До глибин і висот українознавства. Ad fontes!
Автор: Кононенко Петро
доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації "Україна і світове українство", директор ННДІУВІ.

Від філологічного факультету Київського державного університету ім.Т.Шевченка до Українського національного гуманітарного ліцею, Міжнародної асоціації «Інститут українознавства» (з 2000 р. «Україна і світове українство»), наукового Інституту українознавства та Національного науково-дослідного інституту українознавства МОН і Національного науково-дослідного інституту українознавства і всесвітньої історії – шлях до Українського світу.

До глибин і висот українознавства. Ad fontes!

Від філологічного факультету Київського державного університету ім.Т.Шевченка до Українського національного гуманітарного ліцею, Міжнародної асоціації «Інститут українознавства» (з 2000 р. «Україна і світове українство»), наукового Інституту українознавства та Національного науково-дослідного інституту українознавства МОН і Національного науково-дослідного інституту українознавства і всесвітньої історії – шлях до Українського світу.
Довгуватий перелік назв для однієї цілісної наукової інституції, котра відзначає своє двадцятиліття. Але обґрунтований, бо за кожною назвою – вагомий етап великої життєвої дороги. Той етап наповнений своїм змістом, формами, духом і стилем, а разом з тим є питомою ланкою цілісної історії, яка дзеркально засвідчує: генеза українознавства є аналогом історії та образу України, а Україна та світове українство є і об’єктом, і джерелом, і образом та аналогом долі українознавства.
Отож, як літописці ставили за мету дослідити і розповісти, «звідки пішла руська земля, хто в ній почав урядувати та як руська земля постала є», так і ми ставимо за мету хоч фрагментарно розповісти, як постали Інститут українознавства та Українознавство – інтегративна, цілісна наукова система про Україну і світове українство в усій повноті їх часо-просторового розвитку, наука знання й самопізнання та самотворення, моралі, етики, естетики і любові.
І любові! – бо все можна досліджувати, систематизувати, аналізувати, описувати й поціновувати холодним розумом та спокійною душею (навіть дуже шануючи об’єкт свого інтересу),  але Україна і світове українство (разом – всепланетарний Український Світ) потребують незгасаючого вічного жару Любові. Бо Україна – наші Сфінкс і Фенікс, наше Серце і Слово, наш земний всюдисущий і вічний Бог, а Бог – це Любов. Закономірно, що покоління полум’яних борців ішли навіть на жертовну смерть за людину, за її Землю і Небо, за вільну, суверенну, демократичну, правову, соборну Україну із найсвятішим гаслом: «З нами Бог і Україна».
Тож і лунало в душі його – декана філологічного факультету Київського університету ім. Т.Г.Шевченка, доктора філологічних наук, професора  П.Кононенка – як симфонічно-героїчна, незгасна музика: «Свою Україну любіть! Любіть її во врем’я люте, за неї кожную минуту святого Господа моліть!» (Т. Шевченко); «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни!» (М.Лисенко); «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину!» (В.Симоненко).
Бо вона – єдина і дана нам Богом.
Так вірив і говорив тисячоліттями народний фольклор, наші апостоли правди-істини та незрадливої любові до рідної Батьківщини – її Неба й Землі, навіть у найвирішальніші миті життєвого вибору, благаючи:
Земле, моя всеплодющая Мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!..
 (І. Франко)
І Батьківщина – наша Неопалима Купина-Україна – давала сили жити і боротись, бо була вона й є безсмертною харизматичною Природою, харизматичним етносом-нацією і його харизматичними мовою, культурою та духом і волею утвердження по всій планеті, гордо маніфестуючи:
Я єсть Народ, якого правди сила
Ніким звойована ще не була!
Яка біда мене, яка чума косила,
А сила знову розцвіла!
Щоб жить – ні в кого права не питаюсь,
Щоб жить – я всі кайдани розірву!
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, –
Бо я живу!
(П. Тичина)
На питання, якою бачить великий філософ-просвітитель Й.Г.Гердер будучину України (тоді могутньої європейської козацької Гетьманщини), той відповів: могутньою, квітучою Новочасною Елладою!
Але крила конституційної республіки (однієї із трьох перших у Європі національно-демократичних держав) були підрізані імперськими режимами Польщі, Росії, Австро-Угорщини, Румунії. Україна з найосвіченішої в XVII ст. країни Європи в ХІХ ст. виявилася найвідсталішою. Сусіди важили не лише на її землі, а й на освіту, науку, культуру, мову народу, на його Душу й навіть ім’я. Україна стала полем сліз, мук, зрад і крові. Волею Петра І (що фальсифікував «Літопис Руський» за моделлю німецького літопису) та Катерини ІІ – ідеолога історії російської держави – історію України було деформовано й подано лише співвідносно з інтересами імперії. Не випадково, що й у радянські часи виходили багатотомні видання, в яких навіть Київська Русь подавалась як праісторія Росії. Україну вже бачили, як писав у праці «Книга Буття українського народу» М. Костомаров, покладеною в домовину; над нею планувалися похоронні марші. Химородні ідеологи-горе-історики писали про неї не як про впливового суб’єкта історії, а лише як про підрядного супутника Польщі, Росії, Туреччини, Австро-Угорщини. Наріччям трактували українську мову, несамодостатньою – культуру. Чекали асиміляторської кончини колонізованого небіжчика. Та устами геніального І.Франка Народ твердо сказав, що Україна «ще не вмерла, ще не вмерла і не вмре!»
Тож М.Грушевський і писав в «Історії України-Руси»: «Вправді невеселий переважно образ дає нам наша історія, сумніший може часом ніж інші, але суспільність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу». Істина звільнить нас від облуди, капітулянтства, зрад і помилок.
