Сесія, присвячена десятиріччю Науково-дослідного інституту українознавства
Автор: НДІУ
Науково-дослідний інститут українознавства

24 січня 2002 року, Будинок учителя

Сесія, присвячена десятиріччю Науково-дослідного інституту українознавства

Іван Курас. Вельмишановний Петре Петровичу, вельмишановний Ігоре Рафаїловичу, шановна президіє, шановні гості, дорогі учасники нашого святкового зібрання!
Дозвольте мені від імені Наглядової ради Інституту українознавства розпочати наше урочисте засідання. У програмі наших зборів передбачена доповідь директора Інституту академіка Петра Кононенка, тому дозвольте не торкатися етапів становлення цієї установи, проблем, що стоять перед українознавством в історії нашої держави. Дозвольте мені привітати Вас сердечно з великим святом українознавства! Це свято всієї нашої гуманітаристики, нашої української інтелігенції, це свято академічних і університетських українознавчих колективів, як казав класик, це свято душі і серця, щиро вітаю Вас із цим святом. Я хотів би наголосити тільки на одному: ми всі урочисто відсвяткували минулого року десятиріччя незалежності України. Цій події, яка має безсумнівно історичне значення, передував ІІІ Всесвітній конгрес українців. Під час цих урочистостей, зібрань, наукових конференцій, круглих столів, що проходили у столиці нашої держави, червоною ниткою проходила проблема українознавства, стану українознавчих студій у межах нашої держави та в рамках світового українознавства. І не буде перебільшенням сказати про Інститут українознавства, що його душею і серцем є його засновник, фундатор і керівник шановний проф. Петро Кононенко.
Сьогоднішнє зібрання має дві сторони: ювілейний та святковий характер, але ми повинні зосередити свою увагу на обговоренні проблем, які на нас чекають сьогодні. Я хотів би, користуючись нагодою, привітати всіх Вас сердечно від імені президії Національної Академії наук, секції суспільних і гуманітарних наук і висловити солідарність цих інститутів – ядра нашої Національної Академії з НДІУ МОН, адже ми безпосередньо пов’язані з проблематикою українознавства. Ми тісно співпрацюємо з Інститутом українознавства, і тут є привід ще раз подумати про спільні дії у майбутньому.
Дозвольте запросити до слова Його Святість патріарха Української православної церкви Київського патріархату Філарета.

Патріарх Філарет. Шановна президіє, дорогі друзі!
Я насамперед хотів би від імені Української православної церкви Київського патріархату привітати Інститут українознавства з десятою річницею. Я думаю, що усі ми усвідомлюємо, яке значення має Інститут українознавства в будівництві Української держави. Україну неможливо побудувати без відродження духовності. Душа – це є сила народу. Декілька років тому один архімандрит-українець говорив: "Я тілом українець, а душа моя русская". Так ось таких українців з "русскою душею" в Україні усе ще багато. І це одна з великих перешкод у будівництві української України. Тому Інститут українознавства покликаний до того, щоб українців тілом робити українцями душею.
І за ці десять років ми відчуваємо, яку велику роботу провів Інститут українознавства і зокрема його директор Петро Петрович Кононенко як його рушійна і велика сила.
Ми сподіваємося, що в майбутньому Інституту будуть створені кращі умови для того, щоб він відроджував українську душу.
Іван Курас. Шановні колеги, дозвольте надати слово голові комітету з питань освіти та науки Верховної Ради України академіку Національної Академії наук Ігорю Рафаїловичу Юхновському.
І.Р. Юхновський. Ваша Святосте, шановна президіє, шановні збори. Мені дуже приємно від імені комітету з питань освіти та науки вітати Інститут українознавства з його десятирічним ювілеєм. Особливо приємно вітати директора Інституту Петра Петровича Кононенка.
Людина, запалена Україною, створила цей Інститут, плекала його, починаючи ще з відділу Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка, ця людина доклала неймовірних зусиль, щоб цей Інститут, врешті-решт, розгорнув на повну широчінь свою діяльність.
Інститут має цілий ряд відділів, які і далі розвивають та практично встановлюють українознавство як науку, як систему навчання, як стратегічну систему розвитку Української держави.
Держава не може існувати без патріотизму, патріотизм не може існувати без національної свідомості. Національна свідомість повинна бути широкою. Інститут українознавства якраз ту ширину національної свідомості плекає, розвиває і впроваджує в життя.
Інститут має цілий ряд різноманітних відділів, які опрацьовують розмаїті проблеми, починаючи від того, що є Україна, що є українське, як Україна пов’язана з іншими культурами Сходу і Заходу, як вона впливає на ті культури і що вона має від тих культур.
Комітет з питань науки та освіти завжди підтримував створення такого Інституту, і буде підтримувати його також у майбутньому.
Зараз комітет працює над розвитком українства в Українській державі, зокрема ми добиваємося впровадження в програмному забезпеченні, що використовується на території України, української мови. Ми досягли в Держстандарті того, щоб був розроблений стандарт впровадження української мови в комп’ютерних системах. Після цього починається перетворення, перейменування, переклад основних комп’ютерних програм на українську мову з тим, щоб інформатика українською мовою пішла в школи і державне управління.
Я вітаю Петра Петровича, шановний колектив Інституту українознавства з десятирічним ювілеєм, і маю сказати їм, що перед ними стоїть і далі складне завдання.
Коли ми починали Україну, нам говорили, ви не дуже натискайте, ви не дуже спішіть з вашою українською мовою, вона сама собою утвердиться. Як бачимо, вона сама собою не вийшла, не утвердилася.
Але з боку російської мови та культури є настільки велика агресія, що вона стала загрозливою для України. Я не хочу виступати проти росіян чи російської культури. Я виступаю за всебічний розвиток української культури та української мови. Інститут українознавства повинен давати відповідні рекомендації, як це робити.
Бажаю Вам щастя, успіхів, здоров’я, і, дай Боже, щоб усі підтримували цей чудовий Інститут.
Іван Курас. Слово надається першому заступнику державного секретаря Міністерства освіти і науки, дійсному члену Академії Педагогічних наук України Гуржію Андрію Миколайовичу.
А.М. Гуржій. Ваша Святосте, високоповажна президіє, шановні учасники зібрання!
Дозвольте мені виконати почесну і приємну місію і зачитати привітання від міністра освіти і науки України.
"Шановні колеги!
Від імені Міністерства освіти і науки і від себе особисто щиро вітаю колектив НДІ українознавства з десятирічним ювілеєм.
Ваш внесок у становлення і розвиток українознавства як науки, проведення наукових досліджень, підготовка фахівців, творча праця на шляху утвердження незалежної України принесли Інституту заслужене визнання.
Нам приємно, що у вашому колективі працює такий заслужений діяч вітчизняної науки як директор Інституту Петро Петрович Кононенко. Науковий керівник, серед учнів якого 30 кандидатів та 10 докторів наук, лауреат низки премій.
Активно працюють інші фахівці, що присвятили свою творчість та свою діяльність народу і країні.
Хай міцною буде Ваша людська праця, хай щасливою буде Ваша доля, міцного вам здоров’я, нових звершень та успіхів.
Міністр освіти та науки України Кремень В.Г."
Я вручаю цю адресу і хочу сказати, що рішенням колегії Міністерства освіти і науки України працівникам НДІ українознавства присвоєно почесне звання Відмінника освіти України. Відповідні нагрудні знаки і посвідчення будуть вручені на зібраннях колективу, ми будемо просити зробити це шановного директора Петра Петровича Кононенка.
Дозвольте зачитати ці прізвища:
Гуменюк Лідія Сергіївна
Коротя-Ковальська Валентина Павлівна
Невгодовський Анатолій Кирилович
Шкрібляк Петро Васильович
Денисюк Сергій Петрович
Гриценко Марія Василівна
Також нагороджені почесними грамотами Міністерства освіти і науки:
Сазоненко Ганна Стефанівна
Яресько Людмила Петрівна
Плівачук Катерина Володимирівна
Лопушанська Галина Василівна
Півторак Зоя Василівна
Насамперед дозвольте мені від імені Міністерства та всіх освітян вручити колективу науково-дослідного Інституту українознавства його ангела, який боронив би Вас від усіх напастей, хай буде Вам щаслива доля! Слава Україні!
Іван Курас. Дорогі друзі, щоб у вас не було сумнівів, що дуже короткий список нагороджених, я хотів би зробити заспокійливе повідомлення. За поданням Інституту питання про нагородження багатьох інших членів колективу розглядається у відповідних державних структурах та інстанціях.
Дозвольте мені надати слово заступнику Голови Київської міської державної адміністрації Володимиру Івановичу Ромашку.
Володимир Ромашко. Вельмишановна Президіє! Шановні пані та панове! Дозвольте оголосити привітання від Київського міського голови Олександра Олександровича Омельченка.

Шановні друзі!
Від щирого серця вітаю вас з 10 річницею від дня заснування Інституту українознавства.
Жодна суверенна держава, яка дбає про своє майбутнє, добробут свого народу не може розвиватися без власної державної ідеології.
Українознавство – той ваговий чинник духовності нашого народу, який формує філософію національної освіти, культури, мистецтва, родинного виховання на засадах добра і справедливості.
Міська влада дбає про те, щоб державницький підхід до формування молоді був спрямований саме на виховання патріотичних почуттів та переконань, збагачення духовного світу, відповідальність за долю своєї батьківщини та держави в цілому. Це історичне завдання і здійснює міська влада спільно з Інститутом українознавства.
Бажаю вам творчих успіхів та духовних злетів, щастя, добра і миру в ім’я України та українського народу.

