З думами і болями про Україну (до 70-річчя Юрія Бачі)
Автор: Пасемко Іван
член Міжнародної науково-координаційної ради з проблем українознавства.

Юрій Бача - це оригінальна особистість, відомий вчений, письменник, педагог, журналіст, громадський і політичний діяч Пряшівщини, однієї із тих українських етнічних земель у межах Словаччини, котрі, які Придністров'я, Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Берестейщина, Стародубщина, зрештою, Кубань, ще в ХІХ-ХХ ст. опинилися поза межами України, але і досьогодні зберегли українське слово...

З думами і болями про Україну (до 70-річчя Юрія Бачі)

Юрій Бача - це оригінальна особистість, відомий вчений, письменник, педагог, журналіст, громадський і політичний діяч Пряшівщини, однієї із тих українських етнічних земель у межах Словаччини, котрі, які Придністров'я, Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Берестейщина, Стародубщина, зрештою, Кубань, ще в ХІХ-ХХ ст. опинилися поза межами України, але і досьогодні зберегли українське слово. Житейський шлях Ю.Бачі тісно пов'язаний з цим краєм. Тут він, знаний також пряшівський українознавець, народився 13 травня 1932 р. у с. Кечківцях у селянській родині. П'ятирічним хлопчиком він поступив у школу рідного села, а після закінчення шостого класу став навчатися у другому класі Горожанської школи у Свиднику. Після закінчення горожанки Юрій Бача - студент Торгової академії в м. Пряшеві.
Склавши матуру - іспити на атестат зрілості - Ю.Бача протягом 1951-1952 навчального року вчителював у Російській гімназії ім. Героїв Дуклі в м. Свиднику та водночас заочно навчався на педагогічному факультеті Словацького університету в Пряшеві. Здобувши вищу освіту (1954 р.), Ю.Бача став асистентом кафедри російської мови та літератури Пряшівського педінституту, заочно навчався на філософському факультеті Університету ім. Я.А.Коменського в Братиславі. Після закінчення навчання в Братиславі Ю.Бача того ж 1956 р. вже аспірант кафедри української літератури Київського держуніверситету їм. Тараса Шевченка. То були роки відлиги, коли і в Чехословаччині почалися деякі зміни у розв'язанні національного питання, хоча там це питання до того перебувало на вищому рівні розв’язання, аніж у СРСР. Саме тоді на порядок денний була поставлена проблема підготовки фахівців української мови та літератури. Водночас з Ю.Бачею в тому ж університеті в Києві навчається в аспірантурі і Михайло Мольнар, згодом у нинішньому університеті ім. Михайла Драгоманова - Юрій Кундратта ін., які своєю громадсько-політичною діяльністю внесли свіжий струмінь у культурне життя столиці України.
Повернувшись до Чехословаччини, Ю.Бача працює старшим викладачем кафедри української мови та літератури філософського факультету Пряшівського університету ім. П.Й.Шафарика. Саме завдяки його діяльності та діяльності Миколи Мушинки, нині академіка НАН України, активізувався громадсько-політичний процес у цій найсхіднішій області Словаччини. 1963 р. - він доцент кафедри української літератури, і лише 1995 р. йому присвоюють звання професора. Що ж відбулося за період тих 32 років у житті Юрія Бачі, чому так довго він ступав до цього високого і почесного звання професора, чому і досі ті літа для переважної більшості української інтелігенції - своєрідна tеrrа іncognitа?
 У період цих трьох десятиліть у ЧССР відбулися всесвітньознані політичні події, які визначили подальшу долю цього культурологічного, освітнього і політичного діяча Пряшівщини, як і багатьох його ровесників і побратимів, тих, хто відстоював хоча б автономне право українського люду у Східній Словаччині. Його публіцистичні виступи обговорювалися на засіданнях Політбюро ЦК КПЧ, ЦК КПУ та ЦК КПРС у Празі, Києві та Москві, стали вони і предметом обговорення в червні 1968 року в Чієрні над Тисою. Після введення військ Варшавського договору у серпні 1968 до Чехо-Словаччини Юрія Бачу виключають із лав ПЧ та на повних 20 років його позбавляють права працювати в ідеологічних організаціях за спеціальністю. Правда, 1973 рік приніс ще одну «радість» - за перенесення і поширення особливо серед української громадськості ЧССР книжки Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» з України до Чехо-Словаччини його було засуджено на чотири роки арешту - існувало таке правове формулювання у законодавстві ЧССР. До 1990 року Юрій Бача працював помічником кваліфікованого робітника, шофером, робітником на складі, на різних допоміжних та тимчасових роботах, а також відсидів рік арешту в Ілаві від 24 вересня 1973 р. по 24 вересня 1974 р. У травні 1990 р. Юрія Бачу приймають за конкурсом на первісне місце його роботи - на посаду доцента української літератури того ж університету ім. П.Й.Шафарика.