Підхід великого історика диктувався системними дослідженнями нашої старовини М.Максимовичем та повеліннями Т.Шевченка. А саме: вивчити й подати правдиву, істинну історію України й українства. Причини відомі: Т. Шевченко глибоко вивчав і знав історію розвитку Українського світу від сивої давнини до праць П. Куліша, отже: від часу великої, могутньої держави до великої Руїни й тривожного ХІХ ст. Знав по літописах і наукових дослідженнях, опертих і на вірогідні джерела, і часом сповнених фантазій, а то й вигадок. При цьому українофобських,  безпідставних ура-патріотичним змістом та пафосом. Особливо дратували Т.Шевченка писання, сповнені пафосу замилування, завдяки чому складна, часом дуже суперечлива, трагічна й кривава історія поставала як процес винятково суспільного піднесення, як «героїчна поема вольного народу». Такі писання уводили в оману, збивали на манівці й перекреслювали шлях в омріюване майбутнє. Тому гнівно картав і зловорожих недругів, і наївних, а то й лукавих та непрофесійних патріотів.
Зі щирої любові й ненависті  народжувалися пророчі та гнівні інвективи, вимоги «прочитати знову тую славу» і побачити, що кров’ю вона умивалась та лежала на горах загиблих героїв, «окрадених трупів», на знищених містах і селах, сплюндрованих великих традиціях. Тому й поставала потреба все прочитати «від титли до коми» та й спитати тоді себе: «Хто ми?.. Яких батьків?.. Ким, за що закуті?.. За що ми билися з ляхами, за що ми різались з ордами, за що скородили списами московські ребра?» – а тоді усвідомити те, «нащо нас мати привела? Чи для добра, чи то для зла? Нащо живем?». Т.Шевченко не хотів в історичних працях ні патоки, ні дьогтю. Вимагав Правди – як світла на багатовіковій дорозі поступу. Історії, долі, образу Народу, виражених у його мові, культурі й характері. Мові, бо вона від Бога і є Душею нації. Характері – як домінанті правди, як критерію істинних уроків життєдіяльності, особовості й оригінальності свого серед інших народів, – адже, наголошував Т.Шевченко в повісті «Близнецы», кожна Людина і кожен народ – це їхні характери (що визначається метою і способом її досягнення, – зазначав Арістотель); нація без яскравого, масштабного, самобутнього характеру – це кисіль, і дуже несмачний.
Т. Шевченко, зазначав П. Куліш, заглянув у глибини історії, відкрив її секрети та часом сувору правду, чим поділив усіх сущих «на живих і на мертвих»... Тоді і в майбутньому. Визначив критерієм ваги кожного народу його місце і роль серед інших народів, мірою усвідомлення себе і своєї місії в розвитку вселюдської цивілізації та культури.
Тому Т.Шевченко й творив навіть свою поезію, прозу, драматургію, свій живопис як симфонічне українознавство, ядром якого були філософія серця та українська національна ідея, що інтегрували всі питомі клітини буття й свідомості народу в єдину систему; були прообразами його культурно-духовного ДНК.
До усвідомлення цього підводило й Слово П.Мирного та І.Франка, Лесі Українки, І.Карпенка-Карого, М.Коцюбинського, Б.Лепкого й В.Винниченка, а потім П.Тичини і В. Сосюри, М.Зерова і М.Рильського, М.Куліша і М.Хвильового, праці І.Огієнка й І.Стешенка, С.Єфремова і Д.Яворницького, Д.Багалія і Ф.Колесси, М.Василенка та інших однодумців М.Грушевського.
Під впливом національно-визвольної революції розгорнувся процес українізації. Уряд УНР відклика??в професорів і вчителів українознавчих дисциплін навіть із військ, що боролися за волю України. Українознавство мислилось як наріжний камінь у стратегії державотворення. Носієм волі, долі та характеру революційної нації й постало українознавство як феномен цілісного дослідження та вираження багатовікової еволюції народу, його культури і мови, соціально-економічних і національно-визвольних проблем, перспектив його поступу на магістралях всесвітньої цивілізації і культури.
Закономірно, що українознавство стало наукою знання, пізнання й самопізнання та самостворення, розвитку людини, нації, держави, цілісною, інтегративною наукою універсального знання, моралі, етики і любові. Наукою виховання і «внутрішньої людини», яка була вищою метою для великого педагога Григорія Сковороди та найголовнішим творцем високорозвинутого, гуманістичного суспільства. Творцем суверенної, правової, демократичної, соборної України. Розгорнувся широкомасштабний процес історичного Відродження України: її державно-конституційної системи, економічної й соціальної бази, національної освіти, науки, культури, системи виховання та життєтворення. Конституційної системи, в якій панує верховенство Закону.
Це налякало ідеологів і творців неоімперії, системи нищення національних основ розвитку. І не випадково, що національно-державницьке й освітньо-культурне Відродження, засноване на українознавстві, було розстріляне. Спочатку розгортанням індустріалізації та колективізації, а згодом і прямої заборони. Набула тотально-гігантської сили імперська гільйотина: замість обіцяних землі селянам, фабрик, заводів – робітникам, миру і злагоди – народам настали роки страху, терору і крові. Запанувала ідеологія класовості та комуністичної партійності, фальшивого інтернаціоналізму, на основі якої розгорнулася практика дикої правової сваволі та нищення селянства як класу, національної культури та еліти. Над Україною нависла зловісна хмара голодоморів-етноцидів та погромів народної інтелігенції. Прологом став суд над СВУ, лідером якого було кваліфіковано творця наукової системи українознавства С. Єфремова, а згодом знищення М.Грушевського і його школи та всієї НАН: її інститутів історії, мови, філософії, культурології, права... Інтерес до української історії став кваліфікуватися як свідчення «запаморочення» ідеями та ідеалами ворожого... українькому народові «буржуазного націоналізму». Коли абітурієнтам ВНЗ пропонували зарахування на історичний факультет, то вони, за свідченям О. Довженка, сприймали це як «відрядження» на ешафот. Ряди української інтелігенції планомірно косилися, як трава, кожні 2–3 роки.
