Присвячується Великому Вчителю
Автор: Привітання

Присвячується Великому Вчителю

Сива мудрість спадає серпанком
На очей вічно юну блакить,
Ще немеркнуче світло кохання
У зіницях пульсує, горить.

Так багато вже пройдено стежок,
Переболено стільки проблем,
Незагоєно безліч ще ранок
В хуртовині житейських дилем.

Україною серце живиться,
Україною серце болить,
І крізь роки, крізь терни і кпини
Україна у серці щемить.

У бурхливім і атомнім світі
Так потрібна нам мудрість людська,
Вічна мудрість вірного сина,
Що родила ця щедра земля.

Ми в пошані доземно схиляймось
Перед Вашим доробком рясним,
Бо у кожному Слові і кроці
Ясно бачиться нації чин.

Бо у кожному звуці й зітханні
Ясних зір й тихих вод таїна.
„Україну любіть не на слові” –
Ваша світла і ясна мета.

Ми співаєм Вам: „Многая літа !”
І бажаєм здоров’я й тепла,
Щоб ще сотню земних світлих весен
Ваша мудрість нам світлом була.

Кажуть, що Людина починається із вдячності й пам’яті... Із тієї пам’яті, з якої  (цитата із Б.Олійника „Заклинання вогню”)
... виден шлях од витоків увесь,
          Немов розгілля власної долоні!..
          Стоїть мій кінь на тихому припоні
          І втомлено дожовує овес.
         На вечір клонить. Тиша – ніби скло.
          І чи  в мені, чи в струнах павутиння
          Рождається мелодія осіння
          І м’яко на плече кладе крило
Мелодія осіння... Вона зазвичай сумовита, але симфонічна, бо ж убирає в себе Всесвіт, у якому пульсує гаряче „Я” – вертикаль Вашого Серця, Український Добродію. І першою, і останньою струною в нім звучала, звучить і звучатиме Україна... „Але не в тім моя печаль...” Відлуння пісні допомагає творити контекст – тло Вашого профілю – Учителю, Професоре, Академіку... Вона, ця сходинка, зрима, голосна, карбована болем і прагненням самореалізації українця в системі координат радянської імперії з виразним шовіністичним оскалом. Ця система вкоротила віку В.Стусу, В.Марченку, І.Світличному... Її метастази отруюють ще й досі наше суспільство, вводячи в оману тих, кому бракує снаги чи доброї волі розгледіти під гаслами інтернаціоналізму хижі пазурі інквізитора. Неупередженим оком розумний і неледачий сучасник, пам’ятаючи постаті українських націонал-комуністів 20-х рр. – Скрипника, Шумського, Хвильового, Блакитного (список можна продовжувати), зупиняється на постаті легендарного О.Гончара, якому Ви звіряли свою душу, який до останніх днів своїх радо спілкувався з Вами – Людиною, яка понад усе намагалася з’єднати роздрібнені, розметані, зневірені чи знеславлені, розпорошені сили української інтелігенції – освітньої, культурно-мистецької, політичної, державної. Наскільки в різних умовах Вам це вдалося – інша річ. Фактом є те, що Ви скрізь і завжди знаходили побратимів свого сердечного болю – долі України – і в міру сил, а частіше й понад міру, єднали розірваний ланцюг поколінь. Принаймні ми це добре пам’ятаємо, а пам’ять – строгий секундант... Тож, виходячи з нашої дефініції про Людину-носія Пам’яті, зазначимо, що Пам’ять Ваша – незрадлива, синівська, бо пам’ятає, „хто ми, чиїх батьків, ким, за що закуті”. Пам’ять Ваша, сивочолий Учителю, унікальна: вона увібрала в себе етико-естетичні категорії Добра і Краси українського народу і, з вдячністю Творцеві за долю нелукаву, несе свій хрест – обов’язок – діяльно любити Україну, не маючи зла ні на незрячих гречкосіїв, ні на затьмарених заздрістю людей соціально вищої драбини.
Дивна річ – генетична пам’ять роду... Саме звідти, із тієї стежини в Марківцях почалися Ваші мандри по світу, що теж ловив Вас (як і всіх нас) у свої звабливі тенета-принади, але материнська добра ласка стала духовним оберегом, що не дав зійти з обраного шляху, – бути українцем, усюди й скрізь нагадуючи всім про обов’язок піклування про рід, народ, Україну. Адже жодна зустріч Ваша з будь-ким не оминула теми подвижництва в ім’я справедливості: чи то йшлося про І.Кошелівця (світла йому пам’ять), чи про Т.Гунчака, чи про когорту побратимів зі Спілки письменників, чи про необхідність „перти свого плуга” в шовіністичному оточенні київських освітніх осередків, чи про формування національної свідомості в ешелонах СБУ, чи про порозуміння з радикальними націонал-патріотичними силами України, чи про необхідність переконливих аргументів у роботі з південно-східним регіоном держави у пізнанні свого минулого, відбору з нього найкращого, прищеплення його в душах молодих і нелукавих...
Материнське благословення – річ коштовна,  сила його – незбагненна. Кажуть, „по плодах їх пізнаєте їх”. Ваша родина й плід її – сини – у київській мішанині таки не загубили свого обличчя, не зрадили святая святих – материнській мові й обов’язку – берегти скарб, дарований Богом. За всім цим – позиція батька й матері. І в цьому – суть... Бо корінь має живитися соками рідної землі, на якій Вам довелося народитись, зробити зав’язь, родити плід і дочекатися жнив...
Справді, не лише хлібом насущним живе людина. Хліб духовний – то нива скорбна нашої спільної долі: забур’янена, потолочена, занедбана й часом неглибоко орана... і свідомих ратаїв на ній обмаль... і вороння над нею каркає зловісне. У тім і суть подвижництва, що, попри хмари і градобої, нам іти й іти до обраної мети – Правди, Доброчинності, Шляхетності. У Вашій долі непростій друге крило – світле й пречисте – то Слово поетичне, публіцистичне, наукове.
Це Ви поставили питання: Кембріджський, Гарвардський? Ні – Український. Ви мріяли про національний, самобутній Ліцей – найкращий з-поміж тисяч уніфікованих середніх і посередніх шкіл України. На яких засадах він започаткувався?
 - Добра й совісті,
 - українства й вселюдськості,
 - традиційного і зарубіжного,
 - класичного й інноваційного,
 - патріотизму й людської гідності,
 - науковості й природодоцільності.
Ліцей наш, як мале дитя, спинався, і сьогодні йому вже п’ятнадцять. Шлях злетів і падінь Ви проходили разом із нами. Філософія українознавства й родинності лягли в основу творення нашого (Вашого) закладу. Від Концепції національного виховання „Громадянин України ХХІ століття” до Міжнародних симпозіумів – наш спільний шлях. Від становлення кожного з нас (молодих учителів і досвідчених) до набуття мудрості, працелюбства й жертовності. Такого вчителя ліцею Ви виховували. Поряд із Вами – діти – скарб, який Ви вмієте плекати. Ви вселяєте в них віру в майбутнє України: Держави слави і честі, України миру й добробуту, України Добра і Справедливості.
Окремо знаковою віхою в історії ліцею стала підтримка й реалізація „Концепції школи нової генерації – Української національної школи-родини”, автором якої є Ви. А філософія родинності в ній – це створення родинного мікроклімату, це долучення до одвічних національних традицій виховання, це плекання атмосфери взаєморозуміння, взаємопідтримки, взаємолюбові.
„Родинність у вихованні, життєдіяльності школи – основа формування здоров’я дитини, запорука розвитку української нації – саме ці основоположні слова „Концепції української національної школи-родини” стали дороговказом для педагогічного колективу ліцею. Учні, вчителі, батьки утворюють у ліцеї єдине, нероздільне коло, що керується родинними цінностями й пріоритетами.
Для нашої ліцейної родини Петро Петрович – не просто Вчитель, але й почесний член Піклувальної ради ліцею, духовний наставник і порадник, щирий і справжній Українець із мудрим, чуйним і добрим серцем, рідна Людина, у жилах якої тече волелюбна козацька кров; слово якого пробуджує  кожного з нас:
Тут Русь – живе! І Січ живе. Дніпро.
І мова. Схрещені усіх країн Дороги.
Стаю імперіям нескореним порогом,
Хліб сію, Правду, Волю і Добро!
Як гетьмани – мої святі кургани.
Як сонце – серце; повне небо дум.
Творю життя, і Долю молоду.
Я – був Народ і знов Народом – стану!
Ми вдячні Вам за уроки людяності й принциповості, за невгасиму жагу пізнання, добросердечність і миролюбність, за уроки самовиховання й гідності, за волю до перемоги Добра у світі, за нагадування про святий обов’язок піклування про родину, за патріотичний зміст Ваших лекцій, за силу Духу лицарського коша, шляхетність вчинків, за безкорисливе служіння людям і Україні, за довготерпіння і мудрість. Усьому цьому завдячує Вам наш Ліцей, котрим Ви уже 15 літ із перших днів його народження опікуєтесь.
Цей ювілей – певний (але не повний) підсумок Вашого життя... Воно продовжується у нових барвах, мелодіях, зустрічах, задумах.
Нехай наступні барви будуть найсвітлішими у Вашому житті. Зичимо Вам міцного здоров’я, погідної днини й лагідного сонця, тепла й ласки, родинного затишку, добросердечних зустрічей із людьми, нових творчих імпульсів на благо України.
У травневому сонці Вашого ювілейного Дня народження квітує рідна Україна і це добрий знак того, що Ваші зерна Доброти й Людяності сходять поміж нас, земних і грішних, і завжди колоситиметься Любов, засіяна Вами, поміж нас, шановний Петре Петровичу!

