Українці в Туреччині: виникнення та особливості розвитку національної меншини
Автор: Ясько Ростислав
молодший науковий співробітник відділу координації вітчизняних та зарубіжних центрів українознавства НДІУ

У статті йдеться про Українську громаду Туреччини, особливості її виникнення та існування, а також звернено увагу на діяльність українців у цій державі та українсько-турецькі міжнародні відносини.

Ключові слова: Україна, Туреччина, Османська імперія, Запорізька Січ, еміграція, Українська громада Туреччини, дипломатичне співробітництво, Міжнародний ліцей імені Тараса Шевченка у Стамбулі.

Украинцы в Турции: возникновение и особенности развития национального меньшинства

В статье идёт речь об Украинской общине Турции, особенности еe возникновения, существовании, а также обращено внимание на деятельность украинцев в этой стране и украинско-турецкие международные отношения.

Ключевые слова: Украина, Турция, Османская империя, Запорожская Сечь, эмиграция, Украинская община Турции, дипломатическое сотрудничество, Международный лицей имени Тараса Шевченко в Стамбуле.

Ukrainians in Turkey: Origin and Peculiarities of National Minority Development

The article tells about the Ukrainian society in Turkey, peculiarities of its origin and life. Also attention is paid to activity of the Ukrainians in this country and Ukrainian and Turkish external relations.

Key words: Ukraine, Turkey, Ottoman Empire, Zaporizhska Sich, emigration, Ukrainian Society of Turkey, diplomatic relationship, International Taras Shevchenko Lyceum of Istanbul.