Сигнал цьому наступу був поданий 1925 р., коли Й.Сталін у листі до Л.Кагановича оголосив боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом» найголовнішим партійним завданням. І той наступ ніколи не припинявся, а вульгаризація та згодом і нищення наукової історії стало в Україні навіть престижною, а то й щедро винагороджуваною справою. На чільні місця в науковій ієрархії висунулись фальсифікатори, герої пристосування й зради, ті, типи яких мав свого часу на увазі І.Франко, коли гірко катувався: «Чого у нас відступників так много? Чого для них відступство не страшне?».
Страхом паралізовувались чесні; безпринципні кар’єристи тішились своїми «успіхами», хоча нерідко й вони ставали здобиччю «звіроловів» (що прекрасно показали В. Винниченко в повісті «Слово за тобою, Сталіне!» та І. Багряний у творах «Тигролови» та «Сад Гетсиманський», Ю. Клен у поемі «Прокляті роки»).
На ешафотах і в застінках гинули тисячі (як на Соловках та в Сандармохах), а потім цинічно тероризувались у концтаборах, «психушках», навіть на «відкритих судах» у різних селах і містах шістдесятники та активісти Гельсинської спілки, члени і їхні родини, воїни УПА. Протест наростав, бо маси шукали порятунку, а інтелігенція все глибше усвідомлювала своє історичне призначення та душевне покликання. Суспільну свідомість змусили прокинутись від «золотого сну» В.Симоненко й Д.Павличко, Ліна Костенко й І.Драч, І.Світличний і М.Руденко, В.Чорновіл і В.Стус, брати Горині, Б.Олійник, Л.Лук’яненко...
У 1958 р. П.Кононенко відвідував молодіжні організації ФРН, 1964 р. – Польщі, 1983 р. і 1984 р. – Канади. Побачене вплинуло і на почуття, і на свідомість. Та, що собливо важливо, на совість. Коли в Едмонтоні професор Тарас Гунчак ознайомив делегацію, що прибула на Шевченківські дні, із тритомником «Українська суспільно-політична думка ХХ ст.», на основі навіть партійних документів розкрилася прірва між світом реальності й ідеології. Реальність брехні, терору та маніпуляцій знаннями, зомбування громадян усіх станів видавалося за доказ правдивості і святості марксистсько-ленінського вчення, проголошеного «вічним», бо «єдино вірним». А зустрічі з різнорідними групами людей і в ФРН, і в Польщі, і в Канаді розкрили жахливу картину роз’єднаності та контроверсійності українців і в Україні, і в країнах планети. Всі – гетьманці, УЕНерівці, петлюрівці, мазепинці, бандерівці, мельниківці – були незадоволені становищем уярмленої України і прагнули змінити його, але їх усіх насичували «фактами» деформованої історії, і вони часто ворогували та боролися не так зі своїми дійсними ворогами, як між собою. То й гинула навіть надія на щасливу перспективу. Постала істина: необхідно підносити свідомість і самоідентифікацію мас на рівень правдивої історії, до того ж про всіх українців – і вітчизняних, і зарубіжних, – а для цього необхідно активізувати просвітницьку діяльність інтелігенції, зокрема культуротворчої та наукової, а також – готувати кадри інтелектуальної еліти. Щоб вона відіграла роль генератора масового пробудження, як те зробила українознавча інтелігенція в першій чверті ХХ ст. на Терені Батьківщини, а емігрантська еліта в 20-і й наступні десятиліття в зарубіжних країнах.
Велику роль у цьому процесі мають відігравати громадські просвітянські заходи, – але потрібні й належним чином підготовані кадри та організовані інституції.
Так викристалізовувалась ідея створення Інституту українознавства.
Першими заходами на цьому шляху стали: створення Концепції новочасної освіти, Національного гуманітарного ліцею, кафедр сходо- і заходознавства на філфаці КДУ та Міжнародної асоціації «Інститут українознавства» (нині – Міжнародна асоціація «Україна та світове українство»).
1988 р. у Москві відбувся Всесоюзний з’їзд освітян, на якому П.Кононенко запропонував Концепцію новочасної освіти з наголосами: вона має бути правова, демократична, гуманістична,  н а ц і о н а л ь н а (Див.: П.Кононенко. Концепція національної системи освіти / Ін-т українознавства. – К., 1997. – 26 с.). Представники України були перелякані: як – національна? Але ідею повністю підтримали... росіяни, прибалти, грузини, молдавани, й стаття з текстом доповіді з’явилася, щоправда, через... два роки.
Та «космічна ракета» злетіла в небо.
На філологічному факультеті КДУ було створено кафедри (про відділи нового інституту ще не могло бути й мови!) української філології (мови й літератури для викладання на всіх факультетах університету), фольклору і етнографії (поняття «етнос» послідовно ігнорували навіть енциклопедії), сходознавства, заходознавства.
А паралельно долалися щаблі адміністративних установ задля створення гуманітарного ліцею (за типом фізико-математичних) та Міжнародної асоціації «Інститут українознавства»...
Об’єднувались в єдину систему минуле, сучасне, майбутнє, освіта, наука і виховання, традиційне й інноваційне, вітчизняний і зарубіжний досвід. Головними завданнями було визначено: створення світового рівня Концепції українознавства та підготовка кадрів відповідного рівня й масштабу. Потрібно було, щоб Світ побачив справжню Україну, а для цього щоб ми йшли науково підготовленими у Світ, а Світ йшов до нас! І український, й іншоетнічний.