З повагою і любов’ю!

Велика ліцейна родина
Українського гуманітарного ліцею Київського національного університету
імені Тараса Шевченка

Юрій Мушкетик

З роси і води тобі, Петре!

Мені говорити про Петра Кононенка і просто, і непросто. Наче все знаєш і водночас знаєш мало.
Ми з ним – земляки, з Чернігівщини, жили приблизно в однакових умовах післявоєнного життя: на біді й лободі. Орали колгоспне поле, копали городи, носили з лісу хмиз і соснові шишки, робили все по господарству. І в той же час, як не дивно, жили інтенсивним, інтелектуальним життям. Петро Петрович школярем багато читав, то була переважно класика, українська й світова, отже до Київського університету він прийшов досить освіченою людиною. Життєвий трудовий гарт вів його й далі: він добре вчився, брав участь у студентському, науковому і громадському, навіть у спортивному житті.  Був громадським активістом, хоча багато хто сьогодні вкладає в це слово іронічне значення. Петро Петрович належить до тих людей, які, де  б не були, – здійматимуться по житейських щаблях угору, до світла – будь-то наукова робота, військо, завод чи агрономія. Для нього щаблі – аспірантура, кандидатська, докторська дисертації у стінах Київського університету, академік вітчизняних і зарубіжних академій, лауреат Міжнародної премії ім. Й.-Г.Гердера.
Петро Петрович – щирий патріот України, живе нею, вболіває за неї, пише статті на захист її святинь та мови. І це не показне, це – в його серці, глибоко в мислях, про це, зокрема, свідчить і остання його праця «Національна ідея, нація, націоналізм», сприйнята як одкровення українською громадськістю. Він щиро вболіває за рідну землю, за рідне село, ми з ним ще раз об’їздили рідну Чернігівщину, ночуючи у знайомих і незнайомих, у полі, над річкою. Руїну нинішнього села, його біди він сприймає як власні й щиро вірить, що воно ще підніметься і забуяє. Багато з того, що ми бачили і про що говорили на Чернігівських плесах, прислужилося і мені в творчості.
А власні творчі терени Петра Кононенка дуже широкі: від проблем літератури в давніх Греції, Римі, Середньовіччі (проблеми героя в літературі епосу Греції, Риму, Середньовіччя та Відродження) до проблем літератури нинішньої (суспільство, людина, герой і література), гуманізму в українській літературі, новаторства і традицій, до праць підручникового типу, статей-розвідок про Олеся Гончара, Михайла Стельмаха і багатьох-багатьох українських письменників. Його праці позначені  ґрунтовністю, глибиною аналізу, прагненням правди.
Українознавство він підняв і виніс на своїх плечах, на противагу деяким скептикам, переконливо ввів його у науковий обіг, заснував Інститут українознавства і очолив його. Віддав немало сил, серця і знань вихованню кількох поколінь філологів, працюючи в Київському університеті, виступаючи на велелюдних зібраннях. Петро Петрович удостоєний багатьох нагород, шанований широкими колами громадськості. Він належить до тих, хто багато робить для патріотичного виховання громадян України, піднесення української культури, духовності. Він – з тих людей, які за працею, за різними клопотами не втратив душі, людської простоти, він однаково щирий у спілкуванні з академіком, міністром, простим хліборобом. Тож підіймаю за його здоров’я чарку доброї української горілки. З роси і води тобі, Петре!

