Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої
Автор: Фаріон Ірина
кандидат філологічних наук, доцент Національного університету "Львівська політехніка".

У статті порушено проблему суспільного статусу, себто функціонування і престижу української мови, в добу Литовське-Руського князівства та Речі Посполитої.

Общественный статус украинского языка во время Литовского Княжества и Речи Посполитой

В статье нарушена проблема общественного статуса, то есть функционирования и престижа украинского языка, во время Литовско-Pуcского Kняжества и Речи Посполитой.

Public Status of Ukrainian in the Russian-Lithuanian Duchy and Polish-Lithuanian Commonwealth

The article is devoted to the problem of public status (functioning and prestige of Ukrainian) in the Russian-Lithuanian Duchy and Polish-Lithuanian Commonwealth.

Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої

Першорядна актуальність цього матеріалу в тому, що діахронний аналіз суспільного статусу мови дає можливість відповісти на низку проблемних питань мовної політики у XXI ст. Його можна звести до таких основних положень:
а) доба Литовське-Руського князівства за часом збігається з філософією Ренесансу, що концептуально сприяє виведенню на суспільну поверхню проблеми простої народної мови у її супротиві до чужих престижних мов;
б) офіційна мова Литовське-Руської держави, що становила собою суміш української, білоруської та староболгарської мов, подана в основному кодексі права – Литовському статуті (1529, 1566 і 1588 рр.);
в) за кінець XVI та за XVII ст. напрацьовано основний корпус лінгвістичних праць у сфері граматики і лексикографії староукраїнської та старослов'янської мови;
г) українська простонародна мова через переклади релігійних текстів, зокрема Євангелій, Біблії, церковних проповідей, від середини XVI ст. розпросторює своє функціонування і поступово переходить до опанування світських жанрів;
ґ) Люблінська унія 1569 р. започаткувала суспільне явище мовного антагонізму між українською та польською мовами, що вилилося в загальнокультурний і загальнополітичний антагонізм із новопосталими поняттями "хлопської" і "шляхетської" мови;
д) апогей козацького національно-визвольного руху і міграційні процеси, пов'язані з ним, сприяли виробленню єдиної простонародної мови, яка у час розпанаханої між різними державами України виконувала засадничу об'єднавчу функцію;
е) проста народна мова сягнула в цей період якнайбільшого поширення: від Біблії до ділової сфери Гетьманату і до простого козака та селянина.

У хронологічні межі ХІ\/ – Х\/І ст. вкладається епоха європейського Ренесансу з філософією антропоцентризму ("відкриття і звільнення людини" [1]), руйнування монополії церкви на світогляд і освіту: найбільше культурне значення Ренесансу – це величезна секуляризація культури, тобто переведення її із суто релігійної до світської сфер. І хоча з мовного погляду у центрі вивчення зостається латина, все ж разом із реформаційним рухом змінюється роль простих народних мов, що незабаром стануть духовною передумовою творення націй. Саме реформація, що вимагала суттєвих змін релігійної традиції, "штовхнула окремих представників литовсько-руської літератури і до проблеми мови; такою мусила бути народна мова, бо Слово Боже повинне стати доступним усім народам світу їх власною мовою" [2].
На цю добу припадає мовна дискусія в Італії, відома як Questione della lingua, що порушує проблеми мовної "гідности" та мовної норми. Це засвідчило новий напрям мовної політики, врослої у систему стрімко змінюваних суспільних відносин. Тридентський собор 1562 – 1563 рр., за спостереженням Арно-Борста, провів межу між мовою літургії (себто латинської) і проповіді (себто простої народної), між мовою культури і простою мовою [3]. Можливо, ця межа стала надійною точкою опори для вивільнення, розпросторення і народження суспільної і духової цінності простої народної мови. Простежмо відображення цих процесів і їхню своєрідність у межах Литовської доби.
Литовське князівство упродовж 1-ої чверті ХІІІ ст, відчайдушне змагаючись із німецькими лицарями, щоразу більше набувало військової і політичної сили. Натомість цілком протилежні процеси відбувалися у Київській Русі, що була знесилена і виснажена власними міжусобицями і монголо-татарською навалою. Така політична полярність спричинила закономірний поступовий наступ литовців на українські та білоруські землі. Почався він ще за князя Мендовга (1230-і рр.), а вже за Ґедиміна (1316 – 1341) і його сина Ольґерда (1345 – 1377) українські й білоруські землі "майже без опору були інкорпоровані до Литовської держави і взяли участь у державній адміністрації" [4]. Ця "безопірна інкорпорованість" зумовлена двома чинниками: по-перше, безсумнівною потугою литовського війська, яке на чолі з Ольґердом 1363 розбило на річці Сині Води татарів і змусило їх відступити; по-друге, литовці приходили на українські землі не як окупанти, "що ламають старі звичаї і поводяться як завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з населенням" [5]. У цьому контексті спрацьовувало афористичне правило древніх римлян: "Нижчі за культурою переможці стали зачарованими полоненими підкорених".
Ольґерд та інші князі у грамотах оголошували: "Ми старовини не рухаємо, а новини не вводимо". І підтвердили це на практиці: не змінилася система князівського управління, натомість, литовці перейняли українську військову організацію і ввели "Руську Правду" за джерело права [6].
Вагомо, якщо і не визначально те, що наприкінці правління Ольґерда у великому князівстві Литовському було 9/10 білоруського та українського населення. Зрозуміло, що на такому державно-політичному тлі абсолютною господинею почувала себе руська мова: "Про неї не можна ще казати, що то була українська, бо в ній були елементи білоруської; це була та мова, якої вживали в ХІ – ХІІІ ст. у князівствах України-Руси. Навіть на Жмуді, яка становила виняток своїм консерватизмом, документи писали руською мовою" [7], – такою є думка історика про мову.
Дотримується цього погляду і сучасний історик мови В.Мойсієнко: "Як офіційна у Великому князівстві Литовському "руська мова" постала на ґрунті літературно-писемної мови Київської Руси – давньоруської. Давньоруська мова в період становлення її як офіційної у ВКЛ, передусім, увібрала найбільшу кількість поліських живомовних рис. Цим і зумовлена певна наддіалектність "руської мови" (початковий етап функціонування) стосовно української та білоруської, які однозначно в живому мовленні вже виявлялися у своїх маркувальних особливостях" [8]. Попри це, як наголошує В.Мойсієнко, проблема визначення статусу мови ХV – ХVІ ст. – надскладна. Думаю, що найточніше про це висловився російський мовознавець М.Толстой: "Навряд чи ще де можна віднайти аналогічний стан, де б поширені "типи", "варіанти" чи краще сказати різні маніфестації літературної мови утворювали такий широкий спектр з численними переходами і відтінками, де з одного флангу була польська, а з другого – церковнослов'янська у відносно чистому вигляді. Середнє положення між ними зайняла мова "західноруська", в одних випадках наближувалася до української, в інших – до білоруської, але ніколи в принципі не була фіксацією того чи іншого діалекту української чи білоруської мов, а становила часто експеримент створення своєрідного літературного койне, основними носіями якого була дрібна буржуазія, військовий стан, міське й сільське духовенство, а також шляхта" [9]. Зрештою, М.Толстой робить висновок, що "в 2-ій половині XVI ст. і на початку XVII ст. в Україні й Білорусі в принципі була єдина літературна мова" [10].