З повагою,
Київський міський голова        Олександр Омельченко

Дозвольте виконати доручення Київського міського Голови і вручити нагороди міста.
За плідну працю у розвитку українознавства нагороджується почесною грамотою Київського міського голови колектив Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України.
За вагомий внесок у створення духовних цінностей, високий професіоналізм з нагоди десятиріччя НДІ українознавства Міністерства освіти і науки України оголосило подяку Київського міського голови та міської державної адміністрації з врученням нагрудного знака, цінного подарунка та іменного годинника працівникам Інституту:
Калакурі Ярославу Степановичу, провідному науковому співробітнику;
Кононенку Тарасу Петровичу, завідувачу відділу;
Масляку Петру Олексійовичу, завідувачу відділу;
Мокренку Анатолію Юрійовичу, завідувачу відділу;
Руденку Юрію Дмитровичу, провідному науковому співробітникові;
Сніжку Валерію Володимировичу, завідувачу відділу;
Хоменку Олександру Анатолійовичу, провідному науковому співробітникові.
Іван Курас. Шановні колеги! Дозвольте надати слово для привітання Голові Комітету з прав людини та національних меншин Верховної Ради України, члену Наглядової Ради нашого інституту з першого дня його існування шановному Удовенку Геннадію Йосиповичу.
Г.Й.Удовенко. Дозвольте почати з вручення квітів жінкам Інституту українознавства. Ваша Святосте! Дорогі друзі!
Дійсно, для тих, хто будує національну державу, а не якусь космополітичну Україну, це – велике свято. На жаль, про це свято належним чином ще не знає український народ. Для того, щоб створити такий Інститут, треба було долати величезний опір. Я не знаю, чи створили б ми його сьогодні. Бо нам би говорили, що відбувається адміністративна реформа, це з одного боку, а з іншого боку я подумав, а чи є Англії, скажімо, інститут англієзнавства чи в Німеччині? Є аналогічні, хоча ці держави не були колоніальними, а ми були протягом сторіч колонією. І те, що сьогодні робить Інститут, має робити Українська держава. Треба, щоб українці відмовилися від своєї меншовартості, щоб українці відчували почуття гордості за те, що вони є українцями у своїй Українській державі.
Я вже, можливо, Петре Петровичу, говорив на вашому славному ювілеї, що якось я бачив по телебаченню в Америці, в Нью-Йорку ролик: єврейське дитя питає у свого батька: "Тату, чи я повинен пишатися тим, що я єврей?" А чи ми колись запитали, чи ми повинні пишатися, що ми українці, чи ми є "населенням великої держави". Чи ми є українська нація, яка ще скаже своє слово у світовій історії. Ви є великий патріот України. Я вітаю Вас із цим золотим ювілеєм. Хочу сказати, що Народний Рух України в основі своєї державотворчої діяльності заклав ідею розбудови Української національної держави, а не якоїсь, як ви вже говорили, космополітичної держави. І ця ідея запроваджується в життя протягом всього існування Народного Руху України.
Інститут українознавства зробив і має далі робити свій внесок у розбудову Української національної держави. Добитися того, щоб нарешті українська мова – державна мова, стала панівною мовою у нашій державі. Держави без мови не може бути. Ми повинні розбудувати й піднести українську політичну націю, де кожна людина, яка живе в Україні, була б гордою тим, що вона є українцем.
І на завершення я хочу подарувати Інституту книгу В’ячеслава Максимовича Чорновола. Там багато таких думок, які збігаються з Вашими і будуть Вам допомогою у вашій роботі.
Слава Україні! Слава Інституту українознавства!
Іван Курас. Слово має голова Всеукраїнського Педагогічного товариства імені Григорія Ващенка, секретар Національної Спілки письменників України, доктор філологічних наук, професор, член ради нашого інституту Анатолій Григорович Погрібний.
А.Г.Погрібний. Ваша святосте! Шановні друзі!
Я найперше привітаю сердечно Інститут українознавства, всіх освітян України, всіх патріотів України із цим десятирічним ювілеєм цього унікального наукового закладу. Ми хотіли, щоб це був і навчальний заклад також, який функціонує ось вже десять років. Я вітаю Вас від імені Педагогічного товариства імені Григорія Ващенка.
Шановні друзі! Я також працюю в цьому інституті, і всі ці роки товариство ім. Григорія Ващенка й Інститут українознавства стоять поряд. Ми весь час б’ємо в одну точку, і точка ця – відродження, утвердження, перемога в Україні національних українських засад освіти і виховання. Це надзвичайно складне завдання. Усі знають полотна Айвазовського та інших майстрів, де зображені високі хвилі, де зображений дев’ятий вал і той корабель, з яким може асоціюватись Інститут українознавства. Це той корабель, який кидає на всі боки, але є цілковита впевненість, і ми повинні все зробити, щоб цей корабель приплив до наміченої цілі. А ціль, якої конче потрібно досягти, – це перемога в Україні національних засад в освіті і вихованні. Я впевнений, що цей корабель із цих штормів, які все ще тривають, випливе неодмінно, і стишаться ці хвилі. Найперше брудні, шовіністичні хвилі, які ще здіймаються сьогодні в Україні, і та справа, яку підхопив мудрий капітан Петро Петрович Кононенко, переможе. Бо він підхопив те, що почали здійснювати та розвивати в Україні в добу Української Народної Республіки такі великі мужі нашої історії як Михайло Грушевський, як Сергій Єфремов, як Володимир Вернадський, як Григорій Ващенко, як Софія Русова, як Іван Огієнко. Це той ряд, за яким одразу до початку 80-х і до кінця 90-х років йде Петро Петрович Кононенко. І все, що він робить, очолюючи цей Інститут українознавства, це є абсолютно стовідсотково вірно. Це є надзвичайно унікальна, це є потрібна націєрятівна, державорозбудовча справа, яка в Україні все-таки неодмінно переможе.
Шановні друзі! Це я сказав кілька слів від товариства імені Григорія Ващенка. Але надійшло багато привітань. Усі патріотичні сили знають Інститут українознавства як корабель, як острів надії, це є свято загальнодержавного значення. У вітаннях представлені різні терени України, я бачу представників з Криму, Запоріжжя, Кіровограда, Київщини, Львівщини, Дніпропетровщини та ін. Назву окремі з них.
Оголошує вітання від вітчизняних та закордонних осіб, організацій, товариств, об’єднань, центрів українознавства (Хотинська школа-родина, Сквирська районна державна адміністрація, Харків, школи, конкретні навчальні заклади). Ось телеграма від віце-прем’єра нашого Миколи Жулинського, де є такі слова: "відбулося за ці десять років багато подій, пов’язаних з Вашою інституцією, але непереможними залишилися ідеї, які Ви, Петре Петровичу, сповідуєте як справжній патріот". Національна спілка письменників України вітає Інститут, відзначає значний внесок Інституту в розбудову Української держави. Підписалися всі секретарі Спілки письменників України.
Я хотів би зачитати цілий ряд телеграм з-поза меж України, і ось привітання від асоціації українознавців такої далекої від нас держави як Бразилія. Президент цієї асоціації пише:
Шановний Петре Петровичу,
Від імені багаточисельної української громади Федеративної Республіки Бразилії вітаю Вас та увесь славний колектив Науково-дослідного інституту українознавства з першим 10-річчям.
Ваш надзвичайно важливий заклад відомий у цілому світі як міцний форпост у захисті нашої національної культури, рідної мови, правдивої історії, багатих звичаїв, тисячолітнього досвіду нашого українського народу.
Для нас, нащадків тих, хто волею долі був закинутий далеко від рідних дідівських теренів, Україна залишається землею обітованною, до якої ми линемо у думках та наяву, робимо посильну підтримку відновленій державі, нашим багатостраждальним братам, які виходять з комуністичного полону.
У цьому нелегкому русі українського народу до правди, до чистих джерел своєї славної минувщини, особливо у вихованні молодого покоління, велика надія покладається нами, українцями з діаспори, на нашу національну еліту, безумовно, сконцентровану у Вашому науковому закладі. Тому ми бажаємо співпрацювати з вами, тим самим сприяючи також збереженню нашої громади. Без сумніву, сприятиме цьому і налагодження контактів з іншими українськими громадами Південної Америки, наші спільні кроки за участі ваших співробітників на теренах штату Парана, зокрема в Університеті м.Іраті.
Бажаємо Вам, пане директоре, всім науковцям Інституту міцного здоров’я, великої наснаги й ентузіазму у справі розвитку і збереження нашої спільної спадщини, залишайтеся і надалі такими ж невтомними оборонцями і продовжувачами наших великих традицій епохи просвітительства, Запорізької Січі, героїки національно-визвольних змагань.
Сіймо добре, вічне, мудре і добру пам’ять про себе.
Слава Україні!
Йосип Вельгач, президент

Надійшла телеграма від управи Шкільної Ради Українського конгресового комітету Америки. Великий друг наш Євген Васильович Федоренко всіх нас вітає від імені вчительства українознавчих шкіл США та Канади, бажає успіху в діяльності нашого інституту, що сприяє збереженню української рідної мови і культури. Ось його привітання:
Шановний Пане Директоре!
Від імені Шкільної Ради при УККА – Централі шкіл українознавства і всього загалу українського вчительства палко і щиро вітаю Інститут – твердиню українознавства з ювілеєм – 10-літтям від часу заснування.
Вчительство шкіл українознавства у США високо цінує внесок Інституту українознавства, що своєю подвижницькою працею всіляко сприяє збереженню й утвердженню дорогих нашому серцю барв українства, рідної мови й культури відродженої України.
Щиро бажаю Інститутові, всім його співробітникам великих успіхів у вашій благородній діяльності для добра української освіти, розвитку і збагачення української мови.
Д-р Євген Федоренко,
голова Шкільної Ради

Є привітання від від управи Українського Вільного Університету в Мюнхені і особисто від ректора УВУ, доктора, академіка Леоніда Рудницького.
Управа Українського Вільного Університету – провідного українського освітнього закладу поза межами України – засилає Вам, а у вашій особі всьому колективові Інституту українознавства Міністерства освіти та науки найсердечніші вітання з нагоди десятиріччя від часу створення очолюваного Вами закладу.
Приємно усвідомлювати, що ті напрями освітньої та наукової діяльності, які розвиває ваш Інститут в умовах відродження Української держави, цілковито збігаються з напрямками, що їх ось вже понад вісімдесят років обстоює УВУ на географічній віддалі від України.
Вважаємо, що ми з Вами – спільники у відстоюванні високих національних основ, що на них мають базуватися виховання та освіта в Україні, що ми виконуємо одну історичної важливості справу – очищення джерел української освітньої думки від усілякого колоніального намулу.
Знаємо, у яких нелегких умовах, у якому напруженому протистоянні різним або байдужим до української освіти, або й відверто антиукраїнським силам доводиться розгортати свою діяльність Вашому славному Інститутові. Та віримо: час утвердження обстоюваних Вами високих українських освітніх засад на всіх теренах України неодмінно надійде. Нових Вам успіхів та перемог! З десятирічним ювілеєм, вельмишановні друзі і колеги!
Управа Українського Вільного Університету ректор – Леонід Рудницький

