмельницького та події 1648–1654 рр.» [32, 115], – наголошував під цим оглядом І.Франко.

Зрозуміло, що в такій редакції «православна ідеологія», ефективна в першій половині XVІІ ст. (то був клейнод, гуртуючись довкола якого українці успішно протистояли покатоличенню, яке було натоді тотожне полонізації), у нових умовах «єдиновірного» Московського царства, а згодом – Російської імперії виконувати роль об’єднуючого державотворчого чинника не могла. Не конфесія, а нація – ось що мало постати новою консолідаційною базою українства (і постало, а ті сегменти української культури, які продовжували ідеологічно контролюватися підпорядкованою Синоду Православною церквою, поступово, проте невідворотно інтегрувались в дискурсивний простір імперського зросійщення). Під цим оглядом симптоматично, що Г.Сковорода – постать на межі «давнього» та «нового» етапів розвитку вітчизняної словесності, – здобувши в Могилянській академії солідну богословську підготовку, у буттєвій та світоглядній поставі своїй церкві як імперській інституції волів не підпорядковуватися. З’являються «козацькі літописи» – не описово-фактографічні компендіуми, а наснажені виразними патріотичними інтенціями твори Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. Останній, колишній військовий канцелярист Гетьманської канцелярії, називаючи себе «істиним Малої Росії сином», антиімперську настанову свого літопису майже не приховує: промовистим, наприклад, є перелік діянь Петра І, які козацький літописець наводить в оповіді про сходження його на престол: «Розорив був Запорозьку Січ… Полякам віддав тогобічну Україну…знищив і вельми уярмив усіх малоросіян як шляхетного козацького чину, так і посполитих» [35, 448]. Н.Яковенко під цим оглядом зазначає: «Пункт про «уярмлення» українців дослівно збігається з деклараціями антимосковських угруповань, де пасажі про «московське ярмо» і про наміри Москви «починити своїми холопами й невольниками» козаків є одним із загальників – починаючи від Івана Виговського й завершуючи Пилипом Орликом, який у «Конституції» 1710 р., у «Виводі прав України» 1712 р. та в численних листах і зверненнях, написаних уже на еміграції, до блиску відшліфував стилістику антимосковської публіцистики…» [35, 448].

Звичайно, козацькі канцеляристи (саме в середовищі «глухівських військових канцеляристів, як довів О.Пріцак [25, 66], постала «Історія русов») та продовжувачі їхньої традиції, які творили в публічному просторі Гетьманщини вже після остаточної інкорпорації її імперією, у своїх висловлюваннях вимушені були позиціонуватися у спосіб значно обережніший, ніж той, який міг собі дозволити Самійло Величко (зрештою, він творив непідцензурний і не призначений для друку рукопис): антиімперські ідеї оприявнювались у їхніх писаннях натяками, підтекстом, структурою форматування матеріалу. Прикметними під цим оглядом постають «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях» (1798 р.) Я.Марковича. За Д.Дорошенком, то була «ціла енциклопедія українознавства» [9, 27], у якій висвітлювалися питання нашої минувшини, зокрема й найдавнішого її етапу, пропонувалися концепції періодизації історії України та географічного структурування українського терену, фіксувались усталені етнографічні прикмети нашої людності (Я.Маркович у цьому творі, який побачив світ у рік виходу «Енеїди» І.Котляревського, висловив прогностичну віру в те, що потенціал української народнопоетичної творчості стане підставою для розвитку вітчизняного красного письменства). Варті уваги також «Описание Малороссии» його брата О.Марковича, у якому її автор, незважаючи на власний дворянський статус, доходить думки про необхідність та закономірність скасування кріпацтва, «Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малой России» вихованця університетів у Галле і Лейпцигу О.Шафонського, «Источники малороссийской истории» та «История Малой России, от присоединения ее к Российскому государству до отмены гетманства» Д.Бантиша-Каменського (чиновника при канцелярії військового губернатора кн. М.Рєпніна – впливового прихильника автономістського руху). Ці артефакти – своєрідні першоелементи, на основі осмислення яких, осмислення і прихильного, і разом з тим критичного, формувалось оперативне поле комплексу українознавчих дисциплін. І хоча ці дослідження стосувались переважно проблем вітчизняної історії, етнографії та географії, елементи наукової концептуалізації історії української художньої словесності проявляються там достатньо виразно (спочатку переважно як своєрідний «ілюстративний матеріал» до історичних чи етнографічних наративів, проте пам’ятки словесності проявлюються у їхній системі координат дискурсивно-аналітичними регістрами, а не розгорнутими художніми тропами, бо осмислюються та аналізуються вони навіч раціонально, згідно з визначеними методологічними критеріями наукового підходу): Д.Бантиш-Каменський вперше в «Источниках...» публікує славнозвісну «Думу Івана Мазепи» (хоча автор «Історії Малої Росії» і осуджував діяльність бунтівного гетьмана, та й назагал історичні праці Бантиша-Каменського, за Д.Дорошенком, написані «сухо і в надто лояльному щодо Росії дусі» [9, 27], одначе Мазепин заклик: «Самопали набувайте, // Острих шабель добувайте, // А за віру хоч умріте, // І вольностей бороніте» – у конкретній ситуації того часу звучав більш ніж революційно), а Я.Маркович крізь призму осмислення української мови, фольклору та комплексу природничо-соціальних факторів виходить навіть на осягнення проблематики етнічної ментальності.

«Українська мова, за його (Я.Марковича. – О.Х.) словами, – це мова любові, ніжна, приємна, сповнена патетичних висловлювань» [13, 45], – зауважує, застановляючись на його українознавчому доробку, провідний у сучасній Україні фахівець у царині національної історіографії Я.Калакура і наголошує: «Я.Маркович вперше в історико-етнографічній науці визначив основні три типи українського характеру» [13, 45]. Водночас О.Любасевич, близький до середовища козацьких автономістів, зокрема до останнього гетьмана України К.Розумовського, прагне популяризувати твори, написані живою українською мовою, переконуючи освічений загал, що в них «под корою просторечия» приховані «драгоценные мысли» [28, 15]. Йому ж належить і спроба травестіювати живою мовою «Енеїду» – у такий спосіб він прагнув надати живій народній мові статусу літературного: за М.Возняком, «догоджаючи звичкам гетьмана Розумовського, перевдягнув Любасевич Вергілієвих пастухів в український кобеняк у кожному разі надовго перед тим, коли Котляревський почав травестіювати Вергілієву «Енеїду» в український одяг» [3, 286].