Маючи всебічну підготовку та відповідний стаж викладацької роботи, проф. Юрій Бача у період другого семестру 1997/1998 навчального року в Києві, де у тодішньому Київському інституті «Слов'янський університет» читав повний цикл лекцій зі словацької філології. Тоді, працюючи разом у «Слов'янському університеті», нам довелося багато спілкуватися, ми здійснили цікаві екскурсії по Києву. У травневі дні 1998 р. перед відбуттям Ю.Бачі до Пряшева ми відвідали університет імені Тараса Шевченка, зокрема Інститут українознавства при КНУ ім. Т.Шевченка, де пряшівський україніст мав цікаві зустрічі з працівниками Інституту, зокрема тривалу розмову - з директором інституції академіком, професором Петром Кононенком. Тоді ми також здійснили екскурсію по історичних місцях Києва, на відбудові Михайлівського Золотоверхого собору, особливо приваблювала його Володимирська гірка, пам'ятна ще з аспірантських літ, де ми довго дискутували з багатьма українськими інтелігентами, серед яких виділявся своєю, сказати б, інформаційною обізнаністю та поінформованістю доктор Федір Погребенник. Він переказав багато цікавих деталей з літературного та політичного життя Києва і України в часи реакції після 1968 року, коли все чеське і словацьке викликало надзвичайну ненависть у радянських наукових ортодоксів, політиків, особливо істориків, зрештою, звичайнісіньких обивателів. Ю.Бача переказував деталі транспортування тієї «крамольної» книжки Івана Дзюби, що викликала максимум ненависті і зла у тодішніх радянських партійних функціонерів. Зустріч вийшла справді цікавою, хоча ніхто і не передбачав і не організовував цієї дружньої розмови. Я ділився тоді своїми спостереженнями з періоду перебування в Україні Михайла Мольнара (Братислава), Вацлава Жідліцького (Прага), Ярослава Моравця (Прага), які свого часу неводнораз відвідували наш край, брали участь у проведенні Днів культури Чехо-Словаччини в Україні 1969 року.
 Ю. Бача - автор великої кількості літературних та публіцистичних статей, що були оприлюднені у 60-ті - на початку 70-х років на сторінках часописів «Дукля», «Дружно вперед», на шпальтах тижневика «Нове життя» - органу КСУТ - Культурного Союзу українських трудящих ЧССР. Серед наукових публікацій ювіляра виокремлюємо тут монографію «Літературний рух на Закарпатті середини 19 століття» (Пряшів - 1961), 1991 р. українська редакція СПВ (Словацького педагогічного видавництва) видала його збірку оповідань «А матері твоїй завиджу», 1993 р. автор видав у Києві роман «Олекса». Слов'янське прогресивне видавництво в Братиславі та Відділ української літератури в Пряшеві 1997 р. видали «Листи самому собі», документарна та інша проза), які, правда, автор написав понад 20 років тому, переживаючи та осмислюючи ті події, що спіткали його особисто та і всю його країну після серпневих подій 1968 року. У передмові до цієї книжки, власне у зверненні до читачів, автор по-своєму, стисло і лаконічно дав оцінку своєму епістолярному жанру і висловився так: «МОЇ листи є МОЄЮ реакцією на МОЄ розуміння МОЇХ тодішніх проблем».