Задля досягнення мети пішли на ризикований крок: на підготовку й проведення Міжнародної науково-практичної конференції «Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства». І це – при наявності єдиної аудиторії (та й то – філологічного факультету) і навіть без міського телефону.
Скептики потирали (часом злорадно!) руки: – нехай дерзають! – щоб всі побачили їхній авантюризм!.. Бачите, українознавства захотіли… У світовому масштабі…
Велика Вчена рада університету на доповідь П.Кононенка ухвалила рішення: створити інститут! Але ректор не поспішав виконувати ухвалу і видав наказ лише... після того, як в.о. міністра вищої і середньої спеціальної освіти України Л.Каніщенко підписав наказ про створення Інституту українознавства як юридичної особи зі штатом у 134 посади.
Згодом станеться руйнівна жорстка конфронтація: ректор з двома підголосками на догоду КПУ опублікує статтю «Обережно: українознавство!». На що з’явиться низка статей у відповідь: «Обережно: україножерство!».
А головне, що конференція 1992 р. (а згодом 1993 р. «Українознавство в розбудові держави») стала тріумфом свідомості й волі вітчизняного і зарубіжного українства: прибуло понад 500 учасників з усієї України і з 36 зарубіжних країн – від Австралії до Японії: всесвітньо відомий вчений, творець інституту українознавства у найпрестижнішому – Гарвардському –університеті (США) академік О.Пріцак; світочі українознавчої науки – творці загальної Української Енциклопедії (1934) та Енциклопедії Українознавства А.Жуковський і Г.Костюк; Д.Штогрин і Т.Гунчак; Кадзуо Накаї і Я.Розумний; Є.Федоренко і Ю.Шерех; М.Неврлі, Ю.Бача, М.Шкандрій і В.Рагойша; О.Баканідзе і Г.Георгієв; Л.Терзійська й С.Козак; О.Попович і О.Бойцун; Яр Славутич і В.Мокрий, Г.Кошарська; патріарх Філарет; Ю.Сергеєв, П.Тронько, Д.Павличко, І.Юхновський, С.Комісаренко, П.Кислий, А.Погрібний, М.Панчук, Я.Калакура і В.Баран, В.Шинкарук, К.Ситник, А.Гродзинський, П.Богач і В.Русанівський, В.Стріха, І.Дзюба, І.Дзеверін, В.Смолій, П.Сохань, С.Єрмоленко, Л.Паламар, Д.Наливайко й М.Жулинський, В.Дончик і П.Хропко; Г.Філіпчук, А.Мокренко й І.Дзюба, О.Таланчук і Л.Дунаєвська, І.Надольний та І.Бичко, Ада Бичко, С.Сімчинський.
Український планетарний світ виявився цілісним, сповненим жаги єдності й однодумним: він одноголосно схвалив і запропоновану Концепцію Українознавства з її системою концентрів: Україна – історія, теорія, методологія українознавства; Україна – етнос; Україна – природа; Україна – мова; Україна – культура (філологія, мистецтво); Україна – нація і держава; Україна у міжнародних відносинах; Україна – ментальність, доля; Україна і світове українство – історична місія. А також було схвалено Програму діяльності: теоретично-дослідну; науково-практичну (зокрема – актуальних наукових досліджень: «Український етнос у світовому часопросторі. Українці у світовій цивілізації та культурі»; державну програму «Українознавство» та розробки міжнародних проектів, підсумком чого стало створення проектів сертифікації вивчення української мови та українознавства; «Українська освіта в зарубіжних країнах»); підготовки кадрів (для України і зарубіжжя, стаціонарно і дистанційно); координації діяльності вітчизняних і зарубіжних українознавчих центрів. Світова громадськість сприйняла наші плани, і найближчими роками були укладені угоди про співпрацю з ученими і науковими та освітніми центрами Нью-Йорка і Лондона, Тбілісі й Берліна, Москви і Варшави, США, Канади, Франції, Молдови, Хорватії, Угорщини, Азербайджану, Вашингтона і Мюнхена, Чехії і Словаччини, Італії, Іспанії, Австралії...
Першу Міжнародну конференцію підтримав Президент України Леонід Кравчук, який, подібно до В. Вернадського і М.Грушевського, І.Стешенка, С.Єфремова, визначив роль і місію українознавства як «філософію і політику» молодої держави. Були створені наукові й освітньо-виховні концепції, програми з українознавства (у тому числі зі Шкільною Радою США (голова – академік Є. Федоренко) програми для І–ХІІ класів), посібники та підручники для дошкільнят, I–IV, V–ХІІ класів і «Українознавство» (підручник із грифом Міністерства освіти) для ВНЗ.
Діяльністю Інституту українознавства глибоко цікавились О.Гончар, Патріарх Київський і всієї України-Руси Філарет, Президент НАН Б.Патон і голова Спілки письменників України Ю.Мушкетик, відомі вчені й державні діячі: І.Юхновський, С.Комісаренко, П.Кислий, В.Смолій і М.Жулинський, В.Шинкарук, особливо предметно та компетентно І.Курас, якого колектив Інституту з великою повагою обрав головою Піклувальної ради. Відрадними роками творчої співпраці були періоди, коли Міністерством освіти й науки керували П.Таланчук і А.Погрібний, В.Андрущенко і М.Згуровський, В.Кремінь й І.Вакарчук та М.Стріха – істинні педагоги, вчені й державні діячі гуманістично-патріотичної орієнтації.
Дбайливим, компетентним господарем гуманітарної сфери України постала Г.Герман – яскравий державний діяч, журналіст і письменник.