Є телеграма від відомого українознавця доктора Лідії Терзійської. Лідія Терзійська розповідає про той вирішальний вплив, що справив Інститут українознавства та особисто Петро Петрович Кононенко в Софійському університеті, де є українська філологія як основа українознавства.
Я хотів би оголосити привітання від колишнього прем’єр-міністра, сьогодні він міністр транспорту України. Це кандидат технічних наук Пустовойтенко Валерій Павлович.
Шановні Петре Петровичу, працівники Науково-дослідного інституту українознавства!
Від імені Колегії Міністерства транспорту України та від себе особисто щиро вітаю вас з 10-річчям від дня заснування НДІ українознавства – цієї першої справді глибоко національної освітньо-наукової інституції, одного з провідних центрів українознавчої думки як в Україні, так і поза її межами!
За визначенням Президента України Л.Д.Кучми: "Українознавство – вагомий чинник духовності нашого народу, дієвий рушій його національної визначеності, гідності і самосвідомості". І ми добре розуміємо, що як Ви особисто, вельмишановний Петре Петровичу, так і вчені і науковці інституту доклали чимало зусиль, щоб заслужити таку високу оцінку. Ви багато здійснили й у справі координації діяльності всіх українських і закордонних центрів українознавства, реалізувати максимум наукових задумів в ім’я того, щоб українознавство стало домінантою як у дошкільних, так і загальноосвітніх середніх та вищих навчальних закладах України.
За десять років свого існування Інститутом відновлено традиції українознавства, паростки якого так пишно проростали на початок 20-х років минулого ХХ століття. Діяльність колективу інституту у впровадженні результатів багаторічних досліджень в життя стала вирішальним аргументом у громадському та в державному визнанні ролі українознавства, у формуванні самосвідомості українського народу, в процесах державотворення.
У цей святковий для Вас день, шановний Петре Петровичу, бажаю Вам та працівникам очолюваного Вами Інституту на довгі роки міцного здоров’я, щастя, добробуту, злагоди, нових наукових відкриттів та звершень. Нехай ваша самовіддана праця ще довгі роки служить на благо України та її народу!
З повагою,
Голова Колегії,
Міністр транспорту України
В.Пустовойтенко

Від Міністерства транспорту України надійшло таке тепле, зворушливе привітання. Міністерство транспорту надає нарешті Інституту українознавства транспорт для того, щоб українознавство дісталося до всіх абсолютно навчальних закладів нашої України, як шкільних, так і вищих.
У привітанні Валерія Пустовойтенка написано, що українознавство повинно стати домінантою у дошкільних, загальноосвітніх, середніх і вищих навчальних закладах. Це, може, найкраще побажання; передаю його текст.
У резолюції ІІІ Всесвітнього форуму українців записані якнайкращі побажання Інституту українознавства. Це є те, що найщиріше можна бажати Інституту українознавства, виконати те, що записано в резолюції ІІІ Всесвітнього Форуму українців.
Нехай наше зібрання нагадає Міністерству освіти і науки, нагадає Кабінету Міністрів, нагадає Адміністрації президента, що резолюція ІІІ Всесвітнього форуму українців – це є наказ світового українства, який ніхто не має права ігнорувати.
Той наказ стосовно Інституту українознавства треба виконати.
Іван Курас. Дозвольте надати слово керівникові Центру українознавства Київського університету імені Тараса Шевченка, професору, доктору історичних наук Володимиру Івановичу Сергійчуку.
В.І. Сергійчук. Шановний Петре Петровичу! Шановне товариство! Тут сьогодні було сказано про те, що у державі, очевидно, мають бути такі інституції, які повинні займатися країнознавством. Там, де цим займаються по-справжньому, скажімо, в Америці і поза її межами, є десятки інститутів американознавства. Очевидно, поляки краще від нас живуть, бо в них є Інститут полоністики. У Франції є три Інститути франкознавства, в Німеччині кілька інститутів германістики.
Якщо у 1992 році в нашій Україні Петро Петрович Кононенко став ініціатором створення Інституту українознавства, то це говорить про те, що було глибоко схоплено перспективу: народ буде йти вперед. І чим більше буде таких інституцій, тим ми більше наближатимемося до цивілізованих країн.
Я думаю, Петре Петровичу, що Ви, відзначаючи десять років Інституту українознавства, повинні говорити про те, що Інститут українознавства, його історія, існування будуть значиміші не тільки коли буде розвиток в своїх межах, а й тоді, коли Інститут буде давати паростки і пагінці для подібних інституцій, які могли б допомагати розвивати ось цю так необхідну Україні нову галузь науки і освіти. І ось ми як один з таких пагінців, який вийшов з Інституту українознавства в межах Київського національного університету імені Тараса Шевченка, сьогодні хочемо Вам відповісти як фундаторові Інституту українознавства, що ми намагаємося досліджувати всеукраїнські проблеми, допомагати українцям зарубіжжя відроджувати нашу духовність.
Ми хотіли б прозвітувати однією з наших останніх робіт, яка має промовисту назву "Україна". Це такий фотоальбом українською та англійською мовами, в якому через десять років незалежності показана вся історія України. Це є те українознавство, з яким повинні бути ознайомлені і наші громадяни, і наші співвітчизники за кордоном.
Оголошує привітання від колективу Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка:
"Щойно Українська держава наприкінці ХХ століття проголосила перед світом своє новочасне представлення як суверенна, саме тоді в осередді українського наукового та освітнього Буття – Шевченковому столичному університеті зродилася ідея створення закладу, який би став серцебиттям українського ідейного існування у сьогоденні. Бо ж, прокладаючи поступ свого майбуття через шлях попереднього многочасного існування, новітня Українська держава ставала на підґрунтя набутку державного і культурного не одного працьовитого українського покоління.
Інститут українознавства у різний час громадив навколо себе потужні наукові сили, що свідомо йшли шляхом українського відродження, протягом не одного року свого життя. Наснажуючи й наснажившись у цій праці, пошуковці у полі українознавчих досліджень несуть і подальші хвилі українознавчих множень.
У ці ювілейні дні щиро зичимо подальшої творчої наснаги, поскрипування дослідницького пера, міцці у здоров’ї та плідного ідейного несення України для українців і світу".
Іван Курас: Шановні колеги! Програмою нашого зібрання, нашої роботи передбачено ще дуже багато виступів і привітань. І настав такий момент, коли нам треба порадитися.
Було б дуже справедливо надати слово директорові Інституту, головному імениннику, щоб він виголосив свою промову, а потім ми, згідно з нашою програмою, продовжимо роботу. Отже, слово має дорогий Петро Петрович Кононенко.
Петро Кононенко: Після виголошених промов можливо і не треба було б слова. Але було вчора, а буде завтра. Тож дозвольте виголосити Слово про Інститут українознавства: його стан, проблеми, перспективи розвитку.
Не випадково цей виступ називаємо Словом: так озаглавив свою епохальну працю про Закон і благодать славетний Іларіон, визначаючи тим і символічний жанр твору, і його зміст та мету: кожна людина, кожен народ мають природне право на благодать (щастя); дорога до нього – це пізнання істини і самопізнання; а найвища форма – Свобода. Отже, мислячи, що універсальною формою шукання істини, котра б вела до торжества Закону і Благодаті, є Слово. Слово як єдність форми і змісту вираження світу.
Надихаючись ідеєю антеїзму (єдності крові, характеру, місії, долі Землі і Людини, народу) та філософією серця (як філософією єдності мудрого серця і доброго розуму), наші прапредки витворили "Слово о полку Ігоревім", "Слово про погибель Руської Землі" і "Києво-Печерський патерик"; Володимир Мономах "Поучення дітям", а Ярослав Мудрий "Руську правду", – також наголошуючи: Слова, – мовлені чи оформлені книгою, є учителями, котрі, як говориться в "Повісті минулих літ" та в "Ізборнику Святослава", "– учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерело мудрості, бо у книгах незмірна глибина … Бо коли хтось часто читає книги, то бесідує він із Богом…"
Ось чому найуніверсальнішою та наймогутнішою силою пізнання і творення людини та світу, здобуття істини й благодаті постає слово для Богдана Хмельницького й Івана Мазепи, Лазара Барановича і Петра Могили, Григорія Сковороди й Івана Котляревського, автора "Історії Русів", що, як і автор "Повісті минулих літ", прагнув не тільки пізнати "всесвіт увесь", а й "звідки пішла Руська земля, хто в ній першим почав княжити, як Руська Земля постала, є" та що є змістом життя людей і націй, що є добро і зло, свобода і рабство, краса й потворність, життя справжнє і ефемерне, – оскільки шляхом пізнання істини про минуле та сучасне можна розбудити співвітчизників до боротьби за щасливе майбутнє.
Гіганти минулого породили Тараса Шевченка, який, мріючи про час, коли розцвітуть степи, озера, в майбутнє простеляться широкі шляхи;
"Буде бите
Царями сіянеє жито!
А люди виростуть. Умруть
Ще незачатії царята…

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.

Зрозуміло, що щастя само не прийде. Воно потребує знання, мудрості і мужності; уроків минулого й ясних ідеалів майбутнього. Отже – українознавства.
Ось чому – не живіть міфологемами і псевдокрасою. І мертві, і живі, і ненарожденні "Схаменіться! Будьте люди…", пізнайте не лише сучасне, а й велич та драми минулого;

Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова
Не лишайте ані титли,
Ніже тії коми –
Все розберіть… Та й спитайте
Тоді себе: що ми?..
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?..

…За що ми билися з ляхами?
За що ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?

Зрештою:

Нащо нас мати привела?
Чи для добра, чи то для зла?
Нащо живем?…

А осягнувши усе те, – обніміться, брати мої, і тоді –

Борітеся! Поборете –
Вам Бог помагає…

Помагає, коли з вами правда і воля святая! Коли люди не сплять на волі, а відстоюють своє право бути людьми, народом, хочуть мати в своїй хаті свою й правду, і силу, і волю…
Т.Шевченко не мав війська, був тільки його жертвою.
Але володів найсильнішою зброєю: Словом. Найсильнішою, бо найуніверсальнішою, адже вірив:

…Од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди.
Тому й віддав найсвятіше – людині, нації, людству:

Я на сторожі коло них
Поставлю Слово!

