Президенту України Ющенку В.А.
Автор: НДІУ
Науково-дослідний інститут українознавства

Президенту України Ющенку В.А.

директора Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України
академіка, професора Кононенка П.П.

професора Улянича В.І.

Пам’ятна записка

Відзначаючи згідно з Вашим указом 90-у річницю подвигу героїв Крут, вважаємо своїм обов’язком потурбувати Вас у зв’язку з необхідністю відновлення історичної правди про бій під Крутами. Задавнений плачливий міф про даремну загибель у бою під Крутами  трьохсот напівдітей – гімназистів  та студентів – нібито не навчених навіть володінню зброєю і посланих фактично на “убій”– виник ще за часів Української Центральної Ради. Для чого ж вороги українства створили цю фальш, що триває й понині? Відповідь одна – для зменшення довір’я й поваги до української влади. 
Як зазначає підполковник армії УНР Микола Битинський, “...для російського постулату про нездібність українського народу до свого державного життя такі антиукраїнські прояви є лише потвердженням того ж постулату, бо російський політик та воєнний історик осмілились документально твердити, що під Крутами фактично були лише студентські частини, що в їхній опінії є негативом. Отже, опираючись лише на студентську силу під Крутами, виключивши Юнацьку військову школу та інших захисників України,  ми тим самим понижуємо або просто перекреслюємо збройну боротьбу нашої молодої армії” (В. Зарицький. Пполк. Артил. Січових стрільців Армії УНР. “Крутянська подія”. – Чікаго, 1972 р. та Київ, 2003 р. – С. 50). “...Від того часу росте й шириться ще й досі та видумана і неправдива шкідлива версія без огляду на те, що вже багато разів була спростована у нашій фаховій літературі”, “...без огляду на фактично встановлену і зафіксовану ПРАВДУ про Крути...” (Там само).
Що ж мав на увазі підполковник Микола Битинський, коли з гіркотою і болем, зазначаючи про фальшування подій бою під Крутами, наголошував на вже “...фактично встановленій і зафіксованій правді про Крути”?
А мав він на увазі якраз той факт, що ще в 1967 році в Нью-Йорку Українська Вільна Академія Наук США створила “Комісію для устійнення фактів і дат української визвольної боротьби 1917 – 1920 років”,  яка, опитавши учасників бою під Крутами, що залишились живими і перебрались до США, і видала “Матеріали до історії відновлення української державності” під загальною назвою “ВЕЛИКА УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ. Календар історичних подій за лютий 1917 року – березень 1918 року” (Упорядкував проф. доктор Яків Зозуля. Редакційна комісія: проф. Б. Мартос, проф. Я. Зозуля, полк. В. Кедровський, інж. К. Туркало і сотн. З. Стефанів. – Друге видання. – Нью-Йорк, 1967).
Не будемо тут цитувати детальний опис бою, бо цей “Календар...” є в багатьох примірниках і в бібліотеці української діаспори, що на вулиці Трьохсвятительській, і, що головне, – в бібліотеці Інституту історії України Української академії наук, де можна було б взяти і подивитись цю книгу.
Крім того, колишній прем’єр-міністр уряду УНР Борис Мартос у своїй книзі “Визвольний здвиг України” (Нью-Йорк – Сідней – Париж – Торонто, 1989), що неодноразово фрагментарно перевидавалася в Україні в роки Незалежності, зокрема в статті “Правда про Крути”, чітко вказує дванадцять неправдивих тверджень, які, на жаль, понині тиражуються і повторюються в Україні на всі лади, без їх спростування.
На цей раз фрагментарно процитуємо Мартоса:
1. Неправдивим твердженням  треба вважати, ніби в бою під Крутами брав участь Студентський курінь, який недавно перед тим склався. На ділі там була тільки одна сотня Студентського куреня (біля 120 – 130 душ). Решта куреня під командою С. Довгаля, студента, що повернувся з німецького фронту в ранзі підпоручника (жив у Німеччині), разом з іншими з’єднаннями брала участь в упертих боях на вулицях Києва проти совєцької “п’ятої колони”, що виступила збройно в кількості біля 6000...