Постійно співпрацювали з колективом Інституту начальники Київського міського управління освіти А.Тимчик, Б.Жебровський, В.Горюнова, відомі педагоги Г.Сазоненко, Л.Яресько, В.Цимбалюк, К.Плівачук, Л.Паращенко, Г.Лопушанська, Н.Руденко, К.Бальоха, Л.Доненко, Н.Міщенко, І.Головай, проректори й декани, науковці і педагоги Київського державного університету ім. Т. Шевченка й усієї України: Л.Губерський і В.Стріха, М.Панчук, В.Баран і С.Сегеда, І.Дзюб, В.Крисаченко, Ст.Наливайко й І.Чирко, І.Надольний та О.Чередниченко, А.Конверський, М.Тарасенко і А.Москаленко, В.Гончаренко і О.Закусило, М.Дробноход, М.Конончук, М.Грицай, Г.Семенюк і Ю.Бандура, В.Сухан і А.Слюсаренко, Л.Токар, О.Гомотюк, В.Борисенко, А.Пономаренко, Ю.Фігурний, В.Сніжко, О.Хоменко, П.Шкрібляк, І.Зеленчук, К.Радевич-Винницький, В.Лукашенко.
Співробітництво було взаємовигідним: українознавство потребувало інтеграції здобутків, інноваційних розробок і відкриттів усіх наук – природничих, суспільно-економічних, гуманітарних, – бо тільки синтезом тих надбань можна було виявити і виразити образ України і позірно, як одну з держав Світу та як цілісного організму; і багатогранної системи та неповторного феномену – всепланетарного українського світу: його зародження, еволюції, історії родового, етно-національного, державного розвитку, участі в поступі вселюдської цивілізації і культури.
У свою чергу українознавство ставало масштабом і критерієм глибини, новизни та значущості всіх інших наук, їхньої спроможності бачити як універсальність, самодостатність, роль самої певної науки, так і вічність всесвітньої системи «Україна» та ефективно сприяти її пізнанню і розвитку.
Краєзнавство, країнознавство, природознавство, народознавство (всі інші «знавства») дуже корисні, але дають автономне, розрізнене (диференційоване) бачення та знання, – і тільки українознавство дає інтегративне бачення сутності та перспективи буття і поступу України та Українського Світу.
Як зазначав Г.Сковорода, людину можна сприймати і лише позірно, зовні, а необхідно – як цілісну природну систему, організм, який має синтез тіла, серця і мозку, а головне – вогонь усього цілого – його Душу (як внутрішню сутність).
Країна, народ – також універсально складні системи і їх необхідно бачити в цілісності й живими, з Душею. А це непросто, бо ж є Україна і її органічна, питома частина – світове українство. А це – і природа (тепер – у безмежній різноманітності (від сибірської до азійської, африканської й американської та скандинавської і англосаксонської)), і етнос (розпорошений серед маси інших етносів планети), і його мова та культура. То що є Душею українства, яка має визначати його сутність (об’єднуюче начало, трансцендентне) і форми буття та свідомості?
Природа як метафізична субстанція і як духовний деміург всебічних можливостей та потреб людського життя (матеріального й духовно-культурного). Навколишнє середовище, що формує людський світогляд і віру, світорозуміння й характер та естетику, найвищу форму культури – мову. Яка природа, така й людина, нація, правова система, конституційний лад і держава. Достатньо зазначити, що в Україні, при всій спільності рис представників усіх регіонів, специфічними рисами відзначаються мешканці гір і низин, полів і лісів. І ментальністю, і ладом мови, мистецьких орієнтацій та традицій, літератури, театру, живопису, математики, космології, симфонізмом і музики та архітектури, типами обдарувань.
Україна та світове українство – це і найстійкіший компонент його системи – етнос: він і найповніше виявляє ґрунт, пам’ять природи та історії, коріння народу, його дитинство, і зберігає питомий характер під час переселення його представників на інші землі. Громадянство, національність можуть змінюватись навіть при змішаних шлюбах. А етнічна природа (родове начало, «кров Землі» і колір Неба) зберігає своє ДНК найдовше.
Україна і світове українство – це, природно, й культура та мова, освіта й наука, філософія і мистецтво, міжнародна роль та місія, – тож і наголошуємо ще раз: українознавство потребує, окрім широкої, глибокої, фахової підготовки, ще й специфічного обдарування: схильності і здатності до емоційного сприйняття світу, аналітичного, інтегративно-системного, критеріального мислення, гостро сприйнятливого і до традицій, і до інноваційних методів та методологій. Уміння бачити перспективу та боротися за істину. Аж до героїчного офірування.
Жодній з існуючих наукових систем, діючих поокремо, цілісного образу України і світового українства не відкрити й не виразити.
Але ж необхідно! Потрібні кооперація й координація. Всебічне вивчення, систематизація й глибокий аналіз джерельної бази історичного процесу на ґрунті принципів історизму, об’єктивності, критеріальності, зіставлення й протиставлення, зокрема, в аспектах: якими природа і етнос, культура і мова, наука й релігія, нація і держава були в Україні і є. А водночас синхронно: якими українці (малороси, малополяки, малоугорці, малоавстрійці…) прибули до Росії, країн Європи, Азії (в Японію і Китай), Америки і якими вони стали, є. Зокрема: що вони взяли в тих країнах і що внесли свого, чим збагатили інші народи. Тому диктат методу системності й цілісності дослідження, контамінація аналізу й передбачення, вітчизняного і зарубіжного досвіду з урахуванням традиційних і наймодернішої парадигм наукового мислення.
О.Олесь на початку ХХ ст. підносив як найвищу мету: «Рідна мова в рідній школі». На початку 20-х років ХХ ст. М.Рильський задекларував: «Нове життя нового прагне слова!»