Могутньою силою знання й самопізнання Тарас Шевченко, як Христос віруючих, воскресив націю: її самосвідомість, історію, честь, гідність, жагу свободи.
Інший велетень – Іван Франко – став на шлях її виховання.
Синтезувавши досвід віків і поколінь, великих предтеч європейської науки, культури, цивілізації, наш Каменяр наголосив: живемо недостойно й тому, що не знаємо сутності ні чужого, ні, ще більше! – свого буття.
Так, писав він, ми завжди (не Шевченка) "ставили за примір, а писателів чужих – Гомера, Данте, Шекспіра, Гете, – т. є. таких писателів, про котрих знали, що вони "великі" , "генії", але не знали докладно, в чім є їх великість, в чім проявився їх геній". Ще менше знали, а тому й не розуміли своїх, через що писали і говорили, "плели несосвітенну тарабарщину"…
Шлях до мети, ідеалу – самопізнання й пізнання світу, людинознавство, що органічно переростає в батьківщино, – отже – українознавство.
А інструмент пізнання – то системний метод, що не зупиняється на описуванні людей, речей, явищ, а продовжується аналізом і синтезом.

Книга – "морська глибина,
Хто в ній пірнає до дна,
Той, хоч і груду мав досить,
Дивнії перли виносить".

Виносить, коли як література, так і наука "при всім реалізмі в описуванні умітиме також аналізувати описувані факти, виказувати їх причини і їх конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок. До такої роботи не досить уже вправного ока, котре підглядить і опише найменшу дрібницю; тут вже треба знання і науки, щоб доглянути саму суть факта, щоб уміти порядкувати і складати дрібниці в цілість не так, як кому злюбиться, але по яснім і твердім науковім методі… втягаючи навіть в літературу і психологію, і медицину та патологію, і педагогію, і другі науки".
А тим більше велінням часу постала еволюція від диференціації та автономізації до систематизації та універсалізації наук.
Ось чому В.Каразін, М.Максимович, О.Потебня, П.Юркевич, М.Остроградський, П.Чубинський, Д.Яворницький, Ф.Вовк, В.Хвойка, М.Туган-Барановський, І.Огієнко, В.Вернадський, С.Єфремов, Г.Ващенко, Д.Чижевський стають на шлях синтезу природничих, соціально-економічних, гуманітарних наук; М.Грушевський пише характерну акцентами працю "Хто такі українці і чого вони хочуть" – і наука стає Прометеєм, не тільки конструктором і архітектором знання та самопізнання українців, а й політикою та філософією держави, могутньою, бо універсальною силою людино- і націєтворення. На синтезі наук формується цілісна система українознавства – як наука про Україну і світове українство на всіх часопросторових етапах їхньої еволюції, як наука аналізу, синтезу й передбачення реального стану буття та історичної місії українства. Наголосимо: у праці 1920 р. "Українознавство" С.Єфремов давав окремий розділ: "антиукраїнські писання". Не для того, щоб зробити українознавство антиподом інших наук чи збудником ненависті й помсти. Навпаки: щоб бачити Україну всебічно, а тим самим – бачити і наше її знання, і чуже. Об’єктивно.
У США та Канаді слухачі шкіл українознавства називають його українолюбством. І це знаменно: розкриваючи буття й уроки історії народу, українознавство має гармонізувати власний внутрішній світ українців, а також – їх взаємодію з Природою Землі і Космосу, з цивілізацією і культурою вселюдства, однак на основі власної сутності, перспективи та місії; націлити їх на життєтворчість.
Завдяки такій сутності та орієнтації на інтереси України (пригадаймо: "Україна – чи Малоросія?" М.Хвильового) саме українознавство стало вирішальною підоймою українського націєдержавного й культурно-цивілізаційного піднесення початку ХХ ст. Саме тоді з усією повнотою окреслилася спільність долі України, українства й українознавства: як історієтворча, так і трагічна.
З аналогічної причини українознавство стало вимогою часу і в кінці ХХ ст. – на межі 80-90-х років, коли й було засновано Інститут українознавства, а паралельно Український гуманітарний (тоді – національний) ліцей, міжнародна асоціація "Україні і світове українство", десятки центрів, кафедр, українознавчих навчальних закладів.
Так само закономірно, що українознавство було сприйнято не тільки як наукову, освітню, культуротворчу систему, як людинотворчу науку, а й як феномен націє- і державотворення, ядро української національної ідеї.
Учасникам І Міжнародної конференції "Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства", яку репрезентували понад 500 делегатів України, представники 14 зарубіжних країн, Президент України Леонід Кравчук зазначав: "Переконаний, що розробка вами рекомендацій теоретичного та організаційного характеру по впровадженню українознавства як політики і філософії нашої молодої держави в системи освіти, науки, культури, мистецтва, родинного виховання буде сприяти дальшому поступу у творенні українського суспільства на засадах правди, добра і справедливості". (15.Х.1992).
Друга наша міжнародна конференція, учасниками якої стали представники 26 країн, присвячувалась проблемі "Українознавство в розбудови держави". Ще раз було засвідчено: спадкоємність багатовікової традиції; загальноосвітній характер українознавства; його генеруючу роль в системі: пізнання, творення, національна самоідентифікація людини, нації, держави; ядро українознавства – українська національна ідея в її універсальній сутності та ролі: як філософії і програми державно-політичного, суспільно-економічного, мовного, екологічного, культурно-естетичного, релігійного, міжнародного поступу народу, його історичної місії на планеті. В аспектах єдності теорії і практики.
Як мудро зазначив П.Куліш, природно, що свого часу Т.Шевченко на основі ставлення до долі Батьківщини поділив українство на мертвих, живих і ненарожденних. Тепер громадян України ділило українознавство: на тих, хто й далі відстоював СРСР, хоч це була як перспектива повного знищення (у тому числі й шляхом самознищення) української нації: її історії, культури, мови, філософії й віри, держави, загальноцивілізаційної ролі та місії; і тих, хто в ім’я гуманізму та цілісності вселюдства стали на шлях продовження праці, творчості та боротьби мільйонів живих і загиблих за суверенну, соборну, незалежну, демократичну, правову Україну.
Тому так само природно, що для одних українознавство стало джерелом відродження, волі, свідомого поступу до мети тисяч поколінь; а для інших – небезпечною перепоною самого їхнього існування – як диктаторів старого життя.
Не завжди декларуються справжні наміри. Маскувалися й наші опоненти: то як інтернаціоналісти (тепер – інтерглобалісти), що "в ім’я миру і щастя суспільства" благородно поборюють "хуторян-націоналістів"; то як захисники традиційного народознавства (лукаво замовчуючи його мету: створення "нової історичної спільності людей – радянського народу", за якої українство попросту зникало, а, як писав вождь, "нема людини – нема й проблеми"); а то – як спримітизований та стилізований під народну самосвідомість симбіоз лише елементів фольклору й етнографії.
На жаль, "лицарі плаща і кинджала" не перевелися досі, бо бачимо сили, що не втрачають надії на реставрацію імперської альтернативи суверенній Україні. А оскільки тисячі шкіл і сотні ВНЗ, наукові центри ставали на ґрунт українознавства – вдалися до фальсифікацій: ми, мовляв, хочемо українознавством витіснити то історію, то культуру, то літературу, а то й все разом… Для України суверенної це вражало абсурдом і фарисейством. Провокувало на зденервованість.
Та ми і не гарячкували, і, як писав І.Франко, не устрашались, бо знаємо відому і нам "істину": мертві завжди кістлявою рукою хапали за горло живих. Тому діяли за порадою Г.Сковороди: не вчити дерева, як їм родити, а відваджувати від них свиней… Давати простір і перспективу українській суверенній свідомості та волі.
Закономірно, на чільне місце ми поставили проблеми історико-методологічні й організаційні.
Наслідок: у ході роботи й наступних 10 форумів ми розробили схвалену міжнародними конференціями та освітянською громадськістю Концепцію українознавства як цілісної наукової системи, котра включає й природо-, і крає-, країно-, суспільство-, релігіє-, народознавство, при тому: вітчизняне і зарубіжне у всій їх часопросторовій еволюції, – але не як окремі, автономні предмети, а як органічні частки, як підсистеми цілісної питомої системи знання про Україну, про світове українство, про саме українознавство, і також у їх часопросторовій цілісності. А це означає, що в основу ми поклали не диференціацію й спеціалізацію знань, скажімо: про природу й історію, мову й культуру, село і місто, етнос і націю, філософію і релігію, що загалом є дуже потрібним, – а наукову систему, що передбачає синтез здобутків суспільствознавчих, гуманітарних і природничо-технологічних наук, у їх аналізі, синтезі, передбаченні, а то й пророцтві та проектуванні майбутнього. А в системі освіти українознавство мало поставати і як окремий предмет, і як інтегруюча методологія розкриття всіх навчально-виховних предметів, що ґрунтуються на національній ідеї і тому постають як народна педагогіка, філософія і політика держави, а формують почуття, ідеали, принципи української (незалежно від етнічного походження, віри) людини, нації і держави; українознавство, що переростає в українолюбство і гуманістичне людино- й українотворення.