Сергій Плачинда

Народжений  для  Слова

Перший, хто помітив у ньому літературний хист, був учитель української мови та літератури Василь Якович Кириченко. Його вабили й тішили шкільні твори старшокласника Петра Кононенка – оригінальні за формою, змістовні, композиційно довершені, вони відзначалися особливим пієтетом. Відчувалася закоханість учня в рідну – материну! – мову, в живе Слово, в літературу. Надто, коли йшлося про творчість Тараса Шевченка. І ще б: адже їхні Марківці називали Шевченковим селом – тут у березні 1846 року перебував Великий Кобзар і намалював 8 портретів членів поміщицької родини Катериничів… Тут росте Шевченків дуб. Кажуть – п’ятсотрічний. Кронистий, крислатий, він височить над селом, як собор. Під сим дубом, переповідають, відпочивав Тарас Шевченко. Отже – святе місце села. А пієтет учня, думалося вчителеві, можливо, й від того, що дівоче прізвище його матері – Шевченко. Чи не тому вона, Павлина Семенівна, знала напам’ять чи не всього Шевченка! Її свята любов до Великого Поета передалася й синові.
– А вірші пишеш? – спитав одного разу вчитель.
– Пишу, – по-школярському почервонів Петрусь.
– То покажи…І не соромся…
На подив вчителеві юнак передав цілу добірку своїх поезій (близько 50 віршів!), а на додачу – ще й рукопис п’єси.
Другодні вчитель запросив Петра до себе додому.
Була зима. У грубці весело й грайливо витанцьовувало полум’я. Учитель відібрав кілька аркушів і сказав: «За такі вірші потрапиш туди, де я перебував кілька років перед втечею на фронт», – і жбурнув їх у вогонь. «А оце, – підніс решту, – я разом з рукописом п’єси надсилаю до Кабінету молодого автора при Спілці письменників України».
Надсилаючи, він не зазначив, хто ж такий Петро Кононенко, якого він віку тощо. Відповідь надійшла швидко. Вона схвилювала обох: і учня, і вчителя. Рецензент – відомий письменник-драматург Матвій Талалаєвський писав, що автор рукописної збірки, «…відчувається, досвідчена й зріла людина, яка багато пережила й передумала», але рівень майстерності частини віршів «…не завжди відповідає змісту», тому автора запрошують для підготовки збірника ДО ДРУКУ (!) прибути в Київ».
«До друку» – це слово бентежило й надихало.
Але… Ах, оте вічне українське «але»… Коли вчитель привіз «досвідчену й зрілу людину» до Спілки письменників, стало відомо: Матвія Талалаєвського допіру заарештували як… «ворога народу». Тож збірника молодого автора ніхто не прийняв. Навпаки, ще в коридорі Спілки якийсь холодноокий тип у військовій шинелі, ретельно перевіривши документи обох та дізнавшись, що прибульці ніколи не спілкувалися з «ворогом» і не є його друзями, люто прошипів молодому обдаруванню на вухо: «Убірайся вон атсюда і нікада здєсь не появляйся».
… Поверталися мовчки. Петро розмірковував над тим, що воно діється в білому світі:  як це письменник міг стати «ворогом народу»? І що йому далі робити? Не писати?
 А душу вчителя терзало одне: наскільки травмуватиме юного поета страшний випадок? Чи не відмовиться він від Слова?
Та обох заспокоїла Мати, Павлина Семенівна.
– А ти, синку, пиши! Не відступай від Слова. Роби своє…
Таке могла сказати саме вона, Павлина Шевченко-Кононенко, котра ніби й сина спородила для Слова рідного. Бо жила Шевченковим духом. І була особою непересічною. Мала гарний голос… Коли в їхньому селі на початку 20-х з’явилася трупа Садовського і великий актор та режисер Микола Карпович, що розшукував таланти, прослухав спів Павлини Шевченко, то одразу запросив юну красуню до своєї трупи на провідні ролі. «Е-е, зачекайте, люди добрі, – сказав тоді батько Павлини, – дайте час поміркувати. Приїздіть за тиждень…».
Справді, приїхали – мали, отже, серйозні наміри щодо Павлини. А батько добре нагодував і напоїв гостей, відтак проказав: «Ми добре поміркували над вашим запрошенням і поклали таке: до театру Павлина не піде, – і далі з притиском як аргумент: – НАША ДІВКА ЧЕСНА!» Так, у ті часи найбільше цінувалися в дівчині чесність і працьовитість. Тому село й любило Павлину. Надто се проявилося згодом, у страшний 1933 рік. Був сход (на таке в ті часи могли зважитися лише люди Шевченкового духу) – дружно зібралися заради кількох фраз: «Люди добрі! Павлина лишилася без чоловіка: пішов на заробітки й не повернувся. А в неї п’ятеро дітей. Мусимо їх рятувати…».
І приносили – хто пару картоплин, хто стакан пшона. А Павлина ходила в ліс, збирала жолуді, товкла їх на борошно, пекла млинці… Їхню терпкість і досі пам’ятає академік Петро Кононенко.
 То було 1944-го… Їх було в неї тоді четверо: старший, Володимир, загинув на фронті в перші місяці війни. Почула Павлина Семенівна, що під Броварами німці розбомбили ешелон із сіллю. Схопила мішечок, подалася, наказавши дітям чекати. Набрала клунок солі вперемішку з вівсом. Аж тут – німецькі бомбардувальники. Задвиготіла земля. Упала Павлина на клумак, затулила собою. А поруч – вибух, її засипало, накрило землею – ні поворухнутися, ні дихнути… Стала задихатися. Збагнула, що прийшла смерть. І вже змирилася, бо давило неймовірно, а повітря – жодного ковтка. Та в цю мить так чітко почула чийсь голос: «Павлино, а діти?». Здалося, що то був голос Господа Бога (і все життя вірила, що це так!). З останніх сил стала пручатися, гребти, вибиратися. І – вибралась. І закривавлена, обірвана доплуганилася додому. З клунком солі, за яку можна було виміняти щось їстівне дітям. Відтоді вона для Петра – взірець мужності й мудрості, а слова «Роби своє…Не відступай!»– стали дороговказом і стимулом на все життя.
…Успішно захистив докторську: «Проблеми гуманізму в українській літературі». А Москва не затвердила: помітила «націоналістичні збочення». Та й чому, мовляв, гуманізм, а не соціалізм чи комунізм. І що? Ні, не впав у відчай Петро Петрович, а підготував другу докторську – ні, не про «партійність літератури», не про роль КПРС, а … «Історичний рух літератури і проблеми народності»… Отже,  не відступив… Робив своє – рідне, чесне, національне. Працював на українську національну ідею.
І ще… Утворив Науково-дослідний інститут українознавства – як вогнище української національної ідеї… Як центр знань про всю Україну. І скільки ворогів з’явилося – з числа малоросійських заздрісників і великоросійських українофобів…А він робив і робить своє: серія книг, підручників, статей українознавчого змісту!.. Не відступав і не відступає… Цілеспрямованість і працьовитість – важливі риси характеру Петра Петровича Кононенка.
…Знаю його вже 57 літ. Тобто – зі студентських років. Міг би багато розповісти про Кононенка-студента. Але один багатозначний епізод варто згадати… Пам’ятаю Петра в грубій, чорній шинелі батька-залізничника. У батьковому стертому галіфе. На ногах – важкі солдатські черевики (теж – батьківські). І ось однокурсники, зібравшись, купують своєму комсоргові (неймовірний факт!) чудовий костюм – темно-синій, ошатний, модний. Так його любили!  За щиру українську вдачу, за працьовитість, за оптимізм і талант Цицерона, за сміливість і чесність.
Таким він є і по сьогодні. Хіба що можна додати й таку святу рису: синівську вірність обом матерям – і покійній вже нині Павлині Семенівні, і вічно живій, великій Матері – Україні.