Коли Центральна Рада почала практично реалізовувати обидва постулати, С.Єфремов в історичній праці «Українознавство» (1920 р.) зазначив: у час революційно-визвольної боротьби, коли все перебуває в стані невизначеності й кардинальних перемін, на чільну позицію виходить знання своєї правдивої історії – аналога українознавства. А з тим – і самопізнання та самотворення, розбудови нації і держави в світлі національної ідеї та високих принципів і законів розвитку громадянського суспільства, – чого можна досягти лише на ґрунті оволодіння глибинами історії етносу, нації і держави, культури і мови (літератури, мистецтва), природно-екологічного, соціально-економічного й національного поступу; усвідомлення ролі національного питання, суверенітету, свободи та демократії. А також – стану, проблем і перспектив розвитку закордонного українства.
З огляду на це, як уже зазначалося в Довіднику до 15-річчя діяльності Науково-дослідного інституту українознавства (К., 2007), має реалізуватися:
2.1. Проведення незалежних комплексних громадських експертно-аналітичних досліджень із залученням вітчизняних та зарубіжних фахівців з проблем українознавства з метою впровадження їх у системи освіти, науки, культури, державного будівництва.
2.2. Інститут українознавства та Асоціація «Інститут українознавства» взаємодіють з державними установами, партіями та позапартійними громадськими організаціями України, що сприяє відновленню та розвитку українознавства, розвиває співробітництво з українськими громадами всього світу.
2.3. Проведення міжнародних науково-теоретичних і прикладних акцій (конгресів, симпозіумів, конференцій, зустрічей тощо) з проблем українознавства; здійснення взаємообмінів делегаціями вчених-дослідників; навчання і стажування українських фахівців за кордоном та іноземних учених в Україні; участь у проектах, здійснюваних зарубіжними спорідненими організаціями як на державному (міжнародному) рівні, так і приватними фондами з вивчення політичної, соціокультурної, екологічної ситуації в різних регіонах світу.
2.4. Інститут українознавства та Асоціація як громадська організація, що діє в інтересах українського народу, через співпрацю з національно-патріотичними і демократичними партіями державницького спрямування, висувають своїх членів на вибори до представницьких органів влади та управління державою відповідно до загального виборчого права та чинного законодавства України.
2.5. Інститут українознавства та Асоціація не служать жодній партії чи партійній групі, а працюють на благо і добро українського народу й Української Держави, на мир, злагоду, соціальну, культурну, національну єдність українського суспільства.
2.6. Проведення незалежних громадських експертиз масивів нормативних актів законодавчої та виконавчої влади країн світового співтовариства з наступним формуванням банку інноваційних соціальних технологій, що знімають конфліктні напруження у сфері внутрішньодержавних відносин.
2.7. Надання інтелектуальної і матеріальної підтримки цільовим науковим дослідженням з питань українознавства. Заохочення персонального внеску (насамперед молодих учених) у розробку згаданої проблематики через заснування іменних стипендій Асоціації. Проведення всеукраїнських та міжнародних конкурсів учнів, студентів, педагогів з українознавства, у тому числі конкурсу «Наша земля – Україна!».
2.8. Сприяння розробці й реалізації навчальних програм для підготовки і перепідготовки, підвищення кваліфікації співробітників закладів освіти, державних органів управління і неурядових утворень, комерційних структур, приватних осіб.
2.9. Видання науково-публіцистичного, громадсько-політичного журналу, монографічних праць, оглядів за матеріалами здійснюваних Інститутом українознавства та Асоціацією досліджень, збірників наукових праць спільно із зарубіжними партнерами та зацікавленими організаціями, іншої продукції, цільове використання в інтересах Асоціації періодичних видань, теле- і радіоефіру в Україні і за кордоном, випуск друкованої продукції, що сприяє формуванню сприятливої для цілей Асоціації громадської думки й ментальності.
2.10. Співробітництво з національними та міжнародними фондами, урядовими установами, громадськими об’єднаннями й організаціями, приватними особами в розробці та реалізації програм з моделювання, вивчення, прогнозування, локалізації і зняття причин забруднення навколишнього середовища, що дестабілізують економічне, політичне, релігійне, національне довкілля.
2.11. Гуманітарна і доброчинна діяльність в Україні та за її межами.
2.12. Забезпечення культурного обміну, тісного співробітництва з українознавчими громадами діаспори.
2.13. Створення науково-технічного та організаційно-методичного потенціалу в різних галузях і напрямках українознавчої діяльності.
2.14. Сприяння розвитку науково-технічного та організаційно-методичного потенціалу в різних галузях і напрямках українознавчої діяльності.
2.15. Розробка, фінансування, реалізація та координація з органами влади, управління і державних установ проектів і програм, які відповідають інтересам міжнародної асоціації, його членів і засновників господарств, товариств, підприємств тощо. Зокрема, міжнародної програми «Українознавство».
2.16. Захист законних інтересів Інституту українознавства та Асоціації і їхніх членів у державних органах і громадських організаціях.
3. Для здійснення своїх статутних завдань, у порядку, передбаченому чинним законодавством, Інститут українознавства та Асоціація:
3.1. Вступають у цивільно-правові відносини з різними установами, підприємствами, а також окремими громадянами як в Україні, так і за її межами.
3.2. Відповідно до законодавства України мають право засновувати засоби масової інформації і проводити видавничу діяльність згідно з чинним законодавством про пресу та інші засоби масової інформації.
3.3. Мають право вільно поширювати інформацію про свої цілі та діяльність як в Україні, так і за її межами.
3.4. Створюють на території України і за її межами свої філії, представництва і відділення.
3.5. Відповідно до Статуту можуть вести спільну діяльність з іншими організаціями і громадянами для досягнення своїх статутних цілей.
3.6. Можуть вступати в громадські (неурядові) об’єднання.
3.7. Укладають від свого імені договори і контракти як в Україні, так і за її межами.
3.8. У порядку, який визначається законодавством України, і лише з метою виконання статутних завдань можуть створювати підприємства й госпрозрахункові організації, які мають права юридичної особи.
