Теоретико-методологічні засади сучасного українознавства
Автор: Обушний Микола
доктор політичних наук, професор, директор центру українознавства філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка,

Співавтори:

Тетяна Воропаєва кандидат психологічних наук, доцент, старший науковий співробітник центру українознавства філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка,

Олександр Мостяєв кандидат філософських наук, старший науковий співробітник центру українознавства філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка

У статті аналізуються теоретико-методологічні засади сучасного українознавства. Бачення українознавства як інтегративної системи знань про Україну і українство дозволяє окреслити предметне поле цієї науки.

Ключові слова: українознавство, предметне поле, інтегративна парадигма.

Теоретико-методологические основы современного украиноведения

В статье анализируются теоретико-методологические основы современного украиноведения с позиций перехода к новому парадигмальному способу интерпретации сущности этой интегративной науки. Рассматривается предметное поле украиноведения.

Ключевые слова: украиноведение, предметное поле, междисциплинарная парадигма, интегративная парадигма.

Theoretical and methodological foundations of the modern Ukrainian study

The article investigates the problem of theoretical and methodological foundations of the modern Ukrainian study from the positions of transition to a new paradigmatic way of interpretation of this integral scienc. The subject sphere of Ukrainian study are considered.

Key words: Ukrainian study, subject sphere, intradiscipline paradigm, integral paradigm.

Теоретико-методологічні засади сучасного українознавства

Характерною рисою сучасного наукового пізнання є розвиток інтегративних і комплексних досліджень. Утвердження сучасного українознавства як інтегративної системи знань про Україну і українство відбувається в епоху становлення постнекласичної науки, якій властиві тенденції поступового переходу від дисциплінарної диференціації до міждисциплінарної інтеграції. Вивчення будь-якої науки розпочинається з визначення об’єкта дослідження, тобто з того, до якої сфери природи чи суспільного життя належить те, що ми хочемо з’ясувати. Отже, об’єктом будь-якої науки є те загальне, на що спрямовано процес дослідження.
Об’єктом українознавства є реальний український світ, який творився і трансформувався упродовж тисячоліть і сьогодні репрезентує суть буття і свідомості українців як нації. Саме український світ як об’єкт українознавства надає визначеності і окресленості сукупності українознавчих знань, інтегруючи їх у гносеологічну цілісність. Нині українознавство перебуває на шляху від об’єктно орієнтованої сукупності міждисциплінарних досліджень до окремої науки, яка має свій предмет дослідження і систему теоретико-методологічного інструментарію.
Предметом українознавства є українство як загальноцивілізаційний феномен, закономірності та особливості його формування і розвитку в часо-просторовому вимірі як на теренах України, так і поза ними. Саме українознавство як інтегративна система знань покликана дати відповідь на сукупність питань, пов’язаних з виникненням, розвитком та формами буття українства, розкрити його внутрішню єдність, зокрема, чинники його формування, цілісності, безперервності у часі, підстави та способи трансформації національної свідомості, культури, державності, способи ширення та перспективи розвитку українства у світі тощо (див. Рис. № 1).

Рис. № 1. Структура предметного поля українознавства (Див. PDF)