Українці  в Туреччині: виникнення та особливості розвитку національної меншини

Серед перших українців, що потрапили до Туреччини, були полонені запорозькі козаки, а також мирне населення, яке турки і татари брали в ясир під час нападів на українські землі. Ці набіги розпочалися з кінця XV ст., коли турки захопили північне узбережжя Чорного моря і змусили Кримське ханство у 1478 р. визнати васальну залежність від Османської імперії. Українські козаки, в свою чергу, здійснювали відплатні напади на Туреччину.
Значну частину полонених вивозили до Туреччини, де їх продавали на невільничих ринках. Звідти бранці потрапляли до володінь Османської імперії та інших країн. Чоловіки часто до кінця життя мусили працювати веслярами на галерах, а жінки перебували в гаремах. Частину хлопчиків, вивезених з України, передавали до султанської гвардії, де їх перетворювали на яничар – фанатичних і жорстоких воїнів.
Водночас є свідчення, що українські полонені часом досягали в Османській імперії та сусідніх країнах високого суспільного становища. Так, наприклад, український козак на османській службі Я. Малик став у XVIII ст. великим візиром у Західній Індії. Одна з українських бранок – знаменита Роксолана (Н. Лісовська) – стала дружиною султана  Сулеймана І та матір’ю Селіма ІІ, здійснюючи значний вплив на політику Османської імперії [5, 310].
Першим кроком до міждержавного порозуміння між українським і турецьким народами слід вважати візит у 1553 р. засновника Запорозької Січі князя Д. Вишневецького до Стамбула. Тоді українське козацтво фактично вперше започаткувало українсько-турецький міждержавний діалог з питань взаємних інтересів і врегулювання прикордонних конфліктів. Встановлення відносин між молодою Українською державою та Османською імперією було викликане передусім необхідністю протидіяти політичним намірам Польщі та Росії, які намагалися загарбати Україну чи поділити її територію між собою.
За часів гетьманства Б. Хмельницького та П. Дорошенка українсько-турецькі політичні відносини і торговельні зв’язки набули ще більшої сили. Українська дипломатична місія на чолі з полковником П. Джалалієм у червні 1648 р. уклала у Стамбулі союз із Туреччиною, на підставі якого Україна була визнана суверенною державою, а кримському ханові заборонено здійснювати напади на українські землі. Згодом було підписано низку двосторонніх угод, які, зокрема, регулювали українсько-турецькі відносини щодо прикордонних конфліктів і морських торговельних шляхів на Чорному морі [6].
У 1650 р. Туреччина запропонувала свій протекторат Україні, яка мала стати васальною державою Османської імперії, на зразок Молдавії та Валахії. Однак спроба Б. Хмельницького утворити українсько-молдавський союз під протекторатом Оттоманської імперії в 1652–1653 роках не була реалізована, одним із наслідків чого був союз України з Москвою. Хоча Переяславська рада формально заборонила відносини з Туреччиною (теза 5 договору, укладеного в Москві у березні 1654 р.), та вони не припинилися, і українсько-турецький союз був відновлений у 1655 р.
Союзні зв’язки з Туреччиною лишалися сталим напрямом української політики і надалі. З тими чи іншими особливостями, визначеними змінами міжнародно-політичної кон’юнктури на сході Європи, його продовжували дотримуватися майже всі наступники Б. Хмельницького у критичні моменти існування Козацько-Гетьманської держави. Гетьмани І. Виговський, П. Тетеря, П. Дорошенко, Ю. Хмельницький, особливо після Андрусівської угоди (1667), яка поділила Україну на польську та московську частини, орієнтувалися на допомогу й союз із Туреччиною. Гетьман І. Брюховецький, пориваючи з Москвою (1668), вислав делегацію на чолі з лубенським полковником  Г. Гамалією для переговорів у справі турецької протекції над Україною. Місія була вдала, але загибель І. Брюховецького звела нанівець його заходи.
Українсько-турецький союз був оформлений за гетьмана П. Дорошенка, який прагнув відновити державу Б. Хмельницького і поширити її на західноукраїнські землі. У 1667 р. він розпочав переговори з османським султаном, які завершилися в 1668 р. угодою про військово-політичний союз України з Туреччиною. Але Бучацький договір 5 жовтня 1672 р., за яким Польща зрікалася Поділля на користь Туреччини, а Брацлавщини й Київщини на користь П. Дорошенка, був порушенням українсько-турецької угоди 1668 р. й початком краху туркофільської політики П. Дорошенка [1, 54–55].
Після поразки Карла ХІІ й І. Мазепи в 1709 р. під Полтавою Туреччина на певний час стала місцем першої значної політичної еміграції з України. Вища козацька старшина і політичні діячі – П. Орлик, А. Войнаровський, Г. Герцик та ін. – розгорнули в Туреччині активну політичну діяльність, спрямовану на створення чергової антимосковської коаліції. Але вона зазла невдачі, й більшість емігрантів протягом 1711–1714 років переїхала до країн Європи, зокрема Франції. Окремі представники української еміграції лишилися у Туреччині, але якогось помітного сліду по собі не залишили [3].