На такому мовному тлі творилася Литовсько-Руська держава, що орієнтувалась на давньоруську, але водночас і на західноєвропейську культуру. Цю добу промовисто характеризує вірш, знайдений у книзі Статуту 1588 р.:

Польска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною:
Без той в Польсце не пребудешь,
Без сей в Литве блазнем будешь.

Той латына язык даєт,
Та без Руси не вытрваєт.
Вєдзь же Русь, иж тва хвала
По всем свєтє юж дойзрала;
Весели ж се ты, русине,
Тва слава никгды не загине.
(Ян Казимир Шашкевич) [11]

Образ мови у цьому чотиривірші ототожнюється з образом держави.
Однак на народну руську мову чекало випробування відродженням староболгарської мови. Від 1390 до 1550 р. до Києва привнесено новий тип староболгарської мови. Ця нова тенденція мала на меті очистити староболгарську мову від будь-якого вкраплення до неї місцевих діалектів. Джерело цієї тенденції сягає священицького кола болгарського патріярха Тирновського (1370 – 1393 рр.) Євтимія. Нагадаємо, коли після тривалої боротьби Болгарське царство таки потрапило у неволю до турків на 400 років, то освічені болгари стали шукати притулку в інших слов'янських країнах, де й поширювали те, що втратили у себе – мову. Зокрема, в Україні київський митрополичий престол обійняв видатний болгарський церковний діяч Кипріян Цамблак (Цамвлак) (1375 р.), а відтак митрополитом київським і литовським 1415 р. став його родич Григорій Цамблак. Повторне запровадження цієї мови на теренах України мало свою релігійну філософію: по-перше, "літературна мова вважалася системою знаків, що виражали закінчену релігійну правду", у яку, звичайно, не всі мали право бути посвяченими; по-друге, ця мова була знаком чогось "поза суєтним світом і над ним" [12]. Однак, ця "нова мова радше виплекала... штучність письма як таку (й оздобний стиль), віддаляючи його від щоденного слововжитку": повернення великого юса, усунення йотованих букв після голосних (написання на кшталт моА "моя"), узагальнене правило вживання єрів на письмі. В Україні ці риси, як слушно зазначає Ю.Шевельов, "виглядали як геть зманірені" [73]. Назагал це означало, що "писемна мова відривалася від говірної... Всьому попередньому багатовіковому рухові від чужинецької (староцерковнослов'янської) мови до вироблення певного компромісу завдяки впровадженню місцевих особливостей давався зворотний хід" [14]. І навіть більше, виник стимул до граматичного опрацювання староболгарської мови, спровокований працею польського єзуїта П.Скарги "Про єдність церкви Божої", де він зазначив: "... Є тільки дві мови, грецька і латинська, якими віра свята по всьому світі поширена і скріплена є, крім яких ніхто в жодній науці, а особливо в духовній, віри святої досконалим бути не може. Не тільки тому, що інші мови постійно змінюються і до норми людського вживання прийти не можуть, бо своїх граматик і відповідних пам'ятних книжок не мають, тільки ці дві є завжди однакові і ніколи не змінюються... На слов'янській мові ніколи ніхто вченим бути не може... Бо немає на світі такої нації, яка б нею так, як у книгах написано, говорила; а своїх граматик, правил і пам'ятних книжок для викладання вона не має і не може мати" [75]. Ці міркування є відображенням палких мовних дискусій, лінгвістичних дебатів, які тривали у православних і католицьких колах Великого Князівства, а відтак Речі Посполитої, як відгомін чи природна хвиля мовних дебатів Італії ХІ\/ – Х\/І ст. Суть їх у соціолінгвістичній характеристиці мов, яка напряму пов'язана з їхньою престижністю, така: церковна влада, усвідомлюючи наступ реформації, розробила критерії, за якими розмежовано традиційну літературну (= церковну) мову і живу народнорозмовну, себто так звану ритуальну й апостольську. Ритуальна ставала мовою Св. Письма і Богослужіння, натомість апостольську мову використовували як засіб поширення християнської науки серед простих людей [16]. Цікаво, що у цих дискусіях фігурував термін "мовна гідність" (dignitas), під яким розуміли культурну прийнятність мови, її здатність служити мовою церкви, суспільства і літератури. У XIV ст. болгарин К.Костецький засвідчував безапеляційну "гідність" слов'янської мови як наднаціональної ритуальної мови і відкидав будь-які спроби заступити її місцевими "національними" варіантами [17]. Однак, на порядку денному руських мовних дебатів постали дві проблеми: захист використання староболгарської мови як ритуальної і спроба регулювати використання нової апостольської, тобто руської простої мови. Так на одній кладці зійшлися контрреформація і реформація. Захист використання староболгарської мови полягав, передусім, у напрацюванні корпусу граматичних праць, хоч би як відповідь на цитоване вище звинувачення Петра Скарги. Це, насамперед, "Лексисъ..." (1596 р.) Л.Зизанія, "Лексіконъ славеноросскій и именъ тлькованіє" (1627, 1653 рр.) П.Беринди, "Синоніма славеноросская" (2-а половина XVII ст.) Є.Славинецького, "Грамматіка славенскія правилное синтагма" (1619) М.Смотрицького. Поступ руської філологічної діяльності наприкінці XVI – на початку XVII ст. ознаменовано заснуванням православних шкіл і академій в Острозі, Львові, Вільнюсі, Києві та ін. містах. Водночас піднесення староболгарської мови мало визначальне ідеологічне значення: ця мова була своєрідним гаслом православ'я, одним із випробуваних знарядь боротьби за незалежність української культури від католицької експансії та ополячення. Висока філологічна освіченість українських книжників уможливила розвинути вчення про староболгарську мову і застосувати його для виховання народу. "Патос цього вчення полягав у тому, щоб церковнослов'янську мову урівняти у правах із стародавніми мовами – грецькою і староєврейською, які вважалися священними мовами, оскільки були першопочатковими мовами Біблії" [78]. Підтвердженням цього стала Острозька Біблія 1581 р. з її послідовно староболгарським текстом без жодних елементів української народної мови. Звичайно, що з богословського боку текст Острозької Біблії – це великий успіх, однак, з іншого боку, цей переклад зініційований кн. Костянтином Острозьким, "зафіксував дальший розрив між церковною (слов'янською) та літературною (напівнародною) мовою. А головне, церковнослов'янський текст цей не міг стати основою норми літературної мови на Україні" [79].