Основні поняття, які входять в структуру предметного поля українознавства: українці, українськість, українство, українська людина, Україна, український соціум, природа України, українська культура, український світ, загальнолюдська цивілізація та ін.
Українськість (як системоутворюючий чинник і етнічного, і національного буття українців) – це історично сформована адаптивно-еволюційна система ознак і властивостей, які вирізняють українську людину, українську спільноту і українську культуру з-поміж інших аналогічних об’єктів (феноменів).
Українська людина (як антропо-психо-соціальна реальність і соціокультурний тип) – це типовий представник українського народу, особа, що є носієм української етнічності (етнічний українець) або українського громадянства (політичний українець).
Українці (як етносоціальна реальність) – це модерна східноєвропейська нація (яка є одначасно і етнічною, і політичною), основне населення України.
Україна – це територія, країна (як єдність народу, природи і культури), а також суверенна, незалежна держава у Східній Європі, титульним народом і основним населенням якої є українці. Україну потрібно розглядати як етнонаціональну, соціокультурну, геоекономічну та геополітичну реальність, основними складовими якої є українська природа, українська культура і український соціум (у нерозривній єдності “спільнотного” і “суспільного”).
Український соціум (як єдність “спільнотного” і “суспільного”) – це історично утворена сукупність людей, які об’єднані спільним проживанням на теренах України, подібністю загальних умов життя, поділом праці, нормами поведінки, а також реальними взаємовідносинами в процесі спільної практичної та духовної діяльності.
Природа України (як екогеографічна реальність) – це сукупність особливостей органічного й неорганічного світу з усіма взаємодіями і зв’язками, а також рослинного і тваринного світу, кліматичних умов і рельєфу України, які є об’єктом діяльності й пізнання української людини і української спільноти.
Українська культура (як етноісторична реальність) – це система базових цінностей і самобутніх надбань, створених українським народом протягом його історії, а також способів і засобів їх творення, в яких закріплюються і передаються від покоління до покоління досягнуті результати культуротворчої діяльності українців. Це збірне поняття, що відображає надбіологічні аспекти життєдіяльності українського народу.
Українство (як загальноцивілізаційний феномен) – це збірне поняття, що охоплює і етнічних, і політичних українців, а також представників української діаспори. Системоутворюючим фактором буття українства як великої соціальної групи є українськість в її етнічній, культурно-мистецькій, громадянсько-політичній та інших формах.
Український світ – це онтологічна реальність, об’єднана в цілісність певними соціокультурними, етнонаціональними, суспільно-історичними, геоекономічними, геополітичними ознаками. Визначальними категоріальними характеристиками українського світу є цілісність, універсальність, самобутність, самодостатність, саморозвиток, єдність і взаємоопосередкованість усіх його вимірів.
Виміри українського світу: 1) географічний, 2) антропологічний, 3) демографічний, 4) господарсько-економічний, 5) мовно-мовленнєвий, 6) етнопсихологічний, 7) духовно-світоглядний (що охоплює міфологічний, релігійний та ін.), 8) культурно-мистецький, 9) морально-правовий, 10) науково-технологічний, 11) освітньо-виховний, 12) національний, 13) державницький, 14) військово-оборонний, 15) геополітичний, 16) екологічний. При цьому виміри № 1, 2, 15, 16 обумовлюються специфікою української природи, виміри № 3, 4, 5, 6 – специфікою української етнічної спільноти, виміри № 7, 8, 9, 10 – специфікою української культури, виміри № 11, 12, 13, 14 – специфікою українського суспільства. Наскрізними вимірами українського світу (які не локалізовані на схемі) є буттєвий, енергетичний, інформаційно-комунікативний та історичний.
Загальнолюдська цивілізація – це спільність (сукупність) людей планети Земля.
Інтегративна парадигма дозволяє не тільки визначити предметне поле українознавства, але й окреслити той внутрішній міжгалузевий контур, в межах якого можна коректно вивчати будь-які виміри українського світу (в різних масштабах), при потребі залучаючи ресурси суміжних наукових дисциплін (ті науки, на основі яких постали спеціалізовані галузі українознавства, були і залишаються для українознавства суміжними науками). Метатеоретичний дослідницький рівень українознавчої науки представлений загальним українознавством, яке виконує щодо спеціальних галузей українознавства методологічні функції, вирішуючи також питання світоглядної інтерпретації наукових результатів. Теоретичний дослідницький рівень представлений спеціальними галузями українознавчої науки (Ці галузі були виокремлені у працях таких українознавців, як Г. Наш, В. Горський, В. Крисаченко, О. Мостяєв, М. Стельмахович та ін.):