Геополітично локалізована та теренах Лівобережної Гетьманщини інтелектуальна традиція «козацьких канцеляристів» у такий спосіб витворила сприятливі умови для більш-менш безконфліктного переходу і до нової української літератури, і до нового етапу осмислення історії української художньої словесності. Свого «горизонту» епоха «козацьких канцеляристів» сягнула в «Історії русов» – цілісному історіософсько-політичному документі, виникнення якого пов’язане з діяльністю гуртка патріотичного шляхетства, до якого належав і князь М.Рєпнін. Значення цього твору в українській духовій традиції настільки велике, що І.Франко у «[Плані викладів історії літератури руської. Спеціальних курсах. Мотивах]» пропонує розпочинати історію нового періоду нашої словесності навіть не з «Енеїди» І.Котляревського, а з «Історії русов», бо у цьому творі «ярко висказалися іменно ті політичні та соціальні ідеали, котрі більше або менше ясно відчували всі українські писателі, поети й публіцисти, не виключаючи й Шевченка (з виємком хіба його релігійно-поетичних творів останніх літ). Розбір «Истории руссов» допоможе мені відразу вияснити той ідейний грунт, на котрім виросла новіша українська література. На тім тлі ясно визначуться силуети перших українських писателів Котляревського, Гоголя-батька, Гулака, Боровиковського з їх сентименталізмом та гуманізмом, літературна і широка громадська діяльність Гр. Квітки-Основ’яненка, літературна і наукова діяльність Бодянського, Максимовича, Метлинського, Бантиша-Каменського та Маркевича» [29, 61]. На теренах Правобережжя, а тим більше Галичини, де з огляду на «спольщеність» вищих прошарків суспільства в культурному просторі переважали настрої виразно антиселянські, а отже – антиукраїнські, нове письменство Котляревського і Квітки зустрілося б зовсім з іншою суспільною атмосферою, ніж та, яку сформували нащадки глухівських канцеляристів. Нова Коліївщина стала для польської шляхти привидом, сліди якого вона шукала в найневинніших проявах етнічної свідомості покріпаченого люду. Ці настрої були настільки тривкими, що навіть у 1863 р., за свідченням М.Драгоманова, київський шляхетський маршалок Горват звертався до генерал-губернатора Анненкова із запискою про доконечну потребу розкопати Шевченкову могилу: на думку місцевих польських поміщиків, «в могилі закопані ножі, а сам Шевченко не вмер, а живе в Лондоні, і поверне на Вкраїну у хвилі нової гайдамаччини» [10, 146]. Проте і брати Марковичі, і О.Шафонський, і Д.Бантиш-Каменський, і навіть автор «Історії русов» (за О.Пріцаком, свої відомості про історію України Тарас Шевченко черпав головно із цього твору, перейнявши в такий спосіб через посередництво дворянського просвітництва естафету глухівських військових канцеляристів [25, 66]), концептуалізуючи початки комплексу наук про Україну, полишали словесність на периферії своїх зацікавлень. Це закономірно для початкового – на цьому важливо наголосити! – етапу становлення окресленої наукової парадигми: історіографія як провідна галузь тогочасного українознавства (йдеться про період від дискурсивного оформлення його в окремішню дисципліну на схилку XVІІІ ст. до появи 1827 р. «Малороссийских песен» М.Максимовича) зосереджувала свою увагу не на історичній, соціально-побутовій чи ліричній народній пісні, думі, переказі, а на князівській або королівській грамоті чи привілеї, гетьманському універсалі, судовому акті, урядовій декларації… Згадаймо бодай Самійла Величка з його ідеєю «шляхетного козацтва»: аби всіляко оборонити й потвердити її, він вдається до відтворення з пам’яті документів Гетьманської канцелярії (оригінали їх були знищені у вогні карального рейду Меншикова на Батурин у 1708 р.) або навіть і до фальсифікації їх – зрозуміло, з метою патріотичною. У першій третині XІX ст. І.Срезневський так само з метою виразно патріотичною (наразі не йдеться про осуд одного з перших дослідників і популяризаторів скарбів усної народної словесності, а про з’ясування конкретики історико-культурної ситуації: зрештою, в подібний спосіб тоді чинили «будителі» народів у цілій Європі – досить нагадати про В.Ганку, який скомпонував псевдоісторичні Краледворський і Зеленогорський рукописи, аби сповнити чехів духом національної гідності) публікує у «Запорожской старине» власні стилізації під народні думи. Але прикметно, що об’єктом його зацікавлення постає саме народна дума, а не королівський привілей чи князівська грамота. Інакше кажучи, за кілька десятиліть на зламі XVІІІ і XІX ст. відбулась, без перебільшення, світоглядна революція, внаслідок якої артефакти словесності перемістились з периферії наукових досліджень у їхній центр.

Власне, мова має вестися про паралельні і взаємообумовлені процеси – інтенсивне засвоєння інтелектуальним загалом філософських, естетичних та політичних концепцій романтизму і поширення ідей Великої французької революції. Ці світоглядні теорії, домінантою яких поставала стверджена авторитетом Ж.-Ж.Руссо концепція народу як суверена і природного права народу обирати собі як форму правління, так і власний шлях історичного розвитку, перетворили кінець XVІІІ – початок XІX ст. на своєрідний Рубікон світової історії. Наслідком «розгортання» цих філософсько-соціальних концепцій трансформувався весь європейський цивілізаційний ландшафт: остаточно утвердили свої «громадянські права» національна політика, національна культура, національне – а не станове – письменство. Навіть війни між країнами зі станово-феодальних конфліктів перетворились на війни національні. В українській ситуації (відлуння ідей Французької революції – варто нагадати – виразно оприявнене і у світоглядних регістрах «Історії русов»: спираючись на теорію «природного права», її автор виправдовує повстання Хмельницького і Мазепи проти своїх монархів) цей загальноєвропейський емансипаційний дискурс проявився, серед іншого, і в чинниках психологічного характеру. Характеризуючи українознавчі дослідження передромантичної доби і віддаючи належне позитивним у них моментам, М.Грушевський водночас наголошує: «Але весь сей рух мав сильно зазначений антикварний характер. Він не розвинувся широко, не захопив широких кругів: йому бракувало того живого нерва – динаміки розвою, що виявив себе в пізнішій добі» [5, 28]. Зауважена М.Грушевським «антикварність» руху, більше статичного, ніж динамічного, репрезентанти якого так вподобали родинні архіви й генеалогії, вкрай важливі для того, аби нащадки козацької старшини змогли підтвердити своє право на російське дворянство (то виразне відлуння пануючої в XVІІ і XVІІІ ст. персоналістичної парадигми історії, у системі координат якої головний рушій історичного процесу – не народ, а воля правителів: найяскравіша її пам’ятка в українській історіографії – створена в 70-х рр. XVІІ ст. «Хроніка з літописців стародавніх» Ф.Сафоновича), зумовлювала й адекватні цій атрибутивній характеристиці форми соціальної реалізації руху, своєрідним символом якого на зламі XVІІІ–XІX ст. стала поміщицька садиба, в якій самотиною пише свою наукову працю (надто часто і без надії на публікацію) «любитель» малоросійських старожитностей. Для людей із нахилом до політичної діяльності існував ще – як варіант – таємний гурток на кшталт масонського (таким, як зазначалося повище, був гурток кн. Рєпніна, та й І.Котляревський свого часу був членом одного з таких гуртків). Часопис, університетська кафедра як центри координації наукової роботи, системні фольклорно-етнографічні експедиції з метою збирання скарбів народнопоетичної словесності – ті реалії повносило заявлять про себе згодом, у добу, коли вже повновладно пануватиме романтизм.

Власне, вже саме підсоння нашого краю і виформуваний ним психотип українця зумовили те, що цей терен неминуче мав стати «землею обітованою» європейського романтизму (згадаймо ще раз цитовану повище заувагу Яна Благослава до фіксованої вперше цим чеським ученим ліричної української пісні: «Є в тій мові пісень і віршів або рим дуже багато» – вона дозволить зрозуміти, чому виникали і здобувалися на таку популярність «українські школи» в польській, російській, чеській літературах). Становлення й розвиток романтизму як світоглядно-філософської течії зумовлювались іманентними потребами розвитку вітчизняної словесності (та й культури загалом), бо за самою природою своєю українська духовність – екзистенційно-лірична, проте не можна не зазначити і того, що популяризації романтизму як стилю і типу світобачення вельми посприяли, як висловився б автор «Евгения Онегина», «учености плоды», які привозили наші земляки «из Германии туманной». Починаючи з другої половини XVІІІ ст., Україна у регістрах романтичної «картини світу» німецької філософії виокремлюється – духовно, територіально, світоглядно, виокремлюється, незважаючи на те, що як геополітичний гравець на європейській шахівниці Гетьманщина натоді перестає існувати.

Філософські аспекти повищої проблематики концептуально осмислює в своїх розвідках, зокрема й у книзі «Народно-звичаєві обрії філософії Г.Сковороди» Т.Кононенко, який докладніше застановиться на проблематиці «симфонізму» – спільної типологічної характеристики вітчизняної та німецько-австрійської культур окресленого періоду, характеристики, яка проявлювалась, серед іншого, у суголосних обертонах філософії Сковороди і музичної палітри Моцарта, у специфіці рецептивного засвоєння мелосу української народної пісні музичним генієм Л. Бетховена. Традиції симфонічного, а не лінійно-утилітарного осягнення світу (за Т.Кононенком, «симфонічна форма філософствування утримує діалогізм як складову частину» [15, 131]) обумовили непідробний інтерес німецьких інтелектуалів до феноменів української словесності та народної звичаєвості. Одним із найяскравіших прикладів тут – творчість письменника, професора слов’янської філології Мюнхенського університету Ф.Боденштедта. Його передмова до збірки перекладів українських народних пісень «Поетична Україна» (Штутгарт, 1845) сповнена високого пошанівку до артефактів нашого фольклору: «У ніякій країні дерево народної поезії не видало таких великих плодів, нігде дух народу не виявився в піснях так живо й правдиво, як серед українців. Який захопливий подих туги, які глибокі, людяні почування в піснях, що їх співає козак на чужині! Яка ніжність у парі з мужеською силою пронизує його любовні пісні… Справді, нарід, що міг співати такі пісні і любуватися ними, не міг стояти на низькому ступні освіти. Цікаво, що українська народна поезія дуже подібна іноді своєю формою до поезії найбільш освічених народів Західної Європи» [27, 215].