3.9. У випадках, передбачених чинним законодавством України, користуються також іншими правами.
3.10. Організовують, координують і підтримують діяльність українських громад в Україні та діаспорі, беруть участь у загальнодержавних і громадських заходах, що сприяють реалізації української національної ідеї, утвердженню української національної державності, зростанню її могутності та міжнародного авторитету як передумов забезпечення духовного і матеріального добробуту, морального і фізичного здоров’я українського народу, розвитку інституцій громадянського суспільства.
3.11. Проводять освітню й виховну роботу серед юнацтва і молоді, створюють і організовують дитячі й молодіжні підрозділи Інституту українознавства та Асоціації: товариства, школи, інші навчальні заклади, табори та підтримують їхню діяльність.
3.12. Здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, можуть створювати із закордонними партнерами спільні підприємства, фонди тощо, реалізовувати спільні із закордонними партнерами програми, спрямовані на виконання статутних завдань Інституту й Асоціації.
3.13. Підтримують прямі міжнародні зв’язки, здійснюють інші заходи, що не суперечать міжнародним договорам України, міжнародному праву та законодавству України.
3.14. Координують наукову, освітню та дослідницьку роботу, видавничу діяльність, виробництво кіно-, телефільмів, радіопрограм тощо.
3.15. Отримують від органів державної влади та управління і обробляють економічну, наукову, екологічну інформацію, використовують її з метою здійснення статутної діяльності Інституту українознавства та Асоціації.
3.16. Проводять разом з державними установами заходи природоохоронного характеру та ефективних форм захисту довкілля.
3.17. Здійснюють дослідження історії України, відновлення історичної пам’яті і правди, популяризацію героїчного минулого, беруть участь у духовному, політичному, культурному й економічному житті України та діаспори.
3.18. Організовують і проводять наукові фольклорно-етнографічні, літературознавчі, археологічні експедиції, конференції, семінари, присвячені вивченню і розвитку духовних традицій українського народу; розвивають експедиційне українознавство.
3.19. Сприяють збереженню пам’яток історії та культури, пропаганді культурних здобутків і досягнень української нації, проводять культурно-просвітницькі заходи, виставки майстрів, концерти.
3.20. Сприяють законодавчому забезпеченню визнання та підняття авторитету і престижу українського народу, розробці й розвитку його правової, економічної, організаційно-управлінської бази та інфраструктури.
Згодом (у 1996 р.) Асоціація «Інститут українознавства» була перетворена в Міжнародну асоціацію «Україна і світове українство». Президентом було обрано Петра Кононенка. У дусі концепції професора П.Кононенка від часу свого заснування об’єднання розгортає активну роботу. В основу досліджень було покладено природно єдину систему концентрів людського буття:
1.    Етнос.
2.    Мова.
3.    Природа. Екологія.
4.    Етапи розвитку держави і нації: а) до IX ст.; б) XI–XIV ст.; в) XIV – 1-а пол. XVII ст.; г) 2-а пол. XVII–XVIII ст.; ґ) XIX ст.; д) XX ст.
5.    Суспільство. Сім’я, рід, етнос, нація. Проблема молоді.
6.    Держава. Перспективи національного державотворення. Міжнародні відносини в системі європейських та світових інституцій.
7.    Господарство (Економіка). Історична роль села, хліборобства і народної культури, народоправства.
Духовність:
8.    Релігія. Історія і роль української релігії та церкви у формуванні етики та моралі.
9.    Філософія.
10.    Культура.
11.    Громадсько-політична думка.
12.    Право.
13.    Освіта. Традиції і новаторство. Виховання й навчання. Вітчизняний і зарубіжний досвід.
14.    Наука. Роль у реформі суспільства.
15.    Педагогіка.
16.    Мистецтво.
17.    Видавнича справа.
Планується дослідження та видання праць у сфері –
Геополітика і геостратегія, міжнародні відносини:
18. Україна – Схід: а) Україна – Японія; б) Україна – Китай; в) Україна – Індія; г) Україна – Туреччина; ґ) Україна – давній Крим; д) Україна – арабські країни; е) Україна – Грузія; є) Україна – Вірменія; ж) Україна – Азербайджан; з) Україна – Казахстан та ін.
19. Україна – Захід: а) Україна – Італія (Рим та Візантія); б) Україна – Греція; в) Україна – Німеччина; г) Україна – Швеція; ґ) Україна – Австрія; д) Україна – Угорщина; є) Україна – Англія; є) Україна – Аргентина; ж) Україна – Бразилія; з) Україна – Канада; и) Україна – США; і) Україна – Норвегія; ї) Україна – Франція; й) Україна – Польща; к) Україна – Румунія; л) Україна – Литва; м) Україна – Чехія, Словаччина; н) Україна – Хорватія; о) Україна – Сербія; п) Україна – Австралія.
20.    Україна – Росія.
21.    Україна – Білорусь.
22.    Україна – Молдова.
23.    Державний устрій.
24.    Міжнародні відносини.
25.    Україна в зарубіжних наукових дослідженнях.
26.    Україна в мистецтві: а) літературі, фольклорі; б) живопису; в) музиці; г) спогадах; ґ) дипломатичних документах; д) музеях, архівах.
27.    Україна в міжнародних організаціях (ООН), асоціаціях, клубах (Пен-клуб).
28.    Україна в економічних та торговельних зв’язках.
29.    Україна в спорті.
30.    Україна в діяльності діаспори.
31.    Українство як всесвітньо-космічне явище.
32.    Україна – ментальність, доля, історична місія.