антропологічне, археологічне, географічне, господарсько-економічне, демографічне, екологічне, етико-правове, етнологічне, історичне, культурологічне, лінгвістичне, мистецьке, педагогічне, персонологічне, політичне, психологічне, релігійне, соціологічне, стратегічне, філософське українознавство. Спеціалізовані галузі українознавства спроможні виробляти теорії середнього рівня, які дозволяють якісно осмислити й упорядкувати окремі сфери досліджуваної реальності. Науково-прикладний дослідницький рівень представлений прикладним українознавством, яке реалізує можливості практичного застосування результатів українознавчих досліджень в освітньо-виховній і суспільно-політичній сферах, а також для вирішення геополітичних і геоекономічних проблем та завдань стратегічного прогнозування цивілізаційного поступу України.
Археологічне, географічне, господарсько-економічне, демографічне, екологічне, історичне та стратегічне українознавство вивчають ті виміри українського світу (№ 1, 2, 15, 16), які обумовлюються специфікою української природи. Антропологічне, археологічне, демографічне, етнологічне, історичне, лінгвістичне, психологічне, релігійне українознавство досліджують ті виміри українського світу (№ 3, 4, 5, 6), які обумовлюються специфікою української етнічної спільноти. Археологічне, етико-правове, історичне, культурологічне, мистецьке, філософське українознавство вивчають ті виміри українського світу (№ 7, 8, 9, 10), які обумовлюються специфікою української культури. Історичне, культурологічне, педагогічне, персонологічне, політичне, соціологічне, стратегічне, філософське українознавство досліджують ті виміри українського світу (№ 11, 12, 13, 14), які обумовлюються специфікою українського суспільства.
Подібне бачення структури предметного поля і трьох дослідницьких рівнів українознавчої науки дозволяє наочно продемонструвати великі інтегративні можливості сучасного українознавства. Адже подібні концептуальні підходи уможливлюють застосування всіх варіантів наукової інтеграції: 1) горизонтальної (між спеціальними галузями та напрямами українознавства), 2) вертикальної (між дослідницькими рівнями українознавчої науки, які репрезентують різні рівні узагальнення та інтерпретації наукового матеріалу), 3) діагональної (між різними науковими школами, концептуальними підходами, а також між природничою та соціогуманітарною парадигмами в українознавстві).
Запропоновані категоріальні “одиниці” предметного поля є вузловими пунктами сучасних українознавчих досліджень. При цьому основою для виявлення і формулювання законів та закономірностей українознавства є його предметне поле, а засобами – головні дослідницькі методи.
Таким чином, центральне положення у предметному полі українознавства займає українськість як системотворчий чинник буття українського народу. Поняття “українська людина” є наскрізним ланцюгом, що з’єднує всі проблемні сфери українознавства. Інакше кажучи, українська людина розглядається як особа, адаптована до певного довкілля, як носій українськості, самобутніх традицій, творець і транслятор української культури.
Під поняттям «українство» нами розуміються українці не тільки як автохтонний етнос, що обіймає певні терени від найдавніших часів до сьогодні, а і як світовий феномен (включаючи українців, що проживають в понад 60 країнах світу і не втратили своєї національно-культурної ідентичності). Таке розуміння включає і численну українську діаспору, яка, до речі, вплинула й на розбудову теорії та методології українознавства, яке протягом 20 – 80-х років ХХ ст. розвивалося значною мірою, а у 30 – 50-ті роки – виключно в науковій спільноті української діаспори. Крім того, без впливу українського американського та канадського лобі значно важче було б на міжнародному рівні визнати легітимність, незалежність Української держави.
Подібний підхід дозволяє вирішити важливе питання: а як бути із етнічними поляками В. Липинським та В. Антоновичем, росіянами Д. Донцовим та М. Скрипником, татарином А. Кримським та іншими етнічними неукраїнцями, що зробили вагомий внесок у розбудову української науки, посилення національної самосвідомості, особисто пов’язавши свою долю з українською нацією? Себто поняття «українство» має врахувати наявність значної кількості українців іншоетнічного походження.
З іншого боку, ототожнення українства тільки із нацією як політичною спільнотою громадян держави Україна виключає із предмета українознавства українців діаспори, етнічних українців, байдужих до своєї національної належності, тощо. Тому принагідним стає широке синтетичне розуміння українства, в якому має бути поєднано різні природні, соціокультурні та інші виміри. Серед комплексу вимірів зупинимося на аналізі основного у контексті визначення українства – етнокультурного виміру. Останній визначається наявністю хоча б однієї з чотирьох ознак:
– етнічне походження та самоідентифікація;
– усвідомлення спільної з іншими представниками етносу історичної долі та часової перспективи;
– залученість в український культурно-інформаційний простір;