Так руське мовне питання виростало з гострих конфесійних змагань по всій Речі Посполитій, але особливо у Великому Князівстві і в руських землях періоду контрреформації [20]. У кінці XVI – і на початку XVII ст. основну роль почали відігравати п'ять мов із різними рівнями "гідности": грецька, латинська, слов'янська (староболгарська), польська і руська. Якщо староболгарську мову як символ православ'я було протиставлено латинській – символу католицизму, то щодо руської простої мови знаменна перша теоретична і водночас практична спроба встановити її "гідність", а саме використовувати для апостольських цілей: проповідей у церквах, відтак в "Учительних Євангеліях", а звідси – пряма дорога до перекладів Святого Письма.
Ідеологом "мовних гідностей" у цей час став видатний лінгвіст і релігійний діяч (тоді це були майже нероздільні поняття) М.Смотрицький. Він установив чітку ієрархію п'ятьох запозичених мов: грецька, латинська і староболгарська (слов'янська) мали повну "гідність" і утворили трійцю священних мов. Модель трійці сягає спонтанного напису, який Пілат наказав помістити на горі хреста із розп'ятим Ісусом Христом єврейською, грецькою і латинською мовами. Відтак це стало біблійною моделлю для трійць священних мов, які розвинулися пізніше [21]. Руську і польську мову мали використовувати у перекладах і роз'ясненнях для вигоди менш освічених людей. Закономірно й те, що в межах трьох священних мов М.Смотрицький надавав абсолютну перевагу грецькій мові і грецьким текстам.
Водночас світові реформаційні тенденції з філософією антропоцентризму й гуманізму змушували вчитуватися у послання до коринф'ян 14.13 – 19 святого Павла: "Але в церкві волію сказати п'ять зрозумілих слів, щоб навчити й інших, аніж десять тисяч слів чужою мовою", – так святий Павло дав біблійне виправдання нової мовної політики. Промовистим свідченням нової мовної тенденції є міркування М.Даукші у польській передмові до його литовського перекладу твору Я.Вуєка "Роstylla mniejsza": "...Я кажу це не для того, щоб ганьбити досконалість і майстерність інших мов, які завжди мали і мають свою славу і ціну у всіх людей, а особливо польської мови, що є для нас майже рідною завдяки дорогому нам об'єднанню нашого Великого Князівства зі славною Польською Короною, лише засуджую занедбання, навіть і майже відречення від нашої власної литовської мови. О Боже, дай, щоб ми отямилися і прокинулися колись із того сну! Невже ж ми не бачимо, як багато куточків нашого Великого Князівства гине через незнання справ, що стосуються віри і духовного спасіння!? Як багато людей і по сьогодні живе у невігластві, у важких гріхах і поганських забобонах? Невже ж ми не чуємо, як багато з них умирає, проживши негідне, нехристиянське життя і йде на вічну загибель? Звідки це все? Тільки через занедбання рідної батьківської мови. Бо як прості люди можуть зрозуміти добрі і спасенні діла, коли ті, хто повинен научати, або не знають їх мови, або ж нехтують нею? Як прості люди будуть слухати і вірити, говорить святий Павло, коли вони не мають проповідника? Що робити, коли вони не розуміють учителя?" [22] Це не просто міркування, а програма усвідомлення мови як креативного чинника і передумови існування самодостатнього народу. Саме у XVI ст. здійснилася реалізація відчуття материнського начала: книжна українська мова почала витискати староболгарську (церковнослов'янську) і "від середини XVI ст. можна говорити про різностильову українську літературно-писемну мову" [23]. Саме в цей час, на думку Івана Франка, починаються "проби витворення язика літературного на підставі язика церковного з більшою або меншою примішкою язика народного" [24]. Теоретично й практично підтверджує це видана у Києво-Печерській Лаврі 1627 р. зусиллями П.Беринди і Т.Земки "Тріодь пісна". Це переклад із грецької від Тарасія Земки так званих грецьких Синаксарів, себто повчальних статей (усього 16) українською мовою, що стала мовою церкви. Знакова для нас післямова П.Беринди до цієї праці: "А щодо Синаксарів, що їх з грецької на українську мову переклав чесний ієромонах Тарас Левонич Земка, проповідник слова Божого, то не нарікайте на це ви, великороси, болгари, серби та інші, подібні нам в православії, бо це ж зроблено з ревності та з бажання різних верств народу нашого українського, – які не вчилися глибокорозумного слов'янського язика, що має розум і мудрість, як і мова грецька. Не погрішили ж давні святі отці та філософи, коли Євангеліє Матвія з жидівської на грецьку переклали, а з грецької принесли нам Марка, Луку та Іоана, а також коли грецькі богословські книжки переклали на мову слов'янську. Отож за тим прикладом робимо й ми на користь та на примноження братам своїм, і сподіваємося в Господі, що ми цим не погрішили. Робимо це на спасіння, щоб не сказали нам: "Ти добре молишся, але другий не будується, і розум мій без пожитку" [25]. До прикладу, наведемо тодішню українську мову з "Тріоді пісної" за сучасним правописом: "І голод буде великий, гдися живота всі переворочати будуть так же мало всі не зникнуть і не погибнуть. Потим зась, знагла, якби блискавиця з неба, Господнєє пристє буде. В той час зараз пойман буде Антихрист і його служебники, і отдан буде на вічний огонь..." [26]. Лавра стала осередком народної мови: проповідники промовляли лише українською, повчаючі читання у Церкві (Синаксарі) давали тією ж мовою, Євангеліє читалося українською, друкарня Печерська випустила багато книжок, писаних українською мовою [27].
Хронологічно першою спробою синтезу народнорозмовної мови зі староболгарською у церковному тексті стала Четья 1489 р. – "праматір численних перекладів церковних книг на так звану "просту мову", зроблених на Україні в XVI та XVII ст." [28]. Ця пам'ятка відобразила "трансформацію церковнослов'янської мови в українську через насичення елементами української мови на різних рівнях" [29]. А це означає, що у 2-ій половині XV ст. в Україні розпочинається утвердження української писемної мови у релігійній літературі [30]. Репрезентують це, передусім, різні учительні Євангелія, які мали величезну популярність серед усіх кіл читачів, через що були й засобом утвердження на вищому сакральному рівні народної мови.