Проте визначальною для концептуалізації світоглядної системи координат романтизму окреслюється постать філософа і поета Й.-Г.Гердера. Творець базових ідеологем цього дискурсу («народний дух» як матриця і парадигмальна цілокупність розвитку культури, «природна людина», вивільнена емоційність якої протистоїть холодному раціоналізму «розумної людини» епохи класицизму та Просвітництва) у відомому в Європі «Щоденнику моєї подорожі за 1769 р.», розмірковуючи про ту нову силу (культурного, а не мілітарного кшталту, бо держава, що постала наслідком завоювань, викликала в мислителя тільки почуття жаху: виразні гердерівські інтенції відчуваються, наприклад, у рядках студії П.Куліша «Григорій Квітка (Основ’яненко) і його повісті», де автор «Чорної ради» захоплено підносить факт того, що «явивсь на Вкраїні поет без «шаблі булатної, без бандури подорожньої», Квітка. Не до козаків він про військові речі слово обертає: обертає він слово до хуторян і дає їм науку тихого, богобоязливого життя, докоряючи їм новими гріхами» [18, 489]), спроможну влити «молоде вино» в «старі міхи» європейського континенту і надати йому імпульсу духового відродження, стверджував: «Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне підсоння цієї країни, погідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля – колись обудиться. Із малих племен, якими адже ж були колись греки, повстане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ» [21, 28]. В іншій своїй праці – «Фрагменти до нової німецької літератури» – Гердер згадує також «козацькі думи як розвинений національний епос України» [1, 132], осмислюючи в єдиному вимірі українську духовність та найвищі злети світової культури. І зовсім не випадково вже на перших сторінках опублікованої М.Костомаровим 1843 р. магістерської дисертації «Об историческом значении русской народной поэзии» (то було перше дослідження, що в ньому пісенна творчість українців аналізувалася в повноті науково-системного аналізу) майбутній автор «Книг буття українського народу» з таким пієтетом підносить це ім’я: «Перед всіма народами німці можуть пишатися своїм безсмертним Гердером, який завдав рішучого удару попереднім уявленням і утвердив на непорушній основі прапор народності» [16, 44–45].

Для становлення наукового дискурсу вивчення історії української словесності визначальним окреслилось те, що саме цей німецький філософ, якому випало творити на зламі епох Просвітництва й романтизму, прогностично накреслив місійні потенції розгортання нашої національної культури в цілокупній її повноті і водночас вияскравив екзистенційну суголосність духових «стилів» української та середземноморсько-еллінської ойкумен. І простежується якась глибинна закономірність у тому, що майже за два століття по писаннях Гердера поет і один із найглибших українських історіософів Є.Маланюк, наголосивши в «Нарисах з історії нашої культури» на належності України «до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Еллади» [21, 23] і на зумовленому цим чинником природному антропоцентризмі українського фольклору та письменства («В світлі людяної, антропоцентричної релігійности Еллади стає зрозумілою нам генетична лінія і нашої релігійної свідомости, в якій «Христос іде за плугом», а «Марія їсти приносить» [21, 27]), з вдячністю згадає Й.-Г.Гердера – за словами автора «Земної мадонни», «великого дослідника національних культур, визначного історіософа, приятеля Гете і учителя нашого М.Максимовича» [21, 28], який «з такою геніальною інтуїцією відчув дух нашої культури» [21, 28].

Майже три десятиліття між кінцем XVІІІ ст. та початком 30-х років XІX ст., коли дослідження М.Максимовича концептуалізувалися знаковою подією в національному суспільному і культурному житті, – то окремішній етап осягнення української художньої словесності, який доречно було б назвати підготовчим; у процесі його розгортання виокремлюються елементи наукового підходу до її пізнання, проте вони ще не інтегруються на основі визначених методологічних критеріїв у цілісну аналітичну парадигму. То були своєрідні «пропілеї» до постання критеріально визначеної науки про художню словесність як самостійну галузь українознавчого знання: наспіла доба усвідомленого збирання фольклорного матеріалу (він більше не виступає як допоміжний складник, додаток до історіографії, його самодостатня значущість більше ніким не ставиться під сумнів), певного упорядкування «польових» записів, спроб систематизації народнопоетичного «матеріалу» в контексті розвитку новозасвоєних гердерівсько-романтичних моделей художнього мислення. Такого характеру набула діяльність, наприклад, В.Ломиковського – історика, етнографа, нащадка гетьмана Д.Апостола: 1806 р. він укладає збірку народних дум (вона так і лишилась за його життя не опублікованою). Широкий рух цей захопив і «батька» нової української літератури І.Котляревського, який, за свідченням його біографа С.Стебліна-Камінського [23, 112], уважно вивчав живу народну мову, збирав та записував українські пісні і навіть, перевдягнувшись у селянський стрій, сам брав участь у «забавах простолюду» [23, 112].

Симптоматично, що перший твір нового українського письменства – «Енеїда» І.Котляревського – як складний, багаторівневий семантичний комплекс розгортав у регістрах свого постання і виміри науково-дискурсивного осмислення словесності, найперше – в аспекті її мовної домінанти, що вона в історико-культурній ситуації підросійської України кінця XVІІІ – початку XІX ст. була єдиною формою легітимізації українства. При цьому необхідно наголосити, що на етапі становлення українознавчих методик осмислення словесності теоретична рефлексія часто «вбиралася в шати» художнього екзерсису, який протягом тривалого періоду залишався повноправним чинником дослідницького поступу: Шевченкова фундаментально-значуща для розвитку науки про художню словесність передмова до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 р. також оперувала не «сухим» категоріальним апаратом рефлексії, а емоційно наснаженими метафорами. С.Єрмоленко у статті «Джерело духовності народу – мова (Про сучасне прочитання «Енеїди» Івана Котляревського)» під цим оглядом наголошує: «Увага Котляревського до цього важливого джерела духовності – мови – простежується в усьому тексті поеми, причому паралельні назви язик і мова вживаються на позначення характерної ознаки етносу – його рідної мови.

Ходили там чи не ходили,

Як ось вернулись і назад

І чепухи нагородили,

Що пан Еней не був і рад.

Сказали: «Люди тут бормочуть,

Язиком дивним нам сокочуть,

І ми їх мови не втнемо;

Слова свої на ус кончають,

Як ми що кажем їм – не знають,

Між ними ми пропадемо.

Протиставлення своєї і чужої мови підтверджується і наступним текстом, у якому йдеться нібито про латинську (піярську) граматику, однак несподівані церковнослов’янські тму, мну, здо, тло підказують нам, що плем’я згодом не «по-латинському гуло», як написано в Котляревського, а по-польському чи по-московському. У Польщі було видано згадувану шкільну граматику, а в Московській державі, як відомо, панували традиції церковнослов’янської мови. Тому й закінчення слів на ус і назва церковнослов’янських літер тму, мну, здо, тло – це ознаки мовного питання, нерозривно пов’язаного з питанням культури українців саме в часи Котляревського, коли давалися взнаки наслідки і польської, і московської політики щодо України» [12, 121–122].

Заснований 1805 р. за ініціативи В.Каразіна Харківський університет уможливив досліджувати українську художню словесність у форматі академічних студій. 1816 р. у Харкові з’являється перший український літературно-художній та науковий часопис «Украинский вестник» (у роботі його редакції брав участь і фундатор нової української прози Г.Квітка-Основ’яненко), традиції якого у 1824–1825 рр. продовжує «Украинский журнал». На їхніх сторінках друкується багато матеріалів з вітчизняної історії та культури: як наголошує О.Гомотюк [4, 121], «Украинский вестник» опублікував матеріали першої в нашій інтелектуальній історії українознавчої дискусії про з’ясування семантики термінів «Україна» та «Малоросія». Симптоматичною для аналізу світоглядних засад авторів і читачів першого українського часопису може окреслюватись опублікована в «Украинском журнале» 1825 р. розвідка І.Кулжинського «Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии», автор якої високо оцінює творчість С.Климовського, Г.Сковороди, І.Котляревського, говорить про старожитність українського мови («малоросіяни можуть сміливо називати невідомого співця Ігоревого – своїм поетом» [17, 48]; «Хто знає? може навіть Боянові нащадки живуть тепер між нами в околицях Києва, Любеча або Чернігова» [17, 49]), одначе, віддаючи данину пануючим на той час уявленням, які були характерними і для представників російської академічної науки, стверджує, що притаманна українській мові ніжність та музичний характер її постали наслідком впливу на неї мови польської. Тож не випадково О.Пріцак наголошує на особливій ролі Харківського університету та розпочатих у ньому досліджень словесності для процесів формування модерної української національної ідентичності: «Новітня концепція окремішності українського народу із його давньою історією виникла як інтелектуальна ідея у другій та третій четвертинах 19 ст., у двох перших університетах України – у Харкові…та Києві» [26, XL]; «Німецька романтика породила харківську романтику, яка народну пісню визнавала за найвищу поезію: почали збиратися та цінитися українські народні пісні (перша збірка видана вихованцем Харківського університету князем грузинського роду Миколою Цертелєвим 1819 р.)» [26, XL].