До кінця 90-х років плани в основному успішно реалізовувалися і завдяки наполегливості й активній роботі колективу, послідовному розширенню зовнішніх зв’язків: з одного боку – з українськими інституціями («Рухом» в особі І.Драча, В.Чорновола і В.Бойчишина; з МЗС в особі Г.Удовенка, Д.Павличка, М.Маломужа, А.Зленка, Ю.Сергеєва; комітетами Верховної Ради в особі І.Юхновського, П.Кислого, згодом С.Ніколаєнка, К.Ситника; інститутами НАН в особі О.Пріцака, І.Кураса, В.Смолія, М.Жулинського, П.Соханя; університетами Криму та областей України; асоціаціями і товариствами РАУ (І.Дзюба) і МАУ (В.Русанівський), «Просвіта», «Україна і світ», Національною радою миру, Товариством ім. Г.Ващенка; з діячами літератури й мистецтва – А.Мокренком, Д.Петриненко, Д.Гнатюком, тріо «Золоті ключі» (Н.Матвієнко, М.Миколайчук, В.Коротею-Ковальською), В.Знобою, В.Лопатою, А.Паламаренком, Г.Верьовкою; з діячами церкви в особі Патріарха Філарета і кардинала Гузара, муфтія АРК; з представниками Збройних сил України в особі М.Лопати, О.Скіпальського, К.Морозова; з молодіжними організаціями; з НАН та іншими академіями – АПН, МСАН, АПНУ, АНВШ; з УВКР, керованою Михайлом Горинем, та ін.).
Водночас розширювалися міжнародні зв’язки: з Грузією, РФ (Санкт-Петербург, Москва), Молдовою, Казахстаном, Латвією, Білоруссю, Польщею, Німеччиною, Чехією, Словаччиною, Данією, Великою Британією, Італією, Францією, Бельгією, Іспанією, Угорщиною, Югославією, Румунією, Австралією, Бразилією, Японією, Китаєм, Туреччиною, Канадою, США, Австрією та ін. Особливо плодотворними й широкими були контакти із США, зокрема із Шкільною Радою (голова – академік Є. Федоренко), де діє кількасот шкіл українознавства та проводяться курси педагогів у Союзівці; із вельми авторитетним науковим центром в Урбана-Шампейн (Іллінойс), керованим мудрим і незмірно працелюбним Д.Штогрином; з Історичним товариством, очолюваним високоталановитими Л.Винарем, О.Оглоблиним, Г.Костюком, та з УВАН, Науковим товариством ім. Т. Шевченка; з Канадою (Едмонтонський університет, Товариство ім. Т. Шевченка, Інститут українознавчих досліджень); з Інститутом українознавства Тбіліського університету (директор – академік О.Баканідзе); з Науковою бібліотекою Російської академії наук у Санкт-Петербурзі (директор – академік В. Леонов); з асоціацією «Німеччина–Україна» (ФРН, керівник – академік Д.Тетеріна-Блохин); з українськими асоціаціями Австралії (керівник – професор Г.Кошарська) та Росії (керівник – професор В.Бабенко); з Українським гуманітарним університетом Москви (ректор – академік В.Ідзьо), центрами українознавства Охридського (Болгарія) та Варшавського і Краківського університетів (керівники – професори Л.Терзійська, С.Козак, В.Мокрий); з кафедрою українознавства у м. Бельци (Молдова, Л.Чолану); з українознавчими центрами Словаччини (Ю.Бача, М.Мушинка, М.Неврлий) та Придністров’я (В. Боднар), Азербайджану, Латвії, Португалії, Італії; з мистецькою школою Парижа (О.Місталь). І особливо широкомасштабною була і є співпраця з Центром українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка (керівники – професори В.Сергійчук, В.Піскун, М.Обушний). А також з українознавчими центрами Київського національного університету ім. М. Драгоманова, Київського університету ім. Б.Грінченка, Криворізького педагогічного університету (проф. А.Козлов) та Кримського національного університету ім. В.Вернадського (проф. Ю.Прадід); з ліцеями Сквири, Львова, Обухова, Чернігова, з українськими школами м. Сімферополя (директор Н. Руденко), Чернігівської і Чернівецької, Закарпатської областей.
Належить глибше аналізувати й популяризувати великі українознавчі традиції. А разом з тим враховувати, що новий час – ХХІ століття – зактуалізував реалізацію наймодернішої парадигми розвитку українознавства: поглиблення його методології й поширення масштабів дослідження та піднесення ролі критеріальності в усіх етапах і формах дослідження та сцієнтичності. Утвердження українознавства як світової наукової системи.
Українознавство стало, що переконливо показано Т.Кононенком та В.Крисаченком, світовою парадигмою національних самоідентифікацій, виразом ідеї симфонізму (на ґрунті філософії серця) і в світорозумінні українства, і в системі його наукового мислення та прагнення до цілісності бачення минулого, сучасного і акмеологічного, України й вселюдства. Згідно з цією парадигмою необхідно думати і досліджувати, синтезувати, поціновувати, прогнозувати не лише нові тенденції, явища, процеси, а й по-новому. Тож коли на перших етапах ми головну увагу приділяли парадигмам: Україна і її ближчі сусіди (Білорусь, Польща, Литва, Росія, Угорщина, Румунія, Туреччина, Молдова), то тепер маємо бачити (і досліджуємо) Україну та Український Світ і в масштабах, відповідних історичній ретроспективі: Українська Земля і люди (роди, етноси, нації, держави, культури) співвідносно з процесами розвитку вселюдської цивілізації та культури Далекого і Близького Сходу, Скандинавії і Середземномор’я, Хозарського й Багдадського каганатів, країн Африки, Азії та Америки. Притому – України як межової Землі не тільки між різними державами, а й різними цивілізаційними системами. України як харизматичного Феномена в собі, так і для всіх. Згідно з волею Деміурга Всесвіту – навіки. Над Планетою знову сходить зоря України!