Правда історії і правда літератури (До 100-річчя від дня народження Арсена Олексійовича Іщука)
Автор: Хоменко Олександр
старший науковий співробітник відділу літератури НДІУ.

У статті досліджується життєвий і творчий шлях українського письменника та літературознавця Арсена Іщука. Особлива увага звертається на історизм художньо-естетичних модальностей його роману-хроніки «Вербівчани».

Ключові слова: історизм, народна правда, фальшиві концепції «соціалістичного реалізму», духовне протистояння тоталітаризму.

Правда истории и правда литературы (К 100-летию со дня рождения Арсена Алексеевича Ищука)

В статье анализируется жизненный путь украинского писателя и литературоведа Арсена Ищука. Особое внимание обращается на историзм художественно-эстетических модальностей его романа «Вербивчаны».

Ключевые слова: историзм, народная правда, фальшивые концепции «социалистического реализма», духовное противостояние тоталитаризму.

The Truth of History and the Truth of Literature (To the 100th Anniversary of the Birth of Arsen Ischuk)

The course of life of Arsen Ischuk, the Ukrainian writer and literature critic is analyzed in the article. Special attention is paid to historism of artistic and aesthetic modalities of his novel «Verbivchany».

Key words: historism, national truth, false conceptions of «socialistic realism», mental confrontation to totalitarianism.

Правда історії і правда літератури (До 100-річчя від дня народження Арсена Олексійовича Іщука)

Початком 90-х років минулого сторіччя на філологічному факультеті Шевченкового університету в Києві – із плином часу неповторна стилістика тамтої доби, коли так рясно сіялось і щедро жнивувалось, коли  відкрилися масиви досі забороненого, цензурованого, замовчуваного, поставали нові кафедри, а науковці, що здобулися на загальноєвропейське визнання (доробок Дмитра Наливайка, Володимира Крекотня, Григорія Півторака промовляє сам за себе), вели спецкурси та керували семінарами, коли на запрошення тодішнього декана Петра Кононенка лекції поряд зі «штатними» викладачами читали Емма Андієвська, Іван Кошелівець, Яр Славутич, Степан Козак, постає навіч рельєфнішою та поліфонічнішою – його ім’я вже було своєрідною тихою легендою. Про Арсена Іщука згадували не вельми часто (бурхливе нуртування української подієвості  – студентське голодування, Незалежність, імперські провокації довкола Криму і Чорноморського флоту, утворення Міжнародної асоціації україністів, згодом – Інституту українознавства і т. ін. – центрувало довкола своїх силових ліній чи не весь контекст рефлексії), але завжди – з якоюсь особливою тональністю: «Це було ще за Діда…», «І тоді Дід відповів йому…» або «Якби не Дід, його б точно з університету вигнали». Найчастіше згадки ці можна було почути в 116-й аудиторії – на кафедрі історії української літератури. І це зрозуміло: протягом десятків років – і то яких: 1948–1972, від генсека з люлькою до генсека з кошлатими бровами – Арсен Олексійович її очолював, ведучи свій корабель між компартійно-цеківськими сциллами та харібдами. Керманич з нього, певно, був таки добрий: жодної негативної згадки про Арсена Іщука (а доба тоді була наснажена розлитим у повітрі гіперкритицизмом, авторитети, і фальшиві, і справжні, скидалися з п’єдесталів з легкістю) чути мені не довелось. Збереглося в пам’яті: десь року 94-го (автор цих рядків був тоді на кафедрі асистентом, вів практичні заняття за лекційним курсом Петра Кононенка, який її очолював) Петро Петрович під час котрогось із засідань почав згадувати про Іщука, «антирадянські» розмови на його квартирі, про те, як раптом обізвались потойбічними голосами «жучки», що були вмонтовані гебістами в Іщуків радіоприймач, а Дід, швидко накривши його кожухом, висловився достоту афористично, ніби східний мудрець: «Великий Німий заговорив…». Правду кажучи, мене під ту пору подібного штибу теми не надто цікавили. Гадалося, що, може, і тримався чоловік якоїсь обережно-проукраїнської лінії, намагався щось зробити, але яке значення він, його досвід і тексти мають натепер, коли вільно можна прочитати Єфремова, Чижевського, Лавріненка, Шевельова-Шереха, Володимира Державина. Крім того, наклався на тогочасне моє бачення постаті Іщука ще один момент: регулярно слухаючи за «совєтчини» українські програми Радіо «Свобода» – то був беззастережний для мого покоління авторитет в українських питаннях, – мені запам’яталась вихоплена крізь завивання «глушилок» фраза котрогось із його коментаторів, який розповідав про літературні боріння дисидентів-шістдесятників: «Арсен Іщук, автор засудженого українською молоддю роману «Вербівчани» (роман свого часу лежав по київських книгарнях, і в мене, іще школяра натоді, повсякчас виникало бажання купити його, аби дізнатися, що ж там таке вороже Україні написано; на заваді тому стояв лише великий обсяг твору – близько семисот сторінок). Одне слово, виходило щось на кшталт «Я, конечно, Пастернака не читал, но его решительно осуждаю». Але цікавість до його постаті лишалась… Іще більше її підсилив світлої пам’яті Анатолій Погрібний, один з перших завідувачів відділу української літератури Інституту українознавства, який, розповідаючи про драматичні обставини, пов’язані із захистом його кандидатської дисертації (її темою була творчість Бориса Грінченка, для більшовиків – «буржуазного ліберала» й «націоналіста»), обов’язково згадував, що його послідовно підтримував і захищав перед партійними інстанціями «дід Іщук». Тому коли березнем цього, 2008-го, року Петро Петрович у розмові сказав: «А це ж треба і сторіччя Арсена Іщука відзначити. І про «Вербівчан» по-новому написати. Хто ж, як не ми, про нього згадає», мені братись до роботи було надзвичайно цікаво. Бо заповідалося щось схоже на філологічну «розвідку» невідомими, але вельми цікавими теренами, які потрібно було ще й розчистити від завалів офіціозного соцреалізму. Яким же постане він, Арсен Іщук, і його творчість в оптиці нашої епохи?
Найперше, звичайно, слід згадати за карбовану прокурорську формулу, що нею нагороджено роман «Вербівчани» – «засуджений українською молоддю». Відразу ж постає питання: а хто були ті «молоді судді», які виголошували вирок, чи справедливий він, чи підлягає оскарженню (у «законну силу» він таки вступив: кілька знайомих філологів старшого віку, яких я попросив поділитися їхніми думками про Арсена Іщука, в один голос висловилися в тому сенсі, що «Вербівчани», мовляв, – чистої води макулатура)? Невеличка «експертна перевірка» засвідчує, що суддівський ареопаг численним не був. Точніше, суддя був усього один – поет, автор відомих сатирично-соціальних віршів Микола Холодний. Людина, безсумнівно, талановита, але знана також і своїми, назвемо їх так, суб’єктивними оцінками людей, подій і явищ: вони були і в його «покаянній заяві» 72-го р., де Холодний змальовував себе ледве чи не жертвою чи «націоналіста» Івана Гончара, чи «рідної матері», і в 90-х, коли він сипав навсібіч звинуваченнями, не зупиняючись у своєму запалі навіть перед зазіханнями на пам’ять Василя Стуса. «Фактаж» проблеми, власне, полягає у наступному: груднем 1965-го, після негативно-критичного виступу на громадському обговоренні в Київському університеті роману Арсена Іщука (незважаючи на те, що «Вербівчан» Микола Холодний, за його ж свідченнями, не читав), Холодного виключають з комсомолу та Університету. То була ініціатива не Іщука, більше того, останній по-лицарському виступив на захист молодого поета, що було пов’язано з небезпекою вже для нього самого, бо Холодний натоді вважався небезпечним націоналістом. Та Іщукові клопоти анітрохи не допомогли: «компетентним органам» потрібна була лише зачіпка, аби викинути зі столичного вузу «неблагонадійного», тим більше, що влітку 65-го Україною прокотилася хвиля арештів опозиційної інтелігенції. Одначе довколалітературним загалом пішла гуляти чутка: «Вербівчани» – класичний, сургучево-суконний соцреалізм (в останньому інтерв’ю, що його Микола Холодний дав Василеві Овсієнку, він знову стверджував: «А той роман («Вербівчани». – О. Х.) виїденого яйця не вартий був» – див. сайт «Дисидентський рух в Україні»). І спростувати чи підтвердити її можна тільки в один спосіб – сам роман прочитавши та врахувавши коефіцієнт «самобачення» тієї доби.
Щоправда, тут неупереджений дослідник обов’язково має з’ясувати для себе цілу низку проблемних питань: літературна, культурна і політична ситуація в Україні 60–70-х років цілковито не подібна до нашої, тому для адекватного її поцінування необхідно увійти в  зовсім іншу систему координат. І в першу чергу – відмовитись від  постмодерністської аксіоми, згідно з якою важливий лише текст сам по собі, замкнений у власних дискурсивних практиках, і самодостатній, бездотичний до особи його автора (хоча іще Олександр Потебня, ніби передчуваючи з’яву подібного філологічного екстремізму, підкреслював у фундаментальній своїй праці «Мысль и язык»: «Умственное стремление человека удовлетворяется не образом самим по себе, а идеею (виділення моє. – О. Х.), т. е. совокупностью мыслей, пробуждаемых образом  и относимых к нему, как к источнику»). У матрицях «літературознавства» від містера Дж. Грабовича зовсім не важливо, хто написав твір: чекіст і більшовицький агент у середовищі повоєнної української еміграції Петров-Домонтович, який  у 30-ті «здав» органам Миколу Зерова, а потім, у період хрущовської  «відлиги», робив примітки до томика його вибраних поезій («Не щастить українській літературі на Петрових», – сказав якось Максим Рильський, маючи на увазі і того Петрова, який виказав Кирило-Мефодієвське товариство), чи підпільник УПА Марко Боєслав, який загинув у бою з МГБістами. Перший для них – типаж навіть кращий, бо, мовляв, тексти його «талановитіші». Тому, як би ми натепер не поціновували ту епоху – чи всуціль негативно, чи якось більш компромісно, – одне лишається беззаперечним: натоді постава письменника, його суспільно-громадська роль окреслювались чинником не менш, а то й більш важливим за його власне художній набуток. Дуже чітко це усвідомив іще Олександр Довженко, який у щоденникових записах 44-го р. значив: «…письменник повинен почувати себе врівні, на висоті найвищого політичного діяча…», інакше не створить речей, гідних «великої нашої ролі у велику історичну добу». У підрадянській Україні єдиним форматом  української політики, що мав змогу апелювати до мас, до загалу, було національне письменство: ідеологічні побойовища довкола поезій Василя Симоненка, Гончаревого «Собору», Іваничукових «Мальв», «Дороги» Бориса Олійника, що були, у суті своїй, боротьбою політичною, формою обстоювання нашої суверенності, підтверджують повищу тезу безпомильно. Не випадково ж найважливішими політичними подіями в Україні натоді були з’їзди СПУ. І коли, наприклад, у 1966 р. на V з'їзді письменників України Олесь Гончар, виступаючи з доповіддю «Думаймо про велике», закликав боронити рідну мову, шанувати традиції, видавати твори Винниченка (зрозуміло, вимушено згадуючи при цьому і про «рідну партію» та батьківське її піклування), то бібліотекарі та культпрацівники по далеких селах на Донеччині й Дніпропетровщині здобували нагоду хоч якось нести людям українську культуру, а коли серединою 70-их з цієї ж трибуни суперортодоксальний Василь Козаченко через слово клявся інтернаціоналізмом та обіцяв неухильно викорінювати «пережитки», усі чудово усвідомлювали: у Горлівці й Лисичанську скоро переведуть на російську мову викладання останні україномовні школи.