– свідома діяльність з поширення української культури.
У першому та другому випадках йдеться про ідентичність як соціально-психологічну основу українства; у третьому та четвертому – про активні прояви українськості, себто діяльність, присвячену поширенню форм та ідей української культури.
Разом з тим співпричетність до українського культурно-інформаційного простору може бути як підсумком пасивної етнізації, так і дієвого акту самовизначення особистості. Тому до представників українства належать не тільки українці за походженням, а й ті, хто свідомо відносять себе до української спільноти, будучи учасниками українського культурного та політичного буття. Себто до кола поняття «українство» можна відносити як етнічних українців, так і активних та свідомих представників неукраїнців – тих, хто пов’язав свою долю з Україною, зокрема, здійснив вагомий внесок у розвиток української культури, науки, державності.
Такий підхід дозволяє розглядати українські етнос та націю як форми розвитку українства: у першому випадку це традиційна мовно-культурна спільнота, у другому ж – культурно-політична спільнота, що стає активним суб’єктом, здатним інтегрувати інші етнонаціональні елементи на даній території чи у межах даної держави.
Етнічне походження, традиційна культура, антропологічний та господарсько-культурний тип, екогеографічні компоненти природного середовища слід розглядати як об’єктивне підґрунтя, що закладає органічну основу для постання українства. У такому випадку не тільки свідоме сприйняття, розуміння та пропагування української культури, але і наявність в особистості українських ментальних ознак та відповідних неусвідомлюваних проявів українськості також входять до предмета українознавства. Так, Ф. Прокопович та М. Гоголь по-своєму представляють українство, і своєрідні вияви їхньої українськості входять до кола дослідницьких інтересів українознавства.
Зрозуміло, що до українського етносу не можна зараховувати трипільців, кіммерійців, скіфів, готів, печенігів, половців і навіть кримських татар – вони не є носіями української етнічності і творцями української етнокультури. Однак вони підпадають під інший вимір предметного кола українознавства – територіальний. Не тому, що проживання на території робить їх українцями, а тому, що вони мешкали на території України як геопросторової реальності і були включені в процес географічно зумовленої соціокультурної адаптації, залишивши слід, подекуди досить вагомий, в українській національній культурі. А це пов’язує їх із подальшим розвитком України як цілісності – єдності спільноти та її території, що пройшла дві соціально-економічні фази – доіндустріальну та індустріальну, а також декілька політичних фаз, що завершилися інституюванням та міжнародним визнанням української державності.
Етнокультурний вимір українства набуває нової якості в індустріальну добу, адже етнокультура трансформується в національну культуру. Із поширенням літературної мови, широким тиражуванням україномовної літератури художнього та наукового змісту, поширенням масової освіти, зростанням ролі засобів масової інформації, із постанням українських громадських організацій та партій українство презентує себе як активна культурна та суспільна сила, що домагається утвердження своєї політичної суб’єктності.
Хоча українці тривалий час не мали власної державності, однак ідея держави та державницькі традиції існували від часів Київської Русі. Як довів М. Грушевський, саме ця ідея призводила до періодичного відновлення української держави. Її виявами були Галицько-Волинське князівство з його домаганням об’єднати усі південні князівства колишньої Русі; вона знаходила втілення в часи існування Гетьманщини та Запоріжжя, простежується у «Пактах і конституціях» Пилипа Орлика, в «Історії Русів», проходить «червоною ниткою» у козацьких літописах тощо.
Разом з тим в індустріальну добу ця ідея набуває якісно нового звучання, стаючи складником домагань та елементом програми спочатку небагатьох представників та громад української інтелігенції, а з часом – широкою потребою українства. З самого початку такі домагання реалізуються в процесі боротьби за громадянські права, перш за все, за культурне громадсько-політичне самоутвердження у межах держав, між якими було розподілено територію України. На тлі цих змін національна ідентичність дедалі більше стає предметом особистої рефлексії та свідомого вибору.
Природним підсумком самоорганізації українства стало домагання політичного суверенітету нації, спочатку у формі самоврядування, автономії і, врешті, державності. Та не слід забувати, що такий перелом відбувся на старій органічній основі етнічного українства та пов’язаної із ним культури, зокрема політичної та правової, на ґрунті трансформації давньої державницької ідеї. Тому нація не є запереченням етнічної фази розвитку, вона випливає та виростає з «етнічного».
