Українська діаспора Аргентини в 2-ій половині XX століття
Автор: Гальчинський Володимир
молодший науковий співробітник відділу координації вітчизняних та зарубіжних центрів українознавства НДІУ

У статті йдеться про господарське, культурне та громадське життя аргентинських українців у 2-ій половині XX ст. Акцентується увага на проблемах та перспективах діяльності українських громадських організацій Аргентини.

Ключові слова: Аргентина, діаспора, українці, товариства, громади, організації, культура.

Украинская диаспора Аргентины во 2-ой половине XX века

В статье речь идет о хозяйственной, культурной и общественной жизни аргентинских украинцев во 2-ой половине XX в. Акцентируется внимание на проблемах и перспективах деятельности украинских общественных организаций Аргентины.

Ключевые слова: Аргентина, диаспора, украинцы, общества, организации, культура.

Ukrainian Diaspora in Argentina in the Second Half of the XXth Century

The article is devoted to agricultural, cultural and social life of Ukrainians in Argentine in the second half of the XXth century. The author accented attention on the problems and prospects of activities of the Ukrainian social organizations in Argentine.

Key words: Argentine, Diaspora, Ukrainians, societies, organizations, culture.

Українська діаспора Аргентини в 2-ій половині XX століття

Загальна чисельність аргентинських українців становить, за різними даними, від 200 – 300 тис. чоловік. Вони переважно розселені в північних провінціях, у столиці Буенос-Айресі та провінціях Місьйонес, Чако, Мендоса, Формоса, Кордоба, Ріо-Негро і займаються, головним чином, землеробством.
Після Другої світової війни упродовж 1946 – 1951 років до Аргентини прибуло 5 – 6 тис. українців, в основному з таборів для переміщених осіб, та біженці з Німеччини й Австрії. Серед них – чимало спеціалістів з дипломами західних університетів, значна їх частина відзначалась високим рівнем національної свідомості. З приходом цієї нової 3-ї хвилі іммігрантів і з приїздом політичних та релігійних біженців, переслідуваних сталінським тоталітарним режимом, утворились такі специфічні організації: Братство Святої Покрови, Союз українок, Спілка письменників, артистів та науковців, молодіжні товариства – "Пласт", Спілка української молоді (СУМ, 1950 р.) і ОУМ (Організація української молоді), Товариство колишніх вояків 1-ї дивізії УНА (1951 р.), ДОБРУС (1953 р.), Союз аргентинсько-українських студентів (1953 р.). Створення цих організацій сприяло активізації суспільної та культурно-оcвітньої роботи української громади.
Більшість громадян Аргентини українського походження, за станом на  кінець 90-років XX ст., ходили на богослужіння до християнських церков: православної, греко-католицької та євангельсько-баптистської, які утворили ряд парафіяльних об’єднань, збудували церкви, каплиці та храми. Українська Греко-Католицька Церква має 2-х єпископів, 18 священиків, близько 100 сестер-служниць, більш ніж 40 церков та каплиць, філій Українського Католицького Університету та місячний часопис "Голос Церкви". В Аргентині налічується близько 140 тисяч її парафіян. Другими за чисельністю є парафіяни Української Автокефальної Православної Церкви, а третіми – значна кількість українських євангелістів-баптистів.
Культурно-освітні товариства видають періодичні щомісячні газети: ”Українське Слово” (товариство “Просвіта”), ”Наш клич” (товариство ”Відродження”), які виходять українською та іспанською мовами.
Молодіжний гурток українських народних танців, що вже багато років існував при українському культурно-освітньому товаристві "Просвіта", в 1961 р. переформувався під керівництвом художнього керівника Жанніса Смальцева, вихованця Київської академії мистецтв, у фаховий балет "Просвіта", що з часом був визнаний як найкращий художній ансамбль народних танців в Аргентині. Упродовж своєї діяльності він виступив перед аргентинською громадськістю та представниками відомих українських громад у багатьох містах Аргентини: Буенос-Айресі, Асулі, Трес-Аррожесі, Танді, Беріссо, Ля-Пляті, Ляс-Фльоресі та у провінційних центрах: Катамарці, Чако, Кордобі, Коррієнтесі. Виступи транслювалися в Буенос-Айресі на всіх чотирьох каналах [1].
      Соціальні і світоглядні особливості післявоєнних іммігрантів виявились не лише у створенні ними відносно сталої мережі культурно-освітніх, молодіжних
та інших організацій, а й у тому, що серед їхніх дітей спостерігається більш виразна тенденція до отримання університетської освіти, активніше, ніж у попередніх іммігрантів, входження в середній прошарок аргентинського суспільства, а подекуди  – і в його еліту. Значно менше представників цієї хвилі та їхніх нащадків працюють у сільському господарстві.
Проте у провінціях Місьйонес і Чако навіть наприкінці 90-х років і нині українці становлять більшість сільського населення. Основним заняттям українців у провінції Чако було вирощування бавовнику, у провінції Місьйонес – тютюну й чаю. Багато українських сімей у степових провінціях займалися хліборобством. Окремі з аргентинських українців посідали помітні місця в світі бізнесу. Серед великих підприємств країни – завод з виробництва пластмас ,,Дінпласт” Олеськова, текстильна фабрика Рудників у Буенос-Айресі тощо.
На початку 1950-х років зі створенням при товаристві ”Відродження” кредитного кооперативу в Аргентині розпочала свою діяльність українська кооперація. Згодом в Буенос-Айресі з’явились ще дві українські кредитівки. На жаль, нестабільна економічна ситуація в цій країні, часті інфляції та несприятливе законодавство призвели до занепаду українського кооперативного руху. Так, у 1977 р. самоліквідувався кооператив ”Тризуб”, у 1983 р. – кооператив ”Фортуна”, у 1985 р.  – кооператив ”Відродження”.
Всього в Аргентині у 2-ій половині XX ст. діяло близько 20 українських кооперативних організацій. Досить успішним був процес економічної та фінансової діяльності українців Аргентини. Так, наприкінці минулого століття усього було приблизно 60 підприємств, де переважну більшість співробітників становили громадяни Аргентини  українського походження.
Через природний відхід від активної діяльності старшого покоління гостро постала проблема омолодження членів і керівництва українських організацій. Ряд об’єднань у зв'язку з цим припинили своє існування.
Відносну життєдіяльність в цих умовах виявляють незаідеологізовані українські організації, молодіжні і професійні об’єднання. Зокрема, у 1970-х роках виникло нове професійне об’єднання – Товариство українських високошкільників Аргентини (ТУВА), яке регулярно організовує виставки українських книжок на Всеаргентинській книжковій виставці. Великим досягненням української громади стало спорудження у 1971 р. в Буенос-Айресі пам’ятника Тарасові Шевченку. Згодом пам’ятники видатному Кобзарю були відкриті в містах Апостолес та Обера. Вулиці міст носять ім’я Т. Шевченка, І. Франка, М. Шашкевича, І. Сенишина, кн. Володимира Святославича, кілька вулиць має назву «Україна» [2].
Українська центральна репрезентація, яку очолював Юрій Іваник, координувала діяльність кількох об’єднань: “Просвіти”, яка, крім осередку в Буенос-Айресі, має 14 філій, видає газету ”Українське Слово”, забезпечує діяльність редакції “Рідна школа”, гуртків художньої самодіяльності; «Відродження», що має друкований організований щомісячник “Наш клич” і три філії в передмісті столиці; Аргентинсько-Української асоціації високошкільників, Фундації імені Тараса Шевченка (створена у 1972 р.), яка опікує три пам’ятники  Кобзарю, а також український цвинтар у місті Монте-Гранде; скаутської організації “Пласт”; низки релігійних об’єднань.
На початку та в середині 1950-х років XX ст. у Буенос-Айресі жив і працював український видавець і поліграфіст Сидір Кравець. Після Другої світової війни він видавав часопис “Наш клич”. А в 1949 р. в Аргентині оселився український громадський діяч Антін Постоловський. Він народився 1890 р. у селянській сім’ї середнього достатку. Закінчив Вінницьку учительську семінарію, одружився з Клавдією Бахталовською і повернувся у рідне село, де вчителював. Ще в семінарії почав писати революційні вірші, друкував їх у часописах. У 1909 р. збірку його творів конфіскувала царська цензура. Автора засудили за державну зраду. На початку Першої світової війни Постоловського з в’язниці мобілізували на фронт. Від 9-ї армії його делегували на Всеукраїнський військовий з’їзд, що відбувся у Києві.
27 червня 1917 р. Президію УЦР, яка до того складалася з голови та двох його заступників, було доповнено чотирма товаришами голови та чотирма секретарями. Одним із цих секретарів став Антін Постоловський.
1919 р. Постоловський, уникнувши більшовицького розстрілу, таємно повернувся в Чорнокозинці. 1921 р. перейшов за Збруч – на територію Галичини, окупованої Польщею. 1942 р. навідався до дружини Клавдії й доньки Марії в Чорнокозинці. 1949 р. поселився в Буенос-Айресі. Входив до управи Української центральної репрезентації в Аргентині, до представництва Державного центру УНР. Був членом товариства «Відродження». Співав у церковному хорі (УАПЦ). Виступав зі спогадами на радіо «Свобода» [3]. Дружину Клавдію, яка жила в Радянському Союзі, двічі (1932 р. та 1953 р.) заарештовували. Вона померла 1979 р.
Протягом 1950 – 1959 років в Аргентині жив і працював видатний співак-тенор Іван Михайлович Шведів (Шведов), який був родом з Харківської області. Серед відомих українських бандуристів варто виділити Григорія Чабана.
Після розпаду СРСР, взявши до уваги добру славу, якою користуються українці в Аргентині, уряд цієї країни розпочав видачу громадянам України тимчасових віз з правом працевлаштування. За свідченням Посольства Аргентини в Україні, станом на 1999 р. приблизно 70 – 80 відсотків нових переселенців вже отримали роботу і знайшли житло. Матеріальні труднощі та невисокий у цілому рівень патріотизму представників “четвертої хвилі” не сприяли її інтеграції в суспільне життя «старої» еміграції. Водночас об’єднання діаспори допомагали новоприбулим. При УЦР діє дорадча підкомісія, яка сприяє в отриманні необхідних документів, організації навчання тощо. В українських товариствах були відкриті безкоштовні курси іспанської мови.
Незважаючи на незаперечний прогрес, досягнутий українською громадою Аргентини в соціально-економічній і культурницькій сферах, з роками громадська активність її членів почала падати. Серед головних причин цього –старіння членського складу діаспорних організацій, практично повна відірваність від України, хронічна економічна криза в країні та військові диктатури, які зумовили до переїзду заможнішої частини українців, зокрема інтелігенції, до Північної Америки та Австралії, поглиблення асиміляційних процесів. Третє та четверте покоління вже рідко знає українську мову, традиції, культуру батьків.
Тим не менш саме завдяки позиції української громади, а також через позитивний імідж України, який створили своєю працьовитістю значна частина українських іммігрантів за океаном, зумовлено те, що 5 грудня 1991 р. Аргентина першою серед країн Латинської  Америки визнала незалежність України [4]. Того ж дня українці Аргентини влаштували у Буенос-Айресі перед парламентом країни грандіозне свято. І в цей же день президент Аргентини Карлос Менем прийняв делегацію  української діаспори і показав документ, відповідно до якого Аргентина визнала Україну як незалежну державу.
Ці чинники не в останню чергу сприяли політичному зближенню офіційного Буенос-Айреса та Києва. Ступінь взаєморозуміння, який встановився між обома країнами і народами, засвідчується, зокрема, прийняттям у 1993 р. палатою депутатів Національного Конгресу Аргентини резолюції із засудженням протиправного рішення тодішньої Верховної Ради Російської Федерації “Про статус міста Севастополя”. Влітку того ж  року в Національному Конгресі створено Групу друзів України. Тоді ж у столиці було відкрито Посольство України в Аргентині.
Помітною подією культурного життя України навесні 1997 р. стала XXIII Міжнародна книжкова виставка в Буенос-Айресі, в роботі якої взяли участь 38 країн світу. Вже у 9-й раз її учасниками були представники української громади: Товариство українських високошкільників Аргентини, Аргентинсько-Українська торговельна палата, товариства ”Просвіта” та ”Відродження”. Вчетверте участь у її організації взяло Посольство України в Аргентині. Основну частину експозиції склали книжки, передані українськими видавництвами. Завдяки цьому український павільйон демонстрував не лише потенціал української діаспори, а й наукові та творчі можливості України. Виставка засвідчила великий інтерес аргентинської громадськості до видань про Україну, зокрема туристичного характеру, фотоальбомів, розповідей про культуру України, історичних книжок, видань про національну кухню та український побут, українсько-іспанських словників [5].
Один із днів виставки було оголошено Днем України. У заходах в українському павільйоні взяли участь посол України, члени аргентинського парламенту, представники державних та громадських установ Аргентини. Після завершення виставки вся література з України була передана місцевій українській громаді.
Зростанню громадської активності, збереженню національної ідентичності та самобутності аргентинських українців сприяло урочисте відзначення 100-річчя української діаспори Аргентини. З нагоди ювілею в Україні вперше здійснене видання про життя та діяльність українських іммігрантів та їхніх нащадків на далекому континенті – ”Українці в Аргентині”. Ювілей привернув увагу громадськості не лише до долі українських аргентинців, а й цілого масиву українства в Південній Америці (Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай, Венесуела та інші країни). Усі ці заходи громадсько-просвітницького та культурного характеру мали за мету посприяти усвідомленню такого унікального явища, як розвиток українства в Латинській Америці.

Література

1. Українське слово // Газета. – 18 вересня 2008 р.
2. Енциклопедія історії України. – Т. 1. / Під ред. Литвин В.М., Смолій В.А. – К., 2003. – С. 117.
3. www.google.ua. – Матеріал з Вікіпедії.
4. Трощинський В.П. Шевченко А.А. Україна крізь віки // Українці у світі. – Т. 15. – К., 1999. – С. 104.
5. Там само. – С. 106.