  Тож «Листи...» Сприймаються вони читачем як уболівання за долю русина з Карпат, як уболівання за долю українця з Великої України і для автора між цими двома, русином та українцем, немає якоїсь істотної різниці, хіба що той перший у силу особливостей історичного розвитку і досі зберіг наш первісний етнонім, а українець з Наддніпрянщини та Галичини вже давно іменує себе українцем. Чи ж не аналогія до французів, які колись у часи Юлія Цезаря іменули себе ґаллами (згадайте хоча б твір Ґая Юлія Цезаря «Соmmentarii de bеllо Gаlliсо»), але після перебування у складі імперії Франків стали згодом французами. Нині, правда, ніхто із числа сучасних французів не закликає своїх співвітчизників повернутися до старого етноніму, як це довгі літа баламутить мешканців Закарпаття та Пряшівщини сумнознаний професор, як це не парадоксально - завідувач кафедри історії України в Торонто (Канада) Пал Роберт Маґочі. Багато європейських народів у ході свого історичного розвитку закономірно за певних історичних обставин міняли свої самоназви: ляхи (лендзяни) - поляки, московити - росіяни, ґалли - французи, ґоти - ґерманці - німці (остання їхня самоназва - der Deutsche, що відповідає нашому німець).
До розділу «Мої українські літа», що з'являються, так би мовити домінантою «Листів ...», Ю.Бача взяв епіграфом зворушливі слова Василя Симоненка «Україно, - ти для мене диво! Україно, - ти моя молитво!» (С. 156). Претензійно і багатозначно звучать тут і назви підрозділів - «Борітеся - поборете!», «Старт з руїн космодрому», «Рівняння з усіма невідомими» - уже в них, у цих заголовках, бачення України Юрієм Бачею. Автор висловлює багато цікавих думок, спостережень, порад і пропозицій щодо проблем розвитку української державності. Спираючись на окремі положення праці «Історія української культури» знаного українського культуролога І.Мірчука, Ю.Бача пише, що «слов'яни взагалі і українці зокрема здібні (краще - здатні - І.П.) до безмежного захоплення, піднесення, одначе після першої невдачі зневірюються в можливості остаточного успіху і з такою самою швидкістю впадають у стан повного розпачу й цілковитого знеохочення до дальшої праці» (С. 200).
 Торкаючись проблеми «вмілого використання перемоги народу чи його представників для подальшого позитивного розвитку...», Ю.Бача висловлює власну оригінальну сентенцію, яку конче потрібно б взяти на озброєння українським провідникам і політикам. Бо ж «саме тут криється основна проблема сучасного стану української справи: ворога остаточно не розбито і не знищено, він наново збирає та організує свої сили, заспокоює одних «величезними історичними досягненнями українського народу», притягає на свій бік інших обіцянками справжньої «братської» співпраці та допомоги, сіє розпач та зневіру поміж іншими (мовляв, сама Україна без Росії не виживе), залякує інших, зокрема зросійщених, українським націоналізмом, загрожує навіть зброєю, якщо скривиться бодай волосина бодай одному зросійщеному чи прибулому на Україну, чи якщо Україна не зречеться свого суверенітету над немаловажними частинами своєї території, розбиває єдність України, послаблює, де лише може, її економічну та політичну основу, - а багато хто в Україні, так мені здається, ловиться на закинуті приманки замість того, щоб виробляти свою політику, організувати працю-боротьбу на максимально важливе закріплення справді історичної, проте поки що лише декларованої перемоги.» (С.213-214). Так переконливо, аргументовано і з бентегами за майбутню долю України пише цей українець з-за меж матірної України. Або ось іще одна сентенція Ю.Бачі: «Україна не зможе вирішити в себе жодного важливого державницького чи економічного завдання, не послабивши суттєвим способом міць та вплив названих антиукраїнських потуг» (С. 216). А вище називались наступні «потуги»: Україна «поневолена» всеможливими сітями інших країн, що всіма можливими способами прагнуть пристосувати Україну до себе та своїх потреб (тобто всеможливі америки, різні міжнародні організації, угрупування та інші «демократичні» країни капіталістичного світу). На Україні «володарюють» та володіють нею ще принаймні дві величезні потуги - суперсили: Росія та мафія. Думається, що такі спостереження «збоку» можуть зіграти для України позитивну роль, бо радить нам не якийсь закордонний «радник» чи прибулець, а дає нам поради людина, що майже все своє свідоме життя віддала на вівтар служіння своїй Батьківщині, що сама багато перестраждала в ім'я України.