Тож яким він був, Арсен Іщук, як тримався на крижаних вітрах своєї епохи? Селянський син (народився 22 червня  1908-го в селі Городок на Житомирщині), він не мав на позір яскравої біографії. Закінчив педтехнікум, у 30-ті студіював філологію в Київському університеті, захистив там дисертацію, працював викладачем. З 1952-го  – завідував на філфаці КДУ кафедрою історії української літератури, згодом був обраний деканом факультету… За цими сухими рядками зараз важко розгледіти  їхній контекст, а він оприявнюється, і то – могутньо! Почати хоча б з того, що студенти і викладачі гуманітарних факультетів за володарювання тов. Кагановича були першими кандидатами на арешт. Хіміки, географи, математики могли почувати себе більш-менш спокійно, партія в тих матеріях розумілася мало, проте українське письменство сприймалося як вибухонебезпечна суміш. Варто згадати, що тоді фактично не було  навіть ніяких вузівських підручників з його історії, бо, як не пиши, а доведеться згадати і про Куліша та Костомарова (відповідно – «націоналіст» і «реакціонер»), і про Щоголева («буржуазний естет, попередник декадентів»), і про Нечуя-Левицького («фашист»), не кажучи про т. зв. українську радянську літературу, де ворогами поставали майже всі – від Яновського з «Живою водою» до Рильського з «Мандрівкою в молодість». Безпечно можна було писати тільки апології Сталіну та Горькому. Спроба Є. Кирилюка та С. Маслова бодай якось згадати в «Нарисі історії української літератури», що наша література все ж відмінна від російської, закінчилася погромною постановою ЦК КП(б)У. Навіть і після смерті Сталіна ситуація покращала не на багато: наприклад, у  1956 р. перший секретар ЦК КП(б)У Кириченко (він називав себе підкреслено на російський «манер» – Кіріченко) несподівано  запросив до свого кабінету секретаря парткому та проректора Київського університету. Ошелешеним гостям він заявив, що в Шевченковому університеті розвелось забагато націоналістів, а розсадником цієї пошесті є чотири факультети: філологічний, історичний, філософський та економічний. Припинити неподобство можна тільки в один спосіб – згадані факультети повністю зліквідувавши, про що запрошені товариші мають негайно подати клопотання нібито від імені вченої ради. Протягом 40 хвилин з використанням ненормативної лексики Кириченко переконував гостей у своїй правоті, а, відпускаючи їх, заявив, що вже їхнє персональне виключення з партії – справа близького майбутнього. Тож Арсенові Іщуку потрібна була неабияка мужність, аби в той час і в тих обставинах очолити повсякчас провідну на філфаці кафедру історії української літератури. Хоча, звичайно, він міг спертися на тяглість старої, недонищеної у 30-ті академічної традиції: у 1944 – 1947-му кафедрою керував Олексій Дорошкевич – високого штибу науковець, шевченкознавець, дослідник творчості Марка Вовчка, Михайла Драгоманова, Володимира Самійленка, чиєму перу належав популярний серед молоді доби Розстріляного Відродження «Підручник історії української літератури» (згодом – заборонений). Працювали на кафедрі й цікаві та сміливі викладачі на кшталт Бориса Гур’єва, який вереснем 48-го!!! (покликаюсь на розповідь відомого письменника Сергія Плачинди) не боявся на лекціях розповідати першокурсникам про Чумака, Еллана-Блакитного та Заливчого. Але назагал – то були невеличкі оази посеред методологічної пустелі. Тому головним завданням Іщука окреслювалось поступове «відвоювання» терену для проскрибованої історії української літератури… Найперше – він якщо не цілковито припинив (це було вище за його можливості: як показала  історія з Кириченком, партія і так дивилася на українську філологію лихим оком), то всіма своїми силами зменшував «градус» шалу ідеологічних кампаній. За свідченням того ж Сергія Плачинди, якому за його заяву про те, що в українських селах продовжують розмовляти українською, збиралися виписувати «вовчий квиток», його оборонив саме Іщук. Як тільки почало заповідатися на «відлигу», Арсен Олексійович зініціював на кафедрі фундаментальне видання «Матеріалів до вивчення історії української літератури» у 5-ти томах (там вперше по десятиліттях заборон друкувалися статті Максимовича, Костомарова, по-новому засвітлювались постаті Котляревського, Франка, Лесі Українки), що протягом тривалого часу фактично виконувало роль  відсутніх вузівських підручників, вводить в оперативне поле нашого літературознавства постаті реабілітованих після XX з’їзду письменників. Своєю монографією 1968 р. «На шляху поступу» Арсен Іщук активно поборює рецидиви сталінщини, підтримує «молодих». Друзі й колеги ще не впорядкували про нього доброї книги спогадів та матеріалів, на взір присвяченої Леонідові Коваленку, що побачила світ цьогоріч, хоча вона, сподіваюсь, таки з’явиться…Тому нижче ми подаємо, нехай і фрагментарно, кілька уривків з текстів науковців, які добре знали Арсена Іщука; вони допоможуть об’ємніше і поліфонічніше насвітлити цю непересічну особистість.
Академік Віталій Русанівський (його батька, співробітника кафедри історії української літератури Київського університету, було виключено з партії та 1940 р. розстріляно як «переконаного українського націоналіста»):
 «Як скінчилося «вишівське» навчання, постало питання про аспірантуру. І хоч кафедра української мови на чолі з Павлом Павловичем Плющем мене одноголосно рекомендувала, але знову на перешкоді стали працівники компетентних органів. Та світ не без добрих людей. Деканом тоді була свята людина – Арсен Олексійович Іщук, який добре знав і цінував мого батька. Він і доклав рук до того, щоб мене прийняли на подальше навчання».
Анатолій Погрібний (протягом тривалого часу – завідувач відділу української літератури Інституту українознавства):
 «Згорів би я, звичайно, після цієї критики (йдеться про партійну нагінку на його дисертацію про Бориса Грінченка. – О. Х.), якби…не та ж моя кафедра, котра, звичайно, захищала і власне реноме, якби не А. Іщук…Відбулося з цього приводу кілька засідань кафедри, члени якої виступили на мій захист…написано було до ректорату, парткому, райкому і – до ЦК кілька чи то спростувань, чи скоріше роз’яснень з приводу звинувачень Ф. Рудича на мою адресу (Фелікс Рудич – тогочасний заввідділом агітації і пропаганди ЦК КПУ. – О. Х.)…Були й особисті походи декого з професорів кафедри – того ж таки А. Іщука, також М. Сиротюка – до партійних інстанцій чи просто до впливових людей…Через якийсь час (минули тривожні тижні) моє вельми некомфортне «висіння» у повітрі  скінчилося, дисертацію відправили до Москви, де вона й була затверджена, а я повноправно утвердився на Іщуковій кафедрі.
До речі, прихильне ставлення «Діда» до себе  відчув і тоді, коли через невеликий час на кафедру прийшла рознарядка виділити одного викладача для читання курсу української літератури в Загребському університеті. «Дід» зупинився на мені. Сказав: таке зараз робиться – шельмують то за Драгоманова, то за інших; їдь – і сиди… Я і «просидів» у Хорватії 1972–73 рр.».
Звернемось і до прецікавих свідчень лідера т. зв. «прогресивних» канадських українців (тобто  прорадянських, хоча і їх маланчуківці потрактовували згодом як «прихованих націоналістів») Петра Кравчука про зустріч очолюваної ним делегації з письменниками Києва у 1971 р.:
«Олександр Підсуха і його дружина Катерина запросили нас до себе на вареники. То була неділя. До Підсух зійшлися в Кончі-Озерній їхні друзі, серед яких були і мої друзі та знайомі: Юрій Смолич з дружиною Оленою, ректор Київського педінституту Олексій Романовський, професор Київського університету Арсен Іщук.
Тамадою під час трапези був веселун Арсен Іщук. Він сипав дотепами, наче витрушував їх з рукава. Звертаючись до мене, сказав: «Запам’ятай, що серед нас є ректор Київського педагогічного інституту… імені Максима Горького. Так, так, Горького, бо, як бачиш, у нашій історії не було достойних людей, щоб ім’ям котрогось з них назвати цей інститут, то ми мусили взяти ім’я письменника нашого північного сусіди». Ніхто не сміявся від цих гірких слів, настільки вони були болючими для всіх».
Як бачимо, профіль на тлі доби карбується доволі чітко. Але, певно, найкраще про Арсена Олексійовича зможе розказати людина, яка протягом багатьох років була найближчим його колегою на кафедрі історії української літератури, – професор, академік, директор Науково-дослідного інституту українознавства Петро Петрович Кононенко. Пропоную увазі читачів фрагмент його розповіді:
«У час, коли ми вступали на філологічний факультет університету, вкрай важливим було те, що там повсякчас працювало 7–8 академіків. Це були і Білецький, і Булаховський... Але при цьому всі вимовляли  з особливою повагою і особливою інтонацією – Арсен Олексійович. До речі, у романі Павла Загребельного «День для прийдешнього» привертає увагу особливою теплотою відтворений і вельми місткий образ Діда: він з Арсена Олексійовича «списаний». До нього було особливе ставлення і з боку викладачів, професури, і з боку академічних кіл; це відчувалося повсякчас. Коли я розпочав навчання, деканом був Кобилецький Юрій Свиридович – професор, авторитетний науковець, письменник, автор низки книжок. Але з ним, якщо і випадало спілкуватись, то тільки в суто адміністративних питаннях. До Юрія Кобилецького ставились як до людини, яка стоїть десь дуже високо і навіть далеко. Але ж траплялось і так, що поставали невідкладні проблеми і необхідно було щось негайно вирішити. І тоді всі казали: «Треба йти до Арсена Олексійовича».
 Арсен Олексійович – високий, стрункий, з Житомирщини, починав працювати ще в середині 30-х. Свого часу був заступником декана, і по війні, коли університет повернувся із Кзил-Орди (там в евакуації працював об’єднаний український Державний університет. – О. Х.), він теж повернувся з університетом, обіймав посади заступника декана, згодом – декана, проректора університету. І ніхто не знав тих внутрішніх чинників, часом побуджень, які керували його діями.
…Одного разу йшли ми з Арсеном Олексійовичем вулицею Володимирською і задивилися на той похмурий дім, де отаборилось КДБ… А розмову ми вели про Миколу Терещенка – поета, перекладача, який повернувся до Києва після тривалої «відсидки». Я і кажу:
– Це ж тут мучили людей, але вже й те добре, що хтось вижив.
А Арсен Олексійович у відповідь:
– Петро, я не хотів би тобі говорити, але він (тобто Микола Терещенко. – О. Х.) розповідав, що на засланні з голоду часом мусив вдаватися до споживання того, на що людина в принципі гидує навіть дивитися.
Тоді озирнувся і каже:
–  А  тепер, я тобі не казав, але, якщо хтось би хотів зробити кар’єру, то можеш сказати, що я про це говорив… Я теж сидів тут. Та до мене не було їм чого «пред’явить» – на мене не було жодних доказів. Але це часом не мало жодного значення. А бувало й так (тут Арсен Олексійович ще раз озирнувся): оце зараз ми говоримо про відлигу, про те, що Микита Сергійович Хрущов – видатний реформатор і борець за гуманізм. Розповім тобі, як там бувало:  до однієї з камер заходить приїжджий великий чин і питає: «Ну как?». Йому відповідають: «Пока не удается, не сознается». Чин знову: «Как не сознается? Он что, совсем политически неграмотный?». Йому кажуть: «Никита Сергеевич, он-то грамотный, но он говорит, что ничего не знает». Никита Сергеевич: «А этак не пробовали?..» Бере стілець, перекидає і показує на ніжку стільця: саджали чи не саджали?
Арсен Олексійович на якийсь час замовк, а потім знову звертається до мене:
– До речі, Петре, в тебе ж є однокурсник  – Віталій Русанівський. А де його батько, не знаєш?
– Арсене Олексійовичу, не відомо. Кажуть, що він тут працював в університеті.
– Не тільки працював, але й був деканом факультету. Талановитий, дуже авторитетний, інтелігентний чоловік. Але він був арештований, і слід його загублено, так що ніхто не може навіть спитати, де і що…
Раптом я дивлюся й бачу – в очах стоїть така паволока суму…Іноді я бачив її в погляді Арсена Олексійовича і тоді запитував: «Чому Ви такий замислений?». А він завжди у відповідь – «Та, то тобі здалося». Одначе тепер, коли ми так відверто поговорили, я зрозумів, що зовсім то мені й не здавалося. А про те, що він мені тоді сказав, Арсен Олексійович більше нікому не розповідав. Бо якби про ті факти стало відомо і їх почали обговорювати, то доля Арсена Іщука теж була б незавидною.
Але повернуся до своїх студентських років. Тож виходило так, що коли треба було якесь питання вирішити, ми йшли до Арсена Олексійовича. Не тільки адміністратора, зауважу, а й ученого, автора багатьох праць. Студенти-філологи тоді користувалися його дослідженням  про Павла Тичину. Вже згодом, коли я в своєму курсі лекцій  аналізував творчість Тичини, я значною мірою покликався на його бачення. Тоді чимало писали про Павла Григоровича, але переважно зосереджували увагу на таких речах, як «Партія веде», «Чуття єдиної родини» і так далі. Арсен Олексійович тоді робив хід, який одразу не всі розуміли. Він приходив на лекцію – завжди своєчасно, проте іноді і на півпари – і казав: «Ну, ось, ми мали розглянути певну тему, але її ми винесемо на самостійну роботу. Літературу я вам назвав. А зупинимося ми ось на чому». І він починав розповідати – про того Тичину, якого ми зовсім не знали, бо нам нізвідки було про це довідатись. Пізніше він мені якось сказав: «Те, що я можу, я роблю. Я не можу про все говорити. Дивіться, я даю вам напрям, викладач не повинен  усе висвітлювати. Я покладаюся на те, що ви розумні люди».