Найвидатнішою такою пам'яткою стало Пересопницьке Євангеліє 1556 – 1561 рр., у післямові до якого сказано, що те Євангеліє "выложено из языка бльгарского на мову рускую" [37]. Цю руську мову відкривач славної пам'ятки Осип Бодянський назвав "чистою, як зорі небесні. ...Мова цього Євангелія південноруська, переважно русинська, якою говорять у колишній Червеній (Червленій), нині Галицькій Русі, з невеликою домішкою церковнокнижних слів, від яких важко було відступити, перекладаючи зі спорідненого наріччя, вважаючи, що вони більше відповідають важливості самого предмета, більше виразні і ніби вже освячені..." [32]. І хоч це Євангеліє не скинуло "правописних шат Євтимієвої редакції церковнослов'янської мови, почасти через інерцію правописної традиції, а почасти все ще задля хизування власною вченістю з боку видавця (або писаря чи друкаря)" [33], то все ж, з огляду на лексичне, морфоло-синтаксичне і фразеологічне наповнення, – це був новий витвір у старій формі, "дикій для наших очей" [34]. Невдовзі ця форма злетіла, як зношена річ з вирослого і молодого організму. Промовистою є передмова П.Беринди до свого "Лексикона...": "...Церковнослов'янська мова вже настільки трудна, вже так мало її розуміють, що й сама церква українська стає немилою для її власних синів" [35].
У такий спосіб, усупереч авторитетові староболгарської мови та віри у її недоторканність, відбувається невпинний наступ на неї української писемної мови, що зазнавала щораз більшого впливу розмовної мови: "Церковнослов'янську мову було зламано, народнорозмовна стихія запанувала в усьому українському письменстві" [36]. І підтверджено це низкою українських перекладів таких богослужбових книг, як: Волинське Євангеліє 1571 р., Новий Заповіт від Валентина Негалевського 1581 р., Літківське Євангеліє та перекладами деяких книг Старого Заповіту, що відомі як український біблійний кодекс 1596 р. Луки з Тернополя, рукопис перекладу Старого Заповіту 1575 – 1577 р. від Дмитра із Зінькова (на Поділлі), Крехівський Апостол, перекладений у 60-х рр. XVI ст., Псалтир XVI ст., а крім цього десятками учительних Євангелій [37]. Ці Євангелія були призначені для якнайширших народних мас, і їхні "численні тексти... з різними відтінками та ступнями течії живої мови – це перші спроби перекладу Святого Письма на живу мову в XVI ст." і найнадійніше свідчення прориву живої мови у духовні тексти [38]. Така перекладацька діяльність українських книжників – це подвижницька праця патріотів, "котрі майже за століття до початку національно-визвольної війни 1648 – 1654 рр. виявили прагнення українського народу до відродження своєї мови і своєї духовної культури" [39]. Народна мова стала тим духовим фундаментом, який уможливив подальшу національно-визвольну боротьбу. Перекладацька діяльність мала непроминальне значення і для внутрішнього розвитку мови, позаяк перекладають насправді зовсім не задля точного передання джерела, а задля розвитку і збагачення власної мови, тим більше, якщо це стосується поневоленої культури. О.Потебня зазначав, що розвиткові самостійної народної творчості, і мовної зокрема, завжди передують періоди наслідування. Вони обов'язково передбачають знання іноземних мов, що, відповідно до збільшення кількості добрих перекладів, збільшує у народу запас сил, які рано чи пізно знайдуть для себе вихід у набагато своєріднішій творчості. У такому випадку йдеться про наслідування і самостійність як про необхідність і свободу волі [40].
І цей нагромаджений через переклади запас сил полився двома потоками: мовою ділових державних документів – так званою актовою мовою, і мовою художньої творчості. Офіційна мова Литовсько-Руської держави, що становила собою суміш староболгарської, української і білоруської мов, представлена в основному кодексі права – Литовському статуті (1529, 1566 і 1588 роки). Історик української мови Л.Гумецька називає цю мову "західноруською" як спільну для українців і білорусів, на основі якої згодом усе виразніше проступають власні українські та білоруські особливості [41]. У кодексі за 1588 р. ця мова має і правниче забезпечення: "А писар земский маєть по руску литерами й слові рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншим єзыком и словы" [42]. Зрозуміло, що цією мовою провадяться усі урядові канцелярії – княжі, єпископські, судові тощо. Позаяк до цих канцелярій надходили різні акти, то мова, під впливом актових книг у Чехії отримала додаткову атрибутивну назву – актова. "Значення т.зв. актової мови в історії розвитку української літературної мови дуже велике, першорядне, бо вона стала провідником живої нашої мови до мови літературної" [43]. Про це свідчить наповненість судових документів різними синонімно поширеними похвалами на зразок "чоловік добрий, віри гідний": "а при том были светки, люди добрыє, віри годны", що поступово витіснили лаконічне попереднє "а то свьдци". Поширення нейтрального поняття "свідки" прикметником оцінного значення "добрий" вперше трапляється у західноукраїнському документі 90-х років XIV ст., а вже на початку XVI ст. побутує в актах київського походження [44]. Проникали до актової мови і лайливі слова, позаяк найуживанішим засобом збезчещення була словесна образа: "Мене самого словы невчтивими зсоромотил" (1563 р.), "Як ся єму хотєло соромотил" (1605 р.). Словесні образи в Литовському статуті кваліфікували як правопорушення, однак їх завжди жорстко пов'язували з наклепницькими заявами, що потребують доказу. Себто в очах закону правопорушенням був не самий факт лайки, а брехливість її буквального змісту. Репертуар лайок черпали з реальних обставин життя: "корчемник" (корчма була невіддільним атрибутом підозрілих людей, місцем, де "беспрестанно души погибают без покаяння й без причастия"), "грач" (від гри у карти або кості), "здрайця" (від зрада, а зокрема зрада великого князя, власного пана чи зрадницьке, себто потаємне вбивство), "потварця" тобто "наклепник", також "кат", "скурвий син", "пес". Характерно, що лайка "скурвий син" як непристойна рідко потрапляла на сторінки судових книг. Частіше писарі вдавалися до евфемізмів: "нецнотливо є матки син" (1592 р.), "нечистого ложа син" (1598), "такий-отакий матки сину" (1646), "такий а такий сину" (1648). Немає сумніву, що потерпілі сприймали цю лайку не метафорично, а як прямий закид у незаконнонародженості [45].
Однак найважливіше, що руська мова була мовою княжого двору. Сам Август II (1544 – 1572 рр.), син Бони й Августа І, добре розмовляв і писав українською, а також збирав українські літературні пам'ятки, зокрема літописи. У музеї Чайських у Кракові досі зберігається лист Августа II до своєї матері-італійки Бони, писаний українською. Отже, королева Бона також володіла цією мовою. І це цілком закономірно: адже у великому Литовському князівстві співвідношення литовського населення до українського та білоруського складало 1:10. Українська культура, звичаї, мистецтво та письменство шанували надзвичайно [46].