Згаданий О.Пріцаком князь М.Цертелєв не був фаховим ученим, та й ужинок його годі назвати надто вагомим (у його збірці «Опыт собрания старинных малороссийских песней» уміщено лише 9 дум та одну пісню), одначе його збірка – первісток нашої наукової етнографії. Надзвичайно важливим бачиться й те, що у передмові до неї М.Цертелєв зробив посутній крок до реабілітації зневаженої в епохи класицизму та раннього Просвітництва народної поезії як естетичного та світоглядно-філософського критерію: на переконання М.Цертелєва, у піснях видно «поетичний геній народу, дух його, звичаї часу, про який ідеться, і, нарешті, ту моральну чистоту, що нею завжди вирізнялись малоросіяни і яку вони дбайливо зберігають до цього часу як єдиний спадок предків своїх і завдяки якій вони вціліли від жадоби народів, які їх оточують» [33, 57]. Фольклористична діяльність грузинського князя – то своєрідна єднальна ланка між підготовчим та інституційно-науковим етапами осмислення художньої словесності в системі українознавства. Зрештою, своїми листами, у яких він докладно застановлявся на специфіці фіксації українського етнографічного матеріалу, грузинський князь спонукав до записування, дослідження і видання українських пісень М.Максимовича; в етапній для концептуалізації українознавчого осмислення феномену словесності передмові до «Малороссийских песен» фундатор першої в національній історії кафедри українознавства висловлює подяку М.Цертелєву за те, що той сприяв виданню цього збірника «надсиланням пісень та своїми порадами» [20, 292].

Проте справжнім піонером науково-аналітичного осмислення усної художньої словесності українців судилося стати палкому її ентузіасту А. Чарноцькому, знаним ширше за прибраним ім’ям Зоріана Доленги-Ходаковського. Людина дивовижної долі, учасник польських антимосковських конспірацій, відданий за це в солдати російської армії, згодом – дезертир, тобто політичний злочинець, який перейшов на бік Наполеона і як вояк його армії брав участь в кампанії 1812 р. (після поразки французів він залишився на теренах, підконтрольних Росії, тому протягом усього подальшого життя вимушений був приховувати своє справжнє ім’я та обставини своєї біографії), З. Доленга-Ходаковський одним із перших на слов’янських теренах почав популяризувати ідею народності як нового світоглядного «горизонту» епохи. Спочатку йому не йшлося про якийсь спеціальний інтерес до українського фольклору, він поклав був собі за мету насамперед дослідити початки історії Слов’янщини і реконструювати пантеон дохристиянських богів. З цією метою він розпочинає систематичний запис і дослідження найдавніших, найархаїчніших пластів народної словесності (апробовані ним методики використовують і сучасні науковці, які довели, що в артефактах фольклору, особливо в календарно-обрядовому його циклі, закодована інформація про праісторію та первісну міфологію слов’ян). Своє світоглядне кредо З. Доленга-Ходаковський виклав у виданій у Львові 1819 р. брошурі «Про слов’янщину перед християнством»: у ній він закликає ентузіастів пошуку старожитностей «піти і спуститися під стріху селянина в різних віддалених окраїнах.., поспішити на його бенкети, забави та різні події життя. Там, в диму, що клубочиться над головами, снуються ще старі обряди, звучать давні співи, і в танцях простих людей відгукуються імена забутих богів» [8, 20]. Набуток З. Доленги-Ходаковського став етапом у слов’янській фольклористиці і народознавстві, адже в цих ділянках наукового знання саме йому судилося вперше з такою інтенсивністю емоційної наснаги не просто реабілітували, а утвердити як визначальні й сенсотворчі ті пласти культури, що раніше академічною наукою, у тогочасній системі координат якої греко-римська міфологія та антична епічна традиція слугували за неперевершений взірець, потрактовувались «низькими», не придатними для аналітичного дослідження.

З 1814 р. З. Доленга-Ходаковський переїжджає на Волинь: за сприяння вчених, що об’єдналися довкола визнаного центру тогочасної освіти і культури – Кременецького ліцею (до речі, важлива деталь: 1834 р. саме на базі Кременецького ліцею, закритого після польського повстання, було створено Київський університет, за завданням Археографічної комісії якого згодом збиратиме фольклор та українські старожитності «художник Тарас Шевченко»), він здійснює фольклорно-етнографічні експедиції по селах Волині, Галичини, Полісся і Наддніпрянщини. У 1817 р. відвідує Польщу, аби записати тамтешній фольклор, – і повертається в Україну з великим розчаруванням. Його надії на те, що польський пісенний мелос вражатиме своїм багатством, не справдилися: народнопоетична словесність західних сусідів українців виявилася досить бідною. Порівнюючи згодом матеріал, записаний на українських теренах, із записаним в Польщі, вчений передає це співвідношення пропорцією 16:1 [8, 24]. Вражений цим, З. Доленга-Ходаковський напише згодом в одному з листів: «Що стосується народних повір’їв у піснях і обрядах поляків, з сумом повідомляю: так мало їх знайшов, що ледве можна виявити сліди наявного на Русі і колись існуючого в Польщі» [8, 24], натомість українські пісні, на думку піонера слов’янської фольклористики, «зберегли велику поетичну красу… виконуються на своїй мові та мають тисячі зменшувальних слів, створюють вони образи, гідні загального захоплення» [8, 30].

Ще з більшим завзяттям продовжує З. Доленга-Ходаковський збирати українську словесність, записавши в експедиціях 1814–1820 рр. величезну кількість народних пісень (з огляду на це польський ентузіаст українського фольклорного мелосу може підставово вважатися і фундатором експедиційного українознавства): якщо збірка М.Цертелєва, як уже зазначалось, містила 9 дум і одну пісню, збірка М.Максимовича «Малороссийские песни» нараховувала 129 пісень, то в рукописних записах Зоріана Доленги-Ходаковського їх містилося понад дві тисячі (він фіксував також польські, російські і білоруські пісні, одначе ці записи за повнотою і системністю, як наголошував упорядник і першопублікатор його наукового доробку О.Дей, «не витримують ніякого порівняння із зібранням українських пісень» [8, 51]). Записи З. Доленги-Ходаковського – то енциклопедія цілокупного Всесвіту нашої пісенності: могутніми пластами тут репрезентовані календарно-обрядові пісні (колядки та щедрівки, веснянки, русальні, купальські, жниварські пісні), пісні весільні (їм він приділяв особливу увагу) та родинно-побутові, козацькі, чумацькі, заробітчанські пісні, пісні історичного циклу. Жоден із західно- та східнослов’янських народів на той час не міг пишатися такою сумлінністю фіксації свого фольклорного набутку.

Надзвичайно важливим бачиться й те, що З. Доленга-Ходаковський не лише записував, а й осмислював народнопоетичну творчість українського народу. Він уперше висловив думку (пізніше М.Максимовичем та М.Грушевським розгорнуту у струнку систему аргументації) про генетичну спорідненість «Слова о полку Ігоревім» та пісенного українського мелосу, відзначивши при цьому, що народна поезія мешканців Наддніпрянщини постає тим джерелом, за допомогою якого можна прояснити багато його «темних місць», йому випало бути піонером в обґрунтуванні ідеї мовної соборності українського етносу: до українського мовного ареалу належать говірки і Волині, і Наддніпрянщини з Києвом, і Закарпаття, де українці живуть аж «до річки Тиси» [8, 27]. Неймовірно багате зібрання українських пісенних скарбів З.Доленги-Ходаковського хоча й залишилось у рукописі, проте не загубилось, активно увійшовши в науковий обіг. Ним цікавились і його осмислювали О.Бодянський, В.Науменко, В.Доманицький, К.Сосенко, чеський будитель П.Шафарик (у Шевченковому «Єретику» не випадково читаємо: «Слава тобі, Шафарику, //Вовіки і віки»: П.Шафарик інтенсивно спілкувався з репрезентантами українського руху – М.Максимовичем, О.Бодянським, Я.Головацьким, І.Срезневським), а М.Гоголь, дізнавшись про те, що М.Максимович придбав у вдови З. Доленги-Ходаковського рукописи його збірок, пише своєму земляку в листі від 9 січня 1833 р.: «Я дуже зрадів, почувши від вас про багату сукупність пісень із зібрання Ходаковського. Як би я бажав бути з вами і переглядати їх разом, при тремтінні свічки, між стінами, забитими книжками і книжковим пилом. Моя радість, життя моє! Пісні! Як я вас люблю. Так ось, я вас прошу, зробіть милість, дайте списати всі пісні, що знаходяться у вас… Зробіть милість і пришліть цей екземпляр мені» [8, 35]. М. Максимович виконав прохання М.Гоголя і, як свідчить виявлений О.Деєм напис на обкладинці одного з томів рукописних збірок З. Доленги-Ходаковського, переслав йому два фоліанти копій українських пісень із зібрання піонера слов’янської фольклористики [8, 35].