Вагомою складовою українства є українська діаспора, яка почала формуватися ще у ХVІ ст., коли українські козаки разом із російськими землепрохідцями освоювали простори Поволжя, Уралу, Сибіру та Далекого Сходу. Більш масові переселення, переважно з політичних мотивів, відбувалися пізніше – зокрема, на початку ХVІІІ ст., після Полтавської катастрофи, сформувалася українська політична еміграція в Європі (Швеція, Османська імперія, Франція).
Під терміном «українська діаспора» ми розуміємо українців, що тривалий час проживають поза українською етнічною територією (у бездержавні часи) та поза межами сучасної незалежної України. На теренах проживання вони зазнають часткової асиміляції, хоча залишаються деякі, нехай і ефемерні, зв’язки із землею своїх батьків. Разом з тим у них стійко зберігається відчуття національної ідентичності у межах української спільноти. А оскільки вони залучені до українського культурного простору та, як правило, є суб’єктами ширення української культури, їх слід розглядати як частину українства. У той же час вони, особливо покоління, народжені поза межами України, залишаючись етнічними українцями, стають членами інших політичних націй. Тому для їхньої характеристики найчастіше вдаються до поєднання етноніма та політоніма («українські канадці»), або етноніма і громадянства («українець Канади», «українець США»).
Звісно, що окреслене предметне поле українознавства не є вичерпним – адже науковці постійно порушують нові проблеми, пов’язані з формуванням та розвитком українства, як і загалом українського світу.
За умов, коли українознавчі дослідження набули раніше не баченого розвитку, винятково актуальними стають проблеми розробки теоретико-методологічного інструментарію українознавства. З урахуванням того, що українознавство як наука про українство багато в чому поповнюється новими знаннями з інших наук, які фрагментарно вивчають Україну, її народ, розробка теоретико-методологічного інструментарію українознавства (виділення українознавчих закономірностей, категорій, методів, принципів, функцій і т. ін.) набуває особливої значимості.
Зазвичай шлях становлення будь-якої науки розпочинається з накопичення знань. Це завдання значною мірою українознавцями уже вирішено. При цьому зауважимо, що будь-яка сукупність знань (навіть велика) не може претендувати на статус науки, якщо в ній відсутні закони (закономірності), тобто стисло сформульовані теоретичні положення, які й визначають сутність явищ та об’єктивно існуючий між ними взаємозв’язок. Повторюваність вияву закону є закономірністю. Звісно, що українознавча наука має свої закони і закономірності, котрі покликані відображати специфіку предмета дослідження. Українознавцями у плані виявлення закономірностей чи тенденцій розвитку як досліджуваного предмета, так і самої українознавчої науки також чимало зроблено. Зараз вони продовжують роботу з виявлення нових українознавчих закономірностей та їх систематизації.
За умов уконституювання українознавства як інтегративної науки та навчальної дисципліни наявний стан дослідження поставлених проблем є цілком виправданим і потребує додаткової аргументації. Основоположними для українознавства є закони, що визначають сутність процесу виникнення, розвитку і форм буття українства як загальноцивілізаційного та соціокультурного феномену.
За роки незалежного розвитку України вітчизняні українознавці накопичили певний досвід розробки теоретико-методологічного інструментарію українознавства, зокрема його законів та закономірностей. Окремі з них вважають доцільним їх диференціювати на дві групи законів, по-перше, «...законів розвитку досліджуваного об’єкта, тобто України й українського народу як цілого, і, по-друге, законів або закономірностей розвитку самої науки» [1, 128 – 129].
Наразі ми виходимо з того, що закономірності українознавства можна виявити з його предметного поля, яке, власне, і покликало «до життя» саму науку – українознавство.
Переважна більшість соціогуманітарних наук під час типологізації закономірностей користується так званою тригруповою класифікацією: загальні, особливі та одиничні. Загальні закони охоплюють явища та взаємозв’язки, властиві всім суспільствам і спільнотам відповідно до специфіки предмета дослідження. Будь-яка наука типу українознавства (полоністика, росієзнавство, германістика, китаїстика і т. ін.) покликана при вивченні свого предмета дослідження враховувати загальні закономірності, що застосовуються однотиповими з українознавством науками, і у цьому контексті ці закономірності можна класифікувати за різними критеріями: етногенетичними, суспільно-політичними, етнопсихологічними, культурно-історичними, геополітичними та ін. Прикладом загальних закономірностей, пов’язаних, зокрема, з етногенезом у всіх однотипових з українознавством наук, є: взаємозалежність природного середовища (земля (територія), довкілля) та формування певного типу етнічності. Природні та географічні чинники багато в чому визначають антропологічні та фізіологічні особливості представників спільнот, впливають на етнопопуляційну диференціацію (зокрема, відбувається кореляція кордонів спільнот з природно-географічними рубежами ландшафтно-кліматичних зон), господарсько-культурний тип, специфіку культури, психічний склад, моделі поведінки та форми політичного устрою народів світу. Культура виробляється у процесі взаємодії спільноти з природним середовищем, під час якої окреслюються основні способи життєдіяльності спільноти і формується їх соціокультурне середовище. До числа загальних закономірностей українознавства, пов’язаних з етногенезом, також слід віднести перетворення етнічної маси народу в націю тощо.