У 1569 р. укладено Люблінську унію, відповідно до якої більша частина України опинилася у складі Польщі – Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. Територія українських земель, опанованих Польщею, становила близько 1/3 всієї її території. І хоча взаємини між Польщею та Україною тодішня еліта в особі Адама Киселя на сеймі 1641 р. трактувала як незалежно-партнерські: "Не до країни, але з країною, не до релігії, але з релігією, не до титулів і відзнак, але з титулами та відзнаками – так ми прийшли до нашої спільної Вітчизни" [47], – для України це обернулося національною трагедією, відображеною у мові. Найраніше під польський вплив потрапила Галичина. Скориставшись зі смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II, Казимир III окупував Галичину 1349 р., відтак Холмську, Белзьку землю і західне Поділля. Характерно, що до початку 80-х років поляки провадили відносно толерантну щодо українства політику: залишено стару назву "Королівство Руси", деяку автономію в адміністрації, окрему грошову одиницю, давнє руське право і вживання української мови поряд із латинською. Після Кревської унії (1385 р.) Польщі з Литвою становище Польщі в Галичині посилилося, а за короля Володислава Ягайла 1434 р. автономне становище Галичини було скасоване, а замість руського права й адміністрації введено польське [48]. Ці процеси відбувалися на тлі бурхливого розвитку польської освіти і культури (зокрема 1364 р. засновано Краківський університет), що була проникнута ідеями західної Реформації. Звичайно, що цей могутній розвиток польської культури мав непроминальний вплив на вищі кола українського, білоруського і литовського населення Литовсько-Руської держави.
Люблінська унія відкрила шлях до подальшої експансії Центральних і Східних земель України і до зростання виняткового становища польської шляхти серед інших суспільних верств. Це призвело до небаченого досі явища в Україні: зростання національного та релігійного шовінізму [49]. За княжої і литовської доби натомість існувала повна толерантність, яку добре передавали слова: "сию та ону віру Бог дав". Від Люблінської унії шириться мовний і релігійний антагонізм, головним чином внаслідок нетерпимості поляків. Однак, найбільша трагедія цього процесу розгорнулася у свідомості і підсвідомості українців. У їхню душу, серце й розум твердо входять поняття "вищості" та "нижчості": вищості польської культури, польської мови, католицької віри – нижчості української народності, мови, православної віри. Молодше покоління українського панства, заполонене і спокушене перспективами польської шляхти, нестримно входить до польського шляхетського побуту із польською мовою. А внаслідок мішаних шлюбів і підтиском суспільного оточення колишнє руське панство переходить у католицизм. Цьому активно сприяє і полонізація освіти. В українських середніх школах прийнято єзуїтську систему виховання з навчанням латинської та польської мов [50]. Для пізнання істини єзуїти пропонували католицтво і латину, польську – для підвищення свого соціального статусу, збагачення і кар'єри. У такий спосіб від українського народу було відрізано його провідну верству, а відтак витворено термін "хлопи" та похідні від нього – "хлопська мова", "хлопська віра". Тому, як погордливо сміялися з українців поляки, при православній вірі, а отже, при українській мові і культурі залишилися лише "попі та хлопі" [57], тобто сам простий народ, який згодом у воєнно-міграційному вирі XVII ст. визначить її долю. Але про це згодом. Повернімося до народних провідників.
Українська верхівка добре усвідомлювала польські наміри, а тому намагалася забезпечити розвиток своєї мови ще в акті Люблінської унії 5-го червня 1569 р.: "На прохання всіх станів позоставляємо, що по всяких їхніх судових справах, як назви, вписи до книг, акти й усякі їхні потреби, так і наших судів гродських і земських, як і з нашої коронної канцелярії наші декрети, і по всіх наших коронних потребах королівських і земських листи до них не яким іншим, а тільки руським письмом мають бути писані й проваджені на вічні часи" (Volumina Legum т. II, c.753, 764) [52]. Цей акт підписав уже згадуваний король Сигизмунд Август. Однак Польща традиційно порушувала власноруч видані закони, повсякчас натрапляючи на спротив української верхівки, зокрема у 1569, 1571, 1577 рр. У відповідь польський уряд давав гарантії щодо використання української мови: привілеї 1569, 1591, 1638, 1681 рр., але вони рідко втілювалися ужиття. Наприклад, із 17 книг муніципальних і судових документів, написаних між 1582 і 1776 рр., було 130 – польською мовою, 25 – змішаною польською і латинською, 13 – змішаною українською і польською, 3 – українською, 1 – латинською [53].
Загальну атмосферу відстоювання своїх національних прав і потреб відображено у "Заповіті" шляхтича, каштеляна брацпавського і городничого володимирського Василя Петровича Загоровського. У липні 1577 року, потрапивши до татарського полону у Крим, він передав своїй рідні "Заповіт", що ходив по руках волинської шляхти: "Кгды теж дітям моїм Бог милостивий дасть по семи літ, маєт ее милость пани дядиная моя дьяка добре ученого й цнотливого способити, або того Дмитра дьяка, што в мене служил, зьєднавши в дому моєм або в церкви светого Ільї, у Володимирі, их руское науки в письме светом дать учити й, не пестячи їх, пилне й порядне до науки приводити... А коли їм Бог милостивий дасть в своєму язику руском в писме святом науку досконалую тогда мается милость; пани дядина моя, бакаляра статечного, котрий їх би науки латинского письма добре учити мог, им зьєднавши в дому моем велил би учить... Также аби письма своєго руського і мовенья руськими слови й обичаєв цнотливих і покорних руських не забивает..." [54].
Врешті-решт, попри колективні й поодинокі національні спалахи, основний закон країни Литовський Статут, складений після Люблінської унії 1588 року, вже у 1614р., а потім у 1619, 1623, 1648 рр. вийшов польською мовою [55]. У1696-го р. Варшавський Сейм ухвалив відповідну до його політичного курсу постанову про мову урядових українських канцелярій: "Писар повинен по-польськи, а не по-руськи писати" [56].