 Але коли Арсен Олексійович говорив – високий, стрункий, красивий чоловік, природа обдарувала його і в цьому аспекті,  – то він декламував, він поставав надзвичайно артистичним, він по-справжньому самовиражався. І завжди відчувалося, що він дає живе переживання того матеріалу, який був предметом його  осмислення.
А курс у нас був дуже потужний – Михайлина Коцюбинська, Віталій Русанівський, Віктор Коптілов, Олекса Ставицький, Степан Литвин, Кость Волинський, Михайло Сидоренко. Подекуди молоді викладачі, йдучи до нас, навіть хвилювалися й переживали, бо з сильними й працьовитими студентами нелегко працювати. Щоправда, тоді виникали й питання зовсім не академічного характеру. Кілька прикладів… Віталій Русанівський склав усе на відмінно, але до аспірантури його не зараховують. Кость Волинський, пройшов війну, бойовий офіцер, але його солдати в Угорщині десь там «приватизували» бичка,  а мадяр-власник пішов до командування і каже, що ніщо йому втрату не компенсує, і він вимагає суворого покарання винних. І Костя Волинського відправляють до штрафбату. Війна незабаром закінчилася, на фронт він не потрапив, але офіцерські погони йому не повернули. І він проходив військову підготовку разом із нами – він, колишній капітан –  і ми, хлопчаки. Його – сина знаменитого батька, згодом також відомого літературознавця –  до аспірантури не приймали так само. Усіх їх, як тоді казали в народі, «тягали» – випитували, може, хотіли мобілізувати до себе на службу. Проте хлопці на те не пішли. Для керівників будь-якого рівня та обставина, що вони запідозрені, було певною ознакою, негативним сигналом. Але не для Арсена Олексійовича, який усім їм допоміг. Він знав, що треба в певних межах триматись офіційно, але він міг сказати: «Ідіть біля мене», і по ходу сказати кілька фраз, які були вирішальні.
У нього завжди було глибинне відчуття своїх сільських коренів. Це в нього – родове, від батька й матері. Мати Арсена Олексійовича протягом тривалого часу лишалася в селі, а потім, коли він її забрав до себе, у 99 років продовжувала вишивати так, що на полотні поставали справжні художні твори. Вона могла недочувати, могла й бачити погано, але в тих її мотивах, образах вона жила (Лідія Терзійська, знаний славіст  з Болгарії, в інтерв'ю часопису «Українознавство» – число №4 за 2003 р. – подібно ж зауважує: «А на філфаці спочатку мною зайнявся заступник декана Микола Олександрович Семенов. Потім – по-справжньому опікувався декан факультету, завідувач кафедри української літератури, письменник, улюбленець усіх студентів Арсен Олексійович Іщук. Досі пригадую його стареньку маму, яка й після 90-річного ювілею виготовляла красиві вишиванки». – О. Х.).
Якось він запропонував поїхати до нього в село на Житомирщину.  Поїхали ми втрьох – Арсен Іщук, я і головний редактор «Перця» Федір Юрійович Маківчук, чоловік дуже добрий і дуже сердитий. Коли  ми приїхали на місце, то односельці відразу ж зібралися, сказавши: «Наш Арсен Олексійович приїхав». Вони його шанували надзвичайно. До речі, під час тих відвідин Арсен Олексійович і Федір Маківчук посприяли їм в одній клопітній справі. Проблема полягала в тому, що на відстані 10 – 15 метрів від сільської школи працювала «забігайлівка». Діти йдуть до школи, а там п’ють пиво і до пива приносять що завгодно. І висловлюються при чарці відповідним чином – як писав один давній наш  літописець, тими словами, що їх він не наважиться навести в тексті. Скільки і куди люди не зверталися – не допомагало, бо в цьому буфеті працював якийсь родич керівника району. Але тоді преса була все ж дуже впливовою: коли про когось написали позитивно, то він ходив уже в героях, а коли з’являлося щось ущипливе чи, не дай Боже, критичне, то міг керівник ставити хрест на своїй кар’єрі.  А якщо ще й на шпальти «Перця» хтось потрапляв (а наш гумористичний журнал по тій забігайлівці «прямою наводкою» і вдарив), то це вважалося на рівні суду: розглянули, ухвалили і треба виконувати.
Але та школа пам’ятна мені й іншим: там Арсен Олексійович повів мову про свій роман-хроніку «Вербівчани». Сказав: «Оце, хлопці, дав першу частину роману, і чим закінчиться – не знаю». «Не знаю», тому, що він був людиною, яка знала, що таке 33-й, що таке терор і геноцид, а говорити про це було не можна, а треба було переконувати, що був недорід, проте партія всіх врятувала. А говорити неправду він не хотів. Пізніше він написав другу частину «Вербівчан», і вона розійшлася ще в рукописі. Твір цей був дуже популярний: там народне життя, народні характери, чесні люди. Проте з публікацією його виникли серйозні проблеми. У той час йому допомагав полагодити справи з партійними інстанціями Дяченко Олександр Сергійович, працівник ЦК, згодом – директор видавництва «Радянський письменник». Він якось каже йому по секрету: «Арсене Олексійовичу, може не вийти», тобто цензура схиляється до того, щоб книжку взагалі не пускати до читача. Арсен Олексійович намагався робити якісь компромісні кроки, виправляв написане, проте його зусилля успіху не приносили. Довелося письменникам та університетській громадськості підключатися, і всі його друзі, згрупувавшись, написали рецензію, що, мовляв, «письменник Іщук врахував усі можливі зауваження».  Зрештою, другу частину таки опублікували, але дуже її покалічили. То була біда, а не вина Іщука.
 Я не кажу вже про те, що він знав українську літературу прекрасно. … Пізніше моїм керівником дисертаційним став Кирилюк Євген Прохорович, відомий шевченко- та кулішезнавець, який починав ще у 20-ті. Вони з Арсеном Олексійовичем були схожі у любові до книг і до знань. Євген Прохорович якось говорить мені: «Прийдіть до мене додому, бо мене ближчим часом не буде, і ми з вами поспілкуємось». Коли я прийшов, то зрозумів, чому він мене запросив. Кирилюк мені дозволив користуватися своєю бібліотекою, а там були і Грушевський, і Єфремов, і Хвильовий, і Куліш – Пантелеймон і Микола. Він спочатку поставив мені кілька запитань, аби з’ясувати, чи знаю я про той або інший факт, чи відомі мені такі й такі явища. Я почав відповідати, та він, кілька разів повторивши: «Добре, це ми розглянемо, це ми розглянемо», –  підвів до своїх книжкових полиць. Він мені дав змогу стати на новий рівень, але зробив це вже після того, як подібне вчинив Арсен Олексійович. Іщук іще раніше запросив мене додому і сказав: «Оце, Петро, доки не опрацюєш, і не важливо, за скільки – за день, тиждень,  – так можеш і на роботу не приходити. Це я такий гордий, що в мене ці книги є, та… їх мені випадково дали».
Хочу зауважити, що коли він пропонував читати заборонену літературу, та ще в такій наче парадоксальній формі – «якщо хочеш, можеш читати, якщо не хочеш – не читай, це мені випадково дали» – то він виходив із ситуації, у якій перебував. Непростої, дуже непростої ситуації. Насправді, це була його бібліотека, яку він зберігав так, щоб часом хтось і не помітив. А до нього приходили (бо це було популярно) і секретар ЦК  Скаба Андрій Данилович, і завідувач відділу науки Кондуфор Юрій Юрійович, але головне – у нього постійно бували земляки, приїжджі з-за кордону, авторитетні письменники. Він дуже шанобливо ставився до Засенка Олекси: то був принциповий, творчий, добрий чоловік. Часто у нього бували зустрічі із Андрієм Самійловичем Малишком, Олександром Миколайовичем Підсухою, приходило молодше покоління. І з усіма він знаходив у розмові ті напрямні, складові мислення нашого, на які воно й має спиратися. Іщук мислив масштабно, охоплюючи проблему в цілісності – від літератури до теорії, до фольклору, до мови. Питання мови для нього було значущим по-особливому. Він казав: «Людина, яка не володіє мовою – нікчемна людина. І не важливо, з яких причин. Просто вона нікчемна, бо вона не розуміє батька-матері, вона відчужилася від природи, вона відчужилася від історії, культури, від мистецтва… Вона для них чужа».
Дискусії бували дуже гострі, і він міг часом сказати: «Все, хлопці, все. Моя квартира – не дискусійний клуб». Але це означало, що треба бути уважним. А чому уважним? …Одного разу ми сидимо і щось обговорюємо, а серед тих, кого я назвав, був ще й  Олександр Дяченко.  Я вирішив зачитати свою поему «Ломикамінь»: там саме і порушувалась гостро проблема мови…  А перед тим Арсен Олексійович розповів, що його запрошували в КДБ і попросили зробити доповідь про сучасний стан літератури в Україні. Сказали: «Тут ви можете говорити все, що маєте за необхідне сказати. Майте на увазі, що ми вам довіряємо. І нічого не бійтеся, бо нам важливо знати справжні реалії суспільної думки». Арсен Олексійович виступив, йому довго аплодували і подарували радіоприймач. Той радіоприймач він поставив у куток кімнати, бо не слухав його. Отже, ми говоримо, і раптом «німий» радіоприймач заговорив: «Подожди, да ты послушай» (пристрій для прослуховування дав збій і почав працювати не на прийом, а на відтворення: стало чути голоси тих, хто прослуховував квартиру Іщука на «іншому кінці». – О. Х.). Стало зрозуміло, що ніхто йому не довіряв, навпаки, він завжди був запідозрений. І він це знав. І пішов він із життя дуже зарано, знаючи, що постійно перебуває «під ковпаком»… Причин для того було багато. Одна з них – та, що він завжди, як міг, ухилявся від участі в кампаніях по «засудженню». Одного разу «органи» – а його слово було важливе і для них – запропонували Арсену Олексійовичу висловити свою точку зору на «Інтернаціоналізм чи русифікацію» Івана Дзюби. Він обтічно відповів,  що ці питання є дуже важливі, вони на порі, їх треба осмислювати. Він не робить остаточних висновків, бо працю Дзюби він не читав. Іщук якийсь резерв собі залишав, він не підписав тих ганебних листів, які тоді писали на Дзюбу. Питання принципу – це було питання його честі. Він знав, що кожен його крок контролюється, але він знав також, що він  «контролюється» ще  й історією та часом.
Показовими і вельми значущими для характеристики Арсена Олексійовича було кілька ситуацій. Одна з них пов’язана із виходом у Москві багатотомного видання – «История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли». Я тоді написав у ЦК звернення такого  змісту: ми в Україні переконуємо всіх, що в СРСР – єдність і дружба народів,  ми ставимось до цих понять шанобливо, а що ж бачимо в цій книзі?… Там є розділи «Індія», «Греція», «Китай», а спадщина Київської Русі «підверстана» виключно під розділ «Росія». Були там ще й інші зауваження подібного типу. За деякий час надходить відповідь: «Подякувати Кононенкові за його інформацію і роз’яснити йому, що ЦК КПРС врахує його міркування». Але вони були враховані в тому аспекті, що мене було взято «на замітку» остаточно. Тут і постало питання: як же себе повести у даній ситуації?  У ЦК КПУ і в університетському парткомі вирішили: обговорити ситуацію на кафедрі. І тут кожен мав визначатись. Дехто почав готувати плацдарм для відступу: мовляв, ми звернення Кононенка хоча попередньо  й обговорювали, але лише побічно й негрунтовно. Арсен Олексійович як завідувач кафедри відразу ці речі припинив, сказавши: «Люди добрі. Ми – кафедра. Кононенко – працівник нашої кафедри. Ми обговорювали його лист і коригували. Так, Галино Кіндратівно?» (Сидоренко, вона тоді була ще молодою викладачкою). І Галина Кіндратівна Сидоренко підтверджує: «Абсолютно. Якщо треба, то я підпишуся ще раз». Тоді дехто схаменувся і вже не виступав із застереженнями, що щось на попередньому обговоренні було не так.  А Арсен Олексійович продовжує: «Пишіть: кафедрою обговорено і взято до уваги, що автор не кудись інформував, а в ЦК КПРС. Ми всі вважаємо, що в таких виданнях треба дотримуватися документальної основи і політичних реалій. У даному ж разі Інститут естетики, який випускав книгу, припустився небажаної похибки».