2. Основою оборони Крут була Перша Українська Юнкерська імені Б. Хмельницького школа під командою сот. Аверкія Гончаренка (тепер підполковник, живе в Америці), що був лектором тактики у тій школі і курінним начальником її молодшого курсу. Юнкерів, студентів вищих шкіл, гімназистів і учнів інших шкіл – всіх разом було не 250,  як пише Д. Дорошенко (“Історія України”. – Т. 1. – С. 284), а понад 600 при 16 кулеметах.

3. Бій розпочався не 30 січня по полудні, а 29 біля дев’ятої години ранку і тривав не “яких дві години”, як дехто пише, а до сьомої години вечора, тобто до темряви, 10 годин.

4. Оборонці Крут не були “напівдіти, які перед тим не тримали зброю в руках” (Д. Дорошенко. – Т. 1. – С. 284),  а юнкери військової школи та студенти, що перед тим управлялися біля двох місяців на майдані юнкерської школи та на її стрільниці, і вчилися не тільки стріляти, а й кидати бомби. Було, правда, кілька новаків, але їх А. Гончаренко приділив до обслуги лазарету. А були й такі, що вже побували на протинімецькому фронті. Було й 20 старшин юнкерської школи та двоє в Студентській сотні. Був і саморобний бронепотяг з гарматою й кулеметами під орудою сотника Лощенка. Був і лазарет з лікарем Бочаровим та санітарами. Був і вагон із запасом набоїв та гранат.
Як зазначено у вищезгаданому “Календарі історичних подій”, “...є відомості, що праворуч юнкерської школи, у полі, зайняли позицію близько 80 добровольців “Вільних Козаків” з сусідніх сіл, що цілий день відбивали наступ большевиків. По закінченні бою ці добровольці повернулися до своїх сіл» (“Календар...”. – С. 49).

7. Студентська сотня не була “ганебно покинута” своєю командою (там-таки),  бо її командир сот. Омельченко був при ній під час бою і дуже добре командував нею, поки не був тяжко поранений і віднесений до лазарету. Згодом помер по дорозі до Києва.

9. Праве крило юнкерів не було примушене відступати, а затримало свою позицію до кінця, хоч бій був гарячий. Лише сот. А. Гончаренко мусив вивести з резерви першу сотню юнкерів (свіжу).

10. Десь біля 7 години, коли вже стемніло, бій почав стихати. Тоді сот. А. Гончаренко дав наказ поступово відходити, починаючи з лівого крила, до потягу, що стояв по другу сторону станції Крути. При цьому першою відходила Студентська сотня, а потім по черзі 2-а,  3-я й 4-а сотня юнкерів, а перша сотня прикривала відхід вогнем.

11. При перевірці біля потягу виявилося, що бракує однієї  чоти Студентської сотні. Розвідка, послана на розшуки, вернулася ні з чим. “Виявилося, що під час відступу вона заблудила і її захопив ворог та знищив” (Див. “Календар...”. –  С. 49).

В “Календарі...” також зазначено: “...при перевірці виявилося, що під Крутами ми втратили вбитими й раненими й такими, що пропали без вістей, коло 250 юнаків, 30 студентів і 10 старшин. Разом щось із 300 вояків, з яких коло 150 ранених були вивезені санітарним поїздом до київських шпиталів” (с. 50).