Отже, у висліді можемо підставово ствердити: осмислення української художньої словесності в епоху, що передувала розпочатому в першій третині XІX ст. інституційно-науковому етапу розвитку українознавства, уможливило нашій інтелектуальній еліті концептуалізувати феномен художнього слова як невід’ємну складову метаісторичної бутності українства. Книжники епохи Київської Русі та бароко, плеяда «козацьких канцеляристів», М.Цертелєв, З. Доленга-Ходаковський, О.Павловський, який у першій в нашому мовознавстві друкованій граматиці живої народної мови «Грамматика малороссийского наречия» (1818 р.) навів кілька зразків народної поезії, – усі вони поставили питання цілокупної ідейно-світоглядної та художньо-естетичної бутності словесності на порядок денний українознавчих студій. А повносилу і науково-адекватну відповідь на нього спромоглася дати вже наступна доба, позначена іменем М.Максимовича.

ЛІТЕРАТУРА

1. Александрова Г. Українська народна пісня у дослідженнях Фрідріха Боденштедта // Українознавство – наука самопізнання народу: Матеріали X Міжнародної науково-практичної конференції 18–20 жовтня 2001 р. / Загальна ред. Кононенко П., наук. ред. – упоряд. Ярошинський О. – К.: НДІУ, 2001. – С. 132–134.

2. Величковський І. Передмова до чительника // Українська література XІV–XVІ ст.: Синкрет. Писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика / Упоряд., приміт. і вступна стаття В.І. Крекотня; Ред. тому О. В. Мишанич. – К.: Наук. думка, 1987. – С. 322–323.

3. Возняк М. Історія української літератури: У двох книгах: Навч. вид. – 2-ге вид., випр. – Кн. друга. – Л.: Світ, 1994. – 560 с.

4. Гомотюк О. Університети як осередки українознавчих досліджень // Українознавство. – 2005. – №3. – С. 119–128.

5. Грушевський М. «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича і їх роль у розвитку українознавства // Народна творчість і етнографія. – К., 1996. – №5–6. – С. 27–37.

6. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. – Т. 2 / Упоряд. В. В. Яременко. – К.: Либідь, 1993. – 264 с.

7. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. – Т. ІV. – Кн.1 / Упоряд. О. М. Таланчук. – К.: Либідь, 1994. – 392 с.

8. Дей О., Малаш Л. Піонер слов’янської фольклористики та його українські записи // Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського (з Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся) / Упоряд., текстологічна інтерпретація і коментарі О. І. Дея. – К.: Наук. думка, 1974. – С.19–60.

9. Дорошенко Д. Розвиток науки українознавства у XІX – на початку XX ст. та її досягнення // Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор. С. Ульяновська. – К.:Либідь, 1993. – С. 26–39.

10. Драгоманов М. Війна з пам’яттю про Шевченка // Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: У двох томах. – Том другий. – К.: Наук. думка, 1970. – С. 146–147.

11. Дунаєвська Л., Таланчук О. Український фольклор і фольклористика в їх історичному розвитку // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка: українознавство. – Випуск ІІ. – К., 1997. – С. 109–119.

12. Єрмоленко С. Джерело духовності народу – мова (Про сучасне прочитання «Енеїди» Івана Котляревського) // Українознавство. – 2005. – №1. – С. 120–122.

13. Калакура Я. Започаткування наукових основ українознавства (на зламі XVІІІ–XІX ст.) // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – Т. XVІ. – К.: Українське агентство інформації та друку «Рада», 2007. – С. 41–52.

14. Кононенко П.Українська література: проблеми розвитку: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1994. – 320 с.

15. Кононенко Т. До питання визначення основної літературної форми філософських творів Григорія Сковороди // Кононенко Т. Народно-звичаєві обрії філософії Г. Сковороди // Філософія України. Вступ до методології українознавства. – К.: Науково-дослідний інститут українознавства, 2008. – С. 127–133.

16. Костомаров М. Об историческом значении русской народной поэзии // Костомаров М. Слов’янська міфологія / Упоряд., приміт. І. Бетко, А.Полотай; вступна стаття М. Яценка. – К.: Либідь, 1994. – С.44–200.

17. Кулжинський І. Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии // Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія. У трьох книгах. – Книга перша: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. – С. 48–51.

18. Куліш П. Григорій Квітка (Основ’яненко) і його повісті (Слово на новий виход Квітчиних повістей) // Куліш П. Твори в двох томах. – Т.2. – К.: Дніпро, 1989. – С. 487–504.

19. Літопис Руський: Пер. з давньоруськ. Л. Є. Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – XVІ+591 с.

20. Максимович М. О малороссийских народных песнях // Максимович М. Киев являлся градом великим…: Вибрані українознавчі твори. – К.: Либідь, 1994. – С. 282–296.

21. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Маланюк Є. Книга спостережень: Статті про літературу. – К.: Дніпро, 1997. – С. 18–74.

22. Нудьга Г. Зародження літературознавчої думки в письменстві Київської Русі // Нудьга Г. На літературних шляхах: Дослідження, пошуки, знахідки. – К.: Дніпро, 1990. – С. 6–46.

23. Одарченко П. Національне відродження України і розвиток фольклористики та етнографії в XІX та на початку XX ст. // Одарченко П. Українознавчі спостереження й фрагменти. Статті, рецензії, спогади. – К.: Смолоскип, 2002. – С. 112–120.

24. Пилип’юк Н. Київські поетики і ренесансні теорії мистецтва // Європейське Відродження та українська література XІV–XVІІІ ст.: Збірник наукових праць / Відповід. редактор Олекса Мишанич. – К.: Наукова думка, 1993. – С. 75–109.

25. Пріцак О. Доба військових канцеляристів // Київська старовина. – 1993. – № 4. – С. 62–66.

26. Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – Т. 1 / Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 1991. – С. XL–LXXІІІ.

27. Січинський В. Чужинці про Україну. – К.: Фірма «Довіра», 1992. – 256 с.

28. Федченко П. Літературно-критична думка в Україні від її зародження до середини XІX ст. // Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія. У трьох книгах. Книга перша: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. – С. 5–25.

29. Франко І. [План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви] // Франко І. Зібрання творів у 50 т. – К.: Наук. думка, 1984. – Т.41. – С. 24–73.

30. Франко І. Пісня про смерть братів Струсів (1506) // Франко І. Зібрання творів у 50 т. – К.: Наук. думка, 1984. – Т.42. – С. 456–460.

31. Франко І. Стефан-воєвода // Франко І. Зібрання творів у 50 т. – К.: Наук. думка, 1984. – Т.42. – С.17–56.

32. Франко І. Южнорусская литература // Франко І. Зібрання творів у 50 т. – К.: Наук. думка, 1984. – Т.41. – С. 101–161.

33. Цертелєв М. О старинных малороссийских песнях // Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія. У трьох книгах. Книга перша: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. – С. 56–62.

34. Шевченко В. Філософсько-освітня думка Лівобережної України та потреби її дослідження // Українознавство. – 2004. – № 3–4. – С. 214–218.

35. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – 2-е вид., перероб. та розшир. – К.: Критика, 2005. – 584 с.

Александр Хоменко Предпосылки становления научно-аналитической концепции развития украинской художественной словесности

Аннотация. В статье анализируются предпосылки становления научно-аналитической концепции развития украинской художественной словесности как одного из определяющих направлений научного поиска в украинознавстве. В проекции на исследования М. Грушевского, Д. Дорошенко, О. Прицака, современных ученых, которые осмысливают феномен художественного слова в парадигмальных измерениях разработанной учеными ННИИУВИ концепции нового этапа развития украинознавства, освещается формирование комплекса теоретико-мировоззренческих представлений об устнопоэтических и письменных формах словесности в их развитии и диалектической взаимосвязи. Дается характеристика исторической специфики становления методологических принципов анализа художественной словесности в полифонической системе концентров украинознавства.

Ключевые слова: украинская художественная словесность, устные и письменные формы репрезентации слова, синтез, историческая специфика развития словесности.