А потім постало питання захисту моєї дисертації, яка була присвячена аналізу проблем гуманізму в українській літературі (з проекцією на широкі контексти літератури зарубіжної). Відразу ж на мене посипалися звинувачення: для всіх радянських вчених важливою є проблема партійності, а для Кононенка – гуманізм. Захист її був фактично унеможливлений. Арсен Олексійович вирішив ввести в курс справи Маланчука (секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань). Він наголошував, що дисертація обговорювалася кафедрою, радою факультету, радою університету, спецрадою, були й  зовнішні рецензенти.  Певна річ, що справа полягала не тільки в дисертації, проблеми були складнішими, бо запідозреним виявився сам її автор, але Іщук вирішив спробувати…  Із Маланчуком вони були знайомі через Антона Хижняка, автора відомих історичних романів. Із ним Арсен Олексійович товаришував, а Маланчук був зятем Хижняка, і часом вони грали в преферанс. До певного часу здавалося, що в Іщука з Маланчуком нормальні стосунки. Одначе цього разу Маланчук зустріч тричі переносив, а тоді сказав, що часу для розмови з Іщуком у нього немає. Арсен Олексійович був по-своєму розчавлений, бо він остаточно переконався, що на нього, як і колись, так і тепер, «дивляться вовком». Після цього він сказав мені єдине: «Знаєш, Петро, дивись: вистачить у тебе волі і мужності – тримайся. Бо тобі, крім тебе самого, сьогодні мало хто поможе. Але май на увазі, що Андрій Самійлович ходив за тебе говорити. Щоправда, його Перший секретар (Щербицький. – О. Х.) не прийняв, а Маланчук сказав: «Андрію Самійловичу, вибачте, я сьогодні поспішаю на надзвичайно важливе засідання. Я перепрошую, вам повідомлять, коли ми зустрінемось». Звичайно ж, ніхто нічого йому не повідомляв».
Загалом, Арсен Олексійович ні разу не ухилився від відповідальності. А  йому часто доводилось стикатися з людьми, далекими навіть від елементарної чесності. Дуже характерною постаттю в цьому плані був Воробйов Василь Федотович. Цей «вчений» прийшов і  сказав, що він, виявляється, «теоретик усім теоретикам». Філологічний факультет Воробйов полюбляв «виховувати»: «И вообще, когда я работал во Львове, то ходил с наганом. А если надо будет, то и сюда с ним прийду». А такі воробйови і після смерті Сталіна нікуди не зникли. Одного разу, вже  за Брежнєва, приходить на факультетські збори секретар парткому університету і починає політвиховну роботу: світ складний, Китай на нас наступає, і актив філологічного факультету повинен зробити все для здійснення лінії партії, а на ньому, на жаль, переважають націоналістичні настрої.  Всі пригнічено замовкли, бо це була не просто заява… Тоді встає Арсен Олексійович і каже, звертаючись до нього: «Петро Платонович, візьми свої слова назад. Як ти можеш таке говорить про наш колектив». Секретар парткому набичився, сидить, а Арсен Олексійович продовжує: «Петро, я ж тебе знаю. Так невже ж ти не бачиш, що тут зібрались наші люди? Ось ти прийшов і кажеш, що велика заслуга мовознавця Павла Павловича Плюща, що, незважаючи на те, що він керівник кафедри української мови, він лишається інтернаціоналістом.  Ти розумієш, що ти сказав?».
Це міг дозволити собі тільки Арсен Олексійович. І він не мовчав, коли поставало питання великого принципу. Воно постало і тоді, коли після деяких деканів, які виконували волю чужу, раптом виникла проблема поділу груп русистів на менші підгрупи. Їм наказували виділяти кращі аудиторії, збільшувати стипендії… Про це йшлося в таємному  документі (він називався «Про поглиблене вивчення російської мови»). За нього треба було розписуватися, не маючи права його повідомляти. Сіли ми з деканом, а ним тоді став Грицай Михайло Семенович, і почали думати: що ж робить. Це ж відверта дискримінація українців. І ми сказали: ми цього робити не будемо. Його викликають в ЦК, а згодом і мене. Мені пояснюють, що декан Грицай не те робить, а йому  – що я не те  роблю. І кожен мав усвідомити, чого він вартий.
Арсен Олексійович, коли почали обговорювати це питання, сказав: «Я вважаю, що наші колеги, Грицай і Кононенко, дотримуються правильної лінії, бо йдеться про відверту дискримінацію студентів українського відділення. Згадайте: у нас двоє дівчат навчаються, сестри-близнюки. Одна на україністиці, а друга – на русистиці. Так що скаже ота русистка і що подумає та україністка, коли її вже ставлять у залежне, підрядне, принизливе становище».
Кафедра історії української літератури, очолювана Арсеном Іщуком, та й весь філологічний факультет у ті часи були справжнім центром українського життя. Бувало навіть так, що Шамота (Микола Шамота,  тогочасний директор Інституту літератури, відомий своєю партійною ортодоксальністю. – О. Х.) організовує нараду, на якій дає одні настанови, а на філологічному факультеті відбувається інша, куди приходять часом ті ж люди, що були й на попередній, і вони чують, що за будь-яких обставин можна лишатися справді професіоналами в мовознавстві, фольклористиці, літературознавстві. Тоді всі усвідомлювали, що це справді університет імені Шевченка, і там справді працює кафедра, яка є  опорною для всієї України.
І це попри те, що у нас постійно, якщо хотіли виховувати університет, а на його прикладі – і республіку, то шукали націоналістів на філологічному факультеті. Це бувало неважко, бо нерідко підсаджували в філологічні групи тих, хто мусив виконувати завдання і провокувати на певні розмови, на певні дискусії, що потім використовувалося певним чином… Де потім дівалися ці лендскнехти, які приходили, щоб відзвітувати, – це вже інше питання. Проте, за всіх обставин, які б вони не були, Арсен Олексійович стояв на тому, що мова, література і ширше – вся філологія повинні  мати спрямованість  українознавчу й  українотворчу.
Він був утіленням кращих рис, які властиві українському характеру».
Повищий біографічний контекст був сутнісно необхідний для усвідомлення ролі і місця роману-хроніки «Вербівчани» в духовних і літературних модальностях  України, чи, точніше, УРСР, епохи Щербицького. І ще одне, певно, найважливіше, варто повсякчас пам’ятати: будь-який автор – від найтитулованішого секретаря СПУ до письменника-початківця – вимушений був творити в жорстких умовах «соцреалізму». А це означало, що писати цілком правдиво, без огляду на внутрішнього і зовнішнього цензорів у принципі було неможливо: навіть у надзвичайно гострих і викривальних на свій час творах, що збурювали застояне плесо номенклатурного спокою, спричиняючи і до шквалу статей-звинувачень, і до вилучення книжок з книготорговельної мережі та бібліотек, повної правди говорити було невільно, якщо автор розраховував на друк і бодай мінімальну комунікацію з читачем (а без неї література як явище суспільне позбавляється сенсу). Може, найяскравіший тут приклад – «Собор» Олеся Гончара, який став своєрідним знаменом для шістдесятників (у листі до Олеся Терентійовича Григір Тютюнник значив: «Щойно прочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота ретроградська гидь, упізнавши себе, яке незадоволення Вами висловлять…»). Сміливість його творця за умов підрадянської України вражаюча, бо говорилось там і про трагедію безпаспортного селянства, і про духовне руїнництво та  екологічне нищення України… Проте всієї правди невільно було висловити навіть письменнику №1 в Україні (а якби він її висловив – роман до рук читача гарантовано не потрапив би): з огляду на це і з’являється в «Соборі» позитивний образ чуйного партійного керівника, який, певна річ, Володьку Лободу зупинить. Радянські дружинники там – сумлінні охоронці правопорядку, металурги у цілковитій згоді із зовнішньою політикою ЦК КПРС їдуть до Індії допомагати тамтешнім трудящим. Нестор Махно постає  майже бандитом і зарізякою, якого хлібом не годуй – дай людину вбити (хоча історична правда свідчить, що армія Махна будувалася виключно на добровільних засадах, а бандитами були якраз «червоні»: вони розстрілювали в повсталих селах заручників, застосовуючи фашистський принцип колективної відповідальності). Соціалістичний реалізм – це мистецтво напередвизначених схем, недотримання яких загрожувало автору абсолютним виключенням з літератури. Враховуючи вищезазначене, доречно поставити запитання: якщо це так, то чи була тоді демаркаційна лінія між письменниками прогресивними та реакційними? Була, і проходила вона по напрямних про- чи антиукраїнської письменницької настанови. Справа в тому, що після офіційного засудження «культу особи» компартійний ідеологічний моноліт, звичайно ж, зберігаючи ще залишкову монструозну страховидність, виразно взявся тріщинами. Витворилися, назву їх так, дискурсивні поля суперечностей – амбівалентні світоглядно-естетичні парадигми, у форматі яких за зовнішньою подобою лояльності чесний митець отримував нехай і мінімальну, але змогу сказати щось правдиве й антисистемне. Письменники-конформісти, безталанні «лакувальники» дійсності такі дискурсивні поля «обходили» якомога далі, аби не втрапити у халепу. Натомість люди, які твердо стояли при українській національній справі, кожну таку нагоду використовували повною мірою. Для ілюстрації сказаного – кілька прикладів. Якщо радянський  письменник зображав події 1917–21 років в Україні, то більшовики в його творі мали бути хорошими і перемагати, а петлюрівці – поганими і зазнавати поразки: це приймалося як аксіома. Але… при цьому можна було згадати про муравйовців, які розстрілювали киян на місці лише за довгі «шевченківські» вуса чи слово, сказане українською (зрозуміло, «обставляючись» засторогами, що Муравйов, мовляв, був не більшовиком, а лівим есером, та й проти Брестського миру Леніна він згодом виступив), а можна й не згадувати. Михайло Стельмах у «Крові людській – не водиці», Іван Цюпа в «Через терни – до зірок» обирали перший шлях, Володимир Канівець і Богдан Чалий – другий. Далі: в офіційних інстанціях наполегливо рекомендувалося зображати вояків Армії УНР вайлуватими недоумками у чудернацьких шапках, не воїнами, а оперетковими персонажами – саме такими вони поставали у «Сині Таращанського полку» або зі сторінок відомого тоді роману Володимира Бєляєва «Старая крепость» (натомість для «білих» росіян  – згадаймо «Ад'ютант Його Превосходительства» – були інші барви: це були гідні поваги люди, які, хоча й помилялися трагічно, та все ж по-своєму любили Росію). Лише поодинокі письменники в 1960–70-ті роки наважувались, як колись Петро Панч у першому варіанті «Голубих ешелонів» чи Яновський у «Подвійному колі», зобразити петлюрівців людьми з якоюсь політичною мотивацією, з власним кредо, і серед них –  Юрій Смолич, Михайло Стельмах та Арсен Іщук у «Вербівчанах» (про це докладніше – нижче). Подібно ж, оповідаючи про добу царату, можна було писати тільки про соціальний гніт, а хтось обов’язково згадував і про національний, про заборони рідного слова, українського шкільництва…Кожна згадка такого штибу, як світлові сигнали від невидимої, проте у глибинах космосу десь існуючої зірки, нагадувала читачеві, що Україна ще жива, що є люди, для яких вона дорога, і це не давало  зневіритись, остаточно втратити надію. Хтось зауважить, що цього замало. Але як людина, яка бодай трохи  пам’ятає ту епоху, стверджу: це було неймовірно багато…
Іщукові «Вербівчани» – це роман-хроніка про українське село від початків XX віку до кінця його 60-х років, якщо точніше – до середини 30-х: з 678 сторінок твору майже на п’ятистах письменник застановляється на цьому періоді, а подальший текст виступає своєрідним конспективним додатком до нього (про причини такої, на перший погляд, дивної «композиційності» –  нижче). Роки написання позначені автором – «1956–1973»: рубіжність, отже, виокремлено достатньо виразно – XX з’їзд, десталінізація. Нагадаю, що «класичний» сталінізм взагалі дуже з великою підозрою ставився до зображення в літературі українського села в діахронічній тяглості його історії – нехай у творі навіть буде належно уславлено колгоспний лад, партію і т. ін. Село упродовж віків було «резервуаром», де конденсувалася біологічна потуга українського народу, його етнічна окремішність, і вже просте фактологічно достовірне зображення межувало з «націоналізмом» та викликом режимові (показ етнічної специфіки росіян, навпаки, усіляко культивувався, бо ж цей народ сам вождь вивищив над усіма в «тосте за великий русский народ»). Українська звичаєвість, народні обряди   мали поставати чимось анахронічним і  відсталим, першість належала зрусифікованому місту (у стовідсотково соцреалістичній  повісті Микитенка «Брати» село завжди сльотаве й погибельне, натомість місто – неодмінно бадьоре й осяйне). Хто йшов урозріз із «генеральною лінією» – нарікати мав потім тільки на себе: партійні наглядачі такі речі пильно відслідковували, оперативно реагуючи в спосіб, подібний до того, як Дем’ян Бєдний 1930-го «відрецензував» заборонену майже відразу Довженкову «Землю»:
«Земля» – кулацкая кинокартина,
На ней показана нам Украина
Кулацки-румяная,
Сытая-пьяная,
Дебелая, прочная,
Нарядная, сочная…
Вековой уклад старины –
Вот ее подоплека.