Ще раз повторюємо і наголошуємо, що всю цю інформацію можна було прочитати в бібліотеці української діаспори або Інституту історії, де ці вищеназвані книги знаходилися чи не з перших років Незалежності України, подаровані нашими братами з української діаспори.
Але всі ці відомості були повністю проігноровані. І не ким-небудь, а якраз, насамперед, Інститутом історії України, який випустив свій хронологічний довідник “Україна від найдавніших часів до сьогодення» під авторством докторів історичних наук В.Ф. Верстюка (нині – заступник директора Інституту національної пам’яті України), О.М. Дзюби, В.Ф. Репринцева (Київ: Наукова думка, 1995). В ньому, зокрема, про бій під Крутами зазначено:

“КРУТИ. НЕРІВНИЙ БІЙ МІЖ ПЕРЕВАЖАЮЧИМИ БІЛЬШОВИЦЬКИМИ РАДЯНСЬКИМИ ЧАСТИНАМИ І СТУДЕНТСЬКИМ УКРАЇНСЬКИМ КУРЕНЕМ, ВНАСЛІДОК ЯКОГО БУЛО ВЗЯТО У ПОЛОН І РОЗСТРІЛЯНО БІЛЬШОВИКАМИ БЛИЗЬКО 300 УКРАЇНСЬКИХ БІЙЦІВ-СТУДЕНТІВ ТА ГІМНАЗИСТІВ” (с. 257).

За такого фальшування, а значить і зневаги пам’яті полеглих героїв,  доктори наук не забули похвалити себе, коханих, зазначивши в анотації до книги таке: “Довідник є найповнішим зібранням фактографічного матеріалу історії України, впорядкованого за хронологічним принципом”. Зазначимо також, що з часу виходу в світ у 1967 році вищезгаданого “Календаря історичних подій” минуло понад три десятки років, але автори цього “академічного” довідника так і не спромоглися внести історично правдиву інформацію.

Можна було б навести десятки й десятки таких самих безвідповідальних прикладів фальшування української історії щодо бою під Крутами (Див. “Довідник з історії України”, автори – доктори історичних наук М. Котляр та С. Кульчицький. – Видавництво «Україна», 1996 р.; “Історія України в датах”, автор – Дмитро Лапичак. – Львів, 1999р.; тритомне видання “Довідник з історії України”, колектив авторів. – Київ, 1997 р.; “Історія України ХХ століття”: курс лекцій у двох книгах. – Київ: Либідь, 1992 р.; “Політичний терор і тероризм в Україні”, XIX –XX ст.: історичні нариси. – Київ: Наукова думка, 2004 р.; “Українська революція”: історичний нарис, автор – доктор історичних наук В.Ф. Солдатенков. – Київ: Либідь, 1999 р. та багато інших).

І це не безпідставне звинувачення, а результат ретельного дослідження, здійсненого в “Аналітично-історіографічному  огляді”, в праці під назвою “Правда про бій під Крутами. Січень 1918 рік. Приватне розслідування”. –  Київ: Видавництво “Лицар”, 2008 р., автор – Володимир Улянич, який є також автором даної “Пам’ятної записки” на Ваше, глибокошановний пане Президенте, ім’я.