Олександр Хоменко

Українські екслібриси Петра Кононенка

Певно, екзистенціалісти таки мали рацію, коли стверджували, що найповніше людська «самість», оте її найпотаємніше, глибинне «я», розкривається в межовій ситуації: коли відходить на маргінес усе суєтне, вторинне і дріб’язкове, коли особистість вже не сховається за масками соціальних ролей або фальшивих сентенцій. Тоді, і лише тоді, можна з повною відповідальністю стверджувати, що автентична людська екзистенція, те її приховуване в соціумі «внутрішнє буття», говорить зі світом своєю власною мовою. Не випадково ж в моменти кризові, зламні так гостро й об’ємно вияскравлюються ті визначальні риси характеру (і конкретної людини, і соборно-надіндивідуальної спільноти – нації), які  зазвичай непомітні або малопомітні в ряхтливому плині буденного життя.
Серединою минулого століття Юрій Лавріненко, блискучий наш літературознавець і есеїст, ведучи мову про імпліцитну якість українського письменства доби Розстріляного Відродження, характеризує її терміном «література межової ситуації» (зовсім поряд, за декілька семантичних кроків – звернене до Тичини, непроминальне Маланюкове: «На межі двох епох, староруського золота повен, //Зазвучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр»). Межової, бо тоді, в епоху щонайвиразнішого протистояння буття і небуття, «межа» стала своєрідним оберегом, полюсом абсолютної свободи для тих, хто надав перевагу суті, а не лакейському служінню, пошукам правди, а не оспівуванню кремлівських вождів. А під іншим підсонням, в інших культурних координатах, цей сюжет повторюється з вражаючою симетричністю: Жан-Поль Сартр у повоєнні роки шокував французів заявою, що вони ніколи не були такими вільними, як у період нацистської окупації. «Що ж то за свобода – з шибеницями, розстрілами, арештами і концтаборами?» – чуємо наразі голос наївного позитивіста. Проблема, між тим,  полягає в тому, що свобода ніколи не була синонімом комфорту: про це знав Камю, коли твердив, що найбільш вільною постаттю в олімпійсько-міфологічному соціумі був Сізіф, і то саме тоді, коли він, неймовірними зусиллями піднявши камінь догори, з легкістю пускає його донизу. Вибір і свобода в усі віки поставали категоріями самотинними, і через те – аристократичними; наріжним каменем їхнім лишається фундаментальний вольовий жест і шляхетна висота застережної межі.
…Те пізнє літо 1999 видалось якимось по-особливому спекотним і важким. Для  всіх, а особливо для нього, Петра Кононенка, і для очолюваного ним творчого гурту, над яким дедалі більше згущувались хмари. Інститут перебував тоді у формальному підпорядкуванні Київському університету ім. Тараса Шевченка, з керівництвом якого знаходити спільну мову ставало чимраз важче. Точніше кажучи – практично неможливо. «Опоненти», назвемо їх так, розвитку українознавства як окремої і цілісної наукової дисципліни спочатку обрали тактику затяжної облоги: почалися перебої з фінансуванням, зменшувались зарплати, а при цьому, улесливі голоси по темних кутках наставляли чи не кожного співробітника: «Навіщо тобі ця безперспективна справа, треба полишити всі ігри з українознавством, бо й не було його ніколи, а прийняти, натомість, концепцію тих, хто зараз сильніший – тоді із зарплатою питання вирішиться і перспективи для кар’єрного зростання аж он які відкриються». Проте щось там у визначних стратегів не залагодилося, колектив, навіть після того, як з ним декілька разів зустрічались сановні особи, звинувачуючи Кононенка у чому завгодно й обіцяючи слухняним усілякі гаразди, не розпався і не розсварився, і тоді «в штабі» вирішили змінити тактику – перейти від повільної облоги до блискавичної танкової атаки в стилістиці німецького фельдмаршала Гудеріана. На шпальтах однієї з київських газет публікується величезний (на декілька «підвалів», як говорили в незабутні сталінські часи) матеріал під назвою «Обережно: українознавство». Зміст його був витриманий  у традиціях Маланчука й Шамоти: існують, мовляв, окремі наукові дисципліни – українська література, мова, історія, лише так і має бути надалі, а спроба їхнього синтезу, спроба поглянути на Україну як на цілісний феномен світової цивілізації – то все «довколанаукові спекуляції». Про нього, доктора філологічних наук, професора, директора Інституту українознавства, в «розгромній статті» згадувалось неодноразово і, зрозуміло, виключно в негативному контексті. Ситуація ускладнювалась іще й тим, що на час публікації цієї «бомби» Інститут виявився фактично позбавленим керівництва. У Петра Кононенка від цієї колотнечі, безсонних ночей, безкінечних нарад у «верхах», на яких його шантажували, або навпаки – обіцяли золоті гори, аби тільки він відступився від свого Інституту, стався сердечний напад. І то дуже і дуже поважний: за деякий час лікарі наполягли на тому, аби терміново зробити йому операцію на серці.
Пригадую, то було на четвертий чи п’ятий  день після тієї операції, ще раз нагадую – дуже важкої. Я  з одним своїм близьким товаришем мав відвідати Петра Петровича в лікарні; здається,  треба було віднести йому якісь документи на підпис. А прийшовши в палату, був вражений тим, що він уважно (з олівцем у руках) «студіював» нещодавно перед тим видану монографію Володимира Барана «Походження слов’ян». «А ось, хлопці, читаю  нашого Володимира Даниловича. Це ж велетенська праця, яку він проробив, а в нас хто ж ту працю як слід осмислить, хто відгукнеться на неї?», – сказав, показуючи книгу із закладкою десь на сторінці 60-ій. Отже, читав уже не перший день! Направду, я був трохи шокований: людина, яка кілька днів тому стояла на самісінькому краю прірви, тільки від неї відійшовши, говорить і думає про… книги. Бо зімітувати можна все що завгодно, і які завгодно слова з високих трибун промовляти, проте сфальшивити в цій ситуації було просто ніяк. Так подорожній, повернувшись додому після довгої мандрівки, бере в руки найперше ту річ, яка для нього була і лишається чимось найдорожчим. Для Петра Кононенка таким сакральним оберегом є книга.
Звичайно, найперше тут можна і треба говорити про «голос» української інтелектуальної традиції (Євген Плужник уточнив би – про «голос крові»), у координатах якої книга, слово, письмо оприявнюються універсальним символічним кодом, який вміщує все багатоманіття сенсів історичного буття спільноти.
Драматичне поєднання в єдиному силовому полі слова як простору безмежних можливостей і слова-небезпеки довелося спізнати Петрові Кононенку уже на самих початках свого життєвого шляху.
…Кінець 1940-х, село Марківці на Чернігівщині, злиденне існування уколгоспненого селянства, виснажлива праця «на благо Родіни», примусові позики, фінінспектори обкладають податками кожне дерево біля хати… У збірці оповідань «Суд» Ю. Мушкетик, один з найближчих друзів героя цього екзерсису, розповів про часи дитинства їхнього покоління з щонайвиразнішою мірою трагічної об’єктивності. Школяр-  старшокласник Петро Кононенко якусь «продухвину» у тому безпросвітті віднаходив, насамперед, у книгах. У класиці – українській і зарубіжній. Від тих подаленілих  років трепетне ставлення до книги збережеться у Кононенка на все життя. Пригадую, як він, вже директор Інституту українознавства, бідкався десь року 92-93-го, що загубився у вирі воєн і пожеж текст Винниченкової драми «Між двох  сил» (той твір, у якому художнє моделювання визначального психологічного конфлікту епохи української революції достоту сягало вершин  античного трагізму Есхіла й Софокла, Є. Чикаленко ще 1918-го називав найкращим і неперевершеним твором драматурга), а про нього ж йому   так захоплююче розповідав Ю. Бойко-Блохін, відтворюючи в усному переказі ті фрагменти, що збереглися в пам’яті.
Далі – слово самому Петру Кононенку (цитую його зі статті «Твір геніального синтезу і провидіння»): «Та справедливість в природі існує. 1996 року, в час підписання угоди про співробітництво між Інститутом українознавства та Центральним і Північним Лондонським університетами, професор Дінглі (йдеться про Джима Дінглі із Школи Славістичних Студій – О.Х) запропонував мені оглянути бібліотеку українознавства. Нараховує вона понад 100 тисяч томів. І в ній легко було розминутися з невеличкою книжечкою, тим більше, що вона не в основному корпусі зібраних там творів В. Винниченка. Не розминулися! Очі спинилися на обкладинці: «Володимир Винниченко. Між двох сил». Київ–Відень,1919 рік. Друковано 1500 примірників. 136 сторінок. І печатка: «Universitu of London. School of Slavonic and East European Studies». Текст драми зі своєю та Джима Дінглі передмовами Кононенко перевидасть 1998-го в київській «Бібліотеці українця», а сама ця історія може правити за добру сюжетну основу для повісті про захопленого бібліофіла та його неймовірну удачу. Якщо хтось із белетристів нею зацікавиться, має пам’ятати, що Петру Кононенку, згідно з конвенціями про захист авторських прав, належить не менше, ніж 30% гонорару (жарт, звичайно).
Та повернемось у кінець 40-х.  Тоді герой нашого екзерсису і сам почав писати вірші, показав їх своєму вчителеві, а той надіслав їх до Києва, у Кабінет молодого автора Спілки письменників. За деякий час від тамтешнього керівника, Матвія Талалаєвського, відомого натоді драматурга і  поета, фронтовика, який на другий день війни вирушив добровольцем на фронт, надійшла прихильна відповідь. Хлопцеві пропонували приїхати до Києва, показати інші свої твори, готувати до видання збірку. І ось він у столиці, тамуючи радість і надію, підходить до Спілчанського будинку, заходить у під’їзд, але шлях на сходи йому перепиняє якась постать у військовій шинелі. Далі наша новела набуває форм драматургічного діалогу:
– Ты к кому?
– Та я ось до письменника Матвія Талалаєвського, він прочитав мої вірші, надіслав запрошення приїхати до Спілки…
А згори, цьому чоловікові, що розмовляє з Петром біля сходів, вже гукають: «Давай, давай, пропускай, пусть проходит!». Та незнайомець продовжує затримувати хлопця:
 – А ты что, знаешь Талалаевского лично и часто ему письма пишешь?
 – Та ні, я ніколи його в очі не бачив, а ось тільки листа від нього отримав з викликом.
 – Ну так топай отсюда и никогда больше не упоминай эту фамилию.
 Важко сказати, чому «дрогнуло» доблесне чекістське серце, чому не затримав він на місці ще одного «ворога народу»: може, про своїх дітей той чолов’яга згадав, а може, подумав про Вищого Суддю, перед яким і так вже було за що відповідати. Як би там не велося, а перше «бойове» хрещення минулося для Кононенка майже щасливо; кілька їх ще буде потому, тих хрещень, на його життєвому шляху..
Кінцем 40-х Петро Кононенко вступає на відділення україністики Київського університету ім. Т. Шевченка і відразу поринає у вир студентського життя, голодного, з абсолютно невлаштованим побутом, але такого запаморочливо-прекрасного. Уславлені викладачі, лекції, бібліотеки, книги. Як це не парадоксально, але в ті тотально глухі сталінські 40-і спраглі ще могли віднайти і прочитати Куліша, Грушевського, Аркаса, напівзабороненого Франка. Початком 50-х він здобуває диплом і починає працювати викладачем кафедри історії української літератури.
За деякий час наспів ХХ з’їзд і хрущовська «відлига». «Теперь две России встретятся – та, которая сидела, и та, которая садила», – сказала про ту добу Анна Горенко, відома у світі під російським прізвищем Ахматова. Зустрілися і дві України: в Інституті літератури ще «богував» Шамота та , попри все,  поверталися з концтаборів вцілілі. Приїхав до Києва і Борис Антоненко-Давидович, для якого Хвильовий і Плужник, Підмогильний і Зеров завжди лишалися живими співрозмовниками (Кононенко згодом часто відвідуватиме письменника в його київському помешканні, розпитуючи  про понищену Атлантиду 20-х). Молодий викладач у цей час велику увагу приділяє перевиданню творів репресованих авторів – В. Підмогильного, Г.Косинки та ін., пише до їх книг передмови. Звичайно, то був «жанр» специфічний, там необхідно було конче наголосити, що письменник N дуже й дуже любив радянську владу і ніяких злочинів супроти неї не вчиняв, а репресований він – незаконно. Щоб там не казали нині, той етап треба було пройти, і честь і слава тим людям (а серед них були і М. Рильський, і М. Бажан, і А. Малишко), які тоді виривали з цензурного небуття репресовані імена і книги. Без цього етапу ми не змогли б після проголошення Незалежності ствердити на повен голос: так, титани Розстріляного Відродження не вчиняли злочинів перед своїм народом, проте український народ і більшовицька партія – то реалії взаємозаперечні.
На початку 60-х перед нашою гуманітаристикою з усією невідворотністю постала  і проблема витворення науково-об’єктивної, цілісної  концепції розвитку вітчизняного письменства: без цього годі було творити шкільні підручники з української літератури, викладати її у вузівському курсі. Фактично, на випаленому сталінізмом попелищі  треба було зводити новий будинок: розробляти нову методологію, узгоджувати критерії оцінок тих або інших літературних фактів. Щоправда, споруда та різними людьми бачилася по-різному: хтось хотів вивершувати собор, хтось – добудовувати стару казарму. Адже у 30- 40 рр. були не лише фізично знищені провідні вчені у цій царині, було знівельовано сам принцип неупередженого аналізу: науковець мав слухняно йти за «партійною лінією», а тих, хто намагався зберегти бодай дещицю незаангажованості , як, наприклад, С.Маслова та Є.Кирилюка, які у виданому 1945 р. «Нарисі історії української літератури», спираючись на незаперечні докази, зараховували письменство Київської Русі до українського літературного процесу та давали більш-менш неупереджені оцінки творчості І.Нечуя-Левицького, П.Куліша, Б.Грінченка, оголошували «буржуазними націоналістами».
 У добрий слід цих явних і прихованих «ворогів народу» ступав і наш молодий дослідник. 1964 р. побачили світ «Матеріали до історії вивчення української літератури» – видання хрестоматійно-літературознавчого штибу, що стало аналогом відсутнього натоді  вузівського підручника. П. Кононенко був одним з упорядників і авторів видання. Завдяки його ініціативі, до нього потрапив ряд текстів, що повертали  в оперативне поле вищого шкільництва заборонені і цензуровані раніше імена. Цього ж року з’являється підготовлена офіційними інстанціями «Історія української літератури», у якій, поряд з деякими позитивними моментами, відчувався і непозбутній подих фальшивого культівського соціологізму, який поділяв українських письменників на дві ворогуючі групи:  «прогресивних» та «реакційних». «Історію…» збиралися відзначити державною премією, але несподівано в «Літературній газеті» друкується стаття П. Кононенка «Поки що тільки основа». У ній – особливий наголос на тому, що історія вітчизняної літератури має спиратися на засади гуманізму, народності та історизму, а не на насаджувані зверху концепції, які, до того ж, змінюються залежно від політичної погоди. «Інстанції» сприйняли критичний матеріал як замах на ті їхні «основи». Так само була поцінована Кононенкова докторська дисертація «Проблеми гуманізму в українській літературі». Вона мала свою окремішню – і досить голосну – історію. 77 членів університетської спеціалізованої ради затвердили одностайний позитивний висновок стосовно неї. Дисертація (а її планувалося видати у вигляді монографії) спиралася на аналіз величезної кількості вітчизняних і зарубіжних джерел, проте автор пішов значно далі, аніж дозволялося в межах т.зв. соціалістичного гуманізму, головний принцип якого окреслювався у словах  україножера Максима Горького: «якщо ворог не здається, його знищують». Наприклад, у дослідженні порушувалося  питання: чи можна назвати офіціозну драму О. Корнійчука «Загибель ескадри» твором гуманістичним? Науковець дає негативну відповідь, бо гуманізм передбачає саморозкриття особистості, її одвічне прагнення до людяного самовдосконалення, а не публіцистичну плакатність персонажів, позбавлених власної індивідуальності. Дисертацію забрали в Москву на аналіз, а потім оголосили, що «вона загубилася». Після цього, протягом п’яти  років, авторові було заборонено друкуватися. До речі, цікаве свідчення про духовний світ Петра Кононенка під  ту добу зафіксоване у книзі лідера т.зв. прогресивних українців Канади Петра Кравчука «Від Петра І до Суслова». Це своєрідний щоденник поїздки делегації канадських комуністів до України,  у якому відтворені розмови довкола національного питання, що точилися і в середовищі вищої партійної еліти, і в колах української інтелігенції. Серед безлічі цікавих подробиць віднаходимо й таку: «У Києві знайшов мене Ростислав Братунь – він вертався з Москви. В університеті обмінявся я думками і з Петром Кононенком, який дуже одверто говорив про проблеми. А от Ніна Жук стримувалась, навіть боязливо оглядалась. Гуляв з Михайлиною Коцюбинською в парку. Вперше її побачив у Центральній бібліотеці АН УРСР. Була там і Зіна Франко. Обидві жінки наполягали, щоб я таки зустрівся із Дзюбою, щоб узяв його лист із собою до Канади і т.д. Вони навіть хотіли зустрітися з Баком (один з лідерів Компартії Канади – О. Х.), викласти йому свої погляди. Правда, Зіна Франко таки випадково познайомилась через мене з Баком, навіть сказала йому, що її викинули з партії за її… «націоналістичні помилки в мовознавстві». 
Серед вищеназваного шляхетного кола постать Кононенка поставала навдивовиж органічною. Як і стояння його при українській справі – чесним і незрадливим. Стояння – з чіткою позицією, з визначеною системою поглядів, а найперше – з направду селянським усвідомленням ваготи й відповідальності власної роботи. Так було тоді,  коли він разом з іншими ентузіастами гуртував університетську літстудію «СІЧ» (Студія ім. Чумака стала інтелектуальним середовищем, у якому формувалася не одна визначальна для поетичного дискурсу 60-х постать: не випадково ж вона була, за спущеною «зверху» вказівкою партійних органів, згодом зліквідована);  так було в студентській аудиторії, де він привертав увагу до зовсім не соцреалістичних аспектів національного романтизму Ю. Яновського (тогочасна Кононенкова стаття «Юрій Яновський і питання романтизму», що в ній констатувалась генетична спорідненість романтизму з національною психоідеологією, а через неї (з цілим контекстом визвольних борінь українства) спричинила до вельми поважної дискусії , як і до не менш серйозних «оргвисновків» стосовно її автора); так було у «защерблені» 70-ті, коли у самвидавний спосіб «по-руках» циркулювала його націоналістична поема про Лесю Українку «Ломикамінь». А коли у Москві побачила світ по-барственному вальяжна «История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли», де розділи про тексти Володимира Мономаха, Кирила Туровського, Іларіона Київського, про «Повість врем’яних літ» та «Слово о полку Ігоревім» були підверстані в розділ, що мав назву «Росія», Петро Кононенко від імені кафедри історії української літератури Київського університету пише лист протесту й адресує його редколегії видання, а також – ЦК КПРС. Зрозуміло, подібні речі тоді, як і в «Інтернаціоналізмі чи русифікації?» І. Дзюби, мали обкладатися «подушками» відповідних цитат з Леніна, проте це все одно не виводило з-під удару «підписантів». Згодом Петро Кононенко згадуватиме: «Письмової відповіді нас не удостоїли, хоча й не залишили «без последствий»: академік М. Шамота і його керманичі та клеврети пильно вишукували і в публікаціях, і в докторській дисертації (1971 р.) автора відхилення від ортодоксальної методології, добачили-таки гріх у накинутій мені концепції «національного гуманізму», бо ж позиція авторів «Истории эстетики» не просто схвалювалася, а підносилася як єдино правильна й прогресивна, не лише «патріотична», а й інтернаціоналістська».
Ще однією «гранню кристала» для нього, починаючи з середини 60-х, стає літературна критика. 1984 р. Кононенко був удостоєний звання лауреата республіканської премії, у цій, сказати б, номінації. За обсягом доробку він мав підстави претендувати на відзнаку  значно раніше, але йому, швидше за все, повсякчас пригадували присвячену Гончаревому «Собору» статтю «Бережімо собори наших душ». Принагідно зауважу, що довголітня приязнь Олеся Гончара і Петра Кононенка – то тема для окремої розмови… Він був його заступником у ще живому натоді Українському фонді миру. Осмисленню романів і новел Гончара Кононенко присвятив низку першорядних досліджень (тут вивищується його монографія 1988 р. «Особисто причетний»); 1995 р., коли письменник відійшов у засвіти, а слідом за ним відлетіла до українського вирію душа Патріарха Володимира Романюка, Кононенко напише найсильнішу свою поетичну річ –  «Голоси в пустелі» –  діалог у позасвіті двох будителів національного духу про буття і небуття, життя і смерть…   
Пильна увага до біжучого літературного процесу давала Петрові Кононенку змогу багато що зрозуміти, виявити найпосутніше, простежити тяглість традиції; по суті, це було те ж таки продовження війни за збереження української самобутності, тільки дещо іншими засобами. У часи Петра Шелеста, а особливо після його падіння і настання ери всевладного Маланчука, «Велика хата», сиріч ЦК КПУ, розглядало все українське письменство як потенційну ідеологічну диверсію. Треба зазначити, що «товариші» не далеко відбігали від правди: за винятком відверто колаборантського крила  спілчанського загалу, переважно то були відверті графомани на взір В.Козаченка, В.Собка, В.Канівця та всіляких «прімкнувших» до них стебунів-смульсонів. Провідні автори епохи безчасся  в кожному новому творі прагли уреальнити бодай частку того непозбутнього українського болю, який був розлитий у соборній українській пам’яті. Тут важливим поставав сам текст, але важливою була також і критична його рецепція, вміння показати читачеві, що там, під обкладинкою, головне, а що другорядне, де письменник чіпляє ідеологічного «паравозика», а де говорить мовою серця. На противагу критиці ідеологічній, яка, абстрагуючись від естетики і народної правди, шукала у творі лише відповідності «останнім рішенням», витворювалась критика морально-етична (у її системі координат Кононенко здобувався на одну з найрепрезентативніших постатей), яка через «розстрільні 30-ті» перекидала місток єднання до Єфремова, Зерова, Драй-Хмари. Фактично, весь масив визначальних текстів епохи «осені соцреалізму» в Україні пройшов через руки і серце Петра Кононенка.
Згодом, коли він передав майже всю домашню книгозбірню (а це сотні і сотні томів) у дарунок бібліотеці Інституту українознавства, авторові цих рядків було надзвичайно цікаво тримати в руках ті книги й читати на багатьох з них авторські дарчі написи. Ось «Чотири броди» Михайла Стельмаха, твір, що зазнав чотирьох вимушених редакцій (майстри з «Великої хати» буквально змушували майстра різати текст «по-живому»), але в якому вперше у підцензурній українській літературі було донесено до читачів факт голодомору 33-го. На книзі – напис: «І дорогому, і чарівному Петру Кононенку з любов’ю. Михайло Стельмах 23.ХІІ.1980». Поряд на книжковій полиці – присвячений Михайлові Драгоманову та всьому українському руху другої половини ХІХ ст. роман Раїси Іванченко «Клятва» (саме зі сторінок цієї книги – у підручниках історії про таке не писали – я в юнацькі роки  вперше дізнався про Володимира Антоновича, Софію Русову, Емський указ, про україноненависницькі погляди одного зі «стовпів» російського марксизму  Плєханова, про те, що Гнат Галаган, який навів московські полки на Запорізьку Січ, – то зрадник, а не герой). На звороті обкладинки читаю: «Хрещеному батькові цієї книжки – Людині чесного серця і рідкісної в наші часи громадянської відваги – Петрові Петровичу Кононенку з незмінною повагою і вдячністю – від автора. Р. Іванченко 27.3.87». Іще через декілька томів, на цій же полиці, з дарчим написом Юрія Мушкетика –«Петрові Петровичу Кононенку з симпатією давньою і неослабною на світ добрий і на вік довгий і на майбутні зустрічі. Ю.Мушкетик. 17.8.78.», – його збірка прози «Суд над Сенекою». Книга ця  у якийсь дивовижний спосіб проскочила крізь цензурні жорна, сигналізуючи уважному читачеві, що архетиповий сюжет про філософа Сенеку та всевладного імператора, який змусив його померти та не зміг змусити зректися власних переконань, знову й знову повторюється в історії, історія «однієї шостої»  – зовсім не виняток.  
На прикладі «Суду над Сенекою», до речі, дуже виразно можна простежити особливості «творчої лабораторії» Кононенка-критика: кожна сторінка уважно прочитана, важливі місця виокремлено червоним олівцем, біля фрагментів афористичного штибу – знаки оклику. Власне, подумалося мені тоді, гортаючи пожовклі сторінки, що дарчі написи йому, як і його помітки на берегах сторінок, – то все Кононенкові екслібриси, якими він знакує книги, долі, прожиті роки. Так хтось залишає на пройденій дорозі посаджені дерева (у Гончаревій «Твоїй зорі» є дивовижний образ такого щедрого душею чоловіка), хтось – викопані криниці, а він – екслібриси.  Тільки вони – особливі, бо ж ті книжкові знаки, які ставлять хазяйновиті бібліофіли на  обкладинках власних книжок, містять у собі щось суєтне і обмежувальне, вони позначають книги, як фрагменти нерухомості, аби хтось чужий їх не привласнив («Що зберіг ти – те пропало, що віддав ти – те твоє»,  – ніби для них писав колись Шота Руставелі), а Кононенкові екслібриси – то вільні птахи в леті, такий собі дарунок вдячності світові й людям за прожите, прочитане, передумане.
…У вирі того легендарного на сьогодні початку 90-х, коли неймовірно легко дихалося і писалося, коли здавалося, що українська мрія десь поруч, на відстані простягнутої долоні,  Петро Кононенко вияскравився з новою і  надзвичайно потужною силою. Він став деканом української філології Шевченкового університету, він перетворив її на центр українського відродження: відкривалися нові кафедри, читалися нові спецкурси, повертався в актуалізований обіг весь огром нашої етнічної мислиннєвості, приховуваний доти по глухих спецхранах. Напевно, не можна навіть назвати таку ділянку  духовного поступу, в якій би Кононенко не працював надзвичайно потужно: він редагує «Вісники Київського університету»,  він укладає низку хрестоматій та антологій, зокрема й знану по всій Україні «Дніпрову хвилю» (початком 90-х вона виконувала роль підручника з української літератури для шкіл), він читає лекції у Києві і по всій Україні, він на шпальтах «Літературної України» повертає читацькому загалу творчість неперевершеного Євгена Маланюка, він  там-таки дає нищівну відповідь на Солженіцинське «Как нам обустроить Россию», він готує до перевидання і пише передмову до багатотомної «Історії української літератури» М. Грушевського, він розробляє концепцію і засновує Інститут українознавства, він…
Саме на його лекціях ми, студенти-філологи, вперше побачили Лавріненкове «Розстріляне Відродження» (Кононенко зачитував вголос звідти найцікавіші біографічні шкіци), «За 25 літ» Лебідя і Рильського, Маланюкові «Нариси з історії нашої культури». З протуберанця того українського рісорджіменто, з його пасіонарної неупокореності постав згодом весь огром фундаментальних українознавчих досліджень Петра Кононенка, його, знані в Харкові, Сімферополі, Донецьку, Львові, Черкасах, по всій Україні, монографії – «Українознавство», «Феномен української мови», «Філософія родинності», «Український етнос: ґенеза і перспективи», «Національна ідея, нація, націоналізм». З-посеред них особливо близькими видаються мені дві книги – «Українська література. Проблеми розвитку» та «Свою Україну любіть»: розкішне, у кращому сенсі «єфремівського» штибу письмо, зігріта теплою емоцією панорамна контекстуальність, напливи й несподівані завихрення стильових інтенцій. Одне слово – мерехтить на тих сторінках, як сказали б модерністи початку ХХ  віку, «танцююча зірка».
…На його робочому столі завжди Гімалаї творчого безладу: стоси книжок, грубі теки зі списаними аркушами паперу, де думка «розтікається по древу» від Кия і Аскольда до Панаса Мирного й Архипа Тесленка, від метандрового орнаменту й Мізинської стоянки до космічних проривів Кондратюка  (взагалі, Кононенкові рукописи розпізнаєш відразу, за «тисячею і однією» правкою та вставкою), а ще – журнали, вісники, збірники, факси із запрошеннями на всі конференції, які лишень можливі. То – його обрана пора, його Ітака, і він у ній, як і Одіссей, – безроздільний володар. Що ж побажати йому на перше 75-річ-чя?  Передусім, аби ручка по аркушу легко «йшла», адже, як писав мудрий Малярме, світ колись-таки вивершиться Великою Книгою.