Трактор в ней – новизна –
Как у дядьки у киевского бузина:
Сбоку – припека,
А вернее – прием мастерства
Для маскировки ее существа,
Советской цензуре подачка…
Кино-штучка «Земля» Ильичу
Была бы не в радость, –
Он ее оценил бы брезгливым словцом:
«Настоящая гадость!..».
Добре хоч, що більшовицький «піїта» не приховував існування «советской цензуры»… У знаковому для 60-х років романі «Правда і кривда» М. Стельмах в образі лиховісного Чорноволенка надзвичайно точно вловив і оприявнив цю глибинну, «нутряну» ненависть сталіністів до українського села. П. Кононенко у своїй праці «Село в українській літературі» зазначає у цьому зв’язку: «А прикриває всіх «з тилу» сповнений жовчної зневаги й зловісної підозри до всього селянсько-українського (були, бачте, в окупації), до тих, хто думає, аналізує і виступає проти існуючих в житті болячок, прокурор Чорноволенко». Цю «жовчну зневагу й зловісну підозру до всього селянсько-українського» і мусили в епоху «відлиги» долати  своїми епічними селянськими полотнами Стельмах, Головко, Земляк, Гончар, Іщук…
Тональністю акустики вікової української звичаєвості його роман і розпочинається. Власне, Іщук сам наголошує на цій засадничо-позаісторичній колобіжності хліборобських циклів, у розлогих ритмах якої приходили і відходили за видноколо покоління вербівчан: «Поволі обертався знайомий вербівчанам, з року в рік повторюваний триб життя рідного села, яке вже кілька століть лежить отут, як отара на стійлі, нічим не прославлене в історії. Десь стороною пройшли колись Коліївщина і Кармелюк, в пізніші часи і сусідні села палили поміщицькі економії, а вербівчани довідувались про все це з великим запізненням – від зайшлих людей або на ярмарку будучи». Такий знерухомлений світ, що його обожнював Тодось Осьмачка і ненавидів Микола Хвильовий, для автора «Вербівчан» постає у двох іпостасях – метафізично-знаковій і пасеїстичній. З одного боку, він  – глибинний і розкішний, сповнений літепла дитячих спогадів: «В хаті прибирають довго і старанно. Соломи вже не вносять, бо в печі палять дровами, щоб не смітити. Долівка змащена жовтою глиною і посипана піском. Батько обережно вносить під святий вечір великого снопа з жита, пшениці, вівса і проса і ставить його на покуті під великим образом, де ото матір божа, в скорботі склавши руки, схилила голову над мертвим Ісусом. На образах – вишиті рушники, над покуттю – засвічена лампадка.
А вже коли попорають все надворі, тато одягають нові білі валянки, білу сорочку і, перехрестившись, сідають за стіл на покуті. За татом сідають коло столу всі, а мама ставлять на білу скатертину кутю в білій купованій мисці. Під скатертиною на столі розтрушено сіно, бо так годиться» (яка чудова – справдешня і непофальшована – українська мова броститься в Іщуковому скрипті! – О. Х.). У цьому світі – чесна радість  від хліборобської роботи коло поля, що у спадок від дідів перейшло, увіч матеріальне, конкретно-дотикове відчуття сакральності ґрунту, культ матері («Стара Перегудиха сиділа на порозі і на фоні темного прямокутника розчинених сінешних дверей була схожа на потемнілу ікону божої матері»), викшталтувана народна педагогіка, яка прагне порятувати людину від фальшивого чино- і славолюбства, яке може бути першим кроком на шляху до зради самого себе і свого роду, наприклад, у розкішній густиною світоглядної напруги сцені зустрічі старого Перегуди із сином, який тільки-но отримав офіцерське звання в армії імперської Росії і страшенно тішиться цим:
«Глянувши скоса на погони, старий Перегуда чи то запитав, чи то ствердив:
– У прапорщиках ходиш?
– Поки що… Мабуть, підвищать скоро.
– Вислужуєшся?
– По закону положено… – відповів Онопрій, почувши в батьковому запитанні нотки невдоволення і докору.
– Не наше то діло офіцерські погони заслужувати, хоч і по закону…».
 Тут є місце для непізнаного, для  углиб’я таїни (згадаймо хоча б досконалий своїм відграненим психологічним символізмом епізод зі сліпим дідом-лірником, якого злякалися малі Семерко та Христя…), але неминучий в тамтому світі «тіньовий» його відбиток (художнє осмислення діалектики цієї – то своєрідний «знак якості» для письменницького обдарування Арсена Іщука: протилежності й опозиції він не протиставляє площинно-одновимірно, а медіалізує, прагнучи поєднати їх у вищому синтезі). XX вік – то всуціль форсоване, модернізаційне пришвидшення історії, з плеканням однієї тільки сакральності у ньому – годі сподіватися на збереження не ідентичності навіть, а самої біологічної основи етносу. Наш 33-й довів це безпомильно… У старовинному подільському селі Вербівці посеред мальовничої природи автохтони терену українці, які зберігають в пам’яті весь предківський пісенно-звичаєвий мелос, посідають найнижчі щаблі соціальної ієрархії. Вона, ця ієрархія, для Правобережної України початку XX ст. – щонайтиповіша: увінчує піраміду власник кількох тисяч десятин землі, польського роду поміщик Ян Клотовський. Під ним – орендар вербівського млина Наум Абрамович (негація до «ляхів» та «жидів» у багатьох історичних піснях – з цієї ж причини: йшлося там саме про аспекти соціальні), чини поліції. Ще нижче – кілька більш-менш заможних «куркульських» родин, а далі – майже однорідна напівзлиденна і зовсім злиденна селянська маса. При цьому важливо відзначити: ті з українських селян, хто прагнув пробитися «нагору», мали про своє українство, особливо ж у формі чіткого національно-державного усвідомлення, забути якомога ґрунтовніше. Показовою тут видається розмова між заможним сільським старостою Лук’яном Дарієм та його сином Кіндратом (у подальшому розгортанні романної дії йому відведено бути одним з «націоналістів»), що він «учиться зараз в учительській семінарії і пробує писати роман про битву козаків з яничарами. Заохотили його до творчості романтичні книги, які потрапили в руки семінаристів нелегально, в курсі словесності їх не вивчали». Кіндрат Дарій під впливом щойно прочитаного в «Українській хаті» звертається до батька (зрозуміло – українця зроду-звіку) з такою ось тирадою: «Самостійна Україна, тату, не скоро буде. Повалили її чужинці – вороги наші та й тиснуть за горло вдову-сиротину. А щоб звільнити  – треба царя скинути, от що». Ошелешений батько, який гадав, що син, вивчившись на його гроші, стане «людиною», спромігся хіба на таке: «Хочеш батька живцем у могилу покласти? То так ви, дармоїди, платите батькам і царю за те, що хочуть вас у люди вивести?...Я ж тобі покажу Україну… Нам і без України, сину, добре. А на царя гріх зводити руку. Служи йому вірно, то й без України міністром станеш. Ех, сину, сину. А я ж хотів тебе у пани вивести…». У прикінцевій фразі про «панів», що в них старий Лук’ян мріяв вивести сина, – консистенція гіркого селянського досвіду і водночас доказ історичної достовірності образних стратегій Іщука-письменника. Бо можна було б поспішно вибухнути гнівними інвективами на адресу національної «глухоти» Лук’яна Дарія, якби тих лук’янів не були сотні тисяч…. Як свідчить Федір Чикаленко, коли 1905 р. отримано було дозвіл створювати (за згодою місцевих мешканців) початкові школи з українською мовою викладання, то дуже багато сільських громад на Київщині, Черкащині, Полтавщині висловились проти цього: селяни вважали, що коли їхні діти навчатимуться українською, то ніколи не отримають змоги стати адвокатами, лікарями, суддівськими чиновниками. Згадаймо, зрештою, і стражденного  Архипа Тесленка, на якого куркулі писали доноси, що він тримає у своїй злиденній хаті «мошеннічеські книги» (а то був Шевченків «Кобзар»), і пізніші події 1917–21 років, коли наші автентичні селяни так легко йшли за кличами збільшовичених «боротьбистів» й утворювали різні «пашківські волості», грабували ешелони з військовим майном УНР, продаючи його за золоті червінці денікінцям,  і т. ін. На жаль, «дід Іщук» у «Вербівчанах» писав таки правду, якою б  гіркою для наших національних амбіцій вона не видавалась.
Постаттю, яка намагається динамізувати інертну селянську масу, вивести її на шлях самоорганізації та свідомої боротьби за соціальну та національну справедливість, постає в романі вчитель Федір Пилипович (взагалі, образи українських інтелігентів – Федора Пилиповича, лісничого Андрія Тарасовича – належать до найумотивованіших і найбільш художньо «прописаних» у «Вербівчанах»; зрештою, це – грінченківські типи подвижників-народолюбців, які початком минулого віку на своїх раменах винесли всю українську справу). Завдання Федора Пилиповича легким не назвеш, бо рівень розуміння вербівчанами актуальних політичних проблем переконливо ілюструє його розмова з Кирилом Кухтою – «потомственним» селянином, чийого сина мобілізували на Першу світову. Старий цікавиться газетними інформаціями про хід військових дій,  тішиться з успіхів «російської зброї», тому його вельми  подивувало, що сільський вчитель, прочитавши  про перемогу росіян над турками на Кавказькому фронті,  не виявляє належного патріотичного ентузіазму: «Це здивувало старого. Адже навіть піп у церкві закликав убивати «врага-супостата», що пішов війною на «люд хрещений», на «руське отєчество». Невже ото, думав собі Кирило, учителю не болить душа за рідну землю, якщо її завоює чужинець?..
Почав перепитувати про тільки що прочитане Федором Пилиповичем у газеті:
– …Он як. Значить, наші вже й Турцію воюють. А з Германією ж як, а з Австрією? Тоже скоро, мабуть, завоюють?
– Скоро чи не скоро і чи завоюють – важко сказати. Поки що багато полягло і наших, і австрійських солдатів. Ллється безневинна кров народу, і невідомо за що. Кажуть нам, що «за вєру, царя і отєчество»…
Кухта відчув, що саме тепер і можна б запитати учителя про те, що давно його бентежить.
– А хіба то неправда, що воюють за вєру, царя і отєчество?
– За царя – то правда, а от за яку і чию батьківщину воює наш солдат, це не кожен знає.
– Хіба ж наші пішли ото не за Росію воювати?...
І закралась тривога у душу старого Кухти, який хоч і плакав, проте з почуттям гордості виряджав Карпа (свого сина. – О. Х.) захищати рідну землю…
Не витримавши, Кирило знову запитав:
– Ну, а як же те, що батюшка в церкві каже?
Федір Пилипович, подумавши трохи, відповів:
– Коли б я був попом-батюшкою, то говорив би те ж саме, що й він. Але я – народний учитель і повинен говорити тільки правду».
За позірною нейтральністю оповіді, ідейним вістрям своїм спрямованої нібито виключно супроти війни імперіалістичної, тут приховано багато паролів, кодів і підтекстів. Безсумнівним наразі є світоглядний перегук з Довженковою «Зачарованою Десною», у якій, як пам’ятаємо, батько малого Сашка, у відповідь на синове  запитання про свою національну приналежність, відповідає: «– А ми хто? Ми хіба не руські? – А хто нас там знає... прості ми люди, синку... Хохли ті, що хліб обробляють... Мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось». Подібно ж і селяни у Вербівці ще навіть не здогадуються, що вони – не  «русские», що їхню країну вже завоював чужинець, а пишатися вони б мали хіба тоді, коли б їхні сини справді воювали за рідну землю – у куренях Українських Січових Стрільців проти московської «тюрми народів»… А поряд із цим століттями формованим «малоросійством» як яскраво бростяться в Іщукових «Вербівчанах» протуберанці людської і національної гідності: «Я – народний учитель і повинен говорити тільки правду»!