Гірко усвідомлювати, що вчителі середніх шкіл та технікумів змушені довіряти і засвоювати всю цю фальшиву інформацію.
Як тут не згадати слова того ж самого вищезгаданого підполковника армії УНР Миколи Битинського, який з болем писав, ніби адресуючись і до сучасних істориків зі званнями докторів історичних наук: 
“...На нашу ганьбу й зневагу несвідомими чи безграмотними людьми з року в рік повторюється вперта настирлива неправда. Ми вміємо часто нарікати на те, що лютий ворог на рідних наших землях фальшує нашу історію, а самі не раз ще частіше безоглядно фальшуємо, перекручуємо й калічимо неправдою чи то з незнання чи з неграмотности, чи з якихось особистих або партійних тенденцій нашу історичну правду... СОРОМ!” (Там само. – С. 51).
А вже згадуваний С. Зарицький у “Крутянській події” зазначає: “...псевдоісторики-дослідники про Крути багато накрутили. Багато інформацій перекручені і є незгідні із правдою. Інформації написані не фахово і зі змісту видно, що писали її військові анальфабети... в цім сумбурі інформації сам Соломон не визнається, нічого не тримається купи” (с. 38). 
Але – будемо об’єктивними. Уявімо, що діаспорних історичних джерел не існувало б. Або – що їх неможливо було прочитати. Тим більше, загальновідомо, що на тему про бій під Крутами за радянських часів було накладено строге табу. То виходить, що вищеназвані науковці і іже з ними не винні? Але тут же на пам’ять спадає ґрунтовний багатозадокументований збірник аматора, не науковця і не доктора наук світлої пам’яті Івана Ільєнка, під назвою “Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року”, виданий у Дрогобичі видавництвом “Відродження” 1995 року.
Чому було б науковцям не почерпнути  інформацію з цього добротного збірника?
А ще краще – чому науковці, якщо вони справжні вчені-дослідники, не побували за всі роки Незалежності у тих же Крутах, не опитали нащадків свідків тих вікопомних буремних подій і взагалі, чому вони не здійснили всього належного комплексу науково-дослідницьких робіт, включаючи археологічні розкопки, замість того, щоб нарікати на брак матеріалу про бій під Крутами або суперечності в його висвітленні? Відповідь одна: не зробили, бо, напевне, не бажали, бо їм, мабуть, це не болить, бо вони не могли сказати, як Тіль Уленшпігель у творі Шарля де Костера: “Попіл Клааса стукає в моє серце”.

Науково-дослідний інститут українознавства виконав під науковим керівництвом академіка Кононенка П.П. цілий комплекс науково-дослідних робіт з проблеми “Бій під Крутами”,  внаслідок чого була підготовлена праця “Правда про бій під Крутами. Січень 1918 рік”, автором якої є професор історії Улянич В.І. В тому числі було здійснене наукове керівництво археологічними розкопками на військовому кладовищі в селі Крути. Розкопки організувала “Державна Міжвідомча Комісія у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України” під керівництвом відповідального секретаря Державної Міжвідомчої Комісії Валерія Віталійовича Казакевича; безпосередньо пошукові роботи проводило приватне підприємство “Південні меморіали України”, очолюване дослідником із Севастополя Федоровим Ю.В.
Не вдаючись до переказу досліджень професора Улянича В.І.,  вміщених у його вищеназваному “Приватному дослідженні”, коротко поінформуємо Вас про результати, здобуті внаслідок глибоко аргументованої  роботи.

1. Зібраний необхідний базовий інформаційний матеріал, включаючи документальні фотографії, що дало можливість правдиво реконструювати події під Крутами 16(29) січня 1918 року.
2. Автором книги аргументовано встановлено:
2.1. Загальна кількість вояків у зведеному формуванні захисників станції Крути становить 1065 козаків та старшин, у тому числі з таких підрозділів:
2.1.1. Перша Українська військова юнкерська школа  імені гетьмана Богдана Хмельницького.
2.1.2. Перша сотня студентського куреня Українських Січових Стрільців.
2.1.3. Козаки села Хороше Озеро.
2.1.4. Козаки села Кагарлик (через річку від села Крути).
2.1.5. Курінь Порятунку України.
2.1.6. Загін сотника Твердовського.
2.1.7. Українська міліція села Пліски.
2.1.8. Бронепотяг – платформа Лощенка.
2.1.9. Бронепотяг Ярцева.
2.1.10. Бронепотяг полковника Алмазіва з артилерією та кулеметами.
2.1.11. Броневики підполковника Самійленка з кулеметами і гарматою.
Таким чином, на захист своєї рідної держави проти більшовицько-російських нападників  цілком добровільно, без найменшого примушування збройно постали представники різних прошарків волелюбного українського народу. Чи міг, зокрема, хтось примусити стати до бою проти московсько-петроградських агресорів “вільних козаків” з навколишніх сіл, включаючи того ж неодноразово згадуваного у спогадах очевидців кулеметника, інваліда з однією ногою, який навіть переносив самотужки тяжкий кулемет без набоїв, не бажаючи залишити його ворогові. Або – чи треба було примушувати сотника Твердовського негайно створювати в Ніжині збройний загін і зразу ж вирушати на допомогу захисникам Крут. А щодо настрою самих студентів-січовиків напередодні поїздки до Крут, то варто зацитувати спогади старшини УНР Микола Чоботаріва “Визвольні змагання очима контррозвідника” (Київ: Темпора, 2003. – С. 112 – 113), де зазначається: “Я цілком випадково мав розмову з тими молодиками, українськими фанатиками, що входили до складу студентської сотні. Я лагідно та делікатно наводив цих занадто молодих юнаків на думку, що бути на фронті, битися з ворогом – це не забава, а дуже тяжка і небезпечна справа. Одверто я не міг їм сказати, що вони ще діти і даремно ризикують життям. Але ж треба лише було глянути на їхні обличчя, і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української Держави. Коли б то ми мали таку молодь по всій Україні, а принаймні, в самому Києві, але не сотку, коли б...”. ”…Юнкерська військова школа і Студентська сотня в героїчній боротьбі боронили підступи з півночі на Київ і не було всього того, що потім різні писаки розписували про Крути. Ті... обвинувачували уряд, який, мовляв, дітей вислав, а набоїв не дав, що дітваки не вміли тримати рушниць у руках і т.д. і т.п. Це все неправда, і юнаки з юнкерської школи, і дітваки зі студентської сотні знаменито билися, і набоїв не бракувало, і ці молодики вміли тримати рушниці і виявляли чудеса героїзму та беззавітної відданості ідеї самостійності України”.