Вітаючи з 5 річницею заснування Інституту, Президент Л.Д. Кучма зазначив: "Українознавство – вагомий чинник духовності нашого народу, дієвий рушій його національної визначеності, гідності і самосвідомості".
І вже сам факт цього свідчить про високе покликання Інституту, який стає одним з провідних центрів наукової українознавчої думки.
Виконання національної програми "Українознавство в системі науки, освіти, культури" збагатило науковий і освітній простір, підготувало плідний ґрунт для введення українознавства до базового змісту освіти, піднесення патріотичного виховання громадян України". (16.Х.1997 р.)
Тож не важко помітити, що ті, хто воює не так з ідеєю незалежності, бо їхня незалежність від нашого народу не стільки лякає, скільки є метою, – а з українознавством та Інститутом, фактично воюють і з Президентом, державною політикою, а головне – з філософією творення української України, і знову – не етнічної, а громадянсько-політичної.
І не тільки Президент висловлював переконання, "що колективу Інституту до снаги розв’язання багатьох важливих і складних світоглядних проблем нашого сьогодення". Це – переконання всієї патріотично-професійної громадськості України і зарубіжжя.
Та й як могло бути інакше?
Ми жили й живемо не тільки духом величезної спадщини світочів українознавства десятків століть та активною підтримкою й допомогою таких творців нової держави, як президенти, прем’єри В.Пустовойтенко та В.Ющенко, О.Гончар і Б.Патон, І.Юхновський і Г.Удовенко, І.Курас, Д.Павличко і А.Толстоухов, М.Згуровський і В.Кремень, Ю. Мушкетик і М. Жулинський, Я.Гоян і А.Мокренко, П.Мовчан і Г.Філіпчук, П.Толочко і О.Пріцак, Є.Федоренко, С.Козак і О.Баканідзе, О.Омельченко і Б.Жебровський, М.Панчук і О.Мишанич та багато інших.
Надзвичайно важливе значення має співпраця з центрами Харкова й Івано-Франківська, Кіровограда і Львова, Сімферополя і Чернівців, Нью-Йорка і Лондона, Тбілісі й Софії, Москви і Токіо, Варшави, Риги.
Однак, особливо важливо жити розумінням: "нове життя нового прагне Слова". Інститут пройшов етап становлення. Реальним фактом загальної культури стали понад 60 монографічних видань; понад 2,5 тис. статей; унікальне видання збірника програм з українознавства для І-ХІІ класів, дошкільного і позакласного виховання, для ВНЗ та інститутів підвищення кваліфікації педагогів. Імена працівників інституту, праці В.Барана і А.Погрібного, Я Калакури і В.Сніжка, О.Таланчук і Т.Усатенко, С.Наливайка і П.Масляка, Т.Кононенка і Л.Токара, Р.Дяківа відомі й за межами України. Тепер лабораторіями всезагального досвіду стали Київське міське і Чернівецьке обласне управління освіти й науки (керівники Б.Жебровський і М.Бауер), школи, ліцеї, філії, керовані Г.Сазоненко і Л.Яресько, С.Барабаш і П.Шкрібляком, Г.Лопушанською і Є Демченко; інститути підвищення кваліфікації педагогів Києва (ректор З.Сіверс) і Полтави та Дніпропетровська. Настала пора зрілості й розквіту, а тому й відповідних викликові ХХІ століття завдань, починаючи з методу, рівня, критеріїв оцінки діяльності.
Справді, і сьогодні, як і 10 років тому, проблемами проблем є методологія й метод, питання управління та координації. Тільки тоді це було очевидніше, бо на зміну комуноімперській ідеології з її деперсоналізацією, денаціоналізацією, а отже, й дегуманізацією та деморалізацією неминуче мав прийти метод універсальної суверенізації та гуманізації, методологія не накидання "вічних аксіом", а пізнання сутностей, відкриття уроків буття та свідомості, відповідно до чого і в освіті – не так набуття, як особистісного здобуття знань, формування в собі жаги діяння й творення, свідомого вибору і мети, і принципів досягнення її, отже – себе як особистості, спроможної робити життєвий вибір, бути господарем і власної долі, і держави.
Нагадаємо: для світочів українознавства виховання й наука ґрунтувалися не тільки на знанні ("що знаєте – не забувайте, а чого не знаєте – вчіться", як повчав Володимир Мономах), а й на етиці та моралі, критеріях високого й піднесеного, на ідеалах совісті й честі, правди й краси.
Сьогодні, як ніколи, актуальні слова Т.Шевченка: "Коли б ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя". Адже прагнучи або зберегти "найкращу у світі" більшовицьку освіту й науку, або причепитися до закордонного воза інтерглобалізму, ми або сповзаємо на рейки зловісного старого антиукраїнізму, або стаємо не менш безпринципними мавпувальниками хай і теперішнього, однак не менш далекого від наших інтересів буття, специфіки розбудови суверенної України, від нашої ментальності, історичної місії, досвіду. Як зазначав Є.Маланюк, це – каліцтво душі, хвороба мікромалоросів, що не тільки не стали собою, а часом і не прагнуть цього. За свої ідеали необхідно боротися. Інакше – капітуляція ще перед боєм.
Третій світовий форум українців, всеукраїнський з’їзд освітян засвідчили: українство має достатньо здорових сил, потужний загін реформаторів-державників з числа освітньої, наукової, культурно-мистецької, політичної інтелігенції.
Але старий і ворожий нам світ не змирився з поразкою. Наслідок очевидний: ми в далекому обозі аграрно-промислового виробництва; четверта влада (ЗМІ) в основі своїй навіть мовою відгородилася від народу, цинічно торпедує Конституцію, а влада або мовчить, або й заохочує уже відому антиукраїнську тенденцію підтримки боротьби мов і культур, а тим самим – політичних систем, ідеологій, релігій. Системою освіти, зокрема – ВНЗ ми готуємо інтелігенцію чужоземних орієнтацій. Не дивно, що бацили зневір’я, апатії активізуються не тільки в Україні, а й у діаспорі, фактично відбувається чужоземна колонізація нашого культурно-мистецького і мовного простору, ЗМІ, віри і церкви. Наша культура нагадує подорожника, який ще зеленіє, лікує, наснажує соками землі, але якого, наче в помсту за те, ми все топчемо й топчемо душу.
Пора створювати Лігу із захисту національної культури.
Чи аналізуємо ми всі ті процеси? Чи думаємо, чому 64% молоді на питання, чи підуть вони дорогою батьків, відповіли: "ні", – а понад 30% готові виїхати з України?.. Чому наша культура, мистецтво, як зазначав з болем А.Авдієвський, опинилися поза народом, а національним простором заволоділи приїжджі гастролери? Колись хату толокою будували за день; чи збудували ми державну Хату – носія, як показував О.Довженко, – нашої душі і долі, суверенного українського світу, спроможного не жебрати, а збагачувати всю планету?!
І паралельно: чому все менше людей з діаспори ідентифікує себе з Україною; а імідж нашої держави зазнає все очевиднішої девальвації? Та як підсумок: чим усе це може завершитися?
Що є основою нашого життя, які перспективи й рушійні сили; як домогтися нам зміни тотального відчуження – гармонізацією взаємин людини й людини, людини й землі, мови, культури, буття і віри, села і міста, суспільства і влади, вітчизняного і зарубіжного українства, бо це – невідкладні проблеми як суспільства, так і українознавства. Тому й не менш гостра проблема – кадрів.
 Без нового типу – нового типу почуттів і мислення, світосприйняття і світорозуміння, особової і національної самосвідомості, характеру, волі інтелігенції української – воістину суверенної, соборної, правової, демократичної України ми не розбудуємо.
З цього і наша програма: спланована, відповідна масштабам держави підготовка українознавчої, патріотично-професійної, державницької інтелігенції в усіх закладах освіти й науки. До того ж – різними формами підготовки: і стаціонарної, і заочно-дистанційної; як для України, так і для зарубіжжя. Для цього, природно, необхідна добре спланована координація зусиль, чітко розроблена програма впровадження нових технологій, – і ми відповідно до цього зробили свої обгрунтовані пропозиції.
На порі перетворення Інституту на заклад, відповідний вимогам часу та інтересам держави. Ми готові до підготовки бакалаврів і магістрів, кандидатів і докторів українознавства для України і всіх зарубіжних країн, що, до речі, роблять для себе Англія й США, Німеччина і Франція, Італія і Японія. Ухвала Комісії Міністерства освіти й науки про надання Інституту права набирати аспірантів є важливою передумовою виконання зазначеної програми.
Природно, коли ми з піднесенням співаємо:

Душу й тіло ми положим
За нашу свободу...

Потрібно лише з піднесенням і працювати!
Давайте на олтар щастя рідного народу покладемо наші серця, працю і розум, совість і честь.

Нехай мати усміхнеться – заплакана мати!

Зробімо, щоб наша Україна стала щасливою!
Мокренко А.Ю.: Ми з цього моменту будемо чергувати виступи ораторів і мистецьких колективів. До нас прийшли артисти, які продемонструють свої мистецькі твори. А почнемо ми з монологу Богдана з опери Данькевича "Богдан Хмельницький". Я думаю, що в його роздумах багато спільного із нашою сьогоднішньою епохою. Я дозволю собі заспівати цей монолог, акомпанує мені Вікторія. Виконується арія.
Петро Кононенко: Ми всі помітили, що Патріарх Київський і Всієї України-Руси Філарет, завжди був і є з нами.
У другому номері журналу "Українознавство", є надзвичайний матеріал "роздуми патріарха".
Шановне товариство!
У нас багато було охочих висловити свої міркування. І ми по можливості заслухаємо всіх, якщо нас не позбавлять цієї зали. Найближчі наші промовці – ректор Московського Українського університету, Голова Української всесвітньої координаційної ради, ціла група освітян, які кажуть, що вони виступлять разом, а промовляти буде один.
Отже, дозвольте попросити до слова нашого колегу, людину, яка в Москві, в Російській Федерації здійснює координацію понад 50 центрів, де українство має свою освіту, свою науку, ректора Московського Українського університету Віктора Ідзьо.
Ідзьо В.С.: (Демонструє збірник наукових праць Українського університету в Москві).
Шановні колеги! Шановний колективе науково-дослідного інституту українознавства! Шановна Президіє, гості!
Хочу сказати, що наш Український університет у Москві, цей колектив, який я очолюю, серйозно готувався до цієї знаменної дати – 10-річчя НДІ українознавства Міністерства освіти і науки України. Академік Петро Петрович Кононенко очолює Вчену раду Українського університету в Москві, очолює редакційну раду нашого наукового вісника – Українського університету. За таких обставин Український університет зробив усе заради того, щоб до цієї ювілейної, знаменної дати 10-річчя НДІ українознавства вийшов другий том нашого наукового вісника. Матеріали вісника складають напрацювання трьох потужних конференцій "Король Данило й українська держава". Проведенням цієї конференції Український університет відзначив 800-річчя видатного українського діяча ХІІІ століття короля Данила Галицького.
Приїзд в Україну Святійшого Папи Римського Івана Павла ІІ відзначено конференцією "Галицька метрополія в історичному, культурному та духовному житті Європи".
А також університет забезпечив на належному рівні відзначення десятої річниці незалежності України, провівши в системі ІІІ Всесвітнього форуму українців конференцію "Українська діаспора в Росії".
Таким чином, ми зробили все можливе зі свого боку, щоб наші наукові напрацювання мали той науковий рівень, якого вимагає Голова Вченої ради нашого університету Петро Петрович Кононенко.
Користуючись моментом, хочу сказати, що НДІ Українознавства потрібно йти вперед. Потрібно розширювати діяльність на наших українознавчих теренах Російської Федерації, для цього необхідно відновити в інституті, раду з захисту кандидатських і докторських дисертацій.
Українознавчі студії на теренах Російської Федерації, наші регіональні центри, які ми створили у Карелії, Владивостоці, Тюмені, Єкатеринбурзі, Мурманську, потребують висококласних професіоналів по відновленню українських архівів.
Величезні, колосальні архіви української діаспори у Російській Федерації потребують вивчення.
Користуючись нагодою ювілею, звертаюся до Міністерства освіти і науки України з проханням відновити раду в НДІ українознавства з питань захисту кандидатських і докторських дисертацій, посприяти цьому задля задоволення національно-культурних та освітніх потреб українців Російської Федерації.
Я гадаю, що саме такі високопрофесійні центри українознавства, які будуть очолювати кандидати, доктори, підготовлені НДІ українознавства Міністерства освіти і науки України, будуть творити на території Російської Федерації прекрасні наукові напрацювання.
Петро Кононенко: Шановні колеги! Я прошу до слова людину, яка своїм словом, словом педагога, десятками років ув’язнення, незламністю, мужністю, зробила вагомий внесок в українську справу.
Я прошу до слова Голову Української Всесвітньої координаційної ради Михайла Гориня.
Горинь М.: Вельмишановна Президіє! Дорогі друзі! Пані і панове!
Від імені УВКР я щиро вітаю НДІ українознавства, зичу йому плідної праці і поступу вперед. Те, що зроблено інститутом, є великою подією в історії української науки.
Переді мною навчально-виховні програми з українознавства. Українознавство пропонується ввести з 1 по 12 класи середніх шкіл, гімназій, ліцеїв, а також у вищих навчальних закладах. Якщо хтось зробив би тільки цю справу, то достатньо для того, аби увінчати своє ім’я в історії української культури і науки. Ми починаємо своїх дітей вчити з 1-го класу любити Україну, бути українськими патріотами, а це означає, що через 20 років політичне обличчя української молоді капітально зміниться – ми будемо мати українську патріотичну молодь. А це означає, що ХХІ століття – це наше століття. Я хочу Вам сказати, що з директором НДІ українознавства я мав можливість бути п’ять днів в Криму, де ми вивчали стан української національної меншини в Криму. Я хочу вам сказати, що мудре, переконливе, палке слово пана Петра знаходило дорогу не тільки до наших симпатиків і друзів, а й до наших противників і вплинуло на їхні настрої.
Не можна говорити про інститут і не говорити про директора інституту. Я ніколи не чув, що він не має часу. Я завжди знаходив відповіді на свої питання. Петро Кононенко завжди має час, коли мова йде про українську справу. Переглядаючи унікальну програму повернення української дітвори, української молоді до джерел української духовності, я собі згадував перебування в нашій, бачите, як я сказав, у нашій, Володимирській тюрмі, бо ми, крім того, що були в концтаборі, були і в тюрмі. Ми вирішили вивчати психологію українського народу. Брали матеріали, котрі знаходилися в унікальній, великій тюремній бібліотеці. Це була бібліотека Володимирського централу, де знаходилися українські політичні в’язні протягом 70-ти років.
Я питав, де ви взяли стільки книжок? Мені відповіли, що коли громили дворянські гнізда, складували все конфісковане тут. Там було 30 томів Соловйова, 7 томів "Політичної історії" Ключевського, 3 томи Татіщева. Ми вивчали історію і прийшли до висновку, що необхідно вивчати психологію українського народу. І розробили собі таку програму і вивчали "Калевалу", фінський епос, вивчали естонський епос, ірландські й ісландські пісні, порівнювали їх з українськими думами і піснями. Ми показували ту різницю, яка є між українцями і іншими народами, і ми казали, що ми – інші, що ми – може не кращі, але ми – інші. І та іншість буде нас тримати на Землі.
Я вважаю, що Інститут українознавства повертає нас до джерел української духовності. Пам’ятаєте, Бісмарк сказав: "Ми виграли війну за рахунок нашого прекрасного вчителя". Ми виграємо українську війну і утвердимо українство за рахунок того, що виховаємо на базі програми українознавства прекрасні покоління українських патріотів.
Я щиро дякую Інституту українознавства за цю роботу, хай йому щастить, а директору якнайбільше оригінальних ідей. Слава Україні!
З нагоди десятирічного ювілею НДІ українознавства я хотів би зробити один подарунок.
Коли я йшов на урочисте засідання до Будинку вчителя, то до мого кабінету Голови УВКР внесли велику пачку книжок, і в цій пачці книжок було таке видання: "У майбутнє в ім’я України". Це тези і виступи на ІІІ Всесвітньому Форумі українців.
Я хочу сказати, що НДІ українознавства – це перша установа, яка отримує такий цікавий подарунок.
Форум був різним, але результати обговорення, проблеми, які там були, надзвичайно важливі.
Я дарую НДІ українознавства збірку матеріалів ІІІ Всесвітнього Форуму українців "У майбутнє в ім’я України" тільки в ім’я України.
Петро Кононенко: Дорогі друзі! Зараз я хотів би, щоб Ви послухали Голову товариства "Знання" Василя Івановича Кушерця. Ті програми, які ви бачили, містять і розроблену програму товариства Центру українознавства імені Тараса Шевченка. Всупереч деяким побоюванням і страхам, Василь Іванович знає могутність слова, могутність інтелігенції, і те, що він з нами сьогодні, для нас теж є важливою подією.
В.Кушерець: Шановний Петре Петровичу! Шановні ювіляри! Шановні добродії!
Дозвольте привітати наш Інститут, а ми вважаємо, що наш Інститут – це центр самопізнання, поширення українського духу і української душі.
Я хочу побажати НДІ українознавства одне лише – множитися, тобто розвиватись. А щоб гарно множитись, повинен бути інструмент для множення. І ми даруємо цей інструмент множення – принтер.
Товариством "Знання" разом з НДІ українознавства прочитано 60 спільних лекцій, підготовлено 1500 фахівців, роздано близько 30 тисяч книжок. Таким чином, українська ідея, українське слово множиться.
Хочу зазначити, що ми випустили книжку – збірник наукових праць та доповідей конференції, що відбулась в товаристві "Знання".
Ця книжка характерна тим, що виступи працівників НДІ українознавства займають у ній центральне місце, дві тисячі примірників даної книги поширені по основних бібліотеках України.
І цим зазначаємо, що українська ідея ще більше множиться.
А.Мокренко: Зараз виступає школа-родина №181 нашої столиці. Інструментальне виконання української народної пісні "Дивлюсь я на небо". Співає родинний ансамбль (батько, мама, діти). Виконують дві українські народні пісні.
П.Кононенко: Шановне товариство! До нас прийшли Діана Петриненко і Ніла Крюкова. Зараз я хочу, щоб ми переконались, що українство живе разом, мислить разом, творить разом.
На сцені – колектив педагогів України: директор УГЛ Г.С.Сазоненко, директор 252 сш Л.П.Яресько, директор 181 сш Демченко Є.І., учителька Краснослобідської сш Гуменна Л.С., директор сш с.Монастирище Чернігівської обл. Кондра Н.М., завідуючі дитячим садком "Рушничок" (м.Обухова) З.В.Півторак, № 590 м.Києва Бойко Л.М. За дорученням освітян говорить Г.С.Сазоненко:
Шановні учасники всеукраїнського свята, наш колективний вихід – свідчення того, що українознавство стало вседержавною об’єднуючою силою. Нині воно обіймає всю сферу виховних і навчальних закладів. Дивіться: тут представники Київщини і Прикарпаття, Дніпропетровщини й Кіровоградщини, Львівщини і Донеччини та Миколаївщини. І за людськими характерами, і за характером діяльності ми всі в чомусь різні. Але головне, що мета й філософія в нас одна: процвітаюча, демократична українська Україна. Держава щасливих людей-патріотів, гуманістів. А шлях до мети – філософія українознавства як шлях від колиски до школи-родини, шлях пізнання й самопізнання, творення й самотворення.
Пишаємось, що були першими в системі Інституту українознавства, адже перші півтора року ми були в його складі. Там формувалася наша концепція. І не випадково. що Український гуманітарний ліцей Київського університету імені Тараса Шевченка, з одного боку, став спадкоємцем великих українських традицій у системі освіти, науки, культури, педагогіки, започаткованих ще в надрах Києво-Руської держави, а з другого – результатом процесу державного, національного, духовно-гуманістичного відродження України.
Головне завдання сучасної освіти – це національне виховання, плекання свідомих громадян України, формування в учнів почуття відповідальності за збереження національних традицій, звичаїв, культурних надбань.
Українознавство і в ліцеї, і в тисячах навчально-виховних закладів стало головною формою вираження національного виховання, філософсько-методологічною основою навчально-виховного процесу, домінантою інтеграції всіх навчальних предметів, інтегративною системою знань про Україну й українство як світовий феномен, освітою світовідчуття, світорозуміння і світобачення.
Ми вдячні за роки плідної співпраці з Науково-дослідним інститутом українознавства Міністерства освіти і науки України (директор – академік П.П. Кононенко).
Низький уклін Вам, шановний Петре Петровичу, за доброчинну справу духовного відродження Української нації, за втілення в життя ідеї становлення українознавства як окремої наукової системи виховання свідомих громадян України, як патріотичної державної ідеології.
Ми присвячуємо цю вертепну драму всім тим особистостям, які вірили в майбутнє України, які жертовно служили Українській нації й визначали майбутні обрії розвою нашого народу. Ми присвячуємо це дійство 10-річчю науково-дослідного Інституту українознавства Міністерства освіти і науки, який сьогодні, в такий складний, суперечливий, доленосний для України час, працює на благо рідної Батьківщини. Ми завжди з вами на одному кораблі в цьому безмежному і бурхливому житейському морі.

Сценарій виступу учнів Українського гуманітарного ліцею на 10-річчі Інституту українознавства

Ми всі - на хвилях, як на кораблі

За сценою чути гамір, дзвін дзвіночків, радісні вигуки і привітання з Новорічними святами та Різдвом. Вертепна група (№1)галасливо заходить до зали, співаючи пародію на знайому колядку:

Нова радість буде, як мій друг прибуде
То ж надіюсь не на Бога, а на друга допомогу

З'являється кандидат у депутати, за ним слуги несуть стіл, перо, стілець. Кандидат поважно займає своє місце за столом, бере перо і, пишучи, промовляє:
Я бажаю добра вам і вашим сусідам і маю надію, що я заслужив на вашу повагу. У складний час ви можете покластись на мене і кілограм гречки.

Вертепна група займає своє місце на сцені

З другого кінця зали вирушає жіноча вертепна група з побутовими атрибутами (сито, друшляк, торбинка з гречкою, качалка), співаючи:

Не смійтеся, люди, якось воно буде
Похльобаємо куліш – силоньки прибуде.

Гарна жінка, гарна,
Ох, таки ж і гарна.
Гарна жінка – це соціал-демократка!