Розчистити замулені джерела історичної пам’яті здатні були не публіцистичні статті, політичні програми, економічні концепції – одне тільки містично-пророче Шевченкове слово. Федір Пилипович починає саме з нього, читаючи вербівчанам «Катерину», «Гайдамаків», «Сон». Було б перебільшенням сказати, що відразу потому, перефразовуючи Шевченкове «І мертвим, і живим…»,  «трупи встали і очі розкрили», одначе крига таки скресла: люди починають цікавитись чимось більшим за овид їхнього села  (далі автор вимушено вкладає в уста Федора Пилиповича позитивну згадку про Леніна, що є безсумнівною даниною цензурі та історичним нонсенсом: для інтелігента в підросійській Україні передреволюційної доби Ленін, якщо той про нього десь щось і чув, був постаттю із численного еміграційного гурту – десь поміж Мартовим і Черновим, але точно не об’єктом якоїсь окремішньої і пильної рефлексії). Проблема, одначе, полягала і в тому, що вербівський учитель сам був швидше емоційним народником, аніж певним власного політичного вибору самостійником-республіканцем, і на багато питань не міг дати відповідь не тільки селянам, а й самому собі. Його «ініціація» у свідому українську політику ще попереду, він ще повинен покуштувати юшки в камері бердичівської тюрми (Федір Пилипович потрапив туди за свої антиурядові розмови). Там відбувається надзвичайно важлива для проявлення напрямних подальшого розвитку оповіді зустріч його із так само заарештованим за політичним звинуваченням козятинським учителем на прізвище Опалайко – згодом головним у романі «українським буржуазним націоналістом». Не варто вдаватися до довгих пояснень, чому цей персонаж, згідно з вимогами «нормативної» естетики, мав усіляко викриватися, знеславлюватися і т. ін. Опалайко у «Вербівчанах», як і має бути, розвінчується, його чекісти «викривають» і заарештовують, на додачу до цього з вуст «правильних» персонажів на його адресу вихлюпується злива компартійних звинувачень та інвектив («бандитський отаман» і т. ін.), проте в якийсь парадоксальний спосіб виявляється так, що Опалайко окреслюється у «Вербівчанах»  постаттю, однією з найпривабливіших. Оповідної «площі» йому присвячено відносно небагато (бо «тема» була занадто «ковзька» й небезпечна), але й того, що сказано, за стародавніми римлянами, – «sapienti sat»  (розумному – досить). По-перше, Опалайко – справдешній український інтелігент,  культурний і високоосвічений. Колишній студент Київського університету (здогадуємось, що його виключили звідти за революційну проукраїнську діяльність),  натепер козятинський учитель, він «цілими днями читав сатиричні вірші Беранже, декламував Шевченка, Самійленка, Франка та переказував сюжети колись прочитаних романів. З ним приємно було навіть у тюрмі» (до речі, його закоріненість в національній культурі різко контрастує з поставою в цьому питанні вербівських більшовиків, особливо їхнього лідера Кузьми Чорного, який не те, що про Самійленка й Франка не знає, а навіть і українською мовою до ладу не володіє, висловлюючись переважно у такий спосіб: «Тето, брат, не решеніє вопроса. Гадів, конєшно, нада стриблять, але не таким, сказать, анархічеським путьом…» або «Тето так не пайдьоть!... Тету вашу просвіту ми прикроєм завтра же»). Саме Опалайко роз’яснює Федору Пилиповичу елементарні ази політичної грамотності, відкриває очі на існування окремішнього від російського українського революційного руху, на діяльність Української соціал-демократичної робітничої партії (згодом, зауважу, провідної сили в епоху Центральної Ради та Директорії, звідки вийшли чи не всі її очільники – Петлюра, Винниченко, Стешенко, Ткаченко, Ісаак Мазепа), «яка має свою, відмінну від РСДРП програму». Висловлювання Опалайка навдивовижу глибокі, точні й  – а це, певно, найголовніше! – завжди адекватні ситуації. «Але зрозумійте, дорогий колего, що народи Росії позбавлені досі найелементарніших демократичних свобод, не говорячи вже про те, що всі вони зазнають національного гніту. Ідею соціалізму по-різному сприймають росіяни і українці, грузини і білоруси, не кажучи вже про те, що соціалізм для українського, скажімо, хлібороба – чистісінька абстракція», – доводить він Федору Пилиповичу, і з історичної перспективи майже ста років, які віддаляють нас від описуваних подій, не можна не визнати абсолютної справедливості його слів. Або ще приклад з подальшого розгортання романної дії: жовтень 1917-го, Кіндрат Дарій, розгублений у вирі подій і обставин, вирішує «орієнтуватися» на вербівського латифундиста Клотовського і за його завданням їде шукати військові частини, які б захистили від повсталих селян панський маєток. Випадкова зустріч у Бердичеві з Опалайком, натоді – уповноваженим Центральної Ради, змінює його плани. «Плюньте ви і на поміщика Клотовського, що, напевно, як поляк найменше дбає зараз про долю нашої України-неньки, і на всякі там образи особисті. Ваше місце, добродію, дозвольте мені до вас саме так звертатись, серед тих, хто кує долю незалежної України нашої, хто прагне самостійності без всякого зовнішнього втручання», – переконує він Кіндрата. У висліді – польський землевласник допомоги так і не дочекався, а Дарій, відкинувши хитання і обравши остаточно шлях свідомого українства,  вирушає до Чигирина на з’їзд «Вільного козацтва», потому – працює у «Просвіті», ставши поважною культурною силою у своєму селі: «Приносив до школи, де вечорами збиралась вербівська молодь, українські книжки, читав уголос розділи з історичних повістей Кащенка, заохочував хлопців і дівчат до участі в драматичному гуртку, розказував, як треба ставити п’єси на сцені. Такі слова, як грим, декорації, суфлер, режисер, – почули вербівські просвітяни вперше».
Але Опалайко вміє не лише агітувати та провадити культурну працю. У кривавій хитавиці України доби Визвольних Змагань він твердо знає, що і як має робити: восени 1918-го допомагає Директорії повалити наставленого німцями та білими офіцерами «Гетьмана Скоропадського», згодом очолює протибільшовицький повстанський загін, після поразки збройної боротьби не емігрує, а лишається на підпільній роботі, ніде й ніколи не зраджуючи ні власному прапору, ні раз і назавжди обраним переконанням. А в підтексті роману відлунює Арсеном Іщуком не висловлене, проте не менш від того чітке запитання: чому ж він, не фабрикант, не банкір, не поміщик (останніх Опалайко,  як пам’ятаємо, вважає ворогами України), а переслідуваний царатом підпільник, революціонер, що не раз скуштував і царської тюрми, так послідовно і несхибно стоїть при справі й ідеї УНР? Можливо, хай би що там не писали у своїх брошурках більшовицькі пропагандисти, її підтримували не «багатії й експлуататори», а чесні, ідеалістичні й здатні на високу жертовність інтелігенти? Така постановка питання змушувала читача замислитись…
Взагалі, у «Вербівчанах», поряд із домінантною темою буття українського села першої половини XX ст., його високих поривань і жаского катастрофізму, проявляється як одна з принципово найбільш важливих тема пошуку українською інтелігенцією свого місця в часі і в історії. У розділах, присвячених т. зв. «громадянській війні» (для української ситуації – поняття штучне й заідеологізоване, одначе маємо ним послуговуватись, бо йдеться про твір, вимушено вписаний в канони «соцреалізму»), вона розкривається в об’ємності власної поліфонії і – неймовірній  складності. У її саморозгортанні концептуалізується виформування своєрідного ідейно-світоглядного трикутника постатей-персонажів, кожен з яких уособлює певну конкретними історичними обставинами зумовлену позицію: Федір Пилипович – Андрій Тарасович – Опалайко.  Усі вони – високої проби інтелігенти і за фахом, і за духовним покликанням (двоє з цієї «тріади» – народні вчителі, Андрій Тарасович – лісничий), усі по-справжньому люблять Україну, та не однаковими наділила їх доля характерами і вольовими здібностями. За Опалайка вже мовилося вище, він уособлює полюс внутрішньо цілісного вибору; Федір Пилипович несе на село світло і знання, але повсякчас вагається між більшовиками й УНР (його постать виразно перегукується з образом Софії Сліпченко  у Винниченковій драмі «Між двох сил»). Він прагне у власній свідомості якось примирити ці несумісні субстанції («чи визнають більшовики, отже, й Ленін, самостійне існування України, як соціалістичної, звичайно, республіки, про що, наскільки я поінформований, і дбає Центральна рада», – наївно запитує він); зрештою, повіривши у щирість ленінців, сам вступає до Комуністичної партії, проте повсякчас перебуває у більшовиків під підозрою: колись знався не з тими людьми, не такими темпами, як на їхніх з’їздах ухвалено, здійснює колективізацію. Справжня причина постійної недовіри до нього  полягає не в цьому навіть, а в іншому: Федір Пилипович і з партквитком лишається українцем, який не бажає русифікувати й русифікуватись. Коли немає необхідності маскуватись риторикою про «інтернаціоналізм», бійці партії справжніх думок своїх не приховують: «Герасим (один із ватажків вербівських більшовиків. – О.Х.) збагнув, що, очевидно, Федором Пилиповичем оволоділа націоналістична ідея самостійництва. Саме такого типу українські інтелігенти  і є найогиднішим ґрунтом, на якому Центральна рада намагається посадити дерево розбрату з Радянською Росією…». Навздогін – кілька запитань: по-перше, чому самостійництво – це погано? Чи ж не Ленін найурочистіше обіцяв реалізувати, не на словах, а на ділі, право націй на самовизначення. По-друге, якщо «такого типу українські інтелігенти», що за слово Шевченка сиділи по царських в’язницях, – «найогидніший грунт», і то починаючи вже з самого 17-го, то подальша лінія ставлення червоної Москви до України, в принципі, вимальовується чітко…  Добрий і гуманний Андрій Тарасович, на жаль, спроможний тільки на рефлексію, а не на дію (цим він навдивовижу нагадує старого Ступай-Ступаненка з «Патетичної сонати» Миколи Куліша): він сподівається на волю для рідної культури, «аби тільки цар не повернувся», виголошує промови на кшталт: «Гадаєте, колего, що наша славетна Заньковецька, наш Лисенко, наші талановиті Тобілевичі, наш неперевершений баталіст Самокиш поступаються перед найвидатнішими митцями сучасного світу? – Ні! А візьміть Шевченка, Франка, Лесю Українку? Це ж гордість наша! Всі митці своїми утворами скрашують нужденне життя всієї безталанної української нації». Одначе ці щирі та гарні слова не продовжуються діями, пасіонарним сплеском, активністю на користь цієї, так ним укоханої, «безталанної нації». У політиці Андрій Тарасович схиляється до «платформи» більшовицьких союзників – боротьбистів; а в 30-ті, коли усіх їх послідовно чи то відправляли до концтаборів, чи розстрілювали, як «замаскований боротьбист» кожного дня чекав на непроханих гостей з ГПУ-НКВД. Достоту чудовим рівнем художньої майстерності, відграненістю психологічних характеристик та об’ємністю підтекстів  вражає сцена розмови на цю тему Андрія Тарасовича зі своїм зятем, завзятим сталінським активістом (на її прикладі можна побачити, якого майстра прози могло б отримати наше письменство, якби Арсену Олексійовичу не стискали горло цензурні п’ястуки). Декорації такі: до села приїздить слідчий, який «розкручує» справу колишніх боротьбистів. Серед них – агроном Берізко, добрий за старих часів знайомий Андрія Тарасовича. Запросивши до себе його тестя і люб’язно пригостивши Сашка Чорного – чи то гостя, чи потенційного арештанта? –  цигарками “Комінтерн» (Іщук у цій сцені прохоплюється тільки однією деталлю, проте якою! – «В Чорного тремтіли пальці, коли брав цигарку»), слідчий пропонує своєму співбесіднику поговорити з Андрієм Тарасовичем про Берізка, а наступного дня прийти до нього годині о сьомій вечора і докладно описати розмову. У перекладі  на людську мову слідчий пропонує Чорному «закласти» батька власної дружини, аби потім мати письмовий матеріал для «пред’явлення». Як переконаний борець за нове і світле майбутнє, той, звичайно, погоджується. Далі – слово автору «Вербівчан», текст якого я дозволю собі в окремих моментах  відкоментувати: «Та коли Чорний проронив фразу про агронома Берізка, що, мовляв, «кому скрутиться, а йому – змелеться», – Андрій Тарасович принишк, настороживсь (чого ж це він так, у найвільнішій і найщасливішій у світі радянській країні, адже ніякого злочину проти влади він не вчиняв, більше того – навіть допомагав червоним партизанам у «громадянську». – О. Х.). Чорний помітив це. Але щоб розмова не набула характеру допиту, намагався вимусити тестя щось сказати про Берізка. Пробував і сяк і так (аякже, кожен партієць мусить бути потенційним чекістом: вміти і допит вести, а коли треба, то і в потилицю вистрелити. – О. Х.) і, нарешті, повторив відому приказку:
–  До нашого берега що не припливе, як не г…, то тріска!
Андрій  Тарасович вимушено усміхався, але мовчав і далі (не «колеться», гад. Немає на нього Никиты Сергеевича у підвалі. – О. Х.).
– Кажуть, ніби він замаскований боротьбист. У 1918 році був одним з   активних діячів есерівсько-боротьбистської партії десь чи на Білоцерківщині, чи на Таращанщині, – вже без дипломатичної хитрості говорив Чорний. І це розв’язало Андрію Тарасовичу язик (а любому зятеві теж відступати нікуди: не «здасть» тестя, так і сам сяде як «член семьи врага народа».  – О. Х.).