3. Неспростовні факти беззаперечно свідчать, що в бою під Крутами оборонці української державності завдали агресорам нищівного удару і отримали переконливу військову перемогу. На підставі ґрунтовних розрахунків та таблиць, які наводяться в згадуваній книзі В. Улянича, нападники втратили вбитими понад 300 красногвардійців, які поховані на старому військовому кладовищі села Крути, де радянською владою встановлено цегляний обеліск з написом:

“ГЕРОЯМ РЕВОЛЮЦІЇ, ЗАГИНУВШИМ ЗА ВЛАДУ РАД В БОЯХ З ПЕТЛЮРІВЦЯМИ В СІЧНІ 1918 РОКУ” (Див. фотографію автора біля цього знака).

За участю та науковим керівництвом автора книги “Правда про бій під Крутами” В. Улянича на військовому цвинтарі села Крути з дозволу відповідних адміністративних органів було виявлено, розкопано (частково) і зафотографовано 300 поховань красногвардійців з “революційної армії” М. Муравйова (Див. Звіт вищеназваної “Державної Міжвідомчої Комісії у справах увічнення жертв війни та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України»). Розкопки підтвердили, що в могилах поховані тільки красногвардійці, бо захисників Крут нападники категорично заборонили ховати, залишивши їх спотворені катуванням тіла (перед тим по-мародерськи роздягнені нападниками) для залякування населення. Попри цю антихристиянську і антигуманну заборону, священик села Печі разом з жителями села звезли тіла до теплої хати, щоб їх можна було вирівняти, а потім зібрали по селу чисте нове полотно і, вистеливши ним дно великої колективної могили, поховали 17 полеглих захисників Крут на кладовищі села Печі під старою вербою, яка й понині збереглась. Як відомо, в березні 1918 року, після вигнання російсько-більшовицьких нападників за умовами Брест-Литовського миру, тіла героїв були перезахоронені на Аскольдовій горі в Києві.
Щодо вищезгаданого напису на цвинтарному обеліску, то мимоволі виникають два питання: по-перше – так хто ж є справжніми героями – муравйовські агресори, названі “героями революції”, чи захисники України, названі “петлюрівцями”? А по-друге – чи не пора б органам влади суверенної України дати свій, державницький, патріотичний коментар-напис на цьому ж обеліску?