Перша і друга вертепні групи почергово займають свої місця на сцені, активно жестикулюючи (в такий спосіб спілкуються, з'ясовуючи позиції одні одних). Це своєрідне німе кіно, а тим часом в дверях з'являється третя вертепна група, яка щедрує:

Ми йшли на вогник до цієї хати,
Не хотіли добрих людей на шляху минати.

Добрий вечір Вам, Щедрий вечір Вам!!!

А із хати пахне печеним, вареним, бо в достатку в цьому блоці є життя щоденне.

Добрий вечір Вам, Щедрий вечір Вам!!!

Гостоньки співають, гостоньки жартують,
Якщо їхня добра ласка, то й нас почастують.

Почергово учасники цього вертепу скандують:
1 – "усіх бомжів!",
2 – "п’яниць!"
3 – "наркоманів!",
4 – "і токсикоманів!".

В різних кінцях зали з'являється групи соціального дна суспільства, а один із них вигукує:

Усі, хто колеться і нюхає, - не падайте духом!
У вас є надія (Всі гуртом: "Демократичний союз!")

Ця вертепна група радісно і збуджено приєднується до тих двох, що імітують суперечки "німого кіно". Всіх вертепників перекриває ширма або якась прозора тканина, за якою видно баталії виборців.
На авансцені з'являється ліричний герой поеми "Сон про ярмарок" Ю.Липи, читаючи;

Сне, сне диявольський! Не зможу більше жити,
Коли не прокажу по слові слово
Усе, що чув я. Хай зорить наново
На вас той сон, мов злодієм розритий
Великий цвинтар, що пітьмою зяє,
Що кличе, рве і болем прошиває.
Ось гляньте, як ідуть ці каламутні пливи,
Що їх відчуло серце тріпотливе,
Послухаймо рядки, що творимо ми самі.

З обох боків ширми викочуються гарбузи і говорять:

Так сонно, так тяжко, так мрійно,
Так товсто, так просто, лежально...
Зберуть нас, звезуть нас, зітнуть нас,
Назвуть нас, як хочуть, нехай-но...

Гарбузи закочуються за ширму, з'являються косарі, що везуть сіно, говорять:

М'яко мені в сіні лежати,
угору споглядати –
і віз – сіно,
і ви – сіно,
і світ – сіно,
і життя моє – мов тая билина!

І чого ви, люди, захотіли,
Запалахкотіли?
Та ж і ви – сіно,
І світ – сіно.

Займає своє місце за ширмою або на сцені

З'являється серед купи паперів інтелігент з тоненькою книжечкою. Говорить:

"А я тільки слухаю, повторюю:
одна,
друга,
третя ідея...
Ох, нині
Стільки усяких великих ідей на Україні!
Я витинаю ідею,
Як лілею,
З паперу,
Бо життя, бо люди – то блуд, то бруд...

Вибачте, чи тут
Видають платню й добові?
Бо воно, хоч край наш весь у крові,
Треба жить, у тім – суть.

Ой, тяжко, брате,
Меча брати!
Як би так зробити війну без пожару,
Як би так зробити націю обережно,

І вивести на світ готову, першорядну, без боротьби,
Перехитривши всіх?...

Ні, зробити усіх президентами:
Любиш, Саво, сало?
Маєш, Саво, сало, -
Іще тобі мало?

3'являютьея чужоземні князі, грають в карти за України славу:

"За яку ціну
Здобуду Вкраїну?
Всі гроші – хороші.
– Я беру.
– І я беру.
– І я беру.
Але кінчаймо, ох, кінчаймо швидше цю гру.
Чого боїшся? Ярмарку?
– Ні, я почув здаля:
Все голосніш говорить їх Земля".

Вертепники швидко зникають зі сцени. Ширма відкриває таємні збори Кирило-Мефодіївських братчиків.

Тарас Шевченко:
"Тут закликали: станьмо, як всі...
Це ж як?
Без власної мети і волі?

Людина, нація – без власного характеру?
Тож станьмо знову собою.
В своїй хаті своя правда, -
І сила і воля!

Гулак:
"Читайте Книгу Битія – це воістину необхідно".

Костомаров:
"Бог створив світ, і поставив над усією твар'ю чоловіка,
Але люди почали битися за своїх богів, і покарав людей
Господь войнами, мором і, найгірше, – неволею.

Тарас Шевченко:
"От це, що неволею - то найгірше.
Народ без свободи – бездуховна отара".

Костомаров:
"Першими поробили собі царів євреї, за ними греки".

Гулак:
"А римляни ж як?"

Костомаров:
"Та і їхні царі оголосили себе богами".

Шевченко:
"А про нас же що?"

Костомаров:
"Не любить Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, в якому кожен був братом других… і всі народи захоплювалися нею… та вбила велику правду і красу сваволя, жадоба влади й чужої праці. І опинились українці і поляки під царем московським.

Шевченко:
"Правда, Миколо, дух твій живий. Але дай надію народові!"

Костомаров: "Билась Україна літ п'ятдесят, і єсть то найсвятіша і найславніша війна за свободу...".

Шевченко: "Господи, який чарівний і незрівнянний край! А яка свобода: тут навіть струмки – як моря і душі людські – як небеса...

Підходить жандарм. Говорить:

Жандарм: "Пане Шевченку, ви, здається, над усе любите свободу?"

Шевченко: (ніби до себе): "Авжеж, бо життя – свобода!".

Жандарм: "Тоді соізвольте свободно сісти в карету й свободно послідувати до тюрми".

Шевченка забирають. Навздогін цій процесії звучить іронічна репліка І.Світличного "Покаяння":

Я, звичайно, верблюд.
Я, звичайно, двогорбий
Та, iй-Богу, я сам тих горбів не хотів.
А спитаєте, ну? Я амбітний і гордий,
Та як треба, то я проживу без горбів.

Приходить за Шевченком і зникає. Здалеку чути грім канонади Війська УНР (проходять під звуки козацького маршу)

В.Винниченко: "Пане Грушевський! Настала історична хвилина: український народ, народи Європи і світу мають дізнатися про наш доленосний вибір".
С.Петлюра:: "І то негайно! Ворог на підступах до Києва".

Грушевський: "Текст Четвертого Універсалу оформляли ви, Володимире Кириловичу, то, напевне, ви...".
В.Винниченко: "Ні! Його має виголосити Президент України. Це принципово".
С.Петлюра:: "Його чекає народ всієї змученої України!".
Грушевський: "Український народе! (Музика стихає, настає тиша.) Твоєю волею Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголошує віднині Україну соборною, суверенною державою!

Чути вигуки: "Слава!!!" Голос із юрби: "Вы предали идеалы интернационализма! Долой буржуазную, националистическую центральную зраду!" (Винниченко, Петлюра, Грушевський займають місце за швидкоруч принесеним столом президії).

Вістовий: "Панове!... Панове, на Київ ідуть ще й німці!".

Атмосфера страху і розгубленості. Вривається німецький загін.

Офіцер: "Именем Кайзера: все арестованы. Сдать оружие!"

(Військові здають зброю) Шнеллер! (всі, крім Грушевського, слухняно ідуть до виходу) Я даваль команда!".

Грушевський: "Я є президент України. Звільніть приміщення. Ви чините грубе насильство! Порушуєте міжнародні норми."

Офіцер (задкує, вибігає за двері, повертається з солдатами і їм говорить):
"Исполняйте!"

Солдати беруть на руки стілець, на якому сидить повний гідності Грушевський, і так виносять з кімнати. Обеззброєні військові присоромлено відводять очі.

Грушевський: " Ми, панове, є представниками великого народу!
Чути репліку П.Тичини:

Випала ж нам доля
Врізали нам поля,
В головах тополя,
А голів нема.

"Дисидент" Івана Світличного:

Я – дисидент. При всіх зрікаюсь віри
В живих Богів та ідолів, та Будд.
Богове люблять бидло, твар, табун.
Богове прагнуть послуху й офіри,
Ім світ – не світ, а кара, гріх, табу.
А я – невіра. Всі олімпи й кліри
Мені до лампочки. Нехай зі шкіри
Богове лізуть. На моїм горбу

Не в'їдуть в рай.
Я дисидент в законі.
Ви краще розпрягайте, хлопці, коні
Та пішака шмаляйте в свій едем.

З’являється група охоронців порядку, один з них наспівує, йдучи до дисидента з наручниками:

"О, дайте, дайте мне свободу!".

Репліка Світличного: ("Князь Ігор"):

Співочий Князю! Боже збав Святиню жебрати! Хіба

Свобода – брати нагороду
Із чужинецьких рук? Ганьба!

Група правоохоронців веде дисидента, а один з них іронічно зауважує:

Був собі чоловік – руки-ноги мав
Був собі чоловік, був – та й нема.
Був – та й нема.

Жаль його, небораку,
Працював він до ста потів,
Мав за теє дулю з маком,
Бо не знав і сам, чого хотів,
Жаль його, небораку.
(І.Світличний "Балада")

На аванецену виходить ліричний герой:

"Від самих початків життя, коли пружно в колисці
Ти пнешся до сонця угору, побачиш тоді:
Всміхається разом із сонцем ще сонце – то М а т и.
А потім прийде, наче грім і потуга, до тебе
Згори голос Б а т ь к а. І в цім ти зростеш і дозрієш,
Дозрієш, підеш і забудеш...
І раптом: Мій Боже,
Мов срібло в минулім заквітне, мов кучері хмарки.
Це ж вантаж любові найбільший, і де ж він?
Уже їх немає, лиш сріблом просторяться хмарки.

Пісня "Сива ластівка"(один куплет).

Читець:

"Будуй найбільше - д у ш у. Гордий дім
В безсонних ночах архитект узрів,
Вгадав у каменю пропорцію і міць.

Тесали ліс, залізо гнули вимір
І терпеливо корабель лучили
Майстри віддавна... Майстром будь і ти.

Будь із людьми, як в морі, їх пізнай
І все, що ліпше, забери для себе.
Ми всі - на хвилях, як кораблі".

Наростає мелодія "Як за дальним небосхилом", на основі якої будується хореографічна композиція "Могила незнаного бійця" (Ю.Липа). Після того, як танцюючі вибудують статичний монумент загиблим, звучать слова:

Монумент:
Лице моє закрите, я є Жертва.
Приходжу і дарую, рятую і живлю.
Не ті є найважніші, що говорять,
Не ті є найважніші, що названі.
Нас, неназваних, мовчазних, Господь
Утверджує й провадить, і ми чиним.