–  Ні, ні, Олександре, – схопився, як ошпарений. – Такого на Таращанщині не було… То, мабуть, таки на Білоцерківщині… Один мій тамтешній знайомий щось колись наче говорив про такого, але я… Власне, давно це було, забулося…
 Чорний удав, що не помітив тестевого занепокоєння. Зрозумів, що розпитувати далі – зайве, і, щоб якось перевести розмову на іншу тему чи й зовсім припинити, кинув байдуже:
–  Та яке це має принципове значення, де саме… Факт, що…
– Ні, ні, Олександре, як так не має? – перебив Андрій Тарасович зятя на півслові. – Серед настроєних таращанців, які переслідувались царизмом і були в підпіллі й за гетьманщини, Берізка не знали. Принаймні я не пам’ятаю такого…
– А хіба й Берізка переслідували? – зненацька запитав Чорний.
– Звичайно! – випалив Андрій Тарасович, забувши, що хвилину тому говорив. Але, спохопившись, додав: – Боротьбисти переслідувались, як правило…
– Ну то й бог з ним. Пора  відпочивати, – сказав Чорний і підвівся з крісла  (оце молодець, оце по-нашому – приспати пильність ворога удаваною байдужістю, а потім враз і схопити його «на гарячому»: тепер і до слідчого є з чим іти, і цигарки «Комінтерн» можна буде брати нетремтячою рукою. – О. Х.).
– Таки пора. До того ж натомилися сьогодні (ще б пак: обоє по тонкій кризі походили. – О. Х.)… А ти, Олександре, поговори з Катериною (його дружиною, донькою Андрія Тарасовича. – О. Х.), бо, здається, щось дуже вона розклеїлась…Чи то нерви здали, чи, може, ще там щось, бо навіть і не вечеряла… – охоче перевів Андрій Тарасович мову на інше і теж звівся на ноги.
Чорний, нічого не сказавши на це, вийшов».
І ще один цікавий штрих до повищої проблеми проявляється у «Вербівчанах»: напередодні повстання проти Скоропадського партійний посланець з радістю повідомляє вербівським повстанцям, що «боротьбисти,  які весь час ворогували з нами, більшовиками, просяться вже в спілку»… А може, ніби відлунює десь «за кадром» стишений голос Арсена Іщука, і не варто було поспішати партії боротьбистів, яка майже всуціль складалася з кадрів української інтелігенції, – і культуртрегерів повітового масштабу на кшталт Берізка чи Андрія Тарасовича, але очолювали її інтелектуали всеукраїнського рівня – Василь Еллан, Гнат Михайличенко, Василь Чумак, Михайль Семенко, до боротьбистів близькими були Павло Тичина і Олександр Довженко – в ту  непевну «спілку». Хто знає, можливо, тоді б не тремтів удень і вночі від страху милий Андрій Тарасович, шанувальник Франка, Шевченка і Самокиша, і не говорив би пихатий більшовицький бонза в катівському підвалі, показуючи на ніжку табуретки: «А вот этак пробовали?»…
Одначе повернемось до солом’янострішної ойкумени нашої Вербівки. Звільнений Лютневою революцією з бердичівської тюрми, Федір Пилипович повертається туди, сповнений великих надій. Впала вже царська деспотія, вільно розповсюджуються українські книжки, «які досі не можна було тримати в шкільних бібліотеках». «По-українському ще книжок мало, але учити вже почнемо вас рідною мовою, українською. Пригадуєш, як Шевченко писав? Ото і є по-українському – так, як усі ми говоримо», – радісно сповіщає він своїм учням. Зауважу: проблема мови – повсякчас в епіцентрі уваги художнього мислення Іщука-романіста,  добре чи лихе ставлення до рідного слова виступає критерієм розрізнення «своїх» та «чужих». Знову цитата: «Заборонили тільки просвіту, бо денікінці наказали. Не тільки українські п’єси і пісні заборонено було, але й у школі не дозволялось вести уроки українською мовою. Наказано Федору Пилиповичу спалити всі українські книги й букварі…» («не щастить» в Іщукових «Вербівчанах» нашій «Просвіті»: то більшовики її «прикривають», то денікінці забороняють. – О. Х.). Але село, воістину, за архетипічним Кобзаревим «Мені однаково», виявляється спочатку лукавими «приспаним», а лише потім «збудженим», але – окраденим і «в огні». Село постає внутрішньо розділеним, його потенційно величезна потуга – надщербленою; у нього є сила, проте дуже часто – сила сліпа: Григорій Косинка у «Фавсті» означив це явище лаконічною формулою – «Сліпе село лютує,// А Україна кров’ю харка…».  Є у Вербівці невеликий, проте міцний, дисциплінований і агресивний гурт більшовиків, його активно підтримує кілька найбідніших і спролетаризованих селян (типовим для цієї соціальної групи постає образ Аврамчикового Юрка, безземельного батрака-конюха: прямий його попередник у нашому письменстві – Хома Ґудзь із повісті Коцюбинського «Fata morgana»), але переважну більшість вербівчан цікавлять лише справи свого села. У якусь «високу» політику, де поборюють один одного Тимчасовий уряд, Центральна Рада, московський Совнарком, вони не мають ні найменшого бажання втручатися, єдине їхнє прагнення – поділити між собою землі пана Клотовського і жити так, аби їх ніхто й ніколи не чіпав («Присутніх, особливо Кирила Кухту й Терешка, розмова про якусь-то національну політику, про самостійність України, зовсім не хвилювала. Хотілось почути про землю»). І тут більшовики виявляються політично найвправнішими, закликаючи негайно ділити поміщицьку землю – «по факту», сказати б, силового захоплення (згодом і Михайло Грушевський, і Володимир Винниченко, і есерівський лідер Микита Шаповал, і легендарний генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник визнаватимуть,  що однією з найбільших помилок Центральної Ради було віддання на відкуп більшовикам цих революційних гасел: селяни мали забирати землю в польських і російських поміщиків – а інших в Україні і не було – за закликом свого уряду, тоді б вони підтримували його без найменших вагань: що ж до більшовиків, то вони дуже швидко відібрали в селян не лише землю, а й решту всього, що ті мали, перетворивши їх на уколгоспнених рабів).
Агенти Леніна в Україні (і це у «Вербівчанах» художньо оприявнюється найпереконливіше) перемагають не завдяки своїм доказам чи раціональній аргументації. Їхня «азбука коммунизма», винесена за будь-які координати моралі й етики,  спирається на кілька наріжних каменів  – найжорстокішу внутрішню дисципліну, пасіонарність і демагогію. Усі об’єктивні обставини можуть бути проти них, селяни можуть відверто говорити: «Що воно за військовий комунізм такий, що вже од тої продрозверстки скоро самі з торбами підуть», але владу більшовики не віддадуть за жодних умов. Це не Федори Пилиповичі й Андрії Тарасовичі – старосвітські гуманісти, які кохаються в книгах, схильні до рефлексій та довгих розмов, це, як згодом назве їх Сталін, «орден меченосцев»: ніяких дискусій у своєму середовищі, жорстке підпорядкування наказам, незгідних з «лінією» негайно знищують. Показовою є сцена перших після падіння царату зборів сільської громади Вербівки, на якій з  промовою виступає посланець Центральної Ради: «Товариші добродії! Ми триста літ гнули спину під ярмом російських царів. Триста літ позбавляли нас права вільно розвивати свою рідну культуру. Розмовляти рідною мовою.  Не всі серед нас навіть знають, що ми з вами не руські, як твердили нам на кожному кроці прислужники російського самодержавства,  а українці по національності (немає жодного сумніву, що тут – справжні погляди й самого Арсена Олексійовича: він вимушений був на позір дистанціюватися від них, вкладаючи у вуста «негативного» персонажа, подібно до того, як 1926-го Тичина у поемі «Чистила мати картоплю» вклав у вуста Матері слова про «Леніна-антихриста» та про «коліном придушену Україну»). Тепер цьому ганебному становищу – кінець! Поваливши царизм, здобувши національну незалежність, яку гарантує нам наш український уряд – Центральна Рада, ми сміливо заявляємо перед усім світом: ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля». Після нього в подібному ж ключі виступив старий учитель Кононський, який тридцять років пропрацював на ниві народної освіти. Що можуть зробити більшовики у відповідь  – заперечувати  самоочевидні факти? Ніякої дискусії вони і не збираються розпочинати, вони просто в брутальний спосіб «закривають рот» своїм опонентам:
«Кузьма Чорний, нутром відчувши, що промовці гнуть не туди, куди треба (а «куди треба» –  відомо лише їм. – О. Х.), взяв собі слово.
– Товариші! Я предлагаю, що тету волинку нада прекращать. Всякі там стішкі та казанія приязно слухати в празники на колодках, а січас собраніє по болеє  важним вопросам, і нема чого там різні тіятри устраївать» (говорячи про «стішкі», він натякає на поезію-гімн «Ще не вмерла Україна». До речі, саме Кузьма Чорний згодом посилатиме свого малого сина шпигувати на зборах  Просвіти, яку він збирається «прикрити», так що майбутній активіст Сашко Чорний, допитуючись у Андрія Тарасовича про його боротьбистські «контакти», змалечку виховувався у правильній атмосфері.  – О. Х.). Одним словом, доля України – то для ленінців справа настільки малозначуща, що й говорити немає об чім. Варто звернути увагу і на «мовні партії» прихильників українського самостійництва та більшовиків – вони говорять багато про що…
І так завжди, у будь-якій ситуації чи  розмові: червоні ніколи нічого не доводять, вони або повторюють узвичаєні штампи, або відверто залякують. Задля об’ємності й полонії – ще один характерний під цим оглядом зразок діалогу командира червоних партизанів Онопрія Перегуди з «петлюрівцем» Кіндратом Дарієм, який разом із ним брав участь у повстанні проти Гетьманату:
 «Душа іноді болить, коли бачиш, як часто у цій всенародній веремії вороги наші все діло по-своєму поставити норовлять… І мілюкови, і львови, і  керенські. І корнілови, і скоропадські, і всякі такі, як оцей Гриньов (російський офіцер-шовініст на службі у Скоропадського, якого вбили партизани. – О. Х.), що знайшов собі могилу в житах ненависної йому України, – всі вони тільки про себе дбали й дбають. До нас їм діла нема. Ми для них ніщо!... Якби не лізли на нашу землю всякі чужинці та якби не втручалися в наші українські справи різні ото, що й після царя стоять за «єдину-неділиму», то, може б, давно вже на самостійні ноги стали.
– А про кого це ти, Кіндрате? Що воно за «єдина-неділима», чи як ото ти сказав?
– Та всі, хто не хоче волі України, а тільки про свою Росію дбає, хто віддав на поталу нашу рідну землю німцям, аби тільки Росії не чіпали…
– Щось ти, вроді, трохи не так…
– Чому ж не так?
– Не скажу чому, але, здається, ти вроді проти Совєтов… А це, брат, вже не той… не по нашому це ти говориш…» («глибокий» рівень розуміння політичних проблем українцем. – О. Х.).
Лише один-єдиний раз у романі «Вербівчани» в ідейному зіткненні самостійництва й більшовизму перемагає більшовизм. Але цей епізод – окремішний, і треба правильно зрозуміти, для чого Іщук увів його в романну оповідь. Йдеться про розмову-суперечку заарештованого червоними козака Армії УНР Максима Третяка, який і перед трибуналом «тримавсь з достоїнством», та чекіста Герасима. У відповідь на слова Третяка: «Україна має право бути вільною і незалежною державою. Кликали нас боротись за це і Мельник, і Коновалець, і Петлюра, і вся Директорія теж про це тільки й говорила нам», – Герасим викладає фактично програму українського суверен-комунізму: «Хто звільнив український народ від поміщиків і капіталістів, хто дав селянам землю, хто зробив Україну, колись напівколонію, республікою, що має свій уряд, свою конституцію; хто її зробив державою (виділення моє. – О. Х.), де політична влада перейшла в руки народу?». Вивести Герасима переможцем у суперечці з Третяком (а він у романі визнає свою ідейну поразку та за деякий час їде на окуповані панською Польщею терени Західної України, аби готувати там революцію) для Арсена Іщука було вкрай важливим тому, що в такий спосіб він легалізував, хоча б і у формі УРСР, ідею нашої державної суверенності. А це в часи Щербицького було, з одного боку, неймовірно важливо, з іншого – неймовірно складно… Коли на офіційному святкуванні 60-річчя утворення УРСР у 1977 р. у своєму вітальному слові лідер «прогресивних» канадських українців Петро Кравчук хотів назвати Радянську Україну «соборною, суверенною державою», то вибухнув грандіозний скандал. З неймовірними труднощами він зберіг у тексті виступу (його попередньо переглядали) слово «суверенна», але за цю поступку мусив зі свого боку вписати туди якісь славослів’я на адресу Леоніда Брежнєва.  Або ще приклад (про нього мені розповів давній футбольний фан, нині – завідувач відділу природи і психології етносу НДІУ Валерій Сніжко): у часи Щербицького, після перемоги у матчі київського «Динамо» над своїм давнім суперником – московським «Спартаком», вболівальники влаштували вітальну демонстрацію і попереду неї несли прапор УРСР. Відразу ж на цих людей напала міліція і почала їх бити. Підкреслюю: це був не, боронь Боже, жовто-блакитний прапор (за нього посадили б відразу), а офіційний червоно-лазуровий прапор Радянської України – держави-засновниці ООН…
Розділи роману, присвячені добі 1920-х – початку 30-х, мали б бути по-особливому цікавими й змістовними. Це – епоха творчого злету Іщукового найулюбленішого поета  –  Павла Тичини, епоха «літературної дискусії», епоха, зрештою, самому Арсену Олексійовичу добре знана, бо ж він тоді був студентом, робив перші кроки в науці (отже, безсумнівно, читав тексти Єфремова і Грушевського, Зерова і Кримського, прозу Хвильового, Івченка, Косинки, поезію Осьмачки, Фальківського, Драй-Хмари). У творчому задумі автора ця частина «Вербівчан» мала б поставати твором про людей українського «Розстріляного Відродження», про село часів непу та про апокаліптичну «колективізацію». Окремі цяти і фрагменти такого задуму в допущеному до читача варіанті роману все ж дають про себе знати, особливо для тих, хто вміє «читати між рядками»: «Побачивши Остапа Тарасюка, Віра простягла руку й тут же продекламувала найновіше з Павла Тичини:
Нічого я так не люблю,
Як вітра вітровіння.