 За загальновідомою серед військовиків формулою воєнного історика Броніслава Урланіса, на одного убитого під час бою припадає чотири поранених та таких, що пропали безвісти. Таким чином, ворог втратив 1500 вояків із загального числа 3000, тобто половину свого особового складу. Було чого  оскаженіти агресорам!
Внаслідок нищівного удару під час цілоденного бою, російсько-більшовицькі нападники втратили боєздатність на чотири дні. Своїм самовідданим опором захисники Крут зупинили похід агресора, який мусив спершу зализати свої рани, підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані і поруйновані мости та залізничні колії і лише після всього цього продовжувати наступ на Київ не так залізничним шляхом, як по розмоклій дорозі на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми.
Кількість же вбитих захисників під Крутами складає 97 вояків, а якщо врахувати і 24-х юнкерів, розстріляних, закатованих та порубаних російськими нападниками в селі Літки Броварської округи, то це становить 121 чоловік, а зовсім не “триста студентів”, як понині ось уже 90 років розповсюджується зловорожа дезінформація.
Бій тривав до пізнього вечора. Командир українських підрозділів поставив Першу резервну сотню юнкерів прикривати вогнем відхід основних сил до ешелонів. Наказ командування було виконано, наступ ворога зупинено внаслідок нищівного удару по ньому. Захисники Крут за наказом командира організовано зібрали своїх поранених та вбитих і від’їхали в своїх ешелонах, залишаючи за собою ворогові поруйновані та підірвані колії та мости, щоб зупинити його просування.  Затримавши ворога на чотири дні, захисники Крут дали змогу укласти Брест-Литовський мир, що врятував молоду українську державність.
Таким чином, беззаперечні факти свідчать, що захисники Крут отримали переконливу військову перемогу над ворогом. День української перемоги у бою під Крутами є законною гордістю українства. Як слушно зазначав видатний український публіцист, лауреат Шевченківської премії світлої пам’яті Роман Рахманний з Канади у своїй статті “Дві українські перемоги: Крути і Берестя 1918 року”:

“А ТОМУ НЕ РИДАТИ І НАРІКАТИ НАМ СЬОГОДНІ ТРЕБА, ЗГАДУЮЧИ СІЧНЕВІ ТА ЛЮТНЕВІ ПОДІЇ В УКРАЇНІ, А, НАВПАКИ, ТРЕБА З ДОСТОЙНОЮ ГОРДІСТЮ ЗГАДУВАТИ УКРАЇНСЬКЕ ВОЯЦТВО, ЩО СВОЄЮ ЗАВЗЯТІСТЮ І ЖЕРТВЕННІСТЮ ДОПОМОГЛО УКРАЇНСЬКИМ ЗАКОНОДАВЦЯМ ЗАВЕРШИТИ СВОЄ ДЕРЖАВОБУДІВНИЦТВО, А УКРАЇНСЬКИМ ДИПЛОМАТАМ – ЗДОБУТИ МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ, СУВЕРЕННОЇ, НІ ВІД КОГО НЕ ЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ”
 (Газета “Національна трибуна”. – Канада, 29 січня 1984 року).

4. Проведено багаторазове відвідування сіл Крути, Печі, Пліски, Хороше Озеро,  де здійснено опитування нащадків очевидців тих подій, та ознайомлення з кладовищами, меморіальними місцями поховань учасників боїв.

