Поет-шістдесятник Володимир Підпалий та його «Тиха лірика» (До 75-річчя з дня народження)
Автор: Цимбалюк Василь
кандидат педагогічних наук, заслужений учитель України, заступник директора Сквирського ліцею (Київська область)

Епоха шістдесятництва – оригінальне явище в літературному процесі України. Воно виникло як спонтанний рух творчої молоді за перебудову суспільства на засадах справедливості у «хрущовську відлигу» й породило цілу плеяду талановитих українських письменників, які стали гордістю нашої літератури. Це Василь Симоненко, Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, Василь Стус та інші. Вони виступили за свободу творчості, проти засилля методу соціалістичного реалізму, за оновлення змісту й форми літературного твору, на захист української історії, мови, культури...

Поет-шістдесятник Володимир Підпалий та його «Тиха лірика» (До 75-річчя з дня народження)


Епоха шістдесятництва – оригінальне явище в літературному процесі України. Воно виникло як спонтанний рух творчої молоді за перебудову суспільства на засадах справедливості у «хрущовську відлигу» й породило цілу плеяду талановитих українських письменників, які стали гордістю нашої літератури. Це Василь Симоненко, Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, Василь Стус та інші. Вони виступили за свободу творчості, проти засилля методу соціалістичного реалізму, за оновлення змісту й форми літературного твору, на захист української історії, мови, культури.
У плеяді поетів-шістдесятників виділилось оригінальне крило, пов’язане з іменами Володимира Підпалого, Петра Засенка, Василя Діденка, Володимира Лучука та інших, яке в літературознавстві назвали «тихою лірикою». Ця молода генерація поетів була опозицією до тогочасного режиму. Отримавши на короткий час можливість вільно висловлюватися й писати, вони взялися розвивати нову концепцію людського існування, позбавлену декларативного патріотизму. Цей напрямок уособлював другу хвилю шістдесятників, остаточно утвердився в середині 60-х років ХХ ст. і був зорієнтований не стільки на інноваційну модерністську поезію, скільки на традиційну форму українського вірша, яка спиралася на традиції українського фольклору й Тараса Шевченка, розвинену Максимом Рильським і Андрієм Малишком.
Одним із найяскравіших представників творчого напрямку «тихої лірики», про яку лише останнім часом сміливо заговорили в українському літературознавстві, був Володимир Підпалий.
Перші матеріали про творчість В. Підпалого з’явилися в 60-х роках ХХ ст. після виходу його першої збірки «Зелена гілка» (1963). А. Кацнельсон проаналізував тематику поезій цієї збірки, а В. Стус визначив її своєрідність та оригінальне відчуття автором українського світу.
Окремі вірші збірки привернули увагу літературних критиків. Про вірш «Матері» писав В. Іванисенко в журналі «Радянське літературознавство», про поезію «Білим світом бредуть…» – Ю. Бурляй у журналі «Вітчизна», про збірку «Повесіння» – кілька статей П. Кононенка в газеті «Молодь України» (1964).
У 1967 р. у Нью-Йорку виходить антологія нової української поезії, в якій подаються твори поетів-шістдесятників. Літературний критик Б. Кравців у статті «Шістдесят поетів шістдесятих років» серед когорти поетів-шістдесятників виділив постать талановитого молодого поета України Володимира Підпалого.
Але на його Батьківщині знайшлися літературознавці (наприклад, О. Килимник), які намагалися в поезії В. Підпалого знайти якісь «ворожі» елементи, спрямовані проти тогочасної влади, обвинуватити його в «безідейності» поетичних творів, зокрема, у такому шедеврі «тихої лірики», як «Запросини».
Пізніше про переслідування таких поетів-шістдесятників, як В. Підпалий, навіть про переслідування учасників його похорону в 1973 р., напише у книзі «Незборні: Українська інтелігенція в русі опору, 1960–1980-х років» Г. Касьянов.
У 70-х роках в Україні майже не з’являлися матеріали про творчість В. Підпалого, лише за кордоном. В українській діаспорі про нього написали: у Варшаві – Флоріан Неуважний (стаття «Пішов у дорогу за ластівками» у газеті «Наша культура» в січні 1974 р.), у Софії – Захарій Іванов (післямова до збірника болгарською мовою «Молода українська поезія». – Видавництво «Народна культура», 1976 р.).
Лише у 80-х роках, особливо у зв’язку з наближенням 50-річчя з дня народження поета, почали з’являтися статті про його сподвижницьке життя та творчість, опубліковані друзями поета, які добре знали його як людину й митця. У цей час закликали осягнути цінність його творчого доробку Микола Сом, Федір Кислий, Петро Засенко, Іван Гнатюк та ін. У цих публікаціях (у журналах «Київ», «Жовтень», «Українська мова і література в школі», у газеті «Літературна Україна») поміщені цікаві спогади про письменника.
У роки незалежності України спогади про В. Підпалого, особливо у зв’язку з його 60-річчям, поповнили Петро Перебийніс, Володимир Плачинда, Станіслав Тельнюк, Олекса Ющенко, Микола Кагарлицький та інші. Михайлина Коцюбинська дослідила його епістолярну спадщину, зокрема листування з поетом Іваном Гнатюком, який був репресований.
Мирослава Домчук уперше звернула увагу на «тиху лірику» В. Підпалого у статті «Творчість поета В. Підпалого в контексті «тихої поезії» шістдесятництва». «В українському контексті «тиха поезія» означала не стільки тембр, тональність звучання, скільки одну з моделей літературної діяльності – езопівську мову, а також мистецьку позицію, можливу лише в тоталітарному суспільстві, – затято тримати оборону Слова», – писала вона про особливість цього літературного напрямку.
Академік Микола Жулинський поставив В. Підпалого в коло видатних майстрів українського поетичного світу.
Багато для популяризації творчості В.Підпалого зробила його дружина Ніла Підпала. За її активною участю вийшли книги: «Володимир Підпалий: «Усе, що в серці виплекав я доброго, належить вам»: Бібліографічний покажчик (2001), «Сковородинські думи» (2002), «Любов’ю землю обігріти…» (2006) та ін.
Однак цілісного дослідження його життя і творчості ще немає.
У цій статті робиться спроба систематизації біографічних матеріалів поета й визначення особливостей його «тихої лірики».
Володимир Олексійович Підпалий (1936–1973) родом із благодатної полтавської землі, яка дала Україні чимало літературних талантів. Народився 9 травня 1936 р. в селі Лазірки, що неподалік від Лубен. Батько, Олексій Лукович, виходець з-під Великої Багачки, працював на залізниці, любив сади і бджільництво, був зачарований українською народною піснею (улюбленими були «Пісня про Байду» та «Забіліли сніги»). Загинув у роки війни в битві за Дніпро у 1943 р. Мати, Ольга Степанівна, у 9 років зосталася сиротою, тому з дитинства зазнала важкої наймитської праці в Лубнах. Вона часто казала синові: «Всі наймити, синочку…». Увесь вік важко працювала, у роки війни втратила чоловіка, тому рано померла, на 53 році життя, залишивши сина круглим сиротою, коли він закінчив школу. Вона ніколи не співала, згадує Володя Підпалий в автобіографії, бо тяжке життя наклало відбиток на її характер. Але кохалася у квітах, любила прекрасне, знала безліч казок і приповідок, що впливало на формування її сина, майбутнього письменника.
У творах В. Підпалий створив неповторні образи своїх батьків. Матері він присвятив більше десятка поезій, з яких найвідомішою є поезія «Матері», що починається такими зворушливими словами:
Я твій портрет фіалками вберу –
Ти ж так любила голубі фіалки.
Мене ти вчила правди і добру,
Мене до праці ти привчала змалку.
У вірші «Вечірнє» поет описує, як їм із матір’ю було важко пережити повідомлення про смерть батька:
Із прискринька дістанеш листи від татка,
Жовті, неначе печаль твоя удовина…
Гірко він посміхнеться до нас із картки,
Запитає тебе, чи доглянула сина…
Ой чекала. Не спала. Виглядала роками.
Вибігала до шляху в надії і тузі…
Хай без рук і без ніг. Аби – батько дитині.
Аби в хаті запахла сорочка пітна…
Полиняли від сліз твої очі сині:
– Йдуть до всіх. Лише нашого вже не видно…
Навіки вкарбувалися в його серце слова з останнього батькового листа з фронту: «Аби ти, синку, слухав матір нашу та учився в школі добре, то й мені буде тут легко, а я вже як приїду з фронту – неодмінно привезу тобі пілотку із зіркою».
Образи батька і матері для Володимира Підпалого залишилися на все життя джерелом поетичного натхнення. А ще його маленька батьківщина, рідне село Лазірки, засноване козаками ще в ХVІ ст. Історична пам’ять його незнищенного народу жила в серці поета. Значна частина поезій В. Підпалого присвячена дитинству, його односельцям, розкішним степовим краєвидам Полтавщини. Звідси він черпав свої патріотичні почуття. В останні роки життя, будучи вже важко хворим, він мріяв повернутися в рідні місця. У листі до свого друга Івана Гнатюка він писав 16 травня 1973 р.: «…втечу на село, бо вже в місті корінь мій всох, а жити ще хочу».
Життя В. Підпалого було типовим для покоління дітей війни: холодне й голодне напівсирітське дитинство в довоєнні й перші повоєнні роки, навчання в школі, до якої щоденно потрібно було ходити за три–чотири кілометри (навчався у Величанській семирічній та Лазірківській середній школах), праця в колгоспі після закінчення школи, з 1953 р., а потім служба в армії (на флоті). Усе це загартовувало його для майбутніх труднощів у житті, яких випало чимало на долю поета.
У школі любив історію, літературу, почав писати поезії. У четвертому класі мав уже цілий зошит віршів.
Важливим у житті В. Підпалого став 1957 р., коли він з другої спроби вступив на філологічний факультет Київського університету ім. Т.Г. Шевченка. Великою відрадою в його студентському житті було відвідування при університеті літературної студії ім. В. Чумака, якою керували талановитий викладач, письменник Арсен Іщук та Петро Кононенко. У цей час він і надрукував свої перші вірші на сторінках університетської газети «За радянські кадри» та альманаху «Світанок», газети «Молодь України» та журналу «Зміна». Викладачі старшого покоління університету О. Назаревський, І. Кучеренко, А. Коваль, Г. Сидоренко, Н. Тоцька та інші в період «хрущовської відлиги» підтримували талановиту молодь, розвивали в ній потяг до творчості. В університеті він зустрів подругу свого життя – Нілу Андріївну Момотенко (Підпалу), яка стала його вірним другом і помічником у складній творчій праці.
Після закінчення університету, з 1962 р., працював на видавничій роботі – спочатку в Держлітвидаві («Дніпро»), а з 1965 р. до останніх днів – редактором відділу поезії видавництва «Радянський письменник».
Редактором був сумлінним і совісним, дуже багатьом поетам відкрив дорогу в літературне життя. Ось лише кілька висловлювань українських поетів, твори яких редагував В. Підпалий:
«Ми, поети, вважали, що нам вельми пощастило, коли рукопис потрапляв йому на редагування, оскільки Володимир Підпалий над кожною чужою збіркою працював, як над власною» (Борис Олійник); «Його поважали як редактора вдумливого, безкомпромісного, доброзичливого» (Петро Засенко); «А редактором він був відмінним, з природженим естетичним почуттям, з тонким відчуттям слова» (Абрам Кацнельсон); «Працюючи видавничим редактором, Володимир Підпалий відкрив для себе глибини поетичного генія Євгена Плужника, Богдана-Ігоря Антонича, Михайла Драй-Хмари. Він зробив усе, щоб донести їхню уже призабуту поезію до мільйонів співвітчизників…» (Володимир Житник); «Володя був дуже культурний і талановитий редактор, бо він був поетом, але в нього був дар редакторський… Володя Підпалий був відсторонений від роботи над моїм рукописом «Княжої гори», тому що він виявився не тією видавничою рукавичкою, якою можна було отак керувати і душити мене. Він не міг, не хотів, і він був просто порядною людиною» (Ліна Костенко).
У 60-х роках побачили світ основні збірки його поезій: «Зелена гілка» (1963), «Повесіння» (1964), «Тридцяте літо» (1967), «В дорогу – за ластівками» (1968), «Вишневий світ» (1970). Збірка «Сині троянди» вийшла вже після смерті поета.
Не можна не відзначити ще одну грань творчого обдарування В. Підпалого. Він був також висококваліфікованим перекладачем. Перекладав поетів, близьких йому за душевною тональністю, зокрема з російської – Анну Ахматову, Івана Буніна, Сергія Єсеніна, з білоруської – Янку Журбу, з грузинської – Нодара Нарсію, з вірменської – Гагіка Давтяна та ін.
Крім поетичних творів, писав новели («Льонька», «В дорозі»), оповідання («Мати», «Цяцька»), відомим є його переспів «Слова о полку Ігоревім».
В останні роки життя В. Підпалий виступив на захист свого літературного побратима – поета Василя Стуса, судовий процес над яким відбувся в 1972 р., хоча й за ним у цей час був встановлений постійний нагляд, що стало причиною його хвороби. Біля нього безустанно клопоталася дружина Ніла. 26 листопада 1973 р. Володимира Підпалого не стало. Він передчасно пішов із життя, обігрівши своєю любов’ю рідну землю. Адже:
Якщо життям прийдешнім серце б’ється –
Воно й болить з великої любові!..
Похований В. Підпалий на Байковому кладовищі в Києві. Виступаючи на відкритті пам’ятника поету, Володимир Коломієць сказав: «В особі Володимира Підпалого Україна втратила великого мислителя-поета, відданого українського патріота, який житиме у нашій пам’яті як велика особистість української нації».
Про свого однокурсника й літературного побратима писав Ярослав Стех, який живе в Канаді: «Жив коротко, але гідно і чесно, своїм коротким дуже вартісним життям вписався назавжди в серця і літопис українського народу».
У роки незалежності нарешті прийшло визнання його творчості. В. Підпалому посмертно присуджено Міжнародну літературно-меморіальну премію ім. Григорія Сковороди (2008). Школі в с. Лазірки на Полтавщині, де він навчався, присвоєно його ім’я (2010). Творчість В. Підпалого вивчається у школі. Видавництво «Веселка» випустило збірку його дитячих творів «Кожна бджілка – немов лічилка» (1991), у 2002 році – поетичну збірку, присвячену великому філософу Григорію Сковороді, творчість якого була особливо близькою В. Підпалому.
Про нього залишилося багато спогадів, які розкривають його як людину й митця. І найперше спогади його дружини Ніли Андріївни, про яку так висловився В. Підпалий: «Ніла – це мій дар Божий. Вона не лише здатна мене розуміти, але своїм зором, лагідністю і любов’ю дарує мені своєю великою душею стільки щастя і радості, що цього нездатна передати і моя поезія. Завдяки Нілі і її великодушності та жіночій ніжності я зрозумів тепер й знаю напевно, що таке є правдиве Боже щастя».
Ніла згадувала:
«Познайомилася я з ним, коли була (вже вдруге) абітурієнткою. Жила в гуртожитку. Зайшла до дівчат-сусідок позичити голку. А там якраз – компанія хлопців, студентів-старшокурсників. Зайшла – та й вийшла. А один із тих хлопців – русявий, із блакитними очима – сказав, як двері зачинилися: «Оце буде моя жінка». Зухвалий, самовпевнений? Тим більше – невідомо було, чи вступить та чорнявка до університету…
Одного разу ішли вдвох з університету – аж до Ломоносова (вулиця, на якій були університетські гуртожитки). Чого тільки не переговорили за дорогу! Все життя своє розповіла йому, а він – мені… З того часу і закохалася в нього. Навіки».
«Володя коси мої любив – гарне було волосся, як і все в молодості», – згадує Ніла. Характер мала норовистий, а з Володею раптом слухняною ставала. «Він мене ліпив: світогляд, поведінку, мову. Смак розвивав, спостережливість. І так умів це робити, що зовсім не викликав спротиву. Всі дивувалися, як це непокірна Нілка раптом ставала іншою на очах», – зізнавалася його дружина.
А коли Ніла привезла вперше Володю у Сквиру, щоб познайомити з рідними, стався казус: мати відмовляла Володю брати заміж дочку. І молода ще, мовляв, учитися треба, і не вміє нічого робити, і така й сяка… А бабусі жених дуже сподобався, бо гарно співав, був у вишиванці, розмовляв чистою українською мовою. Урешті-решт таки побралися. І теща згодом дуже полюбила свого зятя.
«Моя печале, радосте моя… Моя відрадо, спокою неспокій…», – писав він про Нілу. Своїй дружині присвячував вірші:
Чого я ночі нашої боюсь.
Чого сказать
«люблю тебе» боюся?
Люблю за те,
що не така, як інші,
І не люблю за те,
що не така, як інші.
Труднощів перебороли чимало, різних. Поки вистачало сил, запалу, натхнення – працювати б на користь людям. Та почастішали в Підпалого прикрощі на роботі, бо «хрущовська відлига» згорталася. Працювали обоє. Ніла набувала редакторського досвіду в різних видавництвах, а потім майже тридцять років працювала в літературно-меморіальному музеї Максима Рильського (з них одинадцять років – директором музею після смерті Богдана Максимовича Рильського), куди влаштувалася після смерті чоловіка за його порадою, залишившись у тридцять один рік удовою з двома маленькими дітьми.
Ніла поклала собі, де можна – у школах, вузах – розповідати про Володю. Не одну збірку видрукувала, зібрала про нього спогади. «Він зробив мене людиною, особистістю», – часто підкреслювала вона.
Завдяки неймовірним зусиллям берегині родини, дружини поета, не лише збережена й повернена в літературний обіг творча спадщина чоловіка, а й виховані достойні діти. Донька Ольга стала вченим-генетиком (закінчила біологічний факультет Київського університету ім. Т.Г. Шевченка), видала збірку поезій «Миттєвості». Її поезія чиста, щира й болюча, як батькова пам’ять. Син Андрій став ученим-філологом, кандидатом філологічних наук, закінчив, як і батько, факультет української філології Київського університету ім. Т.Г. Шевченка. Теж пише поезії, є представником українського літературного авангарду. Сама Ніла Андріївна – лауреат премій ім. Олени Пчілки та ім. Олекси Гірника.
Друзів і знайомих В. Підпалого заворожували зовнішність цієї неординарної людини, шляхетність його душі. «При першій зустрічі кожен звертав увагу на його очі – сині, привітні, блискучі, – згадувала його однокурсниця Зінаїда Тарахан-Береза, що згодом стала працівником Канівського музею Т.Г. Шевченка. – Ні в кого я не бачила таких очей – в них світилася його душа – поетична, прекрасна, в якій було щось від неба і степу».
«Його лагідну вдачу, внутрішню шляхетність, високий духовний інтелект виказувало довгасте, з опуклим чолом і ледь хвилястим чубом над ним, худорляве вольове обличчя, і рухливі вуста, ладні будь-якої миті обдарувати уподобану людину привітною усмішкою. І сама його м’яка, по-полтавськи некваплива мелодійна мова з ледь помітним гаркавленням, що аж ніяк не сприймалося дефектом, приємно заворожувала, прихиляла до нього. А ще він напрочуд легко знайомився: отак підійде, гляне на тебе, тепло всміхнеться, скаже щось привітне, – не обов’язково значне чи мудре, – і ти ніби знав його все життя», – згадував відомий мистецтвознавець Микола Кагарлицький.
Він підкреслював тісний зв’язок поезії В. Підпалого з українським фольклором, особливо з піснею:
«Нас із Володею єднала народна пісня.
… Пригадую, йдемо так солом’янськими садками, а він мені: «Ану, заспівай, Колю, тихесенько «Та забіліли сніги, забіліли білі…». Коли я розпочав улюблену Шевченком пісню, він аж занімів, зупинився коло мене й слухав. А коли пісня скінчилася, тяжко зітхнув…
Любив Володя, коли я йому упівголоса наспівував козацьких «Та не жур мене, моя мати», «Ой гук, мати, гук», «Козаченьку, куди йдеш?», «Козака несуть, і коня ведуть», «Добрий вечір тобі, зелена діброво», «Ой Морозе, Морозенку». В дуеті вдавалася нам пісня «Йшли корови із діброви».
– Ось де наш найкоштовніший скарб – пісня! Вона – як диво вселюдське, – сказав він тоді».
Михайлина Коцюбинська привернула увагу до справжньої української родини Підпалих: «Загалом у цьому домі ти з радістю поринав в атмосферу справжньої родини, таку рідкісну, на жаль, у наш час. Тут панувала любов, злагода, взаєморозуміння – по всіх лініях, у всіх зрізах: між Володею і його дружиною, між ним і Нілиною матір’ю, між ними і Володиною сестрою Надею, яка замінила йому померлу матір, між ними і дітьми. Тут духовне переважало над матеріальним – запорука міцності й чистоти родинної спільноти. До того ж, це була родина українська, де свято шанували рідну мову, пісню, національні традиції, де радісно відгукувалися на кожен спалах української духовності».
Високі моральні якості В. Підпалого підкреслювали його друзі. Так, Володимир Житник вказував на його доброту і щирість, а Іван Гнатюк, між якими були особливо теплі і дружні стосунки, зазначав: «Він переймався чужим горем – як своїм, більше, ніж своїм, бо ніколи так не дбав про себе, як про своїх друзів, приятелів, знайомих». Слід підкреслити, що В. Підпалий підтримував І. Гнатюка у важкі роки переслідувань. Володимир Плачинда виділив глибокий патріотизм, високі громадянські почуття В. Підпалого: «Так, він усією душею любив Україну, плекав її, зігрівав і оживлював власним словом і ділом, усім життям своїм. Він був для неї Антеєм і Атлантом».
Поезія В. Підпалого не така голосиста, як у Івана Драча, не поринає в космічні обрії, як у Миколи Вінграновського, а камерна, відзначається щирою сердечністю й приземленістю почуттів, схильністю до медитації, ліричною елегійністю. У ній відбите життя інтелігентної людини ХХ ст., сповнене невгамовної туги за гармонією в суперечливому світі, таємницю якого він намагається розгадати. Його поезія звернена до нас своїми «наболілими рядками, з яких вітер часу не в змозі вивіяти тепло світлих почуттів, перелитих із його щедрого серця», як зазначав Петро Засенко. А Флоріан Неуважний з Польщі підкреслював: «Підпалий-поет нагадує мені пахуче українське зілля, що, черпаючи енергію від сонця, дарує її пригорщами людям без решти, повністю. Прочитаєш вірші Володимира Підпалого – наче криничної води напився. Треба тільки уміти знайти дорогу до криниці, відвести убік кущі, траву, а часом і павутиння лінивства в пошуках джерела, щоб переконатися, яка це чиста, мудра, своєрідна і новітня поезія…».
Павло Мовчан відзначає лаконізм у творчості В. Підпалого і словесну ощадливість, «умілий відбір з щедрого засіку єдино правдивого і єдино можливого слова, яке імпонується так, що дає нам необхідні асоціації і уявлення». Ось чому в його поезії так багато афоризмів, крилатих висловів. Наведемо окремі з них: «Якщо життям прийдешнім серце б’ється – воно й болить з великої любові!» («Про серце»); «На батьківщину їхати – не в гості…» («На батьківщину їхати…»); «Треба в житті любити гаряче і багато» («Бачиш між трав зелених…»); «О Прометею! Даючи вогонь, ти перший людям заповів братання!» («Біля вогню»); «Не затьмарить чисту криницю ні негода, ні каламуть!» («Осінній сон»); «Історіє! Пливу в твій океан, щоб виплисти чи згинути у ньому» («Патетичне»); «Пізнай усе, не омини нічого, а тільки зради й тиші стережись…» («Сонет знахідки»); «Клянуся сонцем – так до правди ближче…» («Скіфські сонети»); «Так боюся, що між куцих речень крихітку любові загублю…» («Вічна тема») і т.п.
Найулюбленішим жанром «тихої лірики» В. Підпалого є елегія, що бере свій початок з античної літератури й була дуже характерною для української поезії. Це вірш, в якому виражені настрої журби, смутку, задуми. В. Підпалий із цього жанру використав настрій задуми з тяжінням до пейзажної та медитаційної лірики.
Елегій В. Підпалий написав чимало. Найвідоміші з них: «Тиха елегія», «Передосіння елегія», «Елегія на березі Дніпра», «Світла елегія», «Елегія про немовля», «Елегія з рефреном», «Елегія про вічне», «Елегія, писана дома», «Елегія перед Новим роком», «Елегія-казочка», «Елегія, написана після бурі», «Елегія про одну ніч», «Елегія про радість», «Елегія про змарновані дні» та ін. У них автор зумів розкрити свої найпотаємніші думи, задушевні одкровення. Характерною щодо цього є «Елегія з трьох пісень», що складається з трьох частин: «Чекання», «Любов» і «Печаль». У кожній частині є образні афористичні рядки, які розкривають її ідейний зміст: «До тебе думкою летіти не раз ще буду…» («Чекання»); «Стоїть лише любов між нами – п’янка й гірка…» («Любов»); «Настане знову час любов’ю землю обігріти і звеселити…» («Печаль»).
У «тихій ліриці» В. Підпалого можна виділити такі основні мотиви: любов до України та її мови, змалювання краси рідної природи, високе призначення поетичного слова, філософія серця та душі, краса людських почуттів тощо.
Важливе місце у творчості В. Підпалого посідає Україна. Він її любив по-особливому. Це відзначали і його друзі. «У нього я вчився любові до України, в розмовах з ним я прозрівав», – писав М. Кагарлицький. А С. Пінчук підкреслював: «Відчувалося, що за його плечима стоїть його Полтавщина, уся велика Україна». «У творчості Володимира Підпалого, як один акорд, звучить триєдине значення його невмирущої любові – рідна мова, мати, Україна», – зазначав його літературний побратим І. Гнатюк.
Наче сповідь перед Україною, її величною природою і рідною мовою сприймається його «Тиха елегія». Глибокі патріотичні почуття в ній виражені негаласливо, тихо, спокійно, задушевно в перших чотирьох строфах, кожна з яких починається анафорою «коли мене питають» і запитанням про любов до рідної природи, мови й народу та завершується переконливою відповіддю. А в останній строфі вже чуємо крик душі, вибух почуттів, яких не може стримати поет-патріот:
Коли мене питають: «Україну
чи зможеш ти забуть на чужині?» –
Кричу: «Кладіть мене отут у домовину
Живим!..  О д н а к о в і с і н ь к о  мені…»
Ці рядки своїм промовистим виразом «Однаковісінько мені…» виражають глибину патріотичних почуттів поета, які своїм пафосом нагадують вірш Т. Шевченка «Мені однаково», наближають поезію В. Підпалого до вершин шевченківської музи.
У віршах про Україну автор використовує національні образи-архетипи, які є невід’ємною часткою побуту українців і без яких вони не уявляють свого життя: криниці («Україна»), матері («Вічна тема»), лелеки («Старий лелека»). Свої думки поет виражає через промовисті афоризми, які надають поезії виразного національного колориту: «Покажи нам криницю, дівчино, де тебе умивала мати» («Україна»); «Україна – то доконче мати» («Вічна тема»); «І метрівкою битих ніг заходивсь Україну мірять…» («Старий лелека»). Усе це дороге поету, бо воно рідне, народне.
Глибоким патріотизмом пройнятий вірш В. Підпалого «Рідна мова», в якому автор дуже влучно називає Україну: «Країна сонця і калин!». З великою гордістю він пише про мову свого народу, де «луною голосною» озиваються чисті голосні і приголосні, а «басами і напівбасами – м’які, сонорні і тверді!...» і «йотованих співзвуччя плин».
Основна думка вірша виражена в останній строфі – про безсмертя рідного слова:
Бо ти –
як мати в рідній хаті,
як джерело із глибини,
в голодні дні,
у дні багаті,
і на вогні,
і при багатті,
ти – від колиски до труни!..
«Поет Володимир Підпалий тонко відчував слово, а через нього – і природу, й людську душу…», – зазначав В. Коломієць. Він не уявляв свого життя без поезії, вона була «його любов’ю, його життям» (З. Тарахан-Береза), «він жив і дихав нею» (Л. Закордонець), «зачудовано кохався в рідному слові, в його милозвучності, гнучкості, дзвінкості, дотепності, у невиглибній народній мовотворчості» (В. Плачинда). Володимир Забаштанський згадує, що перед тим, як сісти за письмовий стіл, В. Підпалий любив помити голову, одягти чисту сорочку, і тоді слова ніби лилися з його світлої душі. Леонід Горлач порівнює його поезію із «журавлиним клином у чистому прохолодному небі – так умів поет поставити кожне слово в рядок, що воно набирало контурів тривожного птаха, поєднаного з іншими однородцями…».
Про муки творчості в шуканні влучного поетичного слова В. Підпалий вдало написав у вірші «Шукаю сам себе – щодня знаходжу глину…»:
І знову – день і ніч над глиною гну спину,
Хоч би якусь деталь дрібнесеньку мені…
Топчу її, кришу, і проклинаю – глину,
І каменем стаю в її німім вогні.
У цих рядках є щось подібне до вірша Л. Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать…» про народження натхненного поетичного слова. Але це слово потрібно ще добути з тайників своєї душі, дати «мисль йому – для плавання вітрило», щоб «людям ритм його вогнем зацвів!» – пише В. Підпалий у вірші «Пролог поета». Автор вважає, що в поетичних рядках повинна струменіти правда: «Хай буде тільки правда в них жива!».
Поет вірив у невмирущість вистражданого поетичного слова, тому й писав у вірші «Коли я умру…»:
Коли я умру, замість мене залишаться діти,
і турботи щоденні, нові і старі;
коли я умру, замість мене залишаться квіти,
і степи України, й висока вода на Дніпрі…
Усе це оспівував поет у своїй творчості, тому, коли він помер, як зазначала Л. Костенко, «замість нього залишились вірші, замість нього залишилось світло, яке ми зараз відчуваємо».
Багатою мальовничістю та музикальністю відзначаються вірші В. Підпалого про рідну природу. Неповторне українське довкілля було для нього тим джерелом, з якого він черпав любов до рідного краю. Він був віртуозним ліриком у пейзажних віршах, зачаровують його оригінальні метафори: «І плаче ліс пастушою сопілкою» («Ліс»); «Росинок перших голуба трава хова в долоньках несміливі зблиски» («У степу»); «Вже лісів пожар на конях скаче з гір…» («Вересень»); «За журавлиними ключами посиротіла далина» («Передзим’я») та ін.
Такими ж оригінальними є порівняння:
І болить земля, мов чорна рана,
мов селянки репана рука… («Спека»)
або:
Вечір, мов казка, над Україною,
казка, як вечір,
аж синьо в очах… («Зимовий етюд»).
Особливо щирі й задушевні його вірші, присвячені матері, дружині й дітям, а також поезії про людську душу. «Образ матері Володимир Підпалий пронесе високо, як достойний син. Вона буде завжди з ним возвеличена й скромна», – писав П. Засенко. Найбільшим духовним багатством матері В. Підпалий вважав її «велике, щедре серце» (вірш «Матері») і хотів би, щоб таке серце мали його діти.
Вірш «Присвята», в якому ми впізнаємо його дружину, побудований на оригінальному художньому прийомі – епіфорі (однаковому закінченні кожної строфи «жду тебе»).
Досить майстерним є його вірш «Запросини», написаний верлібром, в якому змальовані щирі романтичні поривання закоханих сердець.
Важливими у творчості В. Підпалого є вірші «Серце» та «Душа», які виражають поетичне кредо поета – філософію серця, – запозичене від Г. Сковороди. Його серце «болить з великої любові!..» («Серце»). У вірші «Душа» виражене заповітне бажання:
Навчи мене, серце,
навчіть мене, люди,
мудрості отієї –
завжди пам’ятати про д у ш у!..
Як бачимо, життя й діяльність В. Підпалого, яскравого представника поетів-шістдесятників, і його так звана «тиха лірика» відзначаються глибоким патріотизмом і особливою задушевністю. Отже, «поезія шістдесятників, – як характеризував специфіку їхнього поетичного слова В. Підпалий, – немов добра музика, яка не лише розважає, але викликає глибокі патріотичні почуття. Поети її пишуть з глибини серця і душі. Тому вона є тим справжнім мистецтвом і доходить до людського почуття, а через почуття – до свідомості, яка зворушує і оздоровлює націю…».

Література

1.    Гнатюк І. Саможертовність таланту: Незабутні // Поезія–88. – К.: Радянський письменник, 1988.– Вип. 2.– С. 183–184.
2.    Домчук М. Творчість поета Володимира Підпалого в контексті «тихої поезії» шістдесятництва // Українська мова та література. – 2001. – № 37, жовтень. – С. 10.
3.    Жулинський М. Засвіти про себе культурою: Збірник наукових та публіцистичних статей, виступів, інтерв’ю. – К.: Ґенеза, 2001. – С. 425.
4.    Засенко П. З великої любові // Підпалий Володимир. Береги землі: Із спадщини поета (вірші, поеми, переклади, проза). – К.: Радянський письменник, 1986. – С. 5–14.
5.    Кагарлицький М. Скрипкою душа бриніла // Літературна Україна. – 1996. – 16 травня.
6.    Кислий Ф. І ніжність, і мужність: Шкіц до портрета В. Підпалого // Українська мова і література в школі. – 1983. – № 11. – С. 19–23.
7.    Коломієць В. Ластівки його довір’я // Поезія–79. – К.: Радянський письменник, 1979. – С. 89–91.
8.    Коцюбинська М. «Бо ти на землі – людина» // Урядовий кур’єр. – 1993. – 12 червня.
9.    Кравців Б. Шістдесят поетів шістдесятих років: Антологія нової української поезії. – Нью-Йорк, 1967. – С. V–ХХІ.
10.     Масленко О. Крок до самих себе: Шістдесятництво як літературне та суспільно-політичне явище // Українська мова й література в середніх школах, ліцеях та коледжах. – 2009. – № 12. – С. 55–66.
11.     Неуважний Ф. Пішов у дорогу за ластівками // Наша культура. – Варшава, 1974. – № 1.
12.     Підпала Н. Завжди пам’ятав про душу // Київ. – 1994. – № 2. – С. 119–125.
13.    Підпалий В. Автобіографія // Володимир Підпалий. «Любов’ю землю обігріти…». – К.: ТОВ ВВФ «Котигорошко», 2006.– С. 42–46.
14.    Підпалий В. «Любов’ю землю обігріти…»: Поезії, біографічні та методичні матеріали / Упор. Н. Підпалої. – К.: Веселка, 2006. – 63 с. (Урок літератури).
15.    Підпалий В. «Усе, що в серці виплекав я доброго, належить вам»: Бібліографічний покажчик / За загальною редакцією В. Плачинди. Упор. Н. Підпала та С. Бадрук. – К.: ТОВ ВВФ «Котигорошко», 2001. – 111 с.
16.    Плачинда В. Із днів дружби // Київ. – 1996. – № 5–6. – С. 151–156.
17.    Стех Я. (Канада). Жорстока епоха і палке кохання Володимира Підпалого // Бористен. – 2006. – № 12. – С. 32–33.
18.    Стус В. Най будем щирі… // Дніпро. – 1965. – № 2. – С. 142–149.