  Після розгрому Запорізької Січі близько 10 тис. козаків оселилися на території Османської імперії – в гирлі Дунаю. Тут вони заснували Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 р. Під час Кримської війни 1853–1856 років у складі турецької армії воювали козацькі сотні. У роки Першої світової війни на території Туреччини, зокрема в Стамбулі, діяло представництво Союзу визволення України (СВУ). Його керівник М. Меленевський на початку 1915 р. був прийнятий великим візиром Талаат-пашею, який пообіцяв підтримку українським самостійницьким змаганням. У Стамбулі діяло представництво СВУ, очолене                               М. Меленевським, яке видавало летючки для турецьких вояків («Asker») та інформативну публікацію «Ukrayna, Rusya, Turkiye, Magаlemer mecmuas?» (1915).
У 1916–1917 роках із дослідницькою місією у Туреччині перебував відомий тюрколог А. Кримський. Тоді ж у Трабзоні виникла Українська громада, яка видавала газету «Вісті української громади м. Трабзона» за редакцією Г. Хименка. Українські військові у складі російської армії стали створювати українізовані частини. У вересні 1917 р. Центральна Рада призначила М. Свідерського (старшого) комісаром Трабзонського району, де готували українізацію військових частин. У жовтні 1917 р. було організовано Військовий з’їзд у Трабзоні, але на початку 1918 р. російське військо евакуювало це місто, і всі українці виїхали на Україну.
Турецька делегація у складі візира Талаат-паші, міністра закордонних справ А. Мессімі-бея, І. Гаккі-паші, генерала А. Іцует-паші разом з Центральними державами підписала 9 лютого 1918 р. Берестейський мир, визнаючи УНР незалежною і суверенною державою. Цей договір Туреччина ратифікувала 22 серпня 1918 р. Україна і Туреччина обмінялися посольствами: послом у Стамбулі за Гетьманату був М. Суковкін (1918), за Директорії – О. Лотоцький (1919–1920) та  Я. Токаржевський (1920–21), а радниками посольства – Л. Кобилянський і В. Мурський (згодом, до 1935 р., представник екзильного уряду УНР у Туреччині). За Гетьманату головою турецького посольства у Києві був А. Мухтар-бей. У 1919 р. в Стамбулі побачила світ інформативна публікація «Ukrayna ve Turkiye», а в 1930 р. В. Мурський видав працю «Ukrayna ve istiklal muca hedeler» [4, 13].
Після загарбання України більшовиками і утворення УРСР новий республіканський уряд Туреччини нормалізував відносини з СРСР і 2 січня 1922 р. уклав з Радянською Україною угоду «Про політичні, торговельні, культурні зв’язки, дружбу та братерство». Але УРСР не мала постійного дипломатичного представництва в Туреччині, тому ці зв’язки у 1923 р. були замінені всесоюзними. В УРСР справами турецької культури у Харкові з 1926 р. цікавилася Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства, яка видавала в 1927–1931 роках журнал «Східній Світ» (останнє число вийшло під назвою «Червоний Схід») і підтримувала контакти з Туреччиною. У 1928–1929 роках українська делегація у складі  О. Гладстерна, П. Тичини, В. Зуммера, О. Самойловича відвідувала Туреччину. Після 1945 р. у Стамбулі існувала Українська громада в Туреччині, яку очолював сотник М. Забіла.
Турецько-українські культурні зв’язки були незначні. З українського боку вони полягали у спробах ознайомити турецький світ із українськими політичними і культурними проблемами за допомогою видань СВУ, українських дипломатичних представників, перекладів і переспівів з турецької літератури, статей про турецький фольклор і народну творчість, зокрема: М. Драгоманов «Турецкие анекдоты в украинской словесности» (1886); І. Франко «Вірш про турецько-російську війну 1787–91» (ЗНТШ. – Т. 64); Т. Грунін «Турецька мова. Елементарна граматика та новий альфабет» (X., 1930); А. Кримський «Переклади турецької народної творчості і турецьких пісень» (Л., 1890); П. Тичина – переклади поезій М. Еміна, турецьких літературних творів X. Едіба, Н. Хікмета, Я. Кадрі, Р. Халіда, О. Сейфейддіна, С. Дервіша, О. Ханчерліоглу й ін.; збірка «Оповідання турецьких письменників» (К., 1955). Українська література турецькою мовою була представлена менше: твори Т. Шевченка у перекладі А. Кримського, Х. Назима; твори П. Тичини у журналі «Milliyet» (1928) та ін. У Києві до 1931 р. під керівництвом А. Кримського працювала Тюркологічна комісія при УАН, яка видала «Історію Туреччини», «Історію Туреччини та її письменства», «Вступ до історії Туреччини», «Тюрки, їх мова і література» тощо. Найвизначнішими українськими тюркологами того часу й пізнішого періоду були: В. Дубровський, Є. Завалинський, О. Самойлович, X. Надель, О. Ганучець, Л. Биковський, Омелян Пріцак. З українських митців працював певний час у Туреччині О. Грищенко («Два роки в Константинополі», французьке видання вийшло у 1930 р., українське  – у 1961 р.) [2].
Через брак необхідних джерел важко встановити точну кількість українців, які проживали в Туреччині протягом 1920–1940-х років. За деякими даними, це було понад 300 тис. емігрантів, більшість з яких згодом перебралася до країн Західної Європи.
У 1928 р. було створено Українську громаду Туреччини. У червні 1929 р. представник громади В. Филонович у доповіді вказував, що українці Туреччини мали низький рівень національної свідомості. Крім того, вони перебували в скрутному матеріальному та непевному правовому становищі, що виявлялося, наприклад, у неможливості вільного пересування по країні.
Українська громада в Туреччині проіснувала до кінця 50-х років ХХ ст. Перші емігранти повмирали, а їхні нащадки (яких було небагато) асимілювалися.
До початку 90-х років ХХ ст. зв’язки між Україною та Туреччиною були мінімальними. А після здобуття Україною незалежності 20 листопада 1991 р. між двома країнами встановлено консульські відносини [5, 313].
3 лютого 1992 р. був підписаний Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Туреччиною та Україною. 3 квітня 1992 р. у Києві було відкрито Посольство Турецької Республіки, а 3 січня 1993 р. в Анкарі розпочало роботу Посольство України. Основи добросусідських українсько-турецьких взаємин закладено в таких міжнародно-правових документах: Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою від 4 травня 1994 р., Спільний план дій між Кабінетом Міністрів України та урядом Турецької Республіки з розширеного співробітництва від 2 квітня 2004 р.
 Нині вагомою складовою поглиблення взаємодії між Україною та Турецькою Республікою є розвиток науково-технічного співробітництва шляхом здійснення відповідних заходів щодо планування та виконання спільних науково-дослідних проектів, впровадження результатів спільних досліджень у промисловість, сільське господарство, екологічну сферу та інші галузі; обмін досвідом, науковою і технічною інформацією та документацією; організація двосторонніх наукових та науково-технічних семінарів і курсів.
Значний потенціал має двостороння співпраця у сфері туризму, яка, однак, ще не досягла бажаного рівня. Чисельність українських туристів у Туреччині в десять разів перевищує кількість турецьких в Україні. Досягти рівноваги в цій галузі є одним з найважливіших завдань українсько-турецької взаємодії.
Дедалі більшої інтенсивності набирає діалог між областями та провінціями України і Турецької Республіки. На завершальному етапі перебуває проект налагодження співробітництва між АР Крим та провінцією Анталья. Між двома сторонами було досягнуто домовленості про відкриття у столиці Туреччини так званого Парку Києва.
З метою подальшого наповнення двостороннього співробітництва у галузі культури розроблюють проекти щодо організації Днів культури, науки, Днів українського кіно в Туреччині й навпаки.
Важливою формою співпраці є обмін дітьми. Щороку група у складі 80 дітей з м. Суми приїжджає у квітні до м. Мугла на Свято дітей, а турецькі школярі приїжджають до м. Суми на кілька тижнів під час літніх канікул. Стамбул і Зонгулдак теж організовують такий обмін.
Нині в Туреччині, за різними даними, проживає близько двох мільйонів громадян України. У самому лише Стамбулі тільки легально їх мешкає понад півмільйона. Саме тому перед українцями постає прадавнє питання: як уберегти своїх дітей від потуречення? Спробували розв’язати цю проблему ентузіасти, котрі у вересні 2007 р., завдяки Генеральному консульству України в Стамбулі, відкрили Міжнародний ліцей імені Тараса Шевченка, який взяли під свій патронат Національна спілка журналістів України і Асоціація судновласників України. 
У ліцеї навчається вісімдесят дітей різних національностей. Більшість – українці. Також є громадяни Росії, Киргизії,   Молдови,   Білорусі,  Азербайджану, Болгарії. Є й турецькі діти, але тільки від змішаних шлюбів. Болгарські турки і навіть турки-бізнесмени теж виявляють бажання віддавати своїх дітей навчатися у цьому ліцеї, адже вони бачать перспективу розвитку економічних відносин між Туреччиною та Україною. Але поки що їм відмовляють, бо першочерговим є прагнення допомогти громадянам України, а через різні обставини розширятися доки немає можливості. Дуже гострою є проблема з приміщенням.
Плата за навчання в ліцеї складає 250 доларів на місяць. В умовах Стамбула – це дуже малі кошти. Для порівняння: у приватній  школі навчання однієї дитини коштує 1,3–2 тисячі доларів за місяць, у державній – навчання безплатне. Але батьки роблять щомісячні внески у фонд підтримки школи, а також платять за харчування, прибирання тощо.
На прохання батьків запровадили українську і турецьку мови навчання. Якщо дитину виховують у змішаній сім’ї, вона має володіти українською мовою. Україна й без того втрачає багато розумних дітей, відмінників лише тому, що вони навчаються у турецькій школі й асимілюються. Тож керівництво ліцею прагне зберегти українських дітей для України.  Багато уваги  приділяють  англійській мові, надається можливість вивчати ще одну іноземну: французьку, німецьку тощо. Атестати планують видавати українські. Більшість предметів викладають російською мовою, оскільки немає викладачів, які могли б вести предмети українською. А українською вивчають історію, українську мову та літературу [7].

Література

1. Апанович О. Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії. – К., 1961. – С. 54–55.
2. Енциклопедія українознавства: В 10-ти т. / Головний редактор Володимир Кубійович. – Париж – Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954–1989.
3. Крупницький В. Гетьман Пилип Орлик (1672–1742) / Праці Українського Наукового Інституту. – Т. XLII. – Варшава, 1938.
4. Надель X. Культурні взаємини двох народів (українського і турецького). – Житомир: Всесвіт, 1963. – Ч. 1. – С. 13.
5. Трощинський В., Шевченко А. Українці в світі. – К., 1999. – Т. 15. – С. 310.
6. Українсько-турецькі відносини. – http://www.mfa.gov.ua/czechia/ua/16220.htm
7. Щегельський А. Український ліцей у Стамбулі // Літературна Україна. – 2008. – № 38. – С. 8–9.