5. Вперше з’ясовано, виходячи з беззаперечної аргументації, що в селі Літки Броварського району, під курганом з хрестом, покоїться прах  24-х юнкерів першої сотні  Першої військової юнкерської школи імені Б.Хмельницького, які героїчно стримували вогнем муравйовські банди, аж поки їхні товариші по зброї організовано, за наказом, не повантажились в ешелони, забравши з собою вбитих та поранених. А потім, в ніч з 16(29) на 17(30) січня вирушили пішки до Києва через Семиполки, досягши 20 січня ввечері села Літки. Там вони після кількаденного стомлюючого походу і заночували по хатах гостинних селян. Рано-вранці 21 січня (2 лютого)  з Бобрика в село ввірвалися переслідувачі – та ж сама муравйовська банда, але тепер вже верхи на конях. В нерівному бою переважна більшість юнкерів загинула,  а кільком захопленим у полон і зв’язаним захисникам України муравйовці повідрубували шаблями голови.
Опосередкованим, непрямим свідком цих подій могла б бути Пунько Софія Юхимівна, Ваша, глибокошановний пане Президенте, теща, яка, безперечно, від свого батька, відомого за межами села Літки пічника Юхима, напевне, чула розповідь про цей бій юнкерів з муравйовцями і, мабуть, могла б розповісти з цього приводу чимало цікавого. Тому, глибокошановний пане Президенте, було б добре, якби Вам вдалося, при нагоді, поговорити з Софією Юхимівною щодо цього і повідомити про це нам, щоб ми помістили цю унікальну інформацію в книгу. До речі, як повідали в селі, якраз із Літок під час окупації Софія Юхимівна примусово була вивезена на підневільні роботи в Німеччину як “остарбайтерка”.
Події в Літках і 1918, і 1920 років – це окрема тема, що ще потребує свого додаткового дослідження. Беззаперечно відомо, що невдовзі після загибелі юнкерів місцевий столяр Степан Обеременко таємно вночі під час окупації села російсько-більшовицькими агресорами встановив на могилі юнкерів великий дерев’яний хрест з вирізаними на дошці словами: “Тут захоронені захисники України, по-звірячому замучені більшовиками”. Наступного дня більшовики з прокльонами спалили той хрест і розрівняли могилу, але рівно через день, теж вночі, могила була відновлена і на ній знову був встановлений хрест з таким же написом. Винуватця більшовики, попри всі їхні намагання, так і не знайшли. Іншою героїчною сторінкою села Літок є збройне повстання проти совєцької влади влітку 1920 року. Але то – окрема тема.
У січні 2008 року, за ініціативою та на власні кошти голови сільської ради Лідії Аркадіївни Пінчук, курган з хрестом на місці поховання юнкерів був упорядкований та ошатно обкладений гранітом; на мармуровому козацької форми хресті, встановленому українськими патріотами в 1996 році, викарбувано напис: 21 СІЧНЯ 1918.

З огляду на все вищезазначене маємо честь звернутися до Вас, глибокошановний пане Президенте, зі своїми пропозиціями:
1. Встановити на місці розстрілу захисників Крут, зразу ж за залізничним переїздом (під старими тополями), церкву-каплицю, де дзвін має лунати і вранці, коли розпочався бій, і ввечері, коли він закінчився. При церкві має бути постійний священик. Про те, що розстріл  провадився якраз під тополями, свідчать не лише зібрані автором книги спогади нащадків сучасників подій, а й вірш Павла Тичини, рідний брат якого загинув разом з іншими захисниками Крут. Ось цей вірш:

Зразу ж за селом –
всіх їх розстріляли,
всіх пороздягали,
з мертвих насміхали,
били їм чоло.

Випала ж зима! –
Що тепер всім воля,
врізали нам поля,
в головах тополі,
а голів нема.

Як зчорніла ніч –
За селом світило,
з співами ходило,
берегло кадило
безневинну січ.
1918

До речі, рядок “а голів нема” ще раз підтверджує свідчення очевидців, що розстрілювали захисників Крут розривними кулями “дум-дум”, забороненими міжнародними конвенціями. Так само, як і розстріл військовополонених категорично був заборонений міжнародними конвенціями. Варто нагадати, що іще в 1899 році 27 держав прийняли в місті Гаага на Міжнародній конференції три так звані “Гаазькі конвенції про закони та звичаї війни”, у тому числі “Про мирне вирішення міжнародних відносин”, “Про закони і звичаї сухопутної війни”, “Про застосування у морській війні засад Женевської конвенції 1864 року про ранених та хворих”. У 1907 році зібралася друга Гаазька міжнародна конференція, в якій брали участь вже 44 держави, на якій було прийнято ще 13 конвенцій про закони і звичаї війни, що мали уточнюючий характер. Слід підкреслити, що коли в 1920 році Симон Петлюра написав “Статут польової служби”, то до нього фактично ввійшли всі «Гаазькі конвенції» майже дослівно про гуманне ставлення до військовополонених. І навпаки, Ленін виступав за смертну кару полонених не тільки на фронті, але і в тилу.  Можна було б продовжити цю інформацію, але і без цього очевидне сатанинське обличчя і більшовицько-терористичного режиму в цілому, і самого Леніна-Бланка зокрема.