Остап закліпав повіками. Не зразу збагнув, про що йдеться.
– Таке вигадаєш… – усміхнувся.
– Не я вигадала, Остапе… Ти ж, крім своїх підручників, нічого більше не чуєш і не знаєш… Це ж Тичина!..
– Тичина, кажеш? Це той, що «На майдані коло церкви…»?
– Той самий. Яка це сила в нашій поезії! Між студентами тільки й мови, що про «Вітер з України».
«Вітер з України» править тут за своєрідний код, пароль, ключ до шифру. Партійні цербери його не толерували, надаючи перевагу чомусь на кшталт «Відповіді землякам», згодом вірш друкувався у спотвореному вигляді – без присвяти Миколі Хвильовому, яка була у першовиданні (за спогадами Аркадія Любченка, це найулюбленіша поезія лідера «мятежних» романтиків). Для кола «ваплітян» (а Тичина і сам належав до ВАПЛІТЕ) «Вітер з України» поставав річчю програмовою. У цій поезій «перекладено» було на мову поетичної образності їхні ідеї «азіатського ренесансу», орієнтації на «психологічну Європу», та й інтенції хвильовістського гасла  «Геть від Москви» проявилися там доволі виразно. Вона направду була найулюбленішою серед студентства – тільки не того, що готувалось робити кар’єру та зубрило «діамат», а того, яке захоплювалось виставами Курбаса та «Майстром корабля» Яновського.
Простежуються у відповідних розділах «Вербівчан» і деякі інші «опозиційні» моменти: пильний погляд побачить там навіть обережні натяки на голод 33-го: «Та чи ти, старий, здурів, що останнє віддавати збираєшся (це до чоловіка, який вигрібає з току останнє, аби «здати» план. – О. Х.)? А самі як до нового (врожаю. – О. Х.) дотягнемо? Тож кожну вже крупину й картоплину лічу, як піч затоплю, а ти…». Говориться, хоч і глухо й невиразно, що колгоспників, аби ті не сказали чого проти волі начальства, шантажують висилкою в Сибір. Є чудова своїм підтекстом (Арсен Іщук взагалі – майстер підтексту) сцена, у якій секретар райкому Мина Софронович, приїхавши у підлеглий йому колгосп, дуже «ненав’язливо» пропонує його голові вступати до їхньої партії:
«А, до речі, доки ви, Карпе Кириловичу, ходитимете в безпартійних? – раптом обірвав на півслові співбесідника Мина Софронович.
– То, Мино Софроновичу, діло особе, –  відповів Карпо.
– Може, вам наша програма не підходить? – прискаливши око, напосідав Мина Софронович (оте професійно «прискалене» око багато за що говорить: я, товаришу, зараз по-хорошому, але якщо не так,  можу ж на місці на тебе  і «дєло» оформити. – О. Х.).
Карпо збагнув, що треба бути обережним (а в нас завжди треба бути обережним. – О. Х.), і відповів загадково:
– Не в програмі діло…
– Хочете прожити стороною. Щоб ви нікому і нічого і вам ніхто нічого?»
Проте назагал подібного штибу фрагменти і сегменти  загальної романної оповіді про 20-ті, а особливо – 30-ті  – не «витягують»: правди про село у цій частині «Вербівчан» дуже й дуже мало. Але, як правильно зауважив Петро Кононенко, це не вина Іщука-письменника, а його біда. І тим більше переконуєшся в цьому, коли дізнаєшся: те, що побачило світ, з Іщуковим первісним варіантом різниться неймовірно. Бо там були не натяки, а чесні картини жахів 33-го (Іщук писав відповідні розділи «Вербівчан» приблизно в той час, коли й Гончар свою «Людину і зброю»: обом письменникам належить честь першими в підрадянській Україні сказати правду про катастрофу нашого селянства) і правдиві слова про сталінщину та НКВДистські катівні. Про цей первісний варіант «Вербівчан» (а він і досі не опублікований: «сліди» його губляться в таємних і подосі архівах радянської цензури) ми можемо робити певні висновки на основі одного прецікавого документа, який віднайшла в архіві кандидат історичних наук, старший науковий співробітник НДІУ Оксана Олегівна Федотова. Це – «Доповідна записка завідувача окремим сектором таємної частини ЦК КПУ секретареві ЦК КПУ А. Скабі з приводу довідки голови Державного комітету Ради Міністрів УРСР по пресі І.Педанюка щодо помилок ідейно-політичного характеру в художній літературі» (вересень 1962 року).  Зберігається вона в ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.24. – Спр.5901. – Арк.105–106. Наведу з неї відповідний фрагмент (за дозвіл на публікацію цього тексту складаю Оксані Олегівні Федотовій щиру подяку):
«Ознайомлення з названими в довідці творами підтвердило висновки … щодо деяких творів, в яких допускалися, зокрема, серйозні помилки у зображенні боротьби партії проти шкідливих наслідків культу особи Сталіна, робляться сумнівні – а іноді просто шкідливі висновки, наводяться неправильні авторські відступи і висловлення окремих дійових осіб щодо цього періоду. Хотять цього чи не хотять деякі автори, під виглядом боротьби з наслідками культу особи перекреслюють всю діяльність КП та її ЦК, принижують величезні досягнення радянського народу в боротьбі за побудову соціалізму в нашій країні, перекручують дійсність, не показують з позицій ХХ і ХХІІ з’їздів КПРС боротьбу партії за використання наслідків культу особи.
Це перш за все стосується неопублікованої ІІ частини роману А.Іщука «Вербовчани», вилученої новели «Гріх» І.Цюпи.
В ІІ частині роману «Вербовчани» є місця, де А.Іщук в гіпертрофованому вигляді подає картини допитів в органах НКВД, а також голоду на Україні в 33 році, опис яких перекликається з описом в антирадянській літературі. Причому автор займає позицію стороннього спостерігача – реєстратора, не пояснює і не намагається пояснити причини всього цього з позицій партійних, позицій сьогоднішнього дня. Проте, якщо б він і робив це, все одно такий показ картин голоду,  «затінків і допитів»  в органах НКВД, до яких вдається автор, не тільки не сприяє розумінню тогочасних подій, а, навпаки, приводить до викривлення дійсності, породжує сумніви у молодого читача щодо правильності політики партії по колективізації сільського господарства. Так саме і І.Цюпа в новелі «Гріх»  вклав в уста матері обивательський, політично незрілий висновок щодо становища в колгоспах в 30-х рр., який не тільки не заперечує, а стверджує син – кандидат наук.
На нашу думку, Комітет по пресі справедливо зняв з друку ІІ частину роману «Вербовчани» А.Іщука і вилучив із збірки І.Цюпи «Новели рідного краю» новелу «Гріх» (коментарі до цього промовистого документа, гадаю, зайві. –   О. Х.).
Розділи «Вербівчан», присвячені подіям війни та повоєнної відбудови, нагадують  швидше конспект твору, а не сам твір. У загальній логіці розгортання епічного наративу роману вони були б відверто зайвими, але Арсен Іщук мав чимось, на позір – дуже й дуже лояльним, урівноважити гостру етичну й національну тональність попереднього оповідного масиву. Тому персонажі тут (як і завжди, коли пишеться з принуки) шаблонні, діалоги – схематичні, органічно притаманне романістові відчуття живої народної мови замінюється сухим тріском газетних передовиць. Іноді, щоправда, Дід-Іщук не відмовляв собі в задоволенні познущатись над своїми цензорами: в одному епізоді герой від щастя починає… співати гасла партійної програми, в іншому – радісно повідомляє односельчанам, що тепер їхні представники поїдуть в Росію вчитися… вирощувати свиней (один більшовицький вождь про подібні речі добре колись відгукнувся: «По форме – правильно, по сути – издевательство»). Виявити себе справжнього він мав можливість лише раз – у наснаженій  високою поетикою Довженкової «Землі» сцені прощання зі світом старого хлібороба, який і в останню свою годину бере до рук косу: «Підійшов старий Кухта до найближчої постаті, озирнувся навколо і зняв з плечей грабки. Ще оглянувся і, набравши повні груди цілющого повітря, змахнув косою, всім корпусом подавшись. Скинув жмут жита з грабків ліворуч, і, не оглядаючись на той перший укіс, змахнув удруге, втретє… І пішов, пішов уперед, пружно розправивши плечі, упиваючись соковитом шерхотом коси по стеблах, вбираючи спраглими очима золоту житню хвилю… Раптом зрадливо затремтіли руки, побіліли, вчепившись у кісся, стиснуло щось у грудях, перед очима попливли сонячні кола… І коли старий косар знову змахнув окіссям, заганяючи жито в грабки, ноги підломились, знеможене тіло обважніло, і він звалився на свіжий покіс…
Сонце, як і досі, виказувало йому свою ласку, цілувало вже мертве лице, вітер-легіт ніжно ворушив сиве, аж біле його волосся, жайворон з високості щебетав свою правічну мелодію, наче нічого й не сталось на  недокошеній ниві, а старий хлібороб Кирило Кухта всього того вже не чув і не бачив…».
У тих словах – заповіт для нащадків і самого Арсена Олексійовича. 1982-го його не стало. Відтоді минула ціла епоха.  Опубліковані вже архівні матеріали про 33-й і 37-й, прийшли до читача твори «Марія» Уласа Самчука, «Жовтий князь» Василя Барки, «Сад Гетсиманський» Івана Багряного. Хтось, може, й подумає: а навіщо нам зараз ті «Вербівчани», адже нині про ті часи пишуть значно гостріше. Воно так, але не на одній «гостроті» все тримається… Потрібно ще щось, що йде від серця, що не так продумано, як пережито… У скільки разів перемелених цензурними жорнами «Вербівчанах», як і в «Людині і зброї» та «Соборі» Олеся Гончара, «Чотирьох бродах» Михайла Стельмаха, новелістиці Григора Тютюнника (якого Іщук повсякчас захищав від ревних спілчанських інквізиторів), проявляються народна правда і мелос народної душі, глибинне усвідомлення єдності роду… І зараз, у нашому сьогоденні, нам так не вистачає етосу його роману – чесних хліборобів і совісних педагогів, які б могли повторити за Федором Пилиповичем: «Але я – народний учитель і повинен говорити тільки правду». І зараз, чуючи в новинах, як «виживають» українські школи в Криму й Одесі, ми згадуємо з «Вербівчан»: «Заборонили тільки просвіту, бо денікінці наказали. Не тільки українські п’єси і пісні заборонено було, але й школі не дозволялось вести уроки українською мовою. Наказано Федору Пилиповичу спалити всі українські книги й букварі…». А отже, Арсен Іщук і його роман «Вербівчани» – з нами у наших боріннях за людяну, справедливу, а головне – українську Україну.

Література

1. Іщук А. Вербівчани. Роман-хроніка. – К., 1978.
2. Кононенко П. Село в українській літературі. – К.,1984.
3. Погрібний А. Життя і діяння // Українознавство. – 2002. – №1–2.
4. Шаповал Ю. Вождь з характером // День. – 2008. – №39.
5. Коваленко Л. «Ми – люди майбутнього, ми – не минулі!». Статті, рецензії, щоденники, спогади, поезії, листи. – Дніпропетровськ, 2008.
6. Кравчук П. Без недомовок. Спогади.  – Київ–Торонто, 1995.