Oleksandr Homenko

Backgrounds of Ukrainian artistic literature scientific-analytic conception formation

Annotation. The article analyses backgrounds of Ukrainian artistic literature scientific-analytic conception formation as one of the determinant directions of Ukrainian studies search. In the projection onto researches of M.Grushevskyi, D.Doroshenko. M.Vozniak, O.Pritsak, modern scientists, who comprehend artistic word phenomenon in paradigm dimensions of NRIUS new Ukrainian studies development stage conception. Formation of theoretic-worldview conceptions about folklore and written literature forms in their development and dialectic inter- conditionality is explained. The article characterizes historical specific of artistic literature methodological principles formation in polyphonic system of Ukrainian studies concenters.

Key words: Ukrainian artistic literature, oral and written forms of word representation, synthesis, historical specific of literature development.

ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПОГЛЯДИ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША ЯК ОБ’ЄКТ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Валентина ЛАЗАРЄВА

молодший науковий співробітник відділу історико-правових та теоретико- методологічних проблем українознавства ННДІУВІ

Анотація. Стаття присвячена дослідженню державотворчих поглядів вченого енциклопедичного складу мислення Пантелеймона Куліша та їх осмисленню в науковій літературі як його сучасниками, так і послідовниками, вченими України та української діаспори, зокрема, М.Максимовичем, М.Костомаровим, М.Драгомановим, М.Грушевським, Д.Чижевським, Г.Сергієнком, І.Огородником, П.Кононенком, Т.Кононенком, В.Крисаченком, Б.Лазоренком, С.Гелеєм, Л.Токарем, О.Копиленком, О.Гомотюк та ін. Подається обґрунтування, чому його твори, ідеї та підходи були і залишаються важливим світоглядним джерелом української державотворчої думки і відповідають сучасним потребам державотворення у справі духовного і національного розвитку буття народу.

Ключові слова: погляди П.Куліша, державотворення, українознавство, філософія, свідомість, історія, мова, культура, держава, народ.

Вибір теми дослідження обумовлюється кількома аспектами: важливістю внеску П.Куліша в державотворчий процес України, сутнісною значимістю державотворчих поглядів для реформування сучасного українського суспільства та потребою наукового осмислення в нових реаліях.

Це особливо важливо, тому що на різних етапах формування бази дослідження переважали тенденційні підходи і, як наслідок, його доробок з ряду причин був недостатньо досліджений і вивчений. Осмислення творчого доробку П.Куліша (1819–1897), митця і науковця енциклопедичного складу мислення, який у своїй творчості серед іншого висвітлював і проблему українського державотворення, набуває важливого значення. Існує невелика кількість праць, в яких розглядалися окремі аспекти цієї проблеми.

Творчість П.Куліша, по-перше, аналізували як його сучасники, так і вчені наступних поколінь, зокрема науковці в незалежній Україні, де державотворча проблема почала досліджуватись більш предметно й цілісно. Дослідження творчого спадку українського діяча важливе не тільки в пізнавальному плані, його державотворчі погляди постають актуальними своєю значимістю для процесів реформування сучасного українського суспільства і, зокрема, для розвитку науки самопізнання, формування його теоретико-методологічної бази. Дослідження дає підставу побачити філософський та українознавчий виміри творчості вченого. Такий погляд на спадщину П. Куліша став домінантним у ННДІУВІ під час проведення ювілейних читань, присвячених подвижнику [1, 224]. Було зазначено, що «життя і творчість Пантелеймона Олександровича – це шлях великих здобутків, а то й подвижницьких звершень» [2, 13]. Вчені відводять П.Кулішу важливе місце у висвітленні проблеми формування української національної самосвідомості як чинника цілісного пізнання України й українського народу на шляху державотворення. Спадок П.Куліша став об’єктом обговорення на численних конгресах, конференціях, наукових читаннях. Видаються монографії, присвячені життю і творчості українського діяча. Особливо повно його набуток досліджено Є.Нахліком у двотомній монографії [3, 463, 462].

На тлі посилення уваги до національного відродження України П.Кулішем було оприлюднено низку статей державотворчого характеру. Серед перших, хто усвідомив погляди П. Куліша, були його сучасники М.Максимович, М.Костомаров, Т.Шевченко, І.Пулюй, М.Драгоманов та ін. Знавці української історії та письменства М.Максимович і М.Костомаров надали об’єктивну оцінку його творчості, зокрема роману «Чорна рада. Хроніка 1663 року» (1857). М.Максимович звернув увагу на те, що це перший історичний твір рідною мовою, який є «цінним дарунком» [4, 215] українському народу в поширенні знань про Україну, хоча вказав і на деякі відхилення дослідника від історичної правди.

Головну увагу М.Костомаров звернув на висвітлення українським діячем доби козаччини [5, 28]. Перші дослідники творчості П.Куліша дещо скептично сприймали бачення автором ролі козацтва в українській історії та Національно-визвольній війні під проводом Б.Хмельницького (1648–1657), вважали, що автор переоцінював впливи російських та польських керманичів у минулому.

На противагу до такої думки виступав відомий історик М.Драгоманов, який у статті «Чудацькі думки про українську національну справу» (1892) схвально поставився до авторських суджень П.Куліша щодо внеску козацтва в українську історію, поділяв його критичні погляди щодо місії міщанства у підтримці національних інтересів України. У ґрунтовних критичних Кулішевих оцінках історик побачив нестандартний науковий «в європейському контексті» [6, 348] підхід. На думку Т.Шевченка, П.Куліш першим глибоко висвітлив цілісний образ України [7, 18]. І, як зазначав І.Пулюй, зробив переклад українською Святого Письма, головної книги для народу, з думкою про те, як здобути для приниженої хлопської мови належне їй місце не лише «в церкві і на амвоні» [9, 59] а й у науці. Поява першого та другого томів «Истории воссоединения Руси» викликала загострену полеміку в київській періодиці, зокрема М.Максимовича, М.Костомарова, Т.Шевченка та інших [8, 1–3].

З відродженням національного руху в Україні, який супроводжувався становленням наукової системи знань про Україну та відзначенням 100-ї річниці від дня народження П.Куліша, дослідження творчості українського діяча значно активізувалося. Упродовж 1899–1902 років І.Франко видав більшість перекладів творів В.Шекспіра, зроблених П.Кулішем з власними передмовами і поясненнями, високо оцінивши їх значимість [10, 167].

Зокрема, Б.Грінченко звернув увагу на символічну назву твору П.Куліша «Україна», його державницьку сутність. Він зазначив, що вчений завжди відстоював самобутній розвиток українського народу, його окремішність, хоча був прибічником державної консолідації України з Росією [11, 5].

Видатний історик, фундатор українознавства М.Грушевський у розвідці «Байда Вишневецький в поезії й історії» (1909) звернув увагу на висвітлення П.Кулішем державницької еліти, зокрема постаті Байди, який своєю відвагою справив сильне враження на сучасників [12, 108]. У праці «З історії релігійної думки на Україні» (1925) М.Грушевський окреслив П.Куліша гуртівником нації «на ґрунті культури» [13, 92] та відзначив цінність його наукових праць, в яких висвітлено історію початків козацтва в Україні. На його думку, вчений аналізував процес формування українського козацтва у тісному зв’язку з укладом життя українського народу на широкому соціальному тлі, намагаючись уникнути міфологічних нісенітниць. Належність П.Куліша до козацько-панської верстви, яка свято зберігала національно-культурні й державні традиції, вважав М.Грушевський, визначила основні суперечності у його поглядах, зокрема розбіжності щодо традицій різних верств населення [14, 9], які були в основі «нашого відродження» [15, 9], та побіжно відзначив напрям творчості митця, пов’язаний з проблемами освіти і релігії. Він дав високу оцінку двотомній монографії П.Куліша «История воссоединения Руси», вважав її особливо цінною «з науково-історичного, дослідницького становища» [14, 30].

20-ті роки ХХ ст. виражені працями таких кулішезнавців, як М.Хвильовий, М.Зеров, С.Єфремов, В.Петров. М.Хвильовий, аналізуючи творчість П.Куліша в статті «Думки проти течії» (1926), вказав на європеїзм письменника – гуртівника українців у спільноту [16, 53]. М.Зеров розширив думку М.Хвильового, зазначивши, що П.Куліш-хуторянин збагатив ідею України і «в Європі ставив свій курінь» [17, 282].

На парадокси долі письменника, поєднання в одній особі митця «хуторянина» та «європейця» звернув увагу В.Петров. На його думку, П.Куліш запропонував концепцію культурного розвитку українського народу [18, 572]. Про внесок П.Куліша у справу духовного і національного розвитку народу [19, 287] йдеться у літературно-критичній статті «Провіяний Куліш» (1927) С.Єфремова.