2. Біля церкви-каплиці має цілодобово палати “Вічний вогонь” на честь захисників Вітчизни з постійною вартою, щоб уникнути неодноразових рецидивів глумління шовіністичних недолюдків над нашими національними святинями.

3. Обладнати колишній театр бойових дій вказівками-таблицями, на яких має бути зазначено, де і який підрозділ тримав оборону. Продумати план спорудження військового меморіального комплексу-музею на честь захисників Крут (хоча б за прикладом Бородіно чи Севастопольської діорами).

4. Ввести, згідно з указом Президента, вищу нагороду – “Хрест героїв Крут”, яким будуть нагороджуватись за самовіддані подвиги в ім’я української державності.

5. Проголосити день української перемоги у бою під Крутами 29 січня Днем Становлення Українських Збройних Сил, або Днем української переможної зброї.  Разом з тим категорично відмінити свято Захисника Вітчизни 23 лютого, оскільки немає сенсу і щонайменших підстав святкувати неіснуючу перемогу війська тоталітарної держави, яка вже припинила своє існування. Слід також проводити 29 січня військові паради на честь захисників Української Державності.

6. Обладнати в селі Літки Броварського району меморіальний комплекс на честь полеглих за волю України юнкерів – захисників Крут, спорудивши музей історії села.

7. Видати вищезгадану книгу професора Улянича В.І. “Правда про бій під Крутами. Січень 1918. Приватне дослідження”.

8. Здійснити невідкладні заходи по відновленню історичної правди, усунувши з навчальних програм середніх шкіл, технікумів та вузів ганебну неправду про нібито трьохсот загиблих студентів та гімназистів. Довести до відома Міністерства освіти нагальну необхідність таких заходів, згідно з інформацією,  дослідженою у вищеназваній книзі професора Улянича В.І.

9. Встановити меморіальні дошки:
а) на колишньому приміщенні Першої військової юнкерської школи ім. Б. Хмельницького (нині – військове училище зв’язку);
б) на приміщенні вокзалу станції Крути;
в) на стіні головного корпусу Київського університету.

10. Встановити пам’ятний обеліск на кладовищі села Печі, біля старої верби, що збереглась понині, де вперше були захоронені 17 захисників Вітчизни.

11. Порушити перед президією Академії наук та Колегією Міністерства освіти та науки України питання про необхідність підвищення якісного рівня наукових досліджень та усунення тоталітарних і совєцьких стереотипів при висвітленні української історії. Разом з тим необхідно переглянути штатні розписи працівників Інституту національної пам’яті, Інституту історії та кафедр історії навчальних закладів України, звернувши увагу на патріотичний рівень їх творчих доробків з історії України.

12. Вилучити з вищезазначених хронологічних довідників, підручників та посібників дезінформацію про бій під Крутами (Див. вищеназвану книгу В.Улянича). Встановити адміністративну та кримінальну відповідальність згідно із Законом про книговидання та пресу за зумисне зловороже спотворення вітчизняної історії та наклепи на національну гідність як українського народу, так і інших народів нашої держави.

А на завершення, глибокошановний пане Президенте України, просимо прийняти від себе особисто і від усього свідомого українства нашу глибоку подяку за вашу гігантську роботу по відновленню історичної правди і справедливості та підвищенню національної самосвідомості українського народу.


Академік  Кононенко П.П.

Професор Улянич В.І.