У творчій спадщині Ю.Бачі викликає інтерес і передмова «...А на батька пам'ятайте...» до книжки «Творів» Олександра Духновича (Ужгород, Видавництво «Карпати» - 1993), того чи не першого свідомого русина-українця Пряшівщини, хто вже в XIX ст. кликав пряшівців та закарпатців до єднання зі своїми співвітчизниками на Схід від Карпат, зокрема з галичанами. Правда, він у XIX ст. користувався старовинним нашим етнонімом русин, а російським історикам, літераторам, політикам, політологам і по сей день видається, що він вважав себе росіянином. На жаль, рівень розвитку російської наукової думки, переплутування окремих термінів як і тоді в XIX, так і в XX і в нашому XXI ст., перебувають на тому ж рівні, що і в часи Карамзіна та Соловйова, коли ці два історичні стовпи російської історії починали «изначально» історію цієї держави з Києва та Галича, котрі вже існували тоді, коли про Московську державу і згадки ніде не було. Російські ідеологи ніяк не можуть збагнути того, що термін Україна, як і етнонім українець, народившись майже водночас на Лівобережжі України, на Переяславщині (1187 р.), та на Правобережжі, в Галичині (1189 р.), аж надто довго пробивав собі шлях у західноукраїнських землях і західних етнічних теренах (до речі, в Галичині до половини XX ст., а на Закарпатті та Пряшівщині зумів переступити і в XXI ст.), що й нині дезорієнтує російський науковий і політичний світ. Чомусь вони вперто забувають те, що західноєвропейський світ до 1721 року знав їх як москвинів або московитів, як Москву або ж Московію.
 Юрій Бача, кому у ці травневі дні 2002 р. виповнилося 70 років, у своєму матеріалі «Про себе, як про журналіста» у травні 1998 р. писав: «Мій дідо - селянин - був грамотним: вмів читати і писати. Мій батько був пристойно грамотною людиною. Він був сільським дяком, мав кілька богослужбових церковних книг, крім яких у нас вдома завжди було ще кілька світських книжок та календарів. Ще до війни батько передплачував газети та навіть дописував до них. Отже, якісь журналістські задатки в мене, може, й від предків». Хлопчина, навчаючись у Свиднику, а 1947 р. - у Пряшеві, редагував шкільну стіннівку, у якій від імені студентів гостро викривав керівництво гуртожитків, що окрадало студентів на харчах, - скарги він надсилав у державні та партійні органи, чим справді багато допомагав студентству Пряшівщини. Відомий український письменник Пряшівщини Федір Лазорик, шеф-редактор «Пряшівщини», призначив тоді сімнадцятирічного Юрія Бачу редактором молодіжної сторінки «Уголок молодежи». Як не дивно, але російською мовою. То був ще період, коли офіційна політика ЧССР чомусь прагнула перетворити місцевий український люд у росіян, не усвідомлюючи того, звідкіля могли взятися ці росіяни у серці Європи, якщо їх від Росії і росіян відмежовували значні етнічні простори українців та білорусів. Інша справа Калінінград та Калінінградська область - тут за міжнародними ухвалами колишній Кенігсберг і колишня Пруссія передається Російській РФСР, тож за такими рішеннями, кажучи з гумором, місцевий люд одразу міняє своє етнічне обличчя, міняє свою кров на російську. Але ж тоді в ЧССР комуністичним керівникам, мабуть, якось хотілося послужити матінці-Москві, суть політики якої вони збагнуть лише у серпневі дні 1968 р. Юрій Бача живе за своїм власним символом віри: «Людина: більшого не бачу, меншого не беру! Як думаю, так і говорю. Як говорю, так і прагну діяти». Мислиться, такі слова могли б прикрасити не одне видання «крилатих фраз», що сягають рівня старожитних сентенцій. Це засади його життя і творчості. І хоча вони не завжди приносять йому удачу, не завжди працюють на поліпшення його добробуту і родинного щастя, та все одно Юрій Бача ніколи не відступається від них, у кожній житейській ситуації цей затятий і непоступливий пряшівський інтелігент свято виконує засади висловленої ним глибокої сентенції.
Ось такий він Юрій Бача - виходець із Пряшівщини, того найзахіднішого закутка української етнічної землі, що іще в часи князя Лаборця, а згодом князя Корятовича несла на собі горде наймення Руси-України.
Щасти Тобі, Друже, у наступному Сімдесятиріччі, з роси Тобі і води, нових оригінальних публіцистичних роздумів на світанку нашого XXI століття! І хай це будуть «Листи» не самому собі, але всім сущим на планеті українцям, щоб, зрештою, ми збагнули себе, як окремий європейський етнос.