Особливі закони – це ті, що характеризують розвиток та прояв загальних законів у певній конкретній системі чи загальноцивілізаційному вимірі. У даному випадку – в українській спільноті. Інакше кажучи, особливі закони розкривають сутність загальних закономірностей з урахуванням особливостей українства як світового феномену. Так, прояв загальної закономірності – взаємозалежності природного середовища та формування певного типу етнічності в особливому українському баченні – буде мати такий вигляд: пограничне положення українських земель – одна із визначальних ознак формування українського етносу, його історії та культури. В. Липинський із сукупності означених вище чинників вивів свій «закон землі». Ця своєрідна закономірність, «закон землі», впливає на психологію народу, накладає відбиток на риси його соціального, родинного та політичного укладу. Сам факт проживання на певній землі (території) сприяє виникненню особливої прив’язаності до рідної землі, лояльності й обов’язків щодо країни проживання та її народу.
Протягом більшої частини своєї історії країна з самого початку протистояла тиску Степу та пов’язаної з ним кочової людності, трохи пізніше – світу ісламу, останні три століття – північному сусіду. Цим чинникам належить важлива роль у системі життєзабезпечення, визначаюча як фізіологічну адаптацію українців до природного середовища, так і соціокультурну, пов’язану із господарською діяльністю та соціальною поведінкою. Це, по-перше, виявляється в особливостях матеріальної культури українців (харчуванні, одязі, житлі тощо), у народній медицині. По-друге, відбувається психологічна адаптація до природного і соціокультурного довкілля, що виявляється у певних традиціях, звичаях та обрядах. І, врешті, по-третє, формується специфічна національна свідомість, квінтесенцією якої є ідея національної держави та уявлення про рідну землю, Батьківщину.
Свій специфічний прояв має і така загальна закономірність, як перетворення етнічної маси народу в націю. В особливому її прояві вона матиме такий вигляд: перетворення української етнічної маси в українську націю. При цьому зауважимо, що сьогодні процес перетворення етнічної маси в націю відбувається як за етнічним, так і за політичним принципом або ж за змішаним сценарієм.
У державах соціально-економічні, політичні, духовні та інші впливи на процес формування націй неоднакові. Одним із завдань кожної власне національної науки (у даному випадку українознавства) і є дослідження цих впливів, точніше, проявів особливих законів під час формування української нації (тривалий поділ території України між сусідніми державами, бездержавність, роздвоєність національних еліт тощо). Виявлення цих закономірностей як особливого прояву загального і є одним із дослідницьких завдань українознавства як науки.
Одиничні закони – це закони, що регулюють взаємовідносини етнічної, національної чи соціальної спільноти з представником (індивідом), що ідентифікує себе з певним типом етнічної, національної чи громадянської спільноти.
У тісному взаємозв’язку із законами українознавства перебувають його категорії, які покликані виражати сутність даного предмета, його вузлові пункти, сходинки пізнання законів. Тому вони невіддільні від законів і в них розкриваються необхідні зв’язки, фундаментальні положення науки, суттєві елементи її структури. Умовно категорії (основні поняття) українознавства можна поділити на чотири групи: загальні, структурні, функціонування і розвитку. До загальних категорій українознавства слід віднести: «Україна», «українці», «українознавство», «україністика», «українство», «українськість», «українська людина» тощо. Найуживанішими поняттями (категоріями) структури є: «український світ», «український простір», «українська держава», «етнічні меншини», «національні меншини», «українська нація», «українська територія» і т. ін. З числа категорій функціонування треба виокремити такі: «українська культура», «українська ментальність», «український характер», «геополітична реальність» і т. д. До категорій розвитку належать: «українське культуротворення», «українське культурозбереження», «українські культурні несення», «українські культурні запозичення» тощо.  Категорії українознавства широко використовуються іншими, дотичними до українознавства, науками. Наразі їх використання не означає, що вони перестають бути категоріями українознавства, рівно як і використання українознавчою наукою категорій інших наук не означає втрати ними належності до своєї науки.
Важливим теоретико-методологічним інструментом, який використовує українознавство для проведення досліджень, виступають його принципи. До їх числа слід віднести принципи інтегративності, історизму, системності, об’єктивності, наступності (спадкоємності), світоглядної зорієнтованості, поєднання історичного і логічного, системно-структурний принцип тощо. Звісно, що їх широко використовують у якості вихідних положень та методологічних засад й інші науки. В українознавстві вони виявляються по-особливому. Принцип інтегративності передбачає об’єднання, координування окремих частин, аспектів розглядуваного предмета українознавчого дослідження у єдине ціле. Здійснення цього принципу – не просто всебічний розгляд предмета з урахуванням методології та теоретичних надбань із різних наук. Воно передбачає реалізацію теоретичного синтезу, коли створюється нове знання, яке не виводиться із окремих аспектів розглядуваного об’єкта, наприклад, суто із політичної чи економічної системи або тільки із своєрідних історичних чи геополітичних умов. Нове знання утворюється із системного вивчення специфічних рис предмета розгляду – українства. У такому досліджені має йтися про виявлення різноманітних системних чинників, що підтримують цілісність, самобутність та специфічність українства, роблять його таким, яким воно є, дозволяють йому відтворюватись і розвиватись у просторі та часі. Інтегративний підхід у галузі біографічних досліджень потребує з’ясування того, що робить окрему особистість частиною українства або виявляє її причетність до нього. Принцип інтегративності передбачає розгляд будь-якого дослідницького компонента українознавчої науки всебічно, з урахуванням як внутрішніх, так і зовнішніх чинників впливу на розвиток суспільних явищ і подій, що стосуються українства.
Принцип історизму «...орієнтує українознавця на послідовно історичний підхід як до суспільних процесів, подій і явищ у житті України й українського народу, так і до розвитку українознавчих знань, врахування конкретних умов, у яких жив і творив українознавець, у яких видавались його праці, утверджувались наукові концепції. ...На засадах принципу історизму можна виявити (як приклад. – Авт.) провідні тенденції етногенезу, вивести його закономірності, встановити його взаємозв’язок з державотворенням» [2, 176].
Принцип системності в українознавстві передбачає розгляд і пізнання явищ на основі системного підходу. Він вимагає від кожного українознавця вивчати складові буття українства системно, спираючись при цьому на наукові здобутки інших наук, що вивчають український світ фрагментарно.
Принцип об’єктивності вимагає від дослідника бути максимально об’єктивним у висвітленні українознавчих проблем, «...уникати упередженого ставлення до тих науковців, чиї погляди «не вписуються» у прийняту схему або виходять за межі усталених конструкцій» [2, 177].
Особливе місце в українознавстві відводиться принципам наступності та світоглядної зорієнтованості. Якщо перший покликаний забезпечити висвітлення подій та явищ у логічній спадкоємній послідовності, то головне призначення другого – формування цілісного світогляду українців як основи їх світосприймання та буття.
Прикладом того, як українознавство використовує універсальний дослідницький принцип поєднання історичного та логічного, може бути таке пояснення: логічне виступає способом пізнання історичного через теоретичне осмислення подій, фактів, явищ, процесів до широких наукових узагальнень.
Будь-яка наука неможлива без використання спеціальних дослідницьких методів. Тому українознавство як інтегративна наука використовує комплекс міждисциплінарних дослідницьких методів: аналізу та синтезу, порівняльний, проблемний, ретроспективний, біографічний метод, методи соціологічних досліджень, метод контент-аналізу, методи етнопсихології тощо. Широко застосовується в українознавстві біографічний метод. «Він дає можливість персоніфікувати всі події і явища українського суспільства, простежити долю людей, зміни в їхньому житті, внесок провідних науковців у розвиток знань про українство. Біографічний метод дає змогу уникнути механічного описування життя тієї чи іншої особи, орієнтуючи на з’ясування структури всього її життєвого шляху, виявлення найхарактерніших рис усього покоління певної епохи» [2, 181].
Окремо слід зупинитися на значимості сучасних інформаційних технологій в роботі з українознавчими джерелами. Створені електронні системи науково-довідкової інформації через систему Інтернет відкрили нові можливості збору та обробки інформації з українознавчої проблематики у режимі он-лайн.

Література

1.Токар Л. К. Об’єкт і предмет українознавства: Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – К.: Міленіум, 2003. – Т.1. – С. 128 – 129.
2.Калакура Я. С. Методологічний інструментарій українознавця: Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – К., 2003. – Т.1. – С. 176, 177, 181.