У 19¬70-ті роки ХХ ст. дослідження життя і творчості П.Куліша фактично припиняється. В цей час з ідеологічних причин на його творчість було накладено табу. У 1960-х роках інформація про нього друкувалася в енциклопедичних виданнях лише в анотованому вигляді, майже без нових доповнень, де його названо «шаленим реакціонером» [20, 584]. Як виняток назвемо працю Г.Сергієнка про діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (членом якого був П.Куліш), в якій автор ідентифікував його з носіями ідеї самостійного існування України як частини «загальнослов’янського», у творах якого «ставилося в залежність від утворення республіканської федерації слов’янських народів» [21, 300]. Також заслуговує на увагу стаття П.Гончарука, в якій науковець характеризував П.Куліша як дослідника, якому було властиве демократичне розуміння історії [22, 17].

У кінці 80-х років ХХ ст. розпочалося відновлення духовного життя народу в Україні. Почали видаватися твори П.Куліша, а в літературно-критичних журналах стали виходити друком розвідки, статті, присвячені окремим аспектам життя і творчості письменника.

Вагомий внесок у вивчення підоснов історико-політичних ідей П.Куліша зробили вчені діаспори, зокрема Д.Дорошенко, С.Томашівський, Б.Лепкий, О.Дорошкевич, Д.Чижевський, Є.Маланюк та ін. Так, видатний історик Д.Дорошенко у статті «Пантелеймон Куліш» (1918) зазначив, що не останню роль у формуванні поглядів письменника відіграв період 1864–1867 років, коли він перебував на службі у Варшаві й долучився до польських архівів. Відтоді, за словами критика, козаків він побачив не захисниками правди, а «руїнниками» [23, 30] культурних здобутків. У розвідці «Розвиток етнографічних дослідів і їх зв’язок з історіографією. «Народ» як об’єкт історії» (1923) Д.Дорошенко наголосив, що митець відстоював думку, висловлену ним в епілозі до «Чорної ради», про неспроможність українського народу на той час до самостійної державності, тому і вважав за потрібне об’єднання «північної» й «південної» Руси [24, 105].

С.Томашівський у статті «Під колесами історії» (1922) зауважив, що письменник не зумів створити яскравий національно-державницький ідеал [25, 94]. Проте Б.Лепкий у передмові до творів П. Куліша (1922–1923) застерігав щодо обов’язкового засвоєння уроків і досвіду історії, щоб у майбутньому не втратити власної держави [26, 11].

Д.Чижевський у розвідці «Нариси з історії філософії на Україні» (1931) висловив переконання, що П.Куліш ще на початку своєї культурологічної діяльності як член Кирило-Мефодіївського товариства поєднав «... українську національність з християнством» [27, 17] на романтичному принципі, в якому «внутрішнє» визначало духовність людини, а для П.Куліша воно порівнювалося з Україною, народом, мовою [27, 120]. Є.Маланюк визнавав, що діяльність П.Куліша була державницька [28, 187]. Наступний етап дослідження державотворчих поглядів П.Куліша пов’язаний з періодом незалежної України (1991 р. – до сьогодення), коли активізувалося вивчення життя і творчості П.Куліша в таких напрямах, як його місце в історії, літературі, мові, культурі, суспільному житті і частково в філософії і українознавстві. Саме в цей час вийшло друком чимало публікацій, присвячених окремим аспектам історичної, філософської і українознавчої спадщини митця як інтегративної системи знань про Україну і українців. Це передусім наукові праці О.Копиленка, І.Огородника, С.Гелея, Є.Нахліка, в яких автори звернули увагу на П.Куліша як речника української ідеї, що окреслив корені української державності [29, 149], на послідовність митця «в ідеї України, її відродженні» [30, 156], а також аналізують причини його відмови від політичної боротьби та зосередження уваги на культурно-освітній діяльності, доводять її як основу «для вироблення елементарних форм державності» [31, 122]. Було висловлено твердження, що П.Куліш турбувався про державотворчу ідею й запропонував нову політизовану історію України [3, 462].

У 2-томній хрестоматії «Українознавство» (1996–¬1997) В.Крисаченко назвав П.Куліша одним із засновників Кирило-Мефодіївського братства, який працював «над ідеологією Братства, формуванням його програмових засад, мети, принципів діяльності тощо» [32, 246]. О.Гомотюк у монографії «Злет і трагедія українознавства на зламі епох (90-ті роки ХІХ ст. – перша третина ХХ ст.)» (2007) частково проаналізовано наукову спадщину П.Куліша і зазначено, що її пронизує ідея України [33, 141].

Відчутно підвищилася кількість досліджень творчості П.Куліша у філософському зрізі [34].

Дослідження наших сучасників розглядають творчий доробок П. Куліша в українознавчому контексті. Особливо маємо відзначити Кулішеві читання, які відбулися в Інституті українознавства [1]. У виступах науковців-українознавців П.Кононенка і Т.Кононенка йшлося про те, що «Чорна рада» П.Куліша «була присвячена процесам і проблемам в еволюції української нації та державності» [2, 14]. В.Погребенник зазначив, що патріоту-історіософу «належить честь закладання наукових основ студіювання України в синтезі її історіографії, етнології та культурології» [35, 41]. А.Погрібний акцентував увагу на художній трансформації Кулішем української ідеї [36, 27]. Л.Токар, аналізуючи листи українського діяча, відзначив, що він стояв біля витоків «духовного відродження українського народу» [37, 75]. Б.Лазоренко відзначив оптимістичний погляд П.Куліша щодо створення у майбутньому власної держави [38, 66]. І.Плющ, голова правління Міжнародного благодійного фонду «Фонд Пантелеймона Куліша» (1999), у своїй промові «Пантелеймон Куліш і сьогодення» (2000) зазначив, що серед промисловців і політиків пробудилися благодійницькі настрої, тому завдання фонду: 1) перевидання творів П. Куліша і Ганни Барвінок – його дружини; 2) відкриття музею П. Куліша в Києві; 3) оголошення конкурсу на проект пам’ятника українському діячеві; 4) вулиці Паньківській повернути стару назву – вулиця Пантелеймона Куліша [39, 4].

З’являються статті у періодичній пресі. Так, в альманасі «Молода нація» у розвідці «Авторський список другого видання «Истории воссоединения Руси» (2004) Я. Федорук зауважив, що це видання мало великий вплив на формування суспільно-політичної думки [40, 93]. На метаморфозах історичних поглядів П. Куліша акцентував увагу історик О. Ясь [41, 78].

Отже, у результаті проведеного дослідження вдалося встановити, що творчість П.Куліша більш цілісно розглядалася попередниками за історичним, мовознавчим, літературним і частково філософським та українознавчим напрямками.

Ураховуючи попередні напрацювання дослідників, констатуємо, що й до цього часу окремого дослідження державотворчих поглядів П.Куліша немає. Зважаючи на особливу роль українського діяча в розумінні державотворчих питань як на теоретичному, так і практичному рівні, автор переконана, що з’ясування його поглядів буде корисним не лише в контексті розробки питань новітнього українознавства, насамперед, для історіософського осмислення буття українського народу в сучасному державотворенні.

ЛІТЕРАТУРА

1. Творчі та ідейні шукання П.О.Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. праць до 180-річчя від дня народження Пантелеймона Куліша / За заг. ред. П.П.Кононенка та І.С.Плюща. – К.: МП «Леся», 2000. – 224 с.

2. Кононенко П., Кононенко Т. Могутній талант // Творчі та ідейні шукання П.О.Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. праць до 180-річчя від дня народження Пантелеймона Куліша / За заг. ред. П.П.Кононенка та І.С.Плюща. – К.: МП «Леся», 2000. – С. 8–26.

3. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: У 2 т. / НАН України, Львівське відділення Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка; Міжнародний фонд Пантелеймона Куліша – К.: Український письменник, 2007. – (Серія «Літературознавчі студії» / 12; Вип. 11). – Т. 1: Життя Пантелеймона Куліша. – 463 с. – Т. 2: Світогляд і творчість Пантелеймона Куліша. – 462 с.

4. Максимович М. Лист до Г.Галагана // Русская бесіда. – Т. 1. – 1857. – С. 215.

5. Костомаров М. Рецензія. Чорна рада. Хроніка 1663 року / Николай Костомаров // Современник. – СПб., 1857. – Т. LXVII. – Кн. 1. – Отд. 2. – С. 28.

6. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Літературно-публіцистичні праці: В 2 т. – К.: Наук. думка, 1970. – Т. 2. – С. 348.