Під час монологу із зали піднімається в скорботному одязі Мати–Україна з квітами. Зупинившись перед монументом, повільно кладе квіти, в цей час говорить:

Мати:
Могило Незнаного Бійця,
Що впав в Україні,
Я приношу смутні серця
І мій розпач гнівний

Де ж ти, що за Нових людей
Упав під кулями, повстанче?
Обізвіться до мене крізь людський глей,
Крізь м'ясо самиче і самче!

Обізвіться в червоній імлі життя
Ви, прегарні блискавки смерті,
Невже ви – мертві,
Питаю я?

Виринає і зростає мелодія "Як за дальнім небосхилом".

Голос полеглих на фоні мелодії:
І то не важно, що я згнию,
Що люди затопчуть плоть мою –
Таж пливе мій прапор над вами!

Мелодія наростає, пам'ятник поступово оживає, над нам здіймається прапор.

Наказ старшин:
"Перша рота, кроком - руш!
Гей, ти там, з боку,
Кроку
Не паплюж!
Раз – два!

Пам'ятник здіймається і йде у вічність під наростаючу мелодію.
Ліричний герой (вслід пам'ятнику):
"Де ви, де ви, земель наших пуритани,
Де Ти, Слово, втілене в людях
Із гострим, із ясним зором?
Як у жовтім хвилюванні водорослин
Блукаю задумливо. - Боже,
Бий промінням!
Бий промінням!
Бий промінням!

Українська хореографічна композиція "А в полі калина" та "Україночка". Під кінець композиції виходять ліричний герой і лірична героїня:

Перший:
Як я люблю людей...А що в них найлюбіше?
Вітання усміхом людини до людини.
А з усміху любов зростає часом, правда?

Другий:
Люблю я всіх людей, – крізь них не раз Господь
Показує свою найвищу ласку
І зрозуміння світу робить нам ясніш.

Читець:
Будь тим, чим єси, – це є заповідь вища від неба,
А потім, як зможеш, будь тим, чим ти є, -
Будь ще ліпшим.

Решта читців читають почергово:

"За що боротись, у чому великість народу?
Може, за це умирать, за будівлі в мармурі?
Може, за танці і пісні, чи зручні мальовила?
Мудрі системи до праці, чи марші стрункі?

Де та великість народу: чи в посувах війська?
У вірнім триванню жінок, чи в дитячому сміху?
У важкій аскезі учених, у гарті відкривців?
Чи в одиницях, чи в юрбах, чи в геніях, де?

Все це, - промовила Мудрість, - є важне, та мало,
Все, що – напружене й скромне, все – в ласці у Бога,
Але найбільше добро, це - зростання Людини,
В нашім народі зростання Людини зусиллям людей!

З різних куточків зали чути дзвіночки, сміх дітвори і їх пісня "Щедрик".
З'являється звізда і вертепники, які віншують присутніх колядкою:

"Пастухи з ягнятком, перед тим Дитятком на колінця припадають, Царя-Бога прославляють: Просим Тебе, Царю, Небесний Владарю – даруй літа щасливії цього дому господарю. Цьому господарю і усій родині – Даруй літа щасливії нашій славній Україні".
Автор сценарію: К.Бальоха

Режисер-постановник: С.Легіна
В сценарії використані твори авторів:
- П.Кононенко "Марія на Голгофі"
- Ю.Липа "Вірую"
- І.Світличний (Твори).

Петро Шкрібляк, директор філії “Гуцульщина” Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України, член Міжнародної координаційної ради з проблем українознавства: створення Інституту українознавства в січні 1992 року було важливою подією в науковому, соціально-культурному житті Української незалежної держави, яка ще вирвалась із ланцюгів багатовікового колоніального гніту і ставала на шлях національно-культурного й державного відродження.
Десятирічна діяльність цієї наукової інституції незаперечно засвідчує, що її створення в Україні було закономірне і необхідне. Це зумовлювалось, безперечно, колоніальним поневоленням протягом століть східних земель України царською Росією, західних – Польщею, Австро-Угорщиною та іншими колонізаторами, а протягом тривалого часу ХХ ст. найбільш жорстоким більшовицьким колоніальним режимом, встановленим на всіх українських землях. Він здійснив великомасштабні репресії в усіх сферах української нації, в т.ч. і сфері науки, не обминувши і таку її галузь як українознавство. У кінці 20-х на початку 30-х років було заборонено вживати навіть його назву, її замінили на “народознавство”. Було знищено понад 20 українознавчих інституцій, репресовано їх наукові кадри.
Усе це, звичайно, завдало великої шкоди українській нації в усіх сферах, і насамперед у науковій, соціально-культурній, морально-духовній, світоглядній, економічній, суспільно-політичній, міжнародній та ін. І залишилось недоброю спадщиною сучасній незалежній Україні, яка дає свої рецидиви в період її розбудови і є головним чинником сучасного кризового стану в державі. І вихід з нього вимагає, у першу чергу, могутнього науково-інтелектуального потенціалу, всебічних досліджень, наукових аналізів і узагальнень та вироблення шляхів розвитку всіх сфер держави на сучасний період і на перспективу тощо.
Для здійснення цього необхідний двоєдиний підхід, а саме:
по-перше, розвиток галузевих наук і активізація науково-дослідницької роботи над дослідженням кожної конкретної галузі (економіки, права, освіти, культури, політики і т.д.) та практичне втілення результатів дослідження в розвиток, зокрема, кожної з них;
по-друге, вироблення інтегрованої науки, яка б поєднувала основи різних окремих наук і комплексно розглядала процеси в різних сферах українського суспільства (держави), робила всебічний аналіз і узагальнення та визначала шляхи й перспективи розвитку.
Такою наукою в умовах нашої Української держави є українознавство. Альтернативи їй немає, про це засвідчує історія цієї науки, сучасний її стан і роль. У процесі наукових досліджень не бачимо зміни орієнтацій на якусь іншу науку на перспективу. А уява деяких “наукових кіл”, що лише за допомогою окремих розрізнених наук, можна буде успішно долати наслідки тривалого колоніального гніту України та розв’язувати сучасні проблеми національно-культурного і державного відродження та розвитку, розбудови й утвердження Української держави, є теоретично невірними, ілюзорними й тому практично шкідливими.
Тому для послідовного і безперервного розвитку й утвердження державності потрібна наукова основа. Таким чином, науково-теоретичною основою в постколоніальній Україні є українознавство. Це підтверджується науковими дослідженнями протягом десятиріччя багатьох спеціалістів у галузі українознавства в тому числі і нашої наукової установи, філії “Гуцульщина”, яка є структурним підрозділом Науково-дослідного інституту українознавства МОН України.
На користь українознавства свідчать результати науково-дослідницької роботи багатьох вітчизняних учених останнього часу з важливих проблем далекого минулого, сучасного і перспектив майбутнього України, які хоч не мають безпосередніх чи навіть опосередкованих наукових зв’язків з нашим інститутом, але результати їх досліджень є доповнюючим, розширюючим і утверджуючим фактором українознавства як науки і як методології.
Тут насамперед ідеться про наукові напрацювання академіка Анатолія Кифішина, який упродовж останніх 8-ми років досліджував Кам’яну Могилу висотою 12 м і площею 3 га, що неподалік річки Молочної під Мелітополем Запорізької області. Дослідивши 62 печери і гроти, наскельні зображення (петрогліфи) на підлогах, стінах і стелях даної Могили та, використавши результати попередніх досліджень, викладених, зокрема, у монографіях “Кам’яна Могила” В.Даниленка (1986 р.), “Підземний Ермітаж Приазов’я” Б.Михайлова, статтях Ю.Шилова (1989-1990 рр.), учений зробив справді наукові подвиги: він у книзі “Древне Святилище Кам’яна Могила. Досвід дешифрування протошумерського архіву ХІІ-ІІІ тис. до н.е.” довів, що не Шумер, як це вважалося досі, є найдавнішою державою і першою цивілізацією у світі, а що перша людська цивілізація, як підтвердили результати досліджень Кам’яної Могили, почалася з української землі в хліборобській державі Аратта – Оратанія раніше Шумера, тобто 14 тис. років тому.
Це, безперечно, нанесло удар по тих “українознавцях”, які намагалися скорочувати і звужувати знання про Україну в просторі і часі, зводячи її до півтисячі років.
На глибоко наукових позиціях українознавства написана монографія Олексія Іванченка “Україна в системі міжнародних відносин: Історична ретроспектива та сучасний стан.”
Крім розкриття основного концентру українознавства: Україна в міжнародних відносинах, в монографії прослідковуються інші концентри даної науки, зокрема, природи, екології, культури, правових основ і т.д., дається глибокий аналіз та узагальнення минулого, оцінюється сучасний стан та робляться прогнози на перспективу.
Звичайно, якщо вчений А.Кифішин і його однодумці розширили і поглибили знання про Україну, сягаючи в далеке минуле, то О.Іванченко розширив і доповнив знання про недалеке минуле України, її сучасний стан і перспективи на майбутнє тощо.
Тому варто, щоб наукові напрацювання про Україну цих та багатьох інших учених входили до скарбниці українознавства, і щоб такі вчені прилучались до співпраці з науковцями нашого Інституту. Це сприяло б доповненню, розширенню і науковому поглибленню українознавства як науково-теоретичної основи розбудови незалежної Української держави, без якої долати залишки комуністичної ідеології та успішно розбудовувати й утверджувати державність в Україні практично нереально.
Науковий аналіз, співставлення та узагальнення засвідчують, що неможливо спростувати і розмити залишки антинаукових марксистсько-ленінських догм і доктрин, долати їх стереотипи у мисленні і практичних діях, що насаджувались десятиріччями у практику, особливо інтенсивно за допомогою курсу марксизму-ленінізму так зв. “наукового комунізму” та дії державної репресивної машини більшовицького СРСР.
Тут потрібна певна науково-теоретична основа, на якій би здійснювались розбудовчі процеси в усіх сферах незалежної України, формувались патріотичні почуття у всіх груп і верств українського суспільства, розвивалась, утверджувалась, практично втілювалась українська національна ідея тощо. І такою основою, як доводимо у доповіді на міжнародній науково-практичній конференції 20 жовтня 2001 р., усе більше чіткіше бачиться українознавство. Його слід розвивати як науку та впроваджувати і вдосконалювати вивчення в закладах освіти.
Це більше утверджуватиме статус українознавства як науково-теоретичної основи національно-культурного і державного відродження та розвитку в Україні, сприятиме успішній розбудові незалежної Української держави.