Чужомовна стихія проникла і до інтелектуально-духовної верстви суспільства, що підтверджує факт творення панегіричної релігійно-духовної та полемічної літератури православними діячами по-польському. Особливо це стимулювала і уяскравила Берестейська унія. Серед автури, що пише польською, – М.Смотрицький, С.Косів, П.Могила, Л.Баранович та ін. Руським, себто українським у них є лише релігійне питання, яке вони захищають... [57]. Цьому є виправдання: використання мови ідеологічного супротивника було зумовлене, передусім, бажанням донести до релігійних опонентів свою позицію. Так формувалася особлива роздвоєна національно-культурна свідомість української еліти з орієнтацією на польську культуру. Слушно зазначає М.Грушевський: українська шляхта, яка чисельно переважала польську, могла б дати відсіч, стати на захист української культури, але трагедія була в тому, що її спокушали польська культура, тісніший зв'язок з нею, привілеї, якими забезпечували їх уряди [58].
Назагал від часу входження українського мовного простору спочатку до складу Литовської держави, а потім до Польщі, частина української людності, зокрема бояри, що стали шляхтою, зреклися тубільної мови і засвоїли польську як мову літературну – і письмову, і розмовно-побутову [59]. Зрозуміло, що за таких обставин до української мови активно входили полонізми, латинізми, германізми. Зросла роль латинської мови, "... бо вона в Польщі скрізь була потрібна, і її навчали [...] в нашій Київській Академії вже за митрополита Петра Могили, чому козацька старшина так часто знала цю мову, на той час мову науки й дипломатії" [60]. Однак попри це, знаковість Х\/ІІ ст. в іншому: а) у наповненні мови народними лексико-граматичними структурами і витворенні "простої мови", як називали її сучасники; б) у її широкому територіальному розпросторенні; в) у набутті статусу офіційної за Гетьманату; г) у спробах її першої лексико-граматичної кодифікації.
Мова зростала через широке творення адміністративно-правової і суспільно-політичної лексики, що зумовлено розширенням кола ділових документів не тільки у судових та інших державних установах козацької держави, але й у культурно-освітніх осередках. Зокрема, про це свідчать ділові документи Львівського Ставропігійного братства, збірник актових документів Волині й Наддніпрянщини, приватне листування урядових осіб, передусім І.Мазепи та І.Самойловича [67]. Ці пласти були наповнені народною лексикою і фразеологією, усталеними метафорами як знаками українського архетипного мислення, морфологічними та синтаксичними видільними ознаками [62]. Так витворювалася єдність ділової мови для Правобережжя і Лівобережжя.
На цьому ґрунті щедро зародила художня література різних жанрів. Поезія своїм корінням сягала XVI ст., а саме знаменитого сатиричного вірша подружжя з Волині – І.Жоравницького та О.Копоть "Хто йдеш мимо, стань годину..." (1575 р.). Цей вірш і судова розправа над авторами вірша, звинуваченими в наклепництві, публічно і вперше засвідчили приголомшливу громадянську силу правдивого народного слова. У судовій книзі зазначено: "Тисяча пятсот семдесят шостого року месяца июния второгонадцятого дня... на рочках судових й гродских Луцких... перед нами суддями... исповидал пан Ян Жоравницький, який вибачився й слова тип будут вписани до книги" [63]. Співавтор вірша О.Копоть, перейшовши через нечуваний розголос вірша і судовий позов, сказала: "Слово давніше, як шабля. Його слід точити й носити при собі. Воно існує для добра, а меч – для зла" [64]. Знаменно і закономірно, що один із наших українських віршів, написаний народною мовою, мав розголос на всю Волинь, і народ його прочитав не в рукописній збірці, а на місцях, де кріпилися королівські універсали. Це, як зазначає Г.Нудьга, мабуть, перша агітаційна літературна листівка в Україні сатиричного змісту, що викликала непередбачувану бурю людських пристрастей [65]. Іван та Олена, можливо, і не усвідомлювали, що своєю родинною літературною творчістю народною мовою відобразили атмосферу доби часів Відродження в Україні й утвердили соціальну і громадянську силу слова [66]. Поезія таких їхніх наступників, як Г.Смотрицький, К.Зіновієв, Т.Ставровецький, К.Сакович, Т.Земка та інші ставала полем для невпинного сходження народної мови. Саме на цю пору припадає зародження української прози у формі проповідей, серед яких знакова збірка Й.Галятовського "Ключь разумінія" (1659), де автор обстоює спілкування людини з Богом зрозумілою мовою: "Старайся, жебы всі люде зрозуміли тоє, що ты мовишь на казаню..." [67]. Вагома кількість "абстрактної лексики і запозичених слів у його творах дає підстави говорити не тільки про багатство української мови другої половини XVII ст., не тільки про інтелектуальний рівень письменника, але й про інтелектуальний потенціял народу та життєздатність його мови, яка спроможна ввібрати й пристосувати запозичені слова" [68]. Й.Галятовський так удосконалив староукраїнську літературну мову, що вона цілком могла прийняти на себе функції загальноукраїнської літературної мови. Продовжувачами його мовної традиції були А.Радивиловський і Д.Туптало – їхня творчість активно працювала на зміцнення суспільної позиції української літературної мови.
Особливе місце у пропагуванні живого народного слова посідала давня драматургія: інтермедії до драми Я.Гаватовича (1619), "Христос Пасхон" (1630 р.) А.Скульського, "Слово о збуренні пекла".
Піднесенню авторитету й престижу тодішньої української і староболгарської мов особливо сприяли щойно створені лексикографічні й мовознавчі праці. Вони, всупереч юридичним і політичним утискам польської влади, лінгвістичне узаконювали незворотність українського мовотворчого процесу, а незабаром і державотворчого через національно-визвольні змагання козаччини 1648 – 1654 рр. Найвищим досягненням української лексикографії був "Лексиконь славеноросскій й ймень тлькованіє" (1627 р.) П.Беринди. За суттю – це диференційний церковнослов'янсько-український словник із 7 тисячами статей і 1400 онімами. Перекладна частина праці – одне з найбагатших зібрань української лексики кінця XVI – початку XVII ст. Переклади здійснено загальнонародними чи літературними відповідниками.
Непроминальну роль у кодифікації української лексики відіграв і перший церковнослов'янсько-український словник невідомого автора "Лексись сь толкованіємь словенскихь словь просто" (не раніше як 50-і роки XVI ст. (залишився в рукописі), а також перший друкований словник "Лексись сирчь реченія вькратц собра(ъ)ны и из слове(н)ского языка на просты(й) рускій діялекть истол(ъ)кованы" Л.Зизанія (Вільно 1596 р.). У реєстрі церковнослов'янські слова перекладено староукраїнською літературною мовою, тому ця праця – перша спроба нормалізації лексичного складу обох мов [69].
Наступний етап у кодифікації української лексики – це творчість Є.Славинецького, який наприкінці 30-х – на початку 40-х років XVII ст. під час роботи у Київському колегіумі уклав "Лексиконь латинскій". Це латинсько-церковнослов'янський перекладний словник, який промовисто доводить, що можливості церковнослов'янської мови анітрохи не менші, ніж латинської. Окрім цього, у тих випадках, де латинські лексеми не мали відповідників у церковнослов'янській мові, автор наводить рідні – українські [70].
Перше граматичне опрацювання української мови знаходимо у "Граматиці словенській" І.Ужевича. І хоча це рукописна праця, і до того ж написана 1643 р. у Парижі латинською мовою, а другий варіант 1645 року, – вона відображає особливості живої і літературної мови того часу. Через латинську мову вона відкрита для широкого кола дослідників. Неминуще значення має фактичний матеріал цієї праці [71] як незаперечний свідок торжества народномовної стихії. З огляду на лінгвістичні студії і живу мовну практику цього часу, зрозуміло, що у XVII ст. "церковнослов'янська мова чітко протиставляється українській літературній не як її стилістичний варіант, а як окреме явище" [72].
Це народне мовне сходження розгорталося на тлі бурхливого суспільного життя: у боротьбі з татарами і турками сформувалася самостійна військово-політична сила – козацтво, що після Люблінської унії, через нестримний польський національний, релігійний і соціальний гніт, зосередило свою увагу на подіях у Речі Посполитій. На знак протесту пронеслися перші хвилі народних повстань під проводом Х.Косинського (1591 р.), а відтак С.Наливайка (1596 р.). Польський сучасник зазначав: "Уся Україна скозачіла, всюди повно зрадників та шпигунів" [73]. Лють поляків не знала меж. Варшавський сейм 1597 р. проголосив усіх козаків "ворогами держави" і наказав нищити їх. Попри це, польське панство було безсиле подолати повстанців і в паніці тікало. Разом з тим, активно мігрувало й українське населення, тягнучись із Галичини, Волині, Полісся, Холмщини, Поділля, північної Київщини щодалі на схід та південь, освоюючи так звані слободи (землі, вільні від податків і чиншів на певний проміжок часу).
Це, своєю чергою, мало визначальний вплив на формування мови: "На відзисканих землях спостерігалася велика строкатість, оскільки серед поселенців були носії всіх можливих українських говірок, як південно-західних, так і північних, а поза тим – білоруської, польської та (нехай на меншу міру) багатьох інших мов, від татарської до німецької чи литовської. З взаємодії цих діалектів і мов, серед яких, утім, український елемент мав величезну перевагу, постали південно-східні говірки, що їхні прикмети, викшталтувані в 2-й пол. XVI ст. та в XVII ст., зазнали тільки незначних зміну XVIII – XIX ст." [74].
Розростання народного протесту переросло у національно-визвольну війну 1648 р., що також було суттєвою причиною змішування населення у козацькому котлі. Рух на схід і південь доповнився новими напрямками: назад на північ і захід. Зрештою, шестилітня війна, виснаживши дві сторони, призвела до втручання третьої сили – Московщини. Ця держава визнала автономію козацької України і взяла Лівобережну Україну під свій протекторат. Правобережна Україна після Андрусівського перемир'я 1667 р. залишилася під Польщею. Такі події уможливили розвиток простої мови на новій Гетьманщині, як часто називали козацьку державу. Просту мову широко використовували у документах центральної та місцевої влади. Українською провадили свої записи органи місцевого самоврядування та суди, хоча лише мізерна частина цього матеріалу потрапила у науковий обіг. Так українська стала офіційною у гетьманській державі, а відтак і дієвим засобом становлення літературної мови [75]. Однак престиж польської мови навіть на тих землях, де порушилися політичні зв'язки із Польщею, не був підірваний. Польську вживали як писемну навіть представники вищого православного духівництва, наприклад Л.Баранович. Не виходили з моди й полонізми у мові освічених верств суспільства [76].
Попри свій руйнівний характер, події ХVІ – ХVІІ ст. справили далекосяжний і благодійний вплив на розвиток мови, й у цьому зв'язку, насамперед, слід підкреслити її небачене доти поширення: коли спольщена частина людності (ляхи та недоляшки) була винищена фізично або вигнана з більшої частини українського мовного обширу, а та частина, що залишилася, геть покозачилася, у цих демократизованих умовах засяг української мови як розмовної знову розширився: нею говорили і гетьмани, і старшини, і козаки, і селяни [77]. Так мова вийшла на поверхню суспільного життя, аби, як зазначає О.Потебня, стати на чолі змагань у всіх його проявах. Повсякчасна небезпека, безлад розрух випродукували "мовну єдність в умовах роз'єднання, позірного браку суспільного зв'язку та занепаду культурного життя". Це яскравий приклад незбіжностей мовної і суспільної синусоїд розвитку, де мова заступає відсутність розпанаханої на частини української держави і стає символом її неподільності. Не менш важливим було постання південно-східного наріччя на розлогих новозаселених землях. А звідси – найважливіший парадоксальний висновок, на якому наголошує Ю.Шевельов: "Мовна єдність народу збереглася й посилилася скоріше не всупереч драматичним історичним подіям, а завдяки їм. Політична незалежність (чи боротьба за неї) зазнала краху, й культурний розвій загальмувався, проте мовна єдність зміцнилася" [78]. Ця мовна єдність стала зовнішньою капсулою-оберегом, під яким тривала подальша кривава історія. В Україні наступила Московська доба.

ЛІТЕРАТУРА
1. Чижевський Дмитро. Історія української літератури. – Тернопіль, 1994. – С. 213.
2. Чижевський Дмитро. Там само. – С. 216 – 217.
3. Девід А.Фрік. Мелетій Смотрицький і руське мовне питання. // ЗНТШ. – Т. 224. – Львів, 1992. – С. 221.
4. Литовське-Руська держава (ХІІІ – ХVI вв.) // Енциклопедія українознавства. – Львів, 1994. – Т. 4. – С. 1304.
5. Полонська-Василенко Наталія. Історія України. – К., 1992. – Т. 1. – С. 311.
6. Полонська-Василенко Наталія. Там само. – С. 312.
7. Полонська-Василенко Наталія. Там само.
8. Мойсієнко В.М. Про національний статус "руської мови" в часи Великого князівства Литовського та Речі Посполитої // Мовознавство. – 2005. – № 1. – С. 82.
9. Толстой Н.И. Взаимоотношение локальных типов древнеславянского языка позднего периода (вторая половина XVI – XVII вв.) // Славянское языкознание. – М., 1963. – С. 245.
10.  Толстой Н.И. Там само. – С. 242.
11.  Українська поезія. Кінець XVI – початок XVII ст. Упорядники В.П.Колосова, В.І.Крекотень. – К.,1978. – С. 321.
12.  Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. – Харків, 2002. – С.499.
13.  Шевельов Ю. Історична фонологія... Там само. – С. 499.
14.  Шевельов Ю. Там само.
15.  Цит. за Добосевич Уляна. Українська книжна мова другої половини XVI – середини XVII ст.: "non est inculta" // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. – Випуск 34. – Частина II. – Львівський національний університет, 2004. – С. 32 – 33.
16.  Цит. за Добосевич Уляна. Релігійне письменство... Там само. – С. 355.
17. Девід А. Фрік. Мелетій Смотрицький і руське мовне питання // ЗНТШ. – Т. 224. – Львів,1992. – С. 212.
18.  Чепіга Інна. Взаємодія української і церковнослов'янської мов XVI століття (на матеріалах перекладів Євангелія) //ЗНТШ. – Т. 229. – С. 286 – 287.
19.  Чижевський Дмитро. Там само. – С. 221.
20.  ДевідА.Фрік. Мелетій Смотрицький...Там само. – С. 212.
21.  ДевідА.Фрік. Мелетій Смотрицький... Там само. – С. 217.
22.  Девід А.Фрік. Там само. – С. 222.
23.  Чепіга Інна. Взаємодія української... Там само. – С. 286.
24.  Франко І. Наші коляди. Зібр. тв. у 50-ти т. – К., 1980. – Т. 28. – С. 12.
25.  Огієнко Іван. Українська мова в Києво-Печерській Лаврі в XVII віці. – Львів, 1924. – С. 6 – 7.
26.  Огієнко Іван. Там само. – С. 8.
27.  Огієнко Іван. Там само. – С. 8.
28.  Цит. за Гринчишин Дмитро. Четья 1489 року – видатна пам'ятка української мови // ЗНТШ. – Львів, 1995. – Т. 229. – С. 254.
29.  Гринчишин Дмитро. Там само. – С. 254.
30.  Добосевич Уляна. Релігійне письменство у формуванні української книжної мови XVI – першої половини XVII ст. // Християнство й українська мова. – Львів, 2000. – С. 356.
31. Чепіга І.П. Пересопницьке Євангеліє – унікальна пам'ятка української мови // Пересопницьке Євангеліє 1556 – 1561. – К., 2001. – С. 18.
32.  Чепіга І.П. Пересопницьке...Там само. – С. 19.
33.  Шевельов Ю. Історична фонологія... Там само. – С. 500.
34.  Возняк Михайло. Історія української літератури. У двох книгах. Книга перша. – Львів, 1992. – С. 300.
35. Огієнко І. Українська мова в Києво-Печерській Лаврі... Там само. – С.4.
36. Гринчишин Дмитро. Четья 1489 року... Там само. – С. 258; Чепіга І.П. Пересопницьке Євангеліє ... Там само. – С. 53.
37. Чепіга Інна . Взаємодія української і церковнослов'янської мов... Там само. – С. 280.
38. Возняк Михайло. Історія... Там само. – С. 302.
39.  Чепіга І.П. Пересопницьке Євангеліє ...Там само. – С. 54.
40.  Потебня О. Язык и народность // Мьюль и язык. – Харьковь, 1913. – С. 202.
41.  Гумецкая Л.Л. Вопросы украинско-белорусских языковых связей древнего периода // Вопросы языкознания. – 1965. – № 2. – С. 42.
42.  Огієнко Іван. Історія української літературної мови. – К., 1995. – С. 95; Русанівський В.М. Історія української літературної мови. – К., 2001. – С. 61.
43.  Огієнко Іван. Так само. – С. 97.
44.  Цит. за Яковенко Наталя. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – XVII ст. – К., 2002. – С. 110.
45.  Яковенко Наталя. – Там само. – С. 116,130, 138 – 139.
46.  Нудьга Григорій. Не бійся смерті. – К.,1991. – С. 54 – 55.
47.  Яковенко Наталя. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – XVIII ст. – К., 2002. – С. 257.
48.  Польща й Україна // Енциклопедія Українознавства. – Львів, 1996. – Т. 6. – С. 2238 – 2239.
49.  Полонська-Василенко Наталя. Історія України. Там само. – С. 375.
50.  Польща й Україна // Енциклопедія Українознавства... Там само. – С. 2241.
51.  Огієнко Іван. Історія української літературної мови... Так само. – С. 110.
52.  Огієнко Іван. Історія української літературної мови... Так само. – С. 101.
53.  Шевельов Юрій. Історична фонологія...Так само. – С. 718.
54.  Акты, относящиеся к православной церкви в Юго-Западной России. – К., 1859. – Т. 1. – С. 74.
55.  Яковенко Наталя. Паралельний світ... Так само. – С. 84.
56.  Огієнко Іван. Так само. – С. 102.
57.  Назаренко Олеся. Польсько-українська двомовність Лазаря Барановича у контексті української культури XVII ст. // Українська історична та діалектична лексика. – Львів, 2003. – С. 251.
58.  Цит. за Полонська-Василенко Н. Так само. – С. 375.
59.  Чапленко Василь. Українська літературна мова, її виникнення й розвиток (XVII ст. – 1917). – Нью-Йорк, 1956. – С. 9 – 10.
60.  Огієнко Іван. Історія української... Так само. – С. 108.
61.  Худаш М.Л. Лексика українських ділових документів кінця XVI – поч. XVII ст. – К., 1961; Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст.: 36.акт. документів. – К., 1981.
62.  Русанівський В.М. Історія української літературної мови. – К., 2001. – С. 88, 90 – 93.
63.  Цит. за Нудьга Григорій. Не бійся смерті. – К., 1991. – С. 156. ЦДІА УРСР. – Фонд 25. – Опис 1. – Одиниця зберігання № 16.
64.  Нудьга Григорій. Не бійся... Там само. – С. 176.
65. Нудьга Григорій. Там само. – С. 224.
66. Нудьга Григорій. Там само. – С. 216.
67. Русанівський В.М. Історія... Там само. – С. 119.
68.  Чепіга Інна. Твори Іоаникія Галятовського як джерело "Історичного словника українського языка" // Українська історична та діалектна лексика. – Львів, 1996. – С. 45.
69.  Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія // Українська мова. Енциклопедія. – К., 2000. – С. 274.
70.  Там само. – С. 275.
71.  Німчук В.В. Мовознавство на Україні XIV – XVII ст. – К., 1985. – С. 198.
72.  Русанівський В.М. Там само. – С. 100.
73.  Полонська-Василенко Наталя. Там само. – С. 365.
74.  Шевельов Ю. Історична фонологія... Там само. – С. 711.
75.  Шевельов Ю. Розвиток української... Там само; Історична фонологія... Там само. – С. 735.
76.  Шевельов Ю. Історична... Там само. – С. 722.
77.  Шевельов Ю. Історична фонологія... Там само. – С. 713.
78.  Шевельов Ю. Історична фонологія... Там само.