7. Шевченко Т. Щоденник / Тарас Шевченко: Зібрання творів у 6 т. – К.: Наук. думка, 2003. – С. 18.

8. Иващенко П. Шевченко, Максимович и Костомаров пред историческим судом Кулиша // Киевлянин. – 1875. – 8 марта. – № 29. – С. 1–3.

9. Пулюй І. Молитовник. Псалтир. – К., 1978. – С. 17.

10. Франко І. Передмова до Кулішевого перекладу «Гамлета» Шекспіра // Франко Іван: Зібр. тв. у 50 т. / Іван Франко. – К.: Наук. думка, 1981. – Т. 32. – С. 167–169.

11. Гринченко Б.Д. П.А. Кулиш [Текст]: биогр. очерк / Грінченко Б.Д. – Чернигов: Тип. губ. земства, 1897. – С. 5 – 6.

12. Грушевський М.С. Байда Вишневецький в поезії й історії // Записки Українського Наукового товариства в Києві / Михайло Сергійович Грушевський. – К., 1909. – Т. 3. – С. 108.

13. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні / Грушевський М. – К.: Освіта, 1992. – С. 92.

14. Грушевський М. В тридцяті роковини П.Куліша. Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчості / Михайло Грушевський // Україна. – К., 1927. – Кн. 1–2. – С. 9.

15. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні / Грушевський М. – К.: Освіта, 1992. – С. 92.

16. Хвильовий М. Думки проти течії – Х., 1926. – 53 с.

17. Зеров М.К. Поетична діяльність Куліша // Українське письменство ХІХ ст. Від Куліша до Винниченка (нариси з новітнього укр. письменства): статті / Микола Зеров. – Дрогобич: Відродження, 2007. – С. 282.

18. Петров В. Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість. – К., 1929. – Т. 1. – 572 с.

19. Єфремов С. Провіяний Куліш. Характер і завдання дослідів про Куліша // Літературно-критичні статті. – К.: Дніпро, 1993. – С. 287 – 293.

20. Радянська історична енциклопедія України: в 4-х т. – К.: Головна редакція УРЕ, 1970. – Т. 2. – С. 584.

21. Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів. 1826 – 1850 / Сергієнко Г.Я. – К., 1971. – 300 с.

22. Гончарук П. Історичні погляди П.О. Куліша під час його перебування в Кирило-Мефодіївському товаристві / Петро Гончарук // Український історичний журнал. – 1969. – № 8. – С. 17–22.

23. Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. – Київ–Лейпциг: Українська накладня, 1918. – С. 30.

24. Дорошенко Д. Розвиток етнографічних дослідів і їх зв’язок з історіографією. «Народ» як об’єкт історії // Огляд української історіографії. – Прага, 1923. – С. 105–114.

25. Томашівський С. Куліш і українська національна ідея // Під колесами історії. – Берлін, 1922. – № 1–3. – С. 94 – 102.

26. Лепкий Б. Передмова // Куліш П. Твори: В 2 т. – Берлін, 1923. – Т. 1. – С. 11.

27. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – Мюнхен, 1983. – С. 17.

28. Маланюк Є. В Кулішеву річницю // Книга спостережень: Статті про літературу / Маланюк Є. – К., 1997. – 187 с.

29. Копиленко О. Л. Українська ідея: перші речники / Інститут національних відносин і політології НАН України. – К., 1994. – С. 112–130.

30. Огородник І. В. Куліш Пантелеймон Олександрович (1819–1897) // Українська філософія в іменах / За ред. М.Ф. Тарасенка. Навч. посіб. / Огородник І.В. – ¬К.: Либідь, 1997. – 328 с.

31. Гелей С. Консервативна течія в суспільно-політичній думці України ХІХ ст. / Гелей С. – Львів, 1996. – 122 с.

32. Крисаченко В. С. Українознавство: Хрестоматія. – В 2 кн. / Крисаченко В. С. – К.: Либідь, 1996. – Кн. 1. – 352 с.

33. Гомотюк О. Злет і трагедія українознавства на зламі епох (90-ті рр. ХІХ – перша третина ХХ ст.). – Тернопіль: Економічна думка, 2007. – С. 141.

34. Бойко М.П. Суспільно-політичні та філософські погляди П.Куліша: Дис. …канд. філос. наук: 09.00.05 / Бойко Микола Петрович. – Д., 1998. – 172 с.; Поперечна Г.А. Філософська антропологія та історіософія Пантелеймона Куліша: Дис. …канд. філос. наук: 09.00.05 / Поперечна Галина Антонівна. – К., 1998. – 158 с.; Сініцина А.В. Історико-філософські ідеї українського романтизму (П.Куліш, М.Костомаров): Дис. …канд. філос. наук: 09.00.05 / Сініцина Алла Василівна. – Івано-Франківськ, 2001. – 194 с.

35. Погребенник В. Образ України в поезії Пантелеймона Куліша // Творчі та ідейні шукання П.О. Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. праць до 180-річчя від дня народження Пантелеймона Куліша / За заг. ред. П.П. Кононенка та І.С. Плюща. – К.: МП «Леся», 2000. – С. 41–45.

36. Погрібний А. Гарячий Куліш // Творчі та ідейні шукання П. О. Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. праць до 180-річчя від дня народження Пантелеймона Куліша / За заг. ред. П.П. Кононенка та І.С. Плюща. – К.: МП «Леся», 2000. – С. 27–38.

37. Токар Л. Духовна спадщина П.Куліша як джерело українознавства // Творчі та ідейні шукання П. О. Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. праць до 180-річчя від дня народження Пантелеймона Куліша / За заг. ред. П.П. Кононенка та І.С. Плюща. – К.: МП «Леся», 2000. – С. 75–81.

38. Лазоренко Б. Пантелеймон Куліш як філософ // Творчі та ідейні шукання П. О. Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. праць до 180-річчя від дня народження Пантелеймона Куліша / За заг. ред. П.П. Кононенка та І.С. Плюща. – К.: МП «Леся», 2000. – С. 65–67.

39. Плющ І. Пантелеймон Куліш і сьогодення // Творчі та ідейні шукання П. О. Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. праць до 180-річчя від дня народження Пантелеймона Куліша / За заг. ред. П.П. Кононенка та І.С. Плюща. – К.: МП «Леся», 2000. – С. 4.

40. Федорук Я. Авторський список другого видання «Истории воссоединения Руси» / Ярослав Федорук // Молода нація. – К., 2004. – № 1. – С. 93–98.

41. Ясь О. Історичні погляди Пантелеймона Куліша в світлі інтелектуальних метаморфоз 1870–1880-х рр. // Історіографічні дослідження в Україні / Олексій Ясь. – К.: НАН України, Ін-т історії України, 2007. – Вип. 17. – С. 78–106.

Валентина Лазарева

Государствосозидательные взгляды Пантелеймона Кулиша как объект научного исследования

Аннотация. Статья посвящена исследованию государствосозидательных взглядов ученого энциклопедического склада мышления Пантелеймона Кулиша и их осмыслению в научной литературе как его современниками, так и последователями, учеными Украины и украинской диаспоры, в частности, М.Максимовичем, Н.Костомаровым, М.Драгомановым, М.Грушевским, Д.Чижевским, Г.Сергиенко, И.Огородником, П.Кононенко, Т.Кононенко, В.Крысаченко, С.Гелеем, Л.Токарем, А.Копыленко, О.Гомотюк, Б.Лазоренко и др. Дается обоснование, почему его произведения, идеи и подходы были и остаются важным мировоззренческим источником украинской государствосозидательной мысли и соответствуют современным потребностям государства в деле духовного и национального развития жизни народа.

Ключевые слова: взгляды П.Кулиша, государствосозидание, украинознавство, философия, сознание, история, язык, культура, государство, народ.

Valentyna Lazareva

Panteleimon Kulish’s state building views an a scientific research object

Annotation. The article is dedicated to the research of Panteleimon Kulish’s state building views and their understanding in scientific literature both by contemporaries and followers, Ukrainian scientists and the Diaspora ones, especially M.Maksumovych, M.Kostomarov, M.Dragomanov, M.Grushevkyi, D.Chyzhevskyi, Y.Shereh, G.Sergijenko, O.Kopylenko, P.Kononenko, T.Kononenko, Y.Figurnyi, L.Tokar, etc. The justification is given why his works, ideas and approaches were and still remain an important world-view source of Ukrainian state-building thought and meet modern needs of state-building in case of spiritual and national human being development.

Key words: P.Kulish’s views, state-building, Ukrainian studies, philosophy, consciousness, history, language, culture, state, nation.

